Позичений чоловік

І. НЕ ПІВТОРАКОЖУХА Й НЕ ЧОРТИЙОГОБАТЬКА

Серед нашого народу, скажу я вам, трапляються всякі прізвища – чудернацькі, химерні, дивовижні, неправдоподібні. Про ніякі – й мови ніякої: вони веселою усмішкою не скроплять вуста, глузливим жаром не запалять очей. А тільки залетіло до вух кому незвичайне чи кумедне прізвище, як, дивись, розгладилися зморшки на обличчі, прокинулося серце, а розум погострішав умить, так і бродить, щоб спромогтися на дошкульний жарт, на перчистий кпин чи солоний дотеп.

Тільки в нашому селі небувало багатий урожай на прізвища, які то хлібом, здається, пахнуть, то дьогтем і смолою під них відгонить за верству, а то квіткою – садовою чи луговою – дурманять. А є прізвища, так би мовити, які начебто самі на городі виросли: Буряк, Гарбуз, Гичка, Хміль. Є прізвища, які, либонь, із лісу прибігли та й прилучились до людського гурту: Лисиця, Вовк, Ведмідь, Борсук. Звісно, не без тих у нашому селі водиться, що з пташиної зграї: Горобець, Орел, Півень. Було ще в повоєнні часи прізвище Сало, та це Сало кудись виїхало на шахти Донбасу, так і не повернулось назад. Зате можемо похвалитись Кендюхом – таким Кендюхом може повеличатись не кожне село, як і прізвищами Макуха, Вареник, Галушка, Довбня, Гайдамака, Буцол, Шепета.

І справді, що трапляється – те трапляється. Ну як, скажіте, жити людині, яку називають Півторакожуха? Хто і з якої причини так охрестив, пошкодувавши двох кожухів, а вділивши саме півтора? Або як має почуватись не жінка, ні, а чоловік, що носить прізвище Панібудьласка? Чия буйна і щира фантазія посадила цю квітку-ім’я, щоб вона росла і цвіла в народній мові, у людських поколіннях і ніколи не переводилась? Або ж Чортийогобатька! Коли поміркувати, то виходить, що батько, глава сім’ї – Чортийогобатька, що діти цього батька – теж Чортийогобатька, що внуки – знову ж таки, хоч круть, хоч верть, Чортийогобатька. А якщо вродлива дівчина завелась у цьому роду, як їй носити прізвище Чортийогобатька? Звісно, тій, що води з її лиця не пити, ще якось і пасувало б таке прізвище, а от красуні, на яку всі заглядаються?!

Хоч що б там казали мені, а прізвище має личити людині. Либонь, ще ні один Чортийогобатька ніколи не дослужувався до міністра, так само, як ні один Півторакожуха не ходив у генералах. Може, я кепсько знаюсь на історії нашої держави, і хтось хоче заперечити, навести докази-спростування? Доказуйте, спростовуйте, а тільки я однаково стоятиму на своєму, що з жодного Чортийогобатька і в майбутньому не може бути ніякісінького міністра, як у майбутньому не може бути генералів із Півторакожухів.

А хто ж може бути, по-моєму? Ну, коли міністром, то тільки той, хто вже носитиме прізвище не Чортийогобатька, а Батько. А генералом, звичайно, не Півторакожуха, а тільки Кожух!

Ось так...

Хоча був колись у нашому районному універмазі продавець, на взутті стояв, прозивався Розумом. А насправді ж дурний-дурнісінький, як вивернуті кирзові халяви, що блищали на прилавку за його спиною. Або, пригадую, й інші непорозуміння трапляються з прізвищами. Так, служив зі мною в одній роті старшина Волик, загинув при форсуванні Дніпра під Лоєвом, то нічого волячого не мав, а швидше скидався на хитрого рудого лиса, так його позаочі й називали.

А балачка вся ця до того, що моє прізвище нічим не вирізняється з-поміж інших, якими таке славне село наше, сусідні села, вся Україна.

Я – Хома Прищепа.

Сказавши, що я – Хома Прищепа, я, звісно, ще нічого не сказав, а тільки назвав своє ім’я та прізвище. Личать вони мені чи не личать? Не знаю, а тільки звик я до них так, як, мабуть, не звикають до зношених чобіт, до потертих штанів чи облізлої шапки. Та що там чоботи, шапка і штани, коли я призвичаївся до них дужче, ніж навіть до своєї законної жінки Мартохи, а до неї, повірте, я призвичаївся більше, ніж будь-хто інший.

От давали б мені в обмін на Прищепу найкращі в світі прізвища, такі, що звучать чи сурмою, чи барабаном, чи громом, і не взяв би. Називайте Македонським, Наполеоном, маршалом Жуковим – а я не хочу! Називайте Султанмуратом (був у розвідці нашої дивізії такий одчайдух-зірвиголова, що ніколи без живого «язика» не повертався і ворожого тилу) – руками й ногами домагатимусь, щоб не називали. І навіть Венеційським бути не хочу, а всі ж бо й спросоння скажуть, що Венеційський ось уже який рік є начальником районного відділення міліції, його за верству впізнають, дух його через залізну стіну чують.

Я – Прищепа, така вже халепа. І я вдячний своїм предкам, які колись так надумали наректись, а нарікшись, зоставили прізвище в дарунок своїм нащадкам. Дивно, але так: подеколи відчуваю радість, що я в цьому світі не Півторакожуха й не Чортийогобатька. А також тішуся з того, що я не Гичка і не Півень, що я не Сало і не Макуха. Бо що б там хто казав, а Прищепи-нащадки зі своїм прізвищем годні не тільки землю орати й засівати, не тільки валашити баранів і видублювати шкури, а й, дивись, до міністра можуть дослужитись, полетіти в космос або навіть грати у футбол!

II. НЕ З ГРИЖИНЕЦЬ І НЕ З ГАЗОПРОВІДНОГО

Тепер вам буде цікаво знати, звідки я родом.

Назви сіл, як і людські прізвища, начебто самі повроджувались – так, як родять на нашому масному чорноземному ґрунті жито й пшениця, буряки й коноплі. Дивись, одне село синіє тобі своєю назвою, як польова волошка, друге дивиться на тебе вовчим оком, а третє мало не сороміцьким словом до тебе озивається.

Лугове та Польове, Балки та Ярки, Чагарі та Лисогірки – тут великим розумом не світить. Оленівка, Андріївна, Степанівна, Іванівна, Григорівна – тут теж не мудрували лукаво. Свинарі, Чинбарі, Смолокури, Вівчарі зізнавались у простоті душевній. А вже от Веселі Гори, Веселе Поле, Веселий Лан, Веселий Кут, Весела Діброва, Весела Долина, Веселий Гай, Веселий Яр, Веселий Хутір, Веселі Боковеньки казали вчора й нині кажуть про людей багато. Так і здається, що в таких веселих селах завжди жили весело, бо чого їм журитись у веселому гурті?

От хоч би що, а мені завжди здавалось, що чоловік із села Груші ніколи не буде схожий на чоловіка із села Вишні. Що жінка з села Хлібного завжди буде щедрішою, аніж жінка з села Голодного. Що дядько з Багатої Чернящини завжди буде багатший, ніж дядько з села Бідила. Побувавши на своєму віку в багатьох селах, до одних я переймався любов’ю вже за самі їхні назви, а інші своїми назвами навівали глухий, безпричинний смуток. Мені, повірте, не хотілося б народитись у Шмиглях чи в Ряшках, не хотілося б парубкувати в Коровинцях чи в Коростуватому, не хотілося б женитись у Костогризному чи в Бабському. І я щиро вдячний долі, що тільки чув, а ніколи не жив у Безкровному, Безлюдівці, Безпалівці, Безп'ятному, Безсалівці, Безсокирному, Безуглівці, бо, здається, в селах із такою назвою так і остерігайся, що не матимеш пальця, п’яти, сала, сокири.

Отже, тепер ви знаєте, що я, Хома Прищепа, за своєю вдачею не міг би прижитись у Гектарах чи Елеваторному, у Грижницях чи Газопровідному.

Щоб ви вже почали здогадуватися, спершу назву довколишні села, широко знані по всіх усюдах: Білоконі, Велике Вербче, Гончарі, Кривошиї... Іще не здогадуєтесь? Гаразд, поблизу є й інші села: Липівка, Малі Дубові Гряди, Сухолужжя, Чудви.

Авжеж, тепер, коли названо ближчі й дальші навколишні села, то в їхньому вінку тільки одне-однісіньке зосталось неназваним, яке скрізь добре знане.

Яблунівка.

Спитаєте у Великому Вербчому на недільному базарі чи в Сухолужжі в чайній про Хому Прищепу – й кожне скаже:

– Прищеп у наших краях багато, й не один Хома серед них може трапитись, але ж питаєте ви, звісно, про того Хому Прищепу, який живе в Яблунівці. Іншими Прищепами ви інтересуватись не станете.

Так і кажуть: Хома Прищепа з Яблунівки. Може б, хто й подумав, що знають мене насамперед за Яблунівку, бо слави зажило село своїми яблуками в області й поза областю, але ж це неправда. Подеколи правда мені бачиться в тому, що Яблунівка стала знаменитою саме тому, що тут народився і живу я, Хома Прищепа.

III. КРІЗЬ ЗЕМЛЮ ПРОЙШОВ, ЧЕРВОНУ ШАПОЧКУ ЗНАЙШОВ

Кожна людина схожа на щось чи на когось, і, видно, непросто народ колись давав, нагороджував, ліпив саме такі прізвища, а не інші. Коли чоловік нині в паспорті пишеться Вовк, то, либонь, його пращур своєю поведінкою чи подобизною таки нагадував хижого сіроманця; а коли тепер чоловік знаний як Пшеничний, то в давнину безпремінно був не тільки хліборобом-селянином, а й полюбляв пшеницю-пашницю.

Є такі, що схожі на бодню, й не просто на бодню, а на таку, в якій тримають солонину, є схожі на гарбузи. Або й на буряки: один тобі – наче тоненьким корінчиком догори, а другий – вже тоненьким корінчиком донизу. Серед жінок трапляються достоту як наливне яблучко або ж як дозріла вишня.

Вам кортить довідатись, на що схожий я, Хома Прищепа із Яблунівки, а мені так само кортить розповісти. А як розповісти, щоб ви навіч угледіли? Можу сказати, що я не схожий ні на півня, ні на коня; часник чи цибулю трудно назвати моїми родичами; нічогісінько я не позичав ні в якої пори року і ні в якої погоди. Не скидаюсь ні на помідор, ні на огірок, ні на моркву.

Знаєте, в Яблунівці, близько від лісу, живе Максим Грень, з діда-прадіда колгоспний конюх, то Грень і досі, хоч у літах, схожий на жеребця. Петро Кандиба, потомствеиий яблунівський лавочник, схожий на зайця – і вуха в нього заячі, й губи, й ходить по-заячому. Дмитро Варченко, потомствений сільський коваль, скидається на крука, такий він весь чорний, мов халява в дьогті, такий він горбоносий, мов сокиру тримає на обличчі, такий він чорноокий, мовби очі свої на ніч ховає в комин, у сажу.

Го, скажу вам, я не схожий ні на конюха, ні на лавочника, ні на коваля.

Ви любите загадки? Я люблю. Ось послухайте. З ногами, а без рук, з боками, а без ребер, із спиною, а без голови. А чи спробуйте відгадати хоч би таку. Пішли чернички на вечорнички, та як полягали спать, то й досі сплять. Або поміркуйте над такими загадками. Дві ятрівки склали докупи голівки. Само голе, а за пазухою сорочки носить. Щоб не забивали собі памороки, скажу, що загадано в загадках: стілець та лавки. Ви помітили, що, розказуючи про себе, я начебто загадки вам загадую, та все начебто наздогад буряків, правда?

Ось послухайте лишень.

Маленький, чепурненький, крізь землю пройшов, червону шапочку знайшов. Є шапка, але немає голови, є нога, але без черевика. Маленьке, біленьке, а бабу з воза зсадить. Сам з ніготь, а шапка з чверть. Сидить дід на стовпу у дубленім сіряку. Хоч капелюх має, та нікому його не здіймає. Під сосною-ялиною дід з красною чуприною. Стоїть хлопчик під пеньком, накрив голову брильком. Кіндрат, мій брат, крізь землю пройшов, червону шапочку знайшов.

Як багато загадок – і кожна з якимось хитрим натяком, кожна з секретом, і в жодній прямо не сказано, а криво, хитро, лукаво, щоб кортіло поміркувати. Адже ж можна було просто сказати: гриб. Та для того великої мудрості не треба, а людський розум – інтересна бестія, так і прагне гри. Щось і мене повело-покрутило так, щоб я не прямо сказав, що схожий на гриб, а висловився через пень-колоду, через дорогу навприсядки, з допомогою семи мішків гречаної вовни, та й ті неповні.

І схожий я не просто на гриб, а на гриб маслюк. Спершу, як був хлопчиком, то нагадував молодесенький грибок маслючок, який тільки минулої ночі виткнувся з землі, брилик його блищить від слизу, а на тому брилику ще й голка глиці зеленіє. Як підріс, то став чималим грибом маслюком, якого й самого, либонь, вистачило б, щоб засмажити на сковороді та смачно закусити після добрячої чарки. Тепер я ще нівроку гриб маслюк, не струхлявів зовсім, не поточила черва ні мого брилика, ні мою ніжку.

Без загадок мова прісна, як борщ без солі, то я завжди присолюю свою мову. Моя жінка Мартоха спершу страх як дратувалась, коли я затівав із нею таку балачку.

– Корова без ніг, без тіла скирту соломи з’їла.

– Яка корова? – не тямить.

– Сама товста, рука тепла, а рот червоний.

– Хто такий? – супить брови.

– І не кінь, і не пес, їсть дрова, як овес.

– Білим світом заклинаю, Хомо, скажи, що в тебе на мислі.

– Про піч кажу тобі, Мартохо, вже паливо вигоріло, треба трохи полінячок підкласти. Завжди їсть, а сита ніколи не буває.

Якісь такі химерії в моїй голові химеряться, що й сам для себе інколи починаю думати загадками. Скажімо, чому б мені просто не подумати, що назустріч по вулиці йде людина? Так ні ж, дивлюсь на ту людину, а в мізках снується: стоїть дуб, на дубі гай, під гаєм моргай, під моргаєм кліпун, під кліпуном дивун, під дивуном сопун, під сопуном хапун, під хапуном трясун. Здавалося б, чому очі подумки не назвати очима? Так де там! Два брати через гору живуть і ніколи один до одного в гості не ходять. А про м. пік? Лежить колода серед болота, не гниє і не іржавіє.

Мабуть, годі вже вам розказувати, що я, Хома Прищепа з Яблунівки, схожий на гриб маслюк.

IV. ЗА БІЛИМИ БЕРЕЗАМИ ТАЛАЛАЙКО ПЛЕЩЕ

Без жінки в хаті не обернешся і в побрехеньці не обійдешся.

Це тепер про мою Мартоху можна сказати словами загадки: стоять розсохи, на розсохах мішок, на мішку млинок, сопун, кліпун, лісок, а в тім ліску куропатки бігають. А коли була молодою; то іншими словами треба було б загадувати і відгадувати: не тополя, а струнка, не лоза, а гнеться, не вогонь, а пече. Роки ж бо не просто собі минають, а потроху розкрадають людину, й хоч як би ти не піддавався – візьмуть своє, маєш їм платити не чим-небудь, а собою: здоров'ям, силою, молодістю, вродою. Аж поки з Яблунівки переселишся в те село, де невесело: ні кутка, ні вулиці, ні півня, ні куриці.

Як розказувати про Мартоху, то треба з очей починати. Раніше про них можна було б сказати, що то – дві зірки під двома серпами, а тепер, либонь, – через сволок два клубочки висять. Бо літа, літа... Були зірки ті темно-карими колись, тепер злиняли. Як Мартоха дивилась ними – наче ластівками ширяла, а ті ластівки не знали стриму чи впину, була їм завжди воля вольна. Але не завжди ластівками були її очі, вміли вони обертатись у гніві на чорних та лихих круків, од яких у власній жмені не сховаєшся і ложкою не затулишся.

Загадку про зуби та язик знаєте? За білими березами соловейко свище. І така: за білими березами талалайко плеще. І така на пам’ять спливла: повна хата білих кур, а між ними мелькотун. І ще: мур мурований, цеп цепований, посередині пан похований.

Знаєте, хтось таки славно придумав – і все про мою Мартоху: і за білі берези, і за соловейка, і за талалайка, і за мелькотун, і за мур мурований. Бо всякою буває Мартоха, як і вередлива днина весняна, отож і схоже її життя на весняну днину.

І голос її всяким я знаю – то він такий туркітливий, лагідний, мов голуб сизий, і голубом сизим літає по хаті, мирний затишок носить на крилах; а то, дивись, голос її схожий на сойчин, ширяє з кутка в куток, борсається, рветься сердито в білий світ, і сліпа тривога бунтує в ньому; а то вже її голосок схожий на спів синиці, що нагадує передзвін срібних брязкалець, так і хочеться слухати, зачарованому й задурманеному, макоцвітному.

Мартоха моя ніколи не вмовкає. Голова її нагадує дзвіницю, на якій дзвін бамкає і бамкає вдень і вночі, бамкає серед людей і на самоті, бамкає з ділом і без діла. Хтось, либонь, сидить на тій дзвіниці безсонний, що не стомлюється смикати за шворку, а било дзвона калатає й калатає, а звуки линуть і линуть. Можна було б оглухнути за життя біля такої дзвіниці, але я не оглухнув, просто навчився не чути, навіть вух не затикаючи.

Коси Мартошині тепер нагадують осіннє небо вночі, а а тому небі світяться зірочками сиві волоконця. А колись-бо в косах її ні однісінька костричина не світилась, і були вони – як смоль, як ніч. І що вже я ту смоль, ту горобину ніч її любив і в горобині ночі, і не в горобині! Густі й тверді, як перевесла, сягали їй за пояс, і коли притаковлюсь біля Мартохи, то лежу на її косах, мов на копиці розстеленого сіна. І ніколи не було так, щоб коси її та не пахли чим-небудь: ромашкою, материнкою, любистком, полином, кропом, огірчаним гудинням, яблуневим цвітом, колоссям житнім чи пшеничним, коров’ячим молоком, медом, малою дитиною. Можна було вдихати пахощі шовкової Мартошиної горобиної ночі – й хмеліти, й чманіти, й задурманювати собі мізки.

А хіба не любила Мартоха, щоб її любили? Од слова доброго мого, від погляду підохотливого, від доторку могла вона з похмурої та насупленої умить обернутись на лагідну та ласкаву, хоч до болячки клади; і все в ній починало грати – брови її грали, очі грали, губи грали; і вся вона згори донизу починала грати – грудьми, руками, стегнами. І тоді прокидалось бажання наблизитись до Мартохи, губами торкнутись до тієї музики, якою тремтіли її губи, своїми руками торкнутись до тієї гри, якою грали її руки, і ввібрати всю гру Мартошину в себе, випити її музику до краплинки, не зоставити нічогісінько.

Гаразд, сьогодні можеш ти наслухатись тієї Мартошиної музики, навпиватись донесхочу її грою, але ж і назавтра всього того Мартошиного багатства залишалось багато – стільки ж, як і вчора, якщо не більше. А може, й більше, бо, либонь, мала Мартоха невбувні джерела, які не мілкішали, з яких ото і ллялись цілющі потоки її солодкої жіночої музики.

Гой, Мартохо, чи ти здогадуєшся, як я думаю про тебе – і про очі твої, й про голос, і про губи, і про зуби, і про груди? Вір чи не вір, а я тебе ні підстаркуватою, ні старою бачити не хочу, ти й досі ввижаєшся мені молодою, тільки вголос не зізнаюсь, бо що почую від тебе? Почую, що мені молоденькі завжди в голові!

Слухай, Мартохо, мені й справді подеколи здається, що жінки зовсім із іншого тіста, ніж чоловіки. І хоч із тобою прожили в парі цілісіньке, вважай, життя, ти й досі таки з іншого тіста, яке ото я печеним та вареним їм, подеколи стільки їм, що з горла лізе, а ніколи ситим не буваю, – і чого б то воно так велось і ведеться у нас, Мартохо? Кожна жінка на смак інша, є такі, наче з житнього борошна замішані та спечені, є такі, наче з пшеничного борошна цьогорічного помолу; об ту, дивися, можеш зуби поламати, наче об цвілого сухаря, знайденого у смітті під лавкою; а та, поглянь, схожа на пухкенький млинець, на який не пошкодували вершків, яєць та масла, і той млинець щойно з пательні, пахтить теплом, здригається, рум’яний – слина сама в роті починає текти, ковтаєш, облизуєшся. А ти, Мартохо, колись нагадувала мені паляничку, яка добре підійшла на черені, аж світиться червонястими відблисками, пучка сама тягнеться до такої палянички, щоб ущипнути крихту і мерщій кинути на зуби. Тепер, звичайно, куди тобі проти тієї палянички, якою ти раніше пробуджувала мій молодий голод, тепер уже пучка хіба ж так тягнеться до тебе, щоб ущипнути крихту і покласти на зуб, але ж спогади які – мов рута!

Ото вночі, бувало, розказую тобі, Мартохо, про тебе ж таки, не про когось, а ти, відьомське зілля, слухаєш і віриш кожному слову моєму. І хоч би як тоді, замолоду, називав тебе – іменами яких птахів, іменами яких квітів, іменами яких зірок небесних! – а ти вірила, а тобі подобалось і все мало було, й ти аж трусилась, коли я вмовкав, бо так тобі вуха свербіли – слухати і втішатись. От дивно, чомусь жодного разу не сказала: «Чисто бреше – і віяти не треба!» Або не сказала: «Така то правда, як пси траву їдять».

І тоді знав, і тепер знаю, що чим більше кицьку гладиш, тим вона вище горб підіймає, а тягло ж за язика, кортіло пишатися своєю Мартохою, мов кошеням у попелі.

Може, то не тільки про мою Мартоху сказано – за білими березами талалайко плеще? Може, то й про мене, про мого талалайка? Заліз черв’як у хрін та й хвалиться, що йому добре.

V. ВЕРЗИ, ВЕРЗИЦЕ, ПОКИ ВЕРЗЕТЬСЯ

Отож, Мартоха весь свій вік орудує язиком, як циган пужалном. Що в Мартохи на губі – те й на язиці, а як говорить – наче шовком гаптує. Казав їй:

– Такий язик, що й на припоні не вдержиш! Бігаєш із ним, як із мечем. Про тебе казано: говорила-балакала до самої смерті, а перед смертю взяла мазницю, пішла по мед.

– Великий рот у вола, а не говорить, тільки реве, – одказує.

– Мартохо, ніхто тебе в Яблунівці не перебалакав – і я вже не перебалакаю, бо маєш губу – мов на коловороті гуляє.

– Говорила смілянська баба: вдарив у губу – перебив рахубу, – сиплються їй із рота приказки у відповідь на мою приказку.

Довгий язик моєї Мартохи – не такий і великий ґандж, ген у молодиць хіба тільки такі ґанджі бувають! А справжній ґандж який, ви гадаєте? Коли по інших яблунівських молодицях оком кину, то дуже мені душу верне з їхньої неохайності, коли, як ото говориться, видно ззаду Супрунаду. Не люблю тих, у кого так ведеться, що хата й три дні не мететься.

Авжеж, і чоловіки – так само, як і жінки, – поріддя з одного угіддя, і серед них водяться оті, що їдять, як пани, а накидають, як свині, чи оті водяться, що руки мили ще тоді, як мати в кориті купала. Але жінка таки має бути за взірець хутчій, ніж чоловік, хай би про неї не подейкували: баба гірша скаженого їжака – хоч не вкусе, так наляка.

Та повело вже мене через тин навприсядки, а кортить виповісти вам найбільший Мартошин гріх, її ґандж, який їй солодший печеної редьки.

Позички та борги!

Нема, либонь, у Яблунівці такої хати, в якій би Мартоха та щось не позичила на своєму віку, і немає, звісно, такого дня, щоб вона перед кимось у боргу не була! Все позичає моя жінка: сіль, сірники, олію, дріжджі, пшоно, корицю, лавровий лист, перець, гречану муку, шмат свинячої голови на драглі. А то, пригадую, в старої баби Тиндички якось після війни, коли з усім сутужно та скрутно доводилось, позичила моя жінка півня до своїх трьох чи чотирьох курок. Бо хтось був розпустив славу про Тиндиччиного півня, що той славно курей покриває, вони краще несуться, і кожне яйце з гарантованим зародком, стопроцентні курчата з тих яєць вилуплюються. Півень утік із нашого обійстя, і добре, що об’явився в хліві баби Тиндички, мали б мороку з тією позичкою! А ще моя жінка позичає вила, сапи, лопати, коцюби, чаплії, граблі, серпи, ціпи та ціпилна, горщики, глечики, макітри, пательні, ложки, ножі, сита, дека, баняки, корита. Мала великий сприт до цього діла, і той сприт уночі не давав їй спати, спить – і вві сні бачить, як ото просить, бере та додому несе.

А навіщо? Спитайте її, мене не питайте, бо не знав і не знаю.

Але так само своє любила й любить давати. Правда, не віриться, правда, так чомусь по наших подільських селах не дуже й заведено тепер? Бо неспроста мовиться, що радісно береться, та смутно віддається. А чи отак іще: бодай той здоров був, що мені винен, а той, кому я винен, – щоб умер. Мартоха вдалась не тільки на борги та позички, а й на дайки та віддайки. Отож так уміла майстерно забалакати сусідку, що, дивися, сусідка вже з нашої хати з порожніми руками не піде, щось таки понесе, хоч, може, й непотрібне. Бо Мартоха моя душею хворіла та світом нудила, коли хтось у неї в боргу не був! І яку вагу мало те, що позичити: вузлик квасолі – то й вузлик квасолі, віхоть соломи – то й віхоть соломи. І зовсім для неї не мало ваги, що, може, ту квасолю сама вчора позичила, що, може, та солома самій ось сьогодні ввечері знадобиться на підпал у печі! І зовсім не важило, що, може, вперто віднікувались од квасолі та соломи, бо, мовляв, свого добра вдома вистачає, – Мартоха так уміла забити памороки, такого туману язиком напускала, що домагалася свого!

Гарно сказано: «Не позичай, бо злий обичай: як віддає, то ще й лає». Мудро мовиться: «Якщо обрид тобі хто, позич йому грошей». Але то все не про Мартоху, то про інших, а моя Мартоха страх як любила своїх боржників, страх як шанувала тих, кому винувата була!

А секрет-причину цієї химери тільки я один знаю на всю Яблунівку, навіть Мартоха не здогадується. Секрет-причина дуже простий, як гола п’ята: всякі позички водять мою жінку з одного кутка на другий, від хати до хати, від людини до людини і дають їй привід і змогу чесати язиком, якого чим більше чешеш – тим дужче йому кортить. Позичками-боргами, дайками-віддайками хитромудра Мартоха всю Яблунівку тримає в кулаці, всеньке село приманює до себе, щоб уволю з усіма про все набалакатись.

Любить-бо моя Мартоха гріти зуби на сонці, якби могла, то свою балачку сороці на хвості пов’язала б, щоб сорока розносила.

– Ти, Мартохо, знаєш, що в людей і в горшках кипить.

– Мені, Хомо, з уст, а тобі за пазуху шусть!

– Таким ціпом, Мартохо, тільки чортам тютюн молотити.

– Кажи чортзна-що, аби даром пара з рота не йшла!

– Нащо нам музики, Мартохо, коли в нас довгі язики! Отакого б язика та на підошви.

– Верзи, верзице, поки верзеться.

Правда ж, добре балакати з моєю Мартохою? Але не був би я Хомою Прищепою, якби піддався своїй жінці на поталу, якби вона могла мої мізки закрутити, якби могла порядкувати моїми клепками в голові так, як порядкує горщиками в печі. Язик – то налигач, яким налигують корову чи телицю, і хоч ні в кого немає такого налигача, як у моєї Мартохи, все ж я завжди зоставався неналиганим, кум королю і сват самому міністру.

Гой, Мартоха! Якось пішла до молодиці на сусідній куток позичити глечик молока, вцідили їй свіжого, з-під корови вранці, а поки повернулась Мартоха додому ввечері, то молоко в глечику скисло – бо треба ж було по дорозі кожного здибати, кожного язиком своїм зачепити, набалакати-наговорити-натеревенити-намолоти сім мішків гречаного Гаврила!

VI. ПОДАРУНКИ ЗА ДНІПРОМ БЕЗ ШТАНІВ ХОДЯТЬ

Отож, про Мартошині борги та позички.

Хай би з себе ще позичала яку кофтину чи куфайчину, запаску чи блузку, хромові чоботи чи червоні гумові калоші. Хай би з себе не жаліла тернової чи вовняної хустки, намиста чи ковтків дівоцьких своїх у вуха. А то ж не втримувалась, щоб моє кому-небудь із сусідів чи родичів не подарувати. Шукаю, колись давно було, свого кисета – із зеленого шовку, заполоччю вишитого, – а кисета нема, позичила Мартоха колгоспному конюхові, що солому привіз під нашу хату з поля. Мав я стару, ще з війни принесену, шапку, в цій шапці чи біля гною крутився на короварні, чи по жом їздив на цукрозавод у Велике Вербче, – і десь запропастилась шапка, потім угледів на чередникові, що теличку нашу випасав. Так само й галіфе моє міліцейське синє з нашитими на колінах і на сідниці латками (галіфе Мартоха виміняла була за яйця на районному ярмарку) раптом опинилось на яблунівському нашому мельникові, бо треба було віддячити за якусь послугу.

– Мартохо, – казав своїй жінці, – подарунки за Дніпром без штанів ходять.

– Краще дарувати, ніж брати, – не лізла по слово за пазуху.

– Але ж ти любиш позичати й глину з половини, – дорікав.

– Дарують, небоже, що самим негоже, – вдавалась Мартоха до філософії. –Знаєш же добре: беріть, свате, бо все одно свиням викидати.

Але долі своєї й конем не об’їдеш: як кого схоче – на ноги поставить, а кого з ніг звалить. Якось Мартоха почала так лащитись, так догоджати, як ото здатний лиш лисом підшитий і псом підбитий. Ну така вже добра, що ледве в пазуху не вскоче.

– Що тобі, Мартохо, треба? – питаю. – Чого вертишся, як чорт у баклазі?

– А хіба я завжди не верчусь перед тобою, як сорока на тину? Хіба не стелюсь перед тобою, мов перекотиполе?

– Не завжди сорокою і не завжди перекотиполем. Буває, що коло носа в’єшся, а в руки не даєшся.

– Ой Хомонько-дукачику! Ой Хомонько-карбованцю! Та хіба вже я така слизька, що обома не вдержиш? Ти ж бо хитрий, можеш, мов лисиця, хвостом накритись.

– Та говори, що треба.

– Ха-ха-ха! – сміється Мартоха, світить мені очима, наче свічки ставить – тільки не перед богом, а перед чортом. – Добра тобі хочу.

– Якого добра? Чи не отого добра, від якого шукають

другого добра?

– Одарку Дармограїху знаєш?

– Оце ота хитра, мов щука, та все ж таки не з’їсть йоржа з хвоста?

– Вона, Хомонько! Снить, а кури бачить. Дуже мене просила за тебе.

– Просила?

– Просила, умовляла, золоті гори обіцяла. Щоб я тебе позичила їй на літо й осінь, на якогось півроку.

Очі мої полізли на лоба – як в отого чортополоха, що з телячим хвостом надумав у вовки сунутись.

– Як то позичила? Чи я підрешіток, щоб позичати? Чи я залізний гак, щоб витягнути відро, яке впало в криницю? Мартохо, схаменись, бо ти вже так допозичалась, наче тебе дурний старорежимний піп хрестив, тільки намарне в воду не впустив.

– Не дурна я і в дурного не зимувала, Хомонько, – горнеться до грудей і шепоче, мов раки в торбі. – Не насправді ж позичити, а про людське око.

– Тому й шепчеш у своїй хаті, щоб тебе на сусідському кутку не почули?

– Не дивись на мене, Хомонько, мов собака на висівки... Трохи поживеш у Одарки Дармограїхи, тебе не убуде, а в нашій хаті прибуде.

– А що прибуде, коли я убуду?

Мартоха, бачу, й далі хитрує, мов дідько в греблі.

– Телятко за тебе обіцяла від своєї корови. А ти ж бо знаєш, яка в Дармограїхи корова – молоко дає, мов сметану, а годувати можна хоч остюками, однаково доїтиметься.

– Та нащо я їй здався, що хочеш позичити?

– Бо знає базари, магазини й нетрудові доходи, то прискіпуються. А так вона тепер усім казатиме, що живе твоїм коштом, твоїми заробітками, – від неї й відскочать причіпки, мов сухий горох од стіни, Одарка й далі внаджуватиметься в горох, а не в сочевицю.

– Я ще ніколи, Мартохо, не був позиченим чоловіком, то й не відаю, як то позичені чоловіки живуть із тими жінками, що їх позичили, – скрушно чухаю свою чуприну. – Значить, пристати в прийми до Одарки тільки про людське око, а з тобою й далі жити не про людське? Легше, мабуть, навчитись орати клепкою...

– Не тільки навчишся клепкою орати, а й товкачем хліб різати, а й ступою латки до штанів пришивати.

– Але ж позиченого три годи назад ждуть.

– Хомонько, думаю, за ту телицю три годи забагато, а так – на осінь та зиму. Якось перебудеш позиченим.

– Дурний дає, а розумний бере.

– Хто зразу дав, той два рази дав.

І, бачу, якщо не вговорила Мартоха, то вговорить. Бо хіба ж мені не знати, що в чужу жінку чорт ложку меду кладе, тому до неї й липнуть? І хоч я вже немолодий собака, а в мене теж дригаються жили, та й недарма кажуть, що в старій печі дідько теж топить. В чужу гречку завжди кортить ускочити, а тут сама гречка до тебе напрошується, і ту гречку звати Одаркою Дармограїхою – не з останніх вона молодиць у нашій Яблунівці!

Мартоха з моїх очей вичитала, що вже ладен пристати на її вмовляння, ладен піти на собачу стежку, і давай підхвалювати Одарку Дармограїху:

– Вона в кропиві шлюб брала, буде тобі в неї так, мов щодня кутя чи Великдень. Сьогодні – кутя, завтра – Великдень, і ні одного тобі дня посту.

– Хіба інших, Мартохо, у Яблунівці нема, – питаю, – що захотіли б її куті і в будень, і в свято? Чого накинула оком на мене?

– Бо хто ще так позичає, Хомонько, як я? Хіба ще є в селі такі, як я, що зичать кожному добра, а собі зла? Та вони тобі й пустої дірки не дадуть! Ходила Одарка Дармограїха по хатах, просила теж позичити на якийсь час, та їм шкода лою – світять водою.

– До кого ж вона ходила? –цікаво мені почути.

– До Нінки Шарпачки, просила дати Шарпака, але Нінка пообіцяла дати їй за царя Митрохи, як буде людей трохи.

– Як бабак свисне -– тоді бачитиме Шарпака.

– То крутнулась до Ганки Вовчихи, канючила Вовка...

– Теж за теличку?

– За теличку, Хомонько!.. Але ж у Ганки й льоду на водохреща не вициганиш... Хіба що за царя Тимка, як стане земля тонка.

– Добре приспічило чоловіка, раз стільки гасала.

– Так то ж не так для себе, як для сільради... Одарка Дармограїха і до Векли Шпаркої ходила, та Векла винна їй сотню грошей, просила взамін за гроші старого Данила Шпаркого, вмовила Веклу, бо хоч і чортові думки, а слова в неї з маслечком, і так вихваляла Веклу – і що чепуруха, і що господиня. А що? Сам Данило не захотів! Якби ж, каже, якась молодша позичала, то згодився б. Сімнадцятий, бач, йому кортить! А ми, Хомонько, з тобою не такі, я не скупа, а що вже ти щирий!

– Ага, міняєш бика на воли, аби дома не були.

– На теличку! Але ж ти повернешся, а теличку віддавати назад не доведеться. Теличка виросте, стане корівкою-первісткою, доїтиметься. Е-е, свою корівку тримати – це, Хомонько, як говориться, не станеш вовком орати. Корівка своя – це ж і здоров’я, і сила: нап’єшся сметанки, то не доведеться й руки смолити, щоб чорта втримати, бо таким богатирем станеш. А на старість хіба здоров’я нам не знадобиться? Корівка славна – це ж і від людей повага та шана, щоб не казали, що в тебе, Хомонько, і за вухом не свербить, що ти в ус не дмеш!

Чую, вмовила клята Мартоха! Звісно, чужим пивом весілля не одбудеш, але ж Одарчина теличка стане нашою теличкою. Розумом розкинула Мартоха широко. Можна й остерігатись, як Нінка Шарпачка чи Танка Вовчиха, можна сидіти нишком-тишком, як вус сидить, коли бороду голять. А коли трапляється нагода, то чом не почесатись отим рогом, який таки дістане?! Може, й потрапиш якому дурносміху на зуби, може, хтось і вищириться, мов печене порося, то що? З посміху люди бувають.

Може, і з такого посміху, як я, Хома Прищепа, стане колись людина.

– Це ж, – кажу Мартосі, – теличка виросте, відгуляє з бугаєм, приведе телятко, а ми телятко те вигодуєм, поведемо на продаж...

– І вести не доведеться, – перебиває жінка, – а купці самі біля хати хмарою витимуться.

– Ми ж і не кожному продамо...

– А за вторговані гроші можна буде і чоботи справити, і костюм тобі ж таки, Хомонько, щоб носив здоровий, а на краще заробив.

– А чи тобі зимове пальто з лисячим коміром, отаке, як головиха носить.

– Та я б обійшлась, чоловіче, – сокорить.

– А чи ми гірші від інших?

– Та воно, либонь, не випадає козі хвалитись, що в неї хвіст довгий.

– І в нашої кози, Хомонько, хвіст виросте!

– Заживемо з тобою, Мартохо! Так заживемо, що про нас і кури говоритимуть.

– Ой, говоритимуть!

VII. КВАША ПІД БОКИ ВЗЯЛАСЯ, А КИСІЛЬ ВУСА ЗАКРУТИВ

По-всякому чоловіки потрапляють до чужих жінок, а щоб так?..

Ну, буває, їде до Хоми, а опиняється у куми, бо як до тієї куми не навідатись на нічку, коли в неї така червона запаска! Є такі, що, як заплутаються в жіночих спідницях, – ні сільрада не здатна розплутати, ні міліція, ні суд, ні районний прокурор. А чи мало парубків – як побачить дівку на вулиці, то слідом починає бігти, мов собака за возом. Хіба мало отих котів, що масло люблять? І досі в Яблунівці розказують про покійного шевця Кирила Тизуня, котрий так любив молодиць та удовиць, що за бабою не побоявся б полізти й до чорта на роги. Був рудий, мов глина в яблунівських глиняниках, то хіба тепер не здибається у селі руденьких хлопців та дівчат, що познаходились від різних матерів?

Але таким гульвісам-джигунам завжди від своїх жінок перепадало на добрячі волоські горіхи. Бо хто гуляє, той і п’є, наливається по самі вінця, а п’яний та дурний – рідні брати. А якій жінці сподобається, щоб чоловік не в хату носив, а з хати, щоб чоловік її, жінчине, життя та статки пропивав? Але ще дужче, либонь, від таких обурених жінок перепадає отим хтивим перелюбницям, що до своєї гречки підпускають не одного капосного баранчика. Хіба законна жона того ж самого покійного шевця Кирила Тизуня не била свого благовірного качалкою та рублем, хіба не потрощила на його крижах рогачі? Так і не помогло. Як не помогло й те, що перестрівала суперниць, рвала їхні коси, дряпала очі, шматувала одяг, бо хоч ящірка з неї маленька, та зуби має гострі.

Гаразд, усяке поміж чоловіцтвом та жіноцтвом водиться й не переводиться, така доля, а долі й на коні не об’їдеш, не знаєш, звідки й що впаде на тебе. Саме ось тут до слова мовиться й про інші придибенції! Люлі, люлі, дитя, спать: мати одна – батьків п’ять. А чому? Та з дуже простісінької причини: раз кахикнула – трьох прикликнула, вдруге кахикнула – п’ятьох прикликнула!

Ці мої балачки – не п’ята нога собаці, а таки до діла. До того самого діла, як моя вредна Мартоха та й позичила мене Одарці Дармограїсі, а я своїй жінці не став суперечити, бо, по-перше, сперечатися з нею – марна річ, та й, по-друге, телятко на хазяйстві знадобиться, воно кісткою в горлі не стане.

– То, – кажу Мартосі, – не барись, раз позичила мене Одарці, – віддавай.

– А коли ж тебе краще віддати, Хомонько? – питає, мов колядує.

– Не знаю, та здогадуюсь, що ліпше увечері.

– Авжеж, щоб менше людей знало. Але ж хіба шило в мішку сховаєш? Та й Одарка хоче, хай усі зразу довідаються, що вона вже за тобою живе, з твоїх статків і твоєї роботи... А насправді ти на її обійсті триматимешся, мов пісок на вилах, правда? – нагадує. – І знай, Хомонько, що я тебе таким не пущу!

– Яким?

– А в оцьому дранті, в якому тобі так гарно, мов собаці в ярмарок. Ти хоч і не чепурун, але ж і не голодранець, маєш у що й ногою вступити, й маєш яку одежину на плечі накинути. Затям, Хомонько, що я тебе таким до Одарки не пущу. В неї ж бо язик – таким довгим тільки полумиски лизати. Сьогодні підеш, а завтра вся Яблунівка знатиме, де в тебе яка дірка чи який ґудзик не пришитий. Я Одарки не боюсь, циганський піт не пройма, та нащо нам її теревені, правда? Ось і маєш зодягнути найкращий свій одяг, який я тобі вже потрохи почала готувати на смерть.

– Схаменись, Мартохо, – сторопів, – та хіба я до Одарки на смерть іду?

– Авжеж, не на смерть, Хомонько, а мусиш зодягнутись, як на смерть, бо то найкращий твій одяг. І зелена сорочка, і піджак жовтого вельвету, й черевики свинячої шкіри. І хоч надворі літо, а маєш під сорочку піддягнути теплу байку і теплі байкові сподні, хай дивиться Одарка Дармограїха, що ми не з тих, до кого просилися злидні на три дні, а їх усе життя вигнати не можна. Хай не думає, Хомонько, буцім ти казна-що, яке я їй з великою охотою вступила за телицю!

– Але ж бо совісно в такому одязі...

– Совісно? Ти ж бач, як совість гризе мого чоловіка, – ну прямісінько без зубів! Хіба забув, у чому баба Ягідка ходила на весілля до своєї онуки? Та в смертному своєму вбранні, і була чи не краще за молоду вбрана.

– Таж баба Ягідка характерниця...

– А ти характерник не менший від неї.

Неспроста колись казали про мою Мартоху, коли ще дівувала: голе і босе, а голова у вінку. Тож хоче, щоб і її Хома був, як пан, котрий не жне, не косить, а жупан носить. Де й коли набралась марнославства, без похвальби ні дня не обходиться, забувши, що хвалений борщ надвір виливають.

– І не жалко тобі віддавати мене? – питаю в Мартохи.

– Може, й жалко, Хомонько, але ж хто скуп – той і глуп.

– Я ж тебе люблю, Мартохо!

– І ти, Хомонько-сатано, любіший мені від ясного сокола. Та що вдієш! Назад тільки раки лазять, а я не хочу крутити, мов швець шкурою.

Як стало вечоріти, як сонечко стало горнутись до обрію, щоб на ніч спати покластись, а разом із ним хай би люди натомлені спочивати лягали, почала Мартоха виряджати мене з хати. Насамперед зготувала гарячої води, наказала добре змитись у старих дерев’яних ночвах. Сама намилювала спину та шию, сама й натирала. Далі дала добре випрасувану байкову теплу білизну, ще ні разу не зодягнену, – пахла ця білизна крамницею і фабричними промтоварами. Сорочку зелену я сам зодягнув, а Мартоха ґудзики позастібала. Міліцейське галіфе нацупив на свої гандрабаті ноги, а жінка тільки ременем підперезала. Жовтий вельветовий піджак удвох надівали. Мартоха відійшла вбік, сплеснула руками і скрикнула:

– Й зовсім ти, Хомонько, на покійника не схожий! Покійники теж бувають гарні, але ж не такі, як ти!

– Про таких, Мартохо, кажуть: кваша під боки взялася, а кисіль вуса закрутив.

– А чому ж ти, чоловіче, своїх нагород не чіпляєш?

– Та наче ж іду не до клубу на колгоспні звітно-виборні збори...

– Пек йому, моя мати рідна! Авжеж, не на збори, отож і начепи.

Метнулась вивіркою до прискринка в скрині, дістала мої медалі і вправно приколола на грудях і гвардійський значок, і «За перемогу над Німеччиною». Та ще якийсь значок із довгоногим фізкультурником, я цей значок підібрав на вулиці.

– А нащо того фізкультурника приліпила?

– Бо ти, Хомонько, сам як фізкультурник!

Знову одійшла вбік, дивиться на мене, як сорока в кістку, руками сплескує:

– Хрестійбо, не покійник! Не гріх, що й забожилась!

– Чи шпак, чи хом’як, чи перепелиця – що воно за птиця, еге?

– Це ж як Одарка Дармограїха побачить такого – місяць заїкатиметься.

– Еге ж, знає кінь, навіщо голоблі б’є, – підтакую, тішачись і собі Мартошиною втіхою. – Тільки ти скажи, чи документи брати?

– А хіба вона в тебе документи питатиме? І так упізнає.

– Впізнати впізнає, але ж, Мартохо, в наш час хіба є який чоловік без документів? Воно чим більше документів – тим дужча повага.

– Правду кажуть твої вуста, людина без документів – що віл без ярма.

З того самого прискринка дістав я жмут усяких паперів, перев’язаних голубою тасьмою, кладу в кишеню, а Мартоха мені:

– Таж там усякі старі квитанції – і за електрику, і за страховку. Нащо все береш?

– Як більше – наче солідніше.

– Але ж і мені, Хомонько, не можна зоставатись без документів, правда?

Розсортували ми документи: Мартосі – Мартошине, а Хомі – Хомине. Зладнався, можна було б і йти, а жінка хіба так відпустить?

– Не годиться, – каже, – йти з порожніми руками. Краще дарувати, ніж брати! Візьми ось півлітру слив’янки, засунь у кишеню, а також подаруй Одарці мою хустку, яку ти торік подарував мені на жіночий день.

– Але ж подарунки не дарують, та й бачила Одарка тебе в цій хустці.

– Авжеж, бачила, а ти їй скажеш, що передумав! Я вже наносилась, накрасувалась, а Одарці і подарунок твій буде дорогий, і пам’ять!

Вже посутеніло за вікнами, можна б і рушати, а Мартоха в’ється біля мене, мов ластівка, і щебече ластів’їною музикою:

– Ти ж дивися, Хомонько, шануйся, щоб мені Дармограїха за таку позичку не колола очей! Щоб не казала, що тобі аби день переднювати, а ніч переночувати. Не ховайся від роботи, як собака від мух. Не будь отим ледащом, яке тільки свята пильнує. Не крутися перед Одаркою, як голий на їжаку. Ти, чоловіче мій дорогий, хоч і дурносміх-насмішник, але шануйся: тобі смішки, а Дармограїсі нітрішки!

– Мартохо, не вчи вченого, бо...

– Вислухай, не перебивай, бо жінка добра хоче і тобі, й собі! –сокоріла й цокотіла Мартоха, в’ючись навкруг мене, як чорт біля купини. – Не будь марнотратом, бо хто шага не береже, той не варт і копійки. Не будь отим недбайливцем, який сіяв гречку, а вродив мак. Не будь упертюхом, що впирається, мов кілок у тин.

– Мартохо, знов за рибу гроші...

– Помовч! Я, може, Одарці добра зичу. А як піде поговір по Яблунівці, то поговору не бійся, і я, Хомонько, не боятимусь. Знай: що боязливому по вуха – те сміливому по коліна.

Я вже мусив мовчати, як риба під крижиною, а Мартоха ж гула, як чотири вітри в лісі. Хай уже насипле із порожнього в пусте, коли має стільки охоти, бо такого язика на припоні не вдержиш, такого язика якби витягнути з рота й на землі простелити, лягла б дорога від Яблунівки до Сухолужжя, а то й далі. Нарозказувавши міх, торбу та три оберемки, Мартоха, нарешті, мовила:

– Дай же хай тебе поцілую на прощання.

Либонь, ніколи навіть у дівоцтві губи її не були такі солодкі, як отоді, коли я, позичений, мусив іти до Одарки Дармограїха І ніколи, здається, її руки так палко не пригортали мене. Справедливо в Яблунівці казали і кажуть: гонить дівка парубка, а сама від нього не йде.

– Грибок ти мій маслючок, дай хоч поплачу на твоєму плечі, бо я без тебе осиротію, хата пусткою стане. Ой, як ти мені тепер будеш снитись, Хомонько, коли я солов’їним сном спатиму! А я вже тобі снитимусь, ой, як снитимусь!

Сльози в Мартохи котились, мов горох, великі, й пекли мої груди, як приски розпеченого лою. І сам я в ту мить відчув, яка вона дорога, ця Мартоха клята, що, може, для когось – мов повітка, а для мене – наче квітка. Якби не ота порідна телиця, за яку умовлено, то, може, й відмовився б позичатись.

VIII. І НА МУДРОМУ ДІДЬКО НА ЛИСУ ГОРУ ЇЗДИТЬ

Спомин про обіцяну телицю того вечора вдарив, як грім із ясного неба! А чи не станеться так: дасть Одарка Дармограїха, аби доніс, а потім дожене – і ще дасть? Дістав я тоді пляшку слив’янки з кишені, поставив на миснику, хустку поклав на стіл, а сам, наче куль соломи, звалився на ослін і мовив, наче камінь у криницю кинув:

– Не піду зараз, Мартохо!

– Як то не підеш? – здивувалась, як сич на сову, моя жінка. – Ще ніколи так не було, щоб я комусь та не позичила. Моя обіцянка – не цяцянка!

А я сиджу на лаві, мов чиряк на носі, і своєї правлю:

– Аби не прогадала, дивись!

– Не прогадаю! – гойднулась переді мною шовком шовковим.

– Прогадаєш! – давлю, мов мороз бабу.

– А телиця! – нагадала Мартоха.

– Отож – бо й воно, що телиця! – киваю головою, наче кобила в спасівку. – Може, спершу телицю слід узяти, вп’ясти в своєму хлівці, а тоді вже мені йти до Одарки і вживатись у її хаті? Дивись, Мартохо, аби не повернулось так, що ні телиці, ні мене! Знаєш добре, що тільки муха не боїться обуха.

– Не на брехні світ стоїть, а на трьох китах, і все ж... – Моя Мартоха пригасла на лиці, мов полум’я свічки, на яку дмухнув вітер. – Правду кажеш, що може дідько лисий дістатись мені, коли поспіхом, коли без глузду. То ж не хто-небудь, а Одарка Дармограїха, ловкачка та пройдисвітка, її і в ступі товкачем не влучиш.

– Хоч вона пройшла крізь сито й решето, – докидаю, – але ж і нам, Мартохо, треба крутитись так, щоб нас і в окропі не зловили.

– Бо хіба Одарка не така, що церква горітиме, а вона руки грітиме?

– З чорта спритна та в’юнка, доскоцька та слизька, вона як захоче, то й з вареної крашанки висидить курча. Аби нам, Мартохо, не пошитись у дурні.

– Тільки так: спершу телицю, а тоді вже ти йдеш на позичку.

– Бач, могла нас підвести під монастир, а хто був би винуватий?

– Хіба, Хомонько, чужу душу вгадаєш? Чужа душа – мов темний погріб. – І схаменулася, знову заграла обличчям, наче ластівка крильми в сонячному промінні. – І чого ото, чоловіче, сидиш у небіжчицькому вбранні? Скидай лахи та будь хазяїном, як удома!

І таки ж ми були раді, що встереглись ошуканства, що не стали схожі на оту славнозвісну сороку, яка й хвоста загубила. Мартоха взялась мене вихваляти: дано, мовляв, тобі, Хомонько, голову справді для того, щоб посторонок не зсунувся. А я не пошкодував хорошого слова і для своєї Мартохи: розумний прибреше, щоб правди добуть.

Скинув я свій святковий паркий одяг, нацупив буденне, в якому на обійсті пораюсь та в колгосп на роботу ходжу. Повечеряли ковбасою – та такою смачною, що якби їй крила, то кращої птиці на світі не було б. Запили узваром із грушки-минушки. Мартоха позиркує на мене, я позиркую на Мартоху, мовчимо. Либонь, чогось не вистачає. От наче було – й не стало. В руках тримали, а воно випурхнуло з рук.

– Кому ж по телицю йти? – озиваюся зрештою.

– Тобі, Хомонько, не випадає, бо Одарка така, що може з хати не випустити. Знову ж таки – ні тебе не матиму, ні телиці.

– Ти з нею раду радила, то йди по телицю.

– А як не дасть? А як скаже, що спершу даються гроші, а тоді вже товар?

– Ти їй скажи, що я – товар делікатний. Скажи, що товар просить спершу плату, а тоді вже сам появиться під вікна до неї.

– А як не схоче? – розмірковує Мартоха. – Скаже, що передумала?

– Не пропадемо, жінко. Ти така, що зумієш позичити мене комусь іншому.

– Твоїми вустами, Хомонько, та мед пити! – радіє моя жінка. – Не пропадемо з тобою в житті, як ота гнила колода!.. Хай Одарка взнає, що ми не з лопуцька роблені, а взнає – і не стане м’яти нас, мов сліпий онучу, дасть свою телицю вперед.

Як нам спалось тієї ночі? Правду кажуть: що наяву бредеться, то і вві сні верзеться. Гадаєте, мені верзлась Одарка Дармограїха? Де там! Спалось кепсько – так, наче всю ніч мишей ловив, а коли на якусь хвилю провалювався в чорну безодню сну, то бачив теличку – червону, товстобоку, мов качанчик, із тугенькими ріжками, поміж яких ніжна біла латочка світиться, з настовбурченими вушками-листочками. Очі в неї були лукаві й розумні – як у головного бухгалтера нашого колгоспу Петра Зосимовича Варави, в якого ті очі видаються ще лукавішими й розумнішими тоді, коли він п’є пиво з раками. Так от, теличка ходила по нашому обійстю, цокотіла дзвінкими ратичками, дивилась на мене очима бухгалтера Варави й химерно дуже мекала:

– Хо-ме-е-е!.. Хо-ме-е-е!..

й ще наснилось, як вийшла з хати Мартоха й мовила:

– Ото ще хазяїн! Чи не чуєш, як вона тебе кличе, голодна? Та нагодуй!

– Зараз нагодую, – мовив уголос, просинаючись і зводячись у ліжку.

На диво, Мартоха вже сиділа поряд у ліжку. Обізвалась – і своїми словами приткнула мене так, мов вужа вилами:

– Чуєш, Хомонько, наче мекає...

Ми нашорошили вуха, прислухаючись. Анітелень, анічичирк! Але ж і справді зовсім недавно мекало, мовби чорт із нього лико дер. Гаразд, мені могло приверзтись, але ж не Мартосі, яка, видать, не спала. Посхоплювались ми з Мартохою як ошпарені і гайда на обійстя – десь же воно тут голодне мекало мало не людським голосом: «Хоме-мее-е-е!..» Чи само добилось до нашого двору, нюхом чуючи, що тут і шворінь для нього вже готовий; а чи Одарка Дармограїха потай від людей привела та й залишила.

Поницявши біля хати й поза хатою, біля хліва й поза хлівом і не надибавши телиці, понадувались ми з жінкою, мов міхи циганські, а я кажу зозла:

– Якби не спала сном праведника, то наша телиця вже досі б у дворі стояла!

А Мартоха на мене очима так блимнула, наче сірко в пасльоні:

– Я спала? Та я за цілу ніч очей не стулила! Все ждала, поки розвидниться, щоб до Одарки йти. А воно й досі темно.

Ніч і справді ще була чорна, як оті ворота, які колись у давнину декому дьогтем вимазували. Лише з-поза хмар одна-друга зірочка приглядалась до нас дитячими оченятами.

– Знаєш, – озивається жінка, – таки рушати пора, бо мій терпець може увірватись... А що, як Одарка до зорі гайне аж в область, щоб усі магазини оббігати?.. Не можна оце нам, Хомонько, сидіти, як вороні в сливах, треба йти.

Мартоху мов вітром здуло з двору, а на душі моїй так, як ото буває, коли соловей у лісі реве, а ведмідь щебече. Не можу ніде себе приткнути – ні в сінях, ні в хаті, не годен ніде себе посадити – ні на лежанці, ні на ослоні. Еге ж, матимемо ту телицю тоді, як свиня на небо гляне! А може б, мали, якби вчора не злякались ошуканства Одарки Дармограїха якби я цю нічку провів не в своїй, а в її хаті? Ох, якби знаття, де впадеш, то куль соломи підстелив би. І коли вже наші з Мартохою страждання урвуться? Ну чому так на світі ведеться, що є чим думати, та нема об чім? Краще було б навпаки: було б об чім думати – та не було б чим думати!

Та що б там я сам про себе й думав, та що б там і люди про кашу сімейку казали, а моя Мартоха має ума ке трохи, та й я, Хома, теж не без ума!

Знову почало верзтись: сонечко в два дуби над землею підбилось, роса на деревах і на траві блищить самоцвітами, пташки виграють у дудочки та сопілочки, а по вулиці прямісінько до нашої хати Мартоха йде й на налигачі телицю веде. І не скажеш про них, що телиця та Мартоха така пара – як миша з волом, зовсім ні, вони така парочка – як баран та ярочка. В Мартохи моєї очі світять радістю, що, здається, годна вона весь світ спалити на попіл. А вуста в неї так від утіхи тремтять, що, либонь, весь світ зараз довкола почне труситись – і розтруситься, поруйнується. Біля Мартохи телиця ступає – на лобі латка біленька ніжним світлом палає, двома молодесенькими качанчиками ріжки повитинались, на них сонячне проміння видзвонює, очі в телички й справді лукаві та розумні, як у колгоспного бухгалтера Петра Зосимовича Варави, коли чоловік у чайній п’є пиво з раками, а боки в телиці червоні, лисніють, як надуте зсередини вітром полотнище, і ніжки її так весело ступають по землі – ну, так іще ходять у вчительки Ганни Ксаверівни пальці по клавішах фортепіано, коли вона грає в клубі для художньої самодіяльності.

І такий мені цей сон солодкий, що боюсь прокинутись, бо тоді вже не побачу телички на налигачі в руках у моєї Мартохи. Нехай, думаю, верзеться, поки верзеться, бо потім може не приверзтись, а так мені ця картина вподобалась, як вовкові весільна пісня!

– Чого роззявив рота – відчиняй ворота! – сниться мені Мартошин голос.

А я, на свою мишачу бідницю, прокидатись, ой, як не хочу, бо телиці ж не стане!

– Одчиняй ворота – і затули рота! – знову кричить Мартоха, наче вогню вхопила.

Хочу розплющити очі, а вони не розплющуються, бо вже розплющені. Затуляю рота, відчиняю ворота – лишенько, невже не верзеться, невже Одарка Дармограїха, яку і в кориті води не впіймаєш, і справді розщедрилась на телицю? А ми ж бо гадали, що вона смаленого дуба плете!

Завела Мартоха телицю на подвір’я, прив'язала у затінку під вербою й розказує:

– Які ж ми, Хомонько, лихі, що так недобре про Одарку Дармограїху думали! Думали, що вона туману напускає, в живії очі бреше, як отой піп у церкві, аби тебе обманом запопасти. Не вірили їй, аж мало хрести не їли. А вона ж ніяк дочекатись не могла, коли вже прийдуть по її телицю, теж уночі не спала, теж мишей ловила. Та вона зустріла мене з дорогою душею і провела з дорогою душею. Телицю віддала, а в додачу до телиці, Хомонько, ось іще циганських голок цілий десяток вділила, не пожаліла, та ось іще гудзиків десяток біленьких, може, колись блузку пошию, та ще наперсток, щоб голкою пучки не колоти.

Телиця голівкою веселою крутить, а моя Мартоха стоїть біля телиці – і така вже щаслива: справді, щастя, як трясця, кого попаде, того й трясе.

– А чи ти, Мартохо, – виливаю на неї дзбан холодної води, – не продешевила часом? Чи не вийде так, що поживились, мов сірко паскою?

– Хомонько, – відповідає, – може, за цим разом і продешевила, то за другим разом знатиму твою справжню ціну, свого не вступлю. Та й циганські голки на дорозі не валяються. – І лукаво натякає: – Та й хто відає, чи ще хтось поласився б на тебе...

– Хіба що, – відказую, – коли циганські голки в такому дефіциті.

Пішов я в леваду, вжав серпом трави півмішечка, поклав перед телицею – їсть. А ми поставали біля нашої Зірочки – так уже назвали за латочку на лобі – і налюбуватись не можемо. Либонь, так і Мартоху свою не любив, коли була дівкою, хоч, може, й була вона тоді незгірша від цієї телички. А на душі – барабани б’ють, сурми сурмлять, дудки дуднять, радіо гуде!

– Заживемо тепер, Мартохо, – кажу й жмурюсь від щастя. – Свою корову матимемо, а біля корови й ми носа втремо будь-кому.

– Як то заживемо? – зизом глянула Мартоха.

– Уже не вдвох, як досі, а втрьох із теличкою.

– А чи ти не забув, що позичений? Якраз телицю за тебе й маємо. Повинен іти до Одарки сам, якщо не хочеш, щоб прийшла забирати. Та ще й дурну славу розпустить!

– Але ж теличка славна, – гладжу між вухами, а вона слухає і пашу їсть, лиш зрідка поглядає розумними очима колгоспного бухгалтера Петра Зосимовича Варави.

– В гості навідуватимешся до телички, коли така славна, – радить моя жінка.

– А може, – кажу улесливо, з гречаним медком у голосі, – тепер можна й не йти до Одарки? Теличка ж бо в нас, а що нам іще треба?

– Хома ти невірний! – скрикнула Мартоха. – Та що про мене в Яблунівці плескатимуть? Ой, не дивись на мене, мов кіт на каганець, не дивись! Попечемось біля Одарки Дармограїхи, як отой дід пампушкою попікся! Якихось півроку побудеш позиченим у Одарки, повернешся додому. Тоді ти матимеш телицю й Мартоху, а я матиму Хому й телицю. А ота пройда Одарка Дармограїха не матиме ні телиці, ні Хоми, втямив? То тепер скажи, хто мудріший, хто зостанеться у виграші, а хто в програші?

А й справді, як поглянеш, то моя Мартоха – кругом мудра, з такою краще загубити, ніж знайти, але ж немарно, мабуть, говорять, що й на мудрому дідько на Лису гору їздить!

IX. МЕНІ РОБИТИ – МОВ П’ЯНОМУ З ГОРИ КОТИТИСЬ

Пишатися самим собою не з руки, але чому б ото не поміркувати: за які цноти і чесноти Одарка Дармограїха випросила мене як тимчасову позичку в моєї жінки Мартохи? Вже розказував про свою вроду, знаєте, що на грибок маслючок схожий, отой, що крізь землю пройшов, червону шапочку знайшов. Звісно, є й гірші від мене, такі, яких сотворив бог, а потім сім день іще сміявся зі свого сотворіння, що таке чудернацьке диво вчудив! А чи візьміть нашого ж таки, яблунівського, Федора Горбатюка, листоношу сільського. Він і справді горбатий, одземкуватий, з очима-павучками, що заплутались у своєму ж таки павутинні, яким усе руде обличчя засновано, – про таких кажуть, що вони гарні тільки тоді, коли обличчям до стіни лежать, та ще спину й ноги накривають десятьма ряднами. А фуражир Ілько Дзюнька (плечі – мов коромисло, груди – мов двадцятивідерна діжка, ноги – мов рубані з граніту стовпи) має, на жаль, фізію таку, що ні людям показать, ні самому подивитись: видать, Ілька Дзюньку біс із-за рогу вдарив решетом, та й ударив так завзято, що велике лице його стало теж схоже на решето з собачої шкіри, геть подзьобане, геть повісповане, а в кожній подзьобинці-віспинці темніє руденька цяточка, наче то й зовсім не цяточка, а мурашка гніздечко собі знайшла. І як тільки жінка живе з ним? А живе! І навіть двох хлопців настарались, здорові такі хлопці, як бугаї, але вони теж тричі рябенькі, теж, видать, перепало їм від біса, що із-за рогу орудує решетом.

Гай-гай, якби ж то людина сама над своєю вродою мудрувала! А то неодмінно ж втрутиться якщо не рогатий, то хвостата, якщо не стріт, то пристріт...

Дяка долі, я, Хома Прищепа, не з їхньої громади, не такого заквасу, але ж бо й про мене трудно сказати, що такий білий – треба остерігатись, аби лебеді не вхопили. І про брови не скажеш, що одна брова варта вола, а другій і ціни нема. І з лиця мого, як то мовиться, води не нап’єшся, а якщо вже дуже закортить пити – слід чи сильно заплющитись, або ж дочікуватись ночі, поки смеркне. У Яблунівці не без парубків, що показні з лиця, як ота рожа, що й поміж кропивою зостанеться рожею. Але я не з таких, не хочу ні хвалити себе марно, ні перехвалювати: я така квітка, що серед кропиви буду видаватись кропивою, серед бугили видаватимусь бугилою, серед чортополоху всі за чортополох матимуть мене.

Справжню ціну собі знаю: крізь землю пройшов, червону шапочку знайшов!

То чому ж тоді Одарка Дармограїха (а в неї ж бо брови гнутими колесами, а в неї ж бо очі чорні, мов терен, а з лиця погідна, мов мак у полі) таки на мене поглядом накинула? Думав я над цим, коли йшов із дому на роботу в колгосп, думав, коли по дорозі «козячу ніжку» смалив, давлячись тютюном, думав і тоді, коли опинився на колгоспному корівнику. Тут, на колгоспному корівнику, взяв вила в руки та й почав морочитися своїми звичними клопотами – вичищати гній з-під худоби, що подалась у поле на пашу.

Отже, наліг я на вила, мов циган на ковадло, руки мої вхопилися за держак, як чорти за грішну душу, – і вже той гній сам не сам, а нашими спільними зусиллями із коров’ячих спалень та стоялень почав вимітатись, у проході на купи злягатись, а коров’ячі спальні та стояльні на чисті й чепурні хороми стали обертатись. Ластівки під дірявим дахом літали, приспівували мені весільних пісеньок; молоденький жеребчик зайшов на короварню, подивився на мене захоплено – й подався надвір, щоб іншим про мою працю розказати. Доярка Христя (вона із шкури на коронарні вилузується – так робить!) пригостила мене молоком із алюмінієвого кухля, а що вже глянула – наче пучок чорнобривців дала понюхати.

– Такий, Хомо, напорскливий, як ви, і під льодом не прохолоне.

Сказала Христя – та й геть подалась, а мені ж гною того треба перевертати! Стараюсь, аж мені очі рогом лізуть, слухаю свої мозолі на пальцях та долонях, що голосочками цимбалів зрідка озиваються до мене, й самому починає здаватись, що від утоми й роботи синій піт із мене котиться. Авжеж, синій піт котиться, бо і руки, либонь, посиніли, і в очах посиніло. Тоді я випростуюсь, прихиляю вила до жолоба, мов сліпого до тину, витираю цимбалодзвонною своєю долонею піт із чола, із очей та обличчя – й весь світ довкола знову стає білим, і руки мої, що взялися за вила, вже не сині, і в погляді не синіє.

На корівнику роботи стільки, що треба працювати, мов чорному волу, треба вже так возити, як борозенному! Але чи мені, Хомі Прищепі, від роботи тікати, чи до роботи звикати? Я від роботи ніколи не тікав, робота завжди від мене тікала. Ото вона біжить попереду, а я де здожену – там і втну їй хвоста, де здожену – там і врубаю хвоста, а вона, робота-вертихвістка, щоб дуже хутко й тікала від мене, то ні. Вона, робота-бестія, хоч і тікає, а весь час мені хвоста підставляє, боїться дуже випередитись, от мені завжди й вистачає діла, я такий чоловік, що неодмінно знайду муки на свої руки!

Вергаю гній, а серцю весело, воно в грудях – мов шишка в маслі. І хоч корівник чималий, та, дивись, під обід зостається тієї роботи, як у зайця хвоста. І, як то кажуть, хвальба сорочки не дасть, та сам себе подумки і підхвалюю, що працьовитий, що не лінуюсь, а чим дужче підхвалюю – тим більше хвалити чомусь себе кортить. Бо все-таки я не з тих, що хвальби повні торби, а в торбах нема нічого, в моїх торбах ніколи не переводиться. Може, чули про вівсяну кашу, яка сама себе хвалить, а гречану люди хвалять? Присійбо, я, Хома Прищепа, ніколи не був вівсяною кашею, а все-таки вдався кашею гречаною, якій похвальба не завадить, бо то зовсім не похвальба, а правда найчистішої проби!..

Прибилась до колгоспного корівника череда з поля, я худібчині корму в жолоби поклав, а доярки заходились доїти. Корови мене знають, мов рідного, ряба лізе лизатись, червона блимає закоханими очима, руда норовить шиєю потертись об мої боки, а я серед корівок – мов місяць у нічному небі серед зірок, добре мені, аж-аж-аж!

Наробившись (а мені робити – мов п’яному з гори котитись!), попив я свіжо здоєного молочка, вщипнув доярку Христю для годиться там, де завжди щипають доярок, вийшов надвір із корівника, тут мене ставить соляним стовпом, ляскаю себе долонею по лобі й кажу:

– Знаю! – Стою степовим бовдуром хвилю-другу, наді мною кажан пролетів, десь сова ухнула, а я перегодя знову скрикую, мов на пуп: – Знаю!

Ага, пойняв, як то говорять, чим дід бабу пройняв! Знаю, чого став хріном у носі Одарці Дармограїсі. Бо я й справді робітник, яких хоч удень із свічкою шукай – не знайдеш. А де ще такі руки надибаєш, як мої? Буває, очам страшно глянути на ту роботу, очі заплющуються, а руки мої, мов хорти, кидаються до роботи, незабаром і спомину про неї не лишається. Я тобі і на короварні, і на свинарні, я тобі у саду і в огороді, я тобі і на землі і під водою. А чи без діла моя душа коли сидіти уміла? І чинбарство, і бондарство, і столярство, і ковальство – скрізь я, Хома Прищепа, показав людям своє уміння і трудове зухвальство. А чоботи шити, швайкою водити, дратву смолити – чи є хто такий, що зумів би це ліпше зробити? А хату класти, піч мостити, верх вершити, а верх той кулями соломи майстерно покрити – о, як тут за своє вміння мені самому не порадіти! А рибку у воді зловити, а зайця в сильце піймати, а вовчика в лісі перестріти – чи кому під силу мене тут перехитрити? А взяти гармошку в руки, а вдарити по барабану буком, а збудити у бандури солодкі муки – умію і вдень і вночі без будь-чиєї спонуки! А взяти повну пляшку, налити із неї бражки у бездонну чашку – чи комусь краще вдаються такі чоловічі замашки?

Усе, що кажу, правда, бо в мене на осиці кислиці, а на вербі груші не ростуть. І не з тих я, що за одним пострілом сорок сороків качок поціляють на полюванні. І не ношуся я сам із собою, мов чорт із писаною торбою, – просто знаю собі справжню ціну, а раз я знаю, то моя ціна і для інших не є секретом. А тому-то як не зрадіти, що Одарка Дармограїха поцінувала мене по-справжньому! Ніколи на Дошку пошани біля колгоспної контори не чіпляли мою фотокартку серед інших достойників, а от Одарка, позичивши мене в Мартохи, придумала найкращу дошку пошани, на якій більше нема нікогісінько, тільки я сам-самісінький сиджу, мов собака в човні!

Спасибі ж тобі, Одарко Дармограїхо, за шану. Як у лісі гукнеш – так і відгукнеться, отож, маю таки відгукнутись тобі, маю віддячити, виправдати високе твоє, хоч і не всенародне, довір’я!

X. ЖИВЕМО, ЩОБ ЇСТИ , А ЇМО, ЩОБ ЖИТИ

Мартоха десь по хатах гасала, щоб поклямцати язиком, наче терницею, орудувала тим язиком так, як гайдамака ножем, то я вже сам води зогрів, шию собі намилив і спину натер. Знову, як має бути, вирядився в небіжчицький свій одяг, узяв Мартошину хустку, схопив пляшку слив’янки – й за поріг. Але так зразу не подався з обійстя, заглянув у хлівець і тут, у хлівці, всмак поцілував телицю в білу латочку на лобі. Жалко мені було розлучатися з телицею, наче з дитиною рідною, та що вдієш: моя доля, як говориться, та рубає дрова.

Ніч, як і вчора, зірками блимала, наче злодій із-за тину, пахло в Яблунівці кропивою, бузиною та матіолами, як ішов я, позичений Хома Прищепа, до Одарки Дармограїха Ішов і про чортів думав, які начебто колись водились, а тепер перевелись. Але хіба перевелись, коли ось править мною хороба якась, мовби чорт болотом! Сказано в народі: орав чорт вовком – та й хліб їв. То чи не обернувся я нині на того вовка, яким чорт оре та ще сподівається і хліба з’їсти пухкого, питльованого – і мати до хліба всякого навару доста ненормованого? Бо так і здається, що продав рогатому праведну душу свою.

Йду собі спроквола, про чортів гадкую, чи то вони мною гадкують, почуваюсь отим вовком, яким рогаті подеколи землю під хліб орють, аж тут уже куток, на якому живе Одарка Дармограїха, ось і хата її світить вікнами так, наче того світла в хату налито з верхом, і тепер воно через вінця ллється.

Здоровий, у півбика зростом, собака не кинувся на мене й не став шматувати моє святкове покійницьке вбрання, а припав на лапи й повз поповзом, наче біда, від воріт до ганку. А я вчепився за пляшку слив’янки, мов сліпий до плота, й думаю: спробує моє міліцейське галіфе полатати – слив’янки не пожалію, об ікла розіб’ю!..

Одарка Дармограїха сиділа за столом, як на картині намальована. Вбралась у все чисте й крамне, її вишивана блузка нагадувала квітник під хатою о літній порі, коли якої там тільки квітки не знайдеш, та всі в розповні, пишні, духмяні! Біла шия лебедина виростала посеред цього квітника, а голова Одарчина була схожа на велику багряну мальву. І коли вже мені в ту мить про квітки думалось, то губи її тремтіли, як тремтять пелюстки маку на вгороді, коли ледь-ледь повіває літній вітрець, а очі її у віночках брів скидались на два живі чорнобривці-повняки, на яких блищить ранкова роса і на які ось-ось, здається, прилетить бджола.

А груди... Що я можу сказати про груди, коли мої очі паслись і по грудях, але могли тільки запримітити, як вони здіймаються й опадають під вишиванкою, відтак пишні вишиті квітки наче ворушаться, наче хвилюються неспокійні. А про самі груди можна було лише здогадуватись, що, може, схожі вони на два книші чи на дві паляниці. А може, на двох добре відгодованих голубів, які, ситі й обважнілі, пробують злетіти – й не годні, тільки ледь-ледь ворушать сизими крильми?..

– З понеділком, Одарко, і будь здорова у своїй хаті, – привітався.

– Доброму чоловіку продовж боже віку, – не слова, а золоті бджоли полетіли з квітки отого маку, яким видавались Одарчині губи. – Заходь, Хомонько, будеш найдорожчим гостем. Ти ж бо від Мартохи навідався, за телицю прийшов до мене чи так, від себе, з якоїсь принуки?

– За телицю прийшов.

– То прошу тебе, Хомонько, до столу, та й почнемо трапезу.

Я не чревоугодник, як нема чого на зуб покласти – можу й ріску перехопити, краплиною закропитись. І не перебірливий – як не солодкий, то квашений кавун з’їм, якщо не вареного опенька, то смаженого підпенька злигаю. І живіт мій годен перетравити не тільки галушки чи лемішку, а й залізні локшини, а й вареники з глини й тирси. Пити брагу – то п’ю брагу, полоскати горло вишнівкою – то вишнівкою, чамріти від сивухи – чамрію від сивухи.

Чого тільки на столі, застеленому полотняною гаптованою скатертиною, не було! Пшеничний білий хліб так тонко покраяно, що, здавалося, зараз дмухнеш – і скибки полетять по хаті, мов гусяче пір’я. Куряча смаженя з макітри пахла так знадливо, що, либонь, було чути на сусідському кутку псам, які завивали й гавкали. На великій, як місяць, пательні лежала гора смажених на маслі грибів; біля пательні стояла порцелянова таріль, на якій рум’яними зблисками красувалось таке кільце домашньої ковбаси, наче то десяток товстих гадюк згорнулось докупи на зиму; на другій тарелі лежали свіжі пелюстки шинки – вони аж промінились, аж іскрились, і здається, що в кожну пелюстину такої блискучої шинки можна було б дивитись, як у дзеркало, й бачити кожну зморшку на своєму обличчі. У полив’яному полумиску синіми лобиками-гузенцями світилась редиска, з другого полумиска біліла скіпетровидна обчищена цибуля, з третього ціпились зубаті кулачки часнику, з четвертого пахло кропом, петрушкою, сельдереєм, – і все це було полито молоденькою сметаною.

Та вінцем столу, либонь, було кілька пляшок оковитої, що стояли, мов учні з ремісничого училища, плече в плече, і в їхніх білих голівках вгадувалась якась одчайдушна зухвалість і виклик!

– Та я вже наче ситий, – мовив для годиться, сідаючи за стіл. І так чомусь умить заскучав за тією чаркою, мов собака за києм.

– Живіт не дзеркало, в животі не видно, – чемно мовила Одарка Дармограїха. – Може, ти тільки вдома оскому зігнав, а кажеш, що з’їв обух.

І почалось: куди очі та голова за тим столом – туди й живіт. Перша чарка горілки сама пішла, друга слідом за нею побігла, мов дурний топитись, а вже третя за першою та другою подалась, ще й навприсядки танцювала. Ну, думаю, ото як із пісні слова не викинеш – так мене з-за цього столу не висадиш. Одарка теж не цурається страв, гомонить:

– Коли б шинка крила мала – під небесами б літала.

А я їй натяком відповідаю:

– Скатертина дуже ненажерлива – хоч скільки годуй, то не нагодуєш.

– Хіба ти, Хомо, їсиш? Всі страви-потрави самі їдяться, а ти й зогледітись не встигнеш, як вони вже себе поїли. Хіба то ти, Хомо, горілку п’єш? Вона сама ллється за комір. А я, Хомо, люблю, коли чоловіки п’ють і їдять. Про мене ніхто не посміє сказати, що в моїй хаті гості гуляють, мов собака на вірьовці.

Випив я ще чарочку – і кріплюсь, як диня на морозі, а Одарка свої пелюстки маку, губи себто, ледь умочила в оковиту й гомонить:

– Живемо, щоб їсти, а їмо, щоб жити. Чим краще їсиш – тим краще живеш, але ж бо затям, Хомо, що чим краще живеш – тим краще їсиш! У колгоспі ото всякі зобов’язання беруть, і свинарки зобов’язуються, і доярки зобов’язуються. І я теж узяла зобов’язання, тільки не перед колгоспом чи сільрадою, а перед собою: краще їсти, щоб краще жити, і краще жити, щоб краще їсти.

– І виконуєш своє зобов’язання чи ні? – питаю, лигаючи гриби, смажені на маслі.

– Як то ні, Хомо? – здивувалась Одарка. – І виконую, й перевиконую, бо ж зобов’язувалась не про людське око, не для годиться, а для себе. І скажу тобі щиро, що з таким зобов’язанням легше на світі. Я з тих жінок, що люблю, коли мою душу ріжуть вареником до подушки, ха-ха-ха!

А я чим більше їм, як дурень на весіллі, тим дужче хочу. І, либонь, росту маленького, й животом не вдався, а де тільки наїдки й напої зі столу діваються, наче їх лиха сила прибирає!

– Люблю, Хомо, коли мене вгощають, але ж люблю і гостей пригостити. Напоїла чи нагодувала бригадира – і він уже твій. Ой, не хвалю я тих хазяїв, що пригощають гостей так, наче пса макогоном. Чи тих, що запросять у гості, а посадять на покуті знадвору. Або тих, що милості просять на своїх харчах. Я, Хомо, знаю: як я тобі – так ти мені. Або: як ти мені – так я тобі.

Одарка Дармограїха говорить, як сніг сипле, а я сиджу за столом, як на помості, і їм, аж за вухами лящить. Горілочка сама п’ється, сама в горло ллється, уже наївсь, аж лоб твердий, – а нема такої сили, щоб підвела з-за столу.

– Не було в зайця хвоста – і не буде, а в мене, Хомо, всього вдосталь, бо я вмію до кожного підійти. І до марнотратів, що своє і чуже добро зугарні пустить на хух. І до недбайливців, які ото сподіваються воду пити з сухої криниці. І до впертюхів, що йдуть із товкачем, хоча треба йти зі ступою. Знаю, як укоськати боягуза, котрий усякого куща боїться і перед кожним труситься, мов Каїн. А що вже, Хомонько, вмію зіграти на душевних струнах хвальків, що самі з собою носяться, мов чорт із бубном!

– Як, Одарко? – питаю, а сам лигаю шинку з молодою цибулькою, мов не перед добром.

– Беру всіх хмільною чаркою і повного ложкою.

– І нема такого, що не піддався б?

– Нема, Хомо! – гордо сказала Одарка Дармограїха. – Думаєш, базіка, що ляпає язиком, як по воді батогом, не любить попоїсти? Не тільки він, а й дурносміх, якому смішно, коли рідного батька б’ють, не відмовиться від курячої смажені і пляшки малясівки чи бурячихи. І отих джиґунів та пройд, яких спарувати й чорту подарувати, вмію обкрутити вкруг пальця, коли мені щось треба від них. Усі в моїх руках, усі в моїх кулаках!

І Одарка Дармограїха на мить запишалася собою і стала така божа та свята, що хоч бери та в золочену раму замість ікони вставляй.

– А що вже треба мені вибити вигоду якусь у п’яниці – тут уже й мастаком таким, як я, можна не бути. У п'яниці горілка без вогню палить розум, п’яниця проп’є штани, ще й похвалиться: «П’яному й кози в золоті».

Я вже налився по вінця, вже розібрало, мов вовка опеньки, а стіл із наїдками та напоями тримав коло себе, як чорт грішну душу. Й Одарка Дармограїха з кожною випитою чаркою ставала все вродливішою, все звабливішою і, зодягнена в блузку-квітник, сама ж бо видавалась розкішним літнім квітником, де кожна квітка, поки я набирався горілкою (аж чуприна куріла!), ще дужче розцвіла, попишнішала, розпустилась яскравими пелюстками. І, мимоволі милуючись Одаркою, я аж ложку забував нести до рота, але вчасно схаменувся, цупко хапався за скляного бога, заливався, як циган сироваткою, і так теребив зубами ковбасу, так напихався, що мало зі своєї шкури не вилазив.

– У тебе, Хомо, руки золоті, та й горло не погане, але ж при такому горлі твоє ремесло хмелем не поросло.

– Я ж бо не щодня п’ю, Одарко, а скільки води не пий – п’яним не будеш. Та й не їм багато. Буває, поїм, як бик, перепадусь, як смик, а голодний, як собака.

– Я тебе, Хомо, вподобала за те, що руки твої завжди в роботі. І хай у тебе чорних брів нема, і хай з лиця твого воду не пити, і хай ростом ти не вдався, мов кедр ліванський, та ти знаєш, що людину мозолі годують, що печені голуби не летять до губи.

– Навіть щоб спекти яєчню, то треба розбити крашанку.

– Свята правда, Хомо! Бачу, як ти в колгоспі, буває, захекаєшся, мов віл у борозні, а оранки не покидаєш, справно ореш. Тому-то я й позичила тебе в Мартохи, щоб бути за тобою, мов за кам’яною горою. За тобою надійно, і комар носа не підточить. За тебе, Хомо, я телиці не пошкодувала, бо що ти вартий –то таки вартий!

А я, по вуха втопивши себе в горілці, почав хвалитись, як хвалилась ота кобила, що з возом горшки побила.

– Я, Одарко, ходжу по цьому світу, як лин по дну, жодної рибки тобі не торкнусь ні хвостиком, ні плавцем. Хіба Мартоха позичила б мене, якби я не захотів позичитись тобі? Телиця – велика сила, та живий чоловік таки цінніший за телицю. Ведмедя не налигаєш, а мене, бачиш, можна, коли з розумом. А ти, Одарко, з розумом, як ота лисиця, що писком риє, а хвостом слід замітає. Про нас не можна сказати: який їде – такого й на віз бере; або: який кінь – така й кульбака. Я, молодице, не вилупився чортом, а вродився чоловіком. Я не ота свиня, якій би ще тільки крила – вона б і небо зрила. Я не отой, що має голос, як у цимбал, а сам як шакал. Я, Одарко, не тертий калач, а безпробудний робітник! Авжеж, і попоїсти люблю, не вважаю на живіт, аби тільки шкура видержала. Авжеж, і випити люблю, щоб у голові стало так, як у млині. Але до чужої старості ставлюся з повагою, хоч і знаю, що старій кобилі не брикатись, а сивій бабі не цілуватись. І чужі сироти мені болять, бо знаю, що сироту і вдовицю навіть тріски б’ють. Спасибі тобі, Одарко, що розпізнала мене серед решти колгоспників. Спасибі, що позичила мене в Мартохи і наче в президію посадила, наче на Дошку пошани біля колгоспної контори почепила! Вік не забуду!

– Пий, Хомо, на здоров’я!

– П’ю, Одарко, за твоє здоров’я.

– Пий, бо ти чомусь такий несміливий...

– Це я несміливий перед пляшкою та перед чаркою? Е-е, неправда, мене отой міх не лякав, що тепер і торби мав би боятися. З мене таки кращий герой, ніж із клоччя батіг.

Знову перехилив чарку, аж у вухах мені забумкало, осьось уже мало поллятись через вуха. Одарка повільно, мов хвиля морська, гойднулася, встала і, всміхаючись загадково, прощебетала:

– Ой, таки ж несміливий ти, Хомо! Як ота мишка, що лякає кицьку, а сама в норі сидить.

– Несміливий?–почала злість розбирати й одчайдушна відвага. – Та я б... оцю горілку всю випив, а язиком закусив. Та я... чортового батька випив би. Та мене... горілка родила, горілка хрестила, вона мене і в гроб ужене!

Хвалько ти, Хомо, як ота калина. Вона себе хвалить, що з медом добра.

– Та я... набираюсь, як лин мулу!.. Та моя душа... приймає і з ковша!

Одарка Дармограїха легко, як пушинка, сіла на краю ліжка, далі прилягла на подушці. Груди її то здіймались, то опадали – мов крила в голубів, що пориваються злетіти з землі, та ніяк не зважаться. А що вже очі її жевріли – як двоє вогняних джерелець, з яких тече не вода, а полум'я, і те полум’я таке звабливе, що хочеться самому летіти до нього метеликом, щоб безслідно згоріти в пекельній знаді.

– І не тільки хвалько, а й боягуз.

– Боягуз? Та я цю горілку! Всю! До дна!

– Горілку, може, і вип’єш до дна, а от мене боїшся, мов заєць бубна. – І всміхнулась іще загадковіше: – Отож, Хомо, сип борщу, запрягай кашу, бо хутко треба на ярмарок.

Нарешті в голові моїй розвиднилось. Чого ж то, як жартується, я досі розсідаюсь на тому, на чому стою, ще й ноги звісив? Та чи Одарка кликала для того, аби я набрався так, що мені, голому, аж поза пазухою повно? Та побий мене трясця, коли я сиджу, а вона ж бо на подушці прилягла, а вона ж бо зваблює мене, мов пташку вирій!

Спробував звестись, а від лави одірватись не годен, а долівка всмоктала мої важкі ноги, як болото, а стіл тримає мене, мов верша рибу. Тільки напружусь, тільки гойднусь, а горілка хлюп-хлюп у животі, – а що, як перехилюсь, а вона поллється з рота, очей і вух?

– Сокира пливе, а топорище утопло, – сміється з ліжка Одарка Дармограїха.

– Та я... та я... та я... – теліпається мій язик за зубами, як пес за тином.

– Та ти такий, що з солоного огірка застрелишся!

Зумів я одірвати від себе долівку, лаву та стіл – і тоді все довкола почало гойдатись: двері мало навприсядки не пускались, піч вихилясами вихилялась, як причмелена баба на ярмарку, рогачі й коцюби в запічку мало гопака не танцювали. І, на диво, ліжко з Одаркою теж не стояло на місці – пливло, як човен, то в один бік, то в другий.

– Ой Хомо, в малу мірку міряєшся, а в велику не влазиш, – кепкувала Дармограїха.

Я ступив до столу – вся хата гойднулась, як суха диня на воді, й Одарка на своєму човні попливла кудись далеко-далеко.

– Одарко! –закричав я, мов теля перед вовком. – Пливи назад!

– Пливу назад, – долинув голос Одарки зовсім зблизька, – бо бачу, як тобі сирно та масляно – корова ожеребилась, ага?

Я колихався, наче мною нечиста сила колихала, потім намірився до Одарки йти, а ноги чомусь до печі понесли – так, наче то були зовсім не ноги, а два незагнузданих чорти. Буцнувся лобом об комин, аж срібні жуки в очах зароїлись, думаю, таки до Одарки, а два мої незагнузданих чорти ведуть до мисника. Поцілувався з мисником, аж губам гаряче стало, йти хочу до Одарки, а ноги привели до одвірка. Та хай тебе трясця поб’є, що це за диво в решеті: дірок багацько, а вилізти нікуди!

– Ой, як ти ходиш, Хомо! –сміється Одарка. – Ходиш не доходи минаючи. Заблукав у моїй хаті, бо кепсько знаєш. Та скоро добре зучиш усі кутки, перестанеш блукати.

– Зучу, – обіцяю Одарці, – а зараз і справді ніяк дороги до тебе не знайду, бо хата чужа!

– То, може, давай удвох, бо самому тобі нема чого...

– Одарко, чи я не хлоп? – кричу браво.

– Та наче хлоп, поки сам собі не розбив лоб.

– А раз хлоп, то сам знайду дорогу до тебе. Жди мене, Одарко, як то мовиться, у ржі, на межі, на крутій березі.

– Жду тебе, Хомо, жду. Ото ще ковпак під ковпаком!..

Два незагнузданих чорти мої збісились, шарпнулись, схарапудились – стеля і стіни знову кругом мене попливли, як суха диня по хвилях, і знову я опинився біля столу з наїдками й напоями. Ну, думаю, хоч і сильно забродився, але ж халяв не покаляв, – і за чарку, мов потопельник за соломинку, а чарку в рот, далі ще одну чарку – саме ту, яка пару любить, і в бездонну свою безодню вилив, ще ті сам себе похвалив: «Ну й грибок маслючок, усю землю пройшов, червону шапочку знайшов! Я вже такий п’яний, що якби розум мав, то сам від себе втікав би. Хома купив, Хома п’є, бо у Хоми гроші є!»

– Не барись, Хомо! – кличе Одарка, мов у срібний дзвоник видзвонює.

– Та вже йду ось, – мну язиком, наче баба лемішку в макітрі мне.

– Тільки обіцяєш, Хомо, а сам пішов – мов рак по дріжджі...

– Дав слово – дотримаю, – ледь бубоню.

Еге, жвавий, як ведмідь за мухами.

І тут мої ноги, два біснуватих чорти, самі випурхнули з-під мене. Випурхнули ноги з-під мене, щоб хутчій бігти до Одарки, яка вже просила, мало не плачучи. А тіло ж моє, яке сьогодні прийняло в себе стільки горілки та харчу, так обважніло, мов дубова колода стало, а тому-то й не встигло за ногами. Чорти мої, ноги, ледь відбігли від столу, а тіло на місці зосталось і, зоставшись без моторних ніг, кремінною горою звалилось на долівку. А як тіло-одоробло звалилось, то й ноги за собою потягло, не встигли вони добігти до ліжка, на якому лежала Одарка. А, чую, так їм кортить до Одарки, що хоч і поряд лежать, а так тремтять-дриготять, наче й лежачи до Дармограїхи біжать!

Заснув, як баран, хроплю на всі заставки. Ну, так мені вві сні, наче після маківки, та ще сниться мені зовсім не Одарка, ні, зовсім не її розкішні літні квітники, а сниться мені вві сні стіл широкий, а на тому столі стоїть сулія горілки висока, а я перед тією сулією такий малесенький, ну такий дрібнесенький, що заплакав із розпачу: не вистачить життя, ой не вистачить, щоб усе випити і дно побачити!..

XI. НЕ КОРТИТЬ ДО БАБИ З КОВАНИМ НОСОМ

– О, напився молока з-під скаженої корови! Хіба не знаєш, що чоловік у горілці – як собака у скаженівці? Хіба не знаєш – не той п’яниця, що п’є, а той, що впивається? Так недовго й життя своє кинути на вітер, мов у безодній колодязь. Так недовго допитись до того, що носитимеш додому тільки шнурочки від бубликів.

Чий це голосочок дзюрчить біля мене, бджолою в’ється біля вух, музикою затікає в тяму? А то раптом починає густи, мов муха в глечику? А то поспівує, як поросятко в дощ? А то говорить так, наче йому лемеша до піднебіння почеплено?

– Дивись, бо переведешся на жуки та на блощиці, кому ти будеш потрібен? Шануватимешся сам, то й тебе пошанують. Ой Хомонько, не пропивай глузду, затям, що краще катові оддати шапку, аби тільки голову додому донести.

Розклеплюю повіки, наче жорнове каміння знімаю з них, і перелякано знову заплющуюсь, бо не можу повірити своїм очам. А таки не можу повірити очам, що бачать яблунівську ранкову вулицю, яка ще не прочумалась, бачать мою рідну жінку Мартоху, простоволосу, в спідниці, зодягненій на нічну полотняну сорочку, босоногу і з такими злими шершнями в погляді, що дрижаки по шкірі йдуть. Тримає Мартоха в руках держак од тачки на двох колесах, тачка котиться по пилюзі, прибитій росою, а в тачці лежить не лантух пашниці чи торба з грисом, а я ж таки, Мартошин чоловік, Хома Прищепа.

– Розліпив свої безсовісні блимаки? Гарний! Одна собака на себе подивилась – і то сказилась, то глянув би на себе!

– Звідки мене везеш, Мартохо? – мов кажани в бовдурі, зашаруділи слова в моєму горлі.

– Питай – не звідки, а куди везу.

– Куди оце тарабаниш на тачці?

– Горенько ж, моє горенько! – Демони їй клекотіли в грудях, як у пеклі, а з очей наче аж дим ішов, курілись вони гнівом смолистої барви. Колеса порипували, а я лежав у тачці, мов немовля у сповитку. – Позичила я тебе Одарці чи не позичила? Взяли ми телицю чи не взяли взамін? То ти, значить, налигався так, що посеред ночі приплуганився додому, кинув Дармограїху, бо тобі хоч вовк траву їж. Осоружний, знеславив мене і перед Дармограїхою, і перед усією Яблунівкою! Це ж Одарка по всіх усюдах плескатиме, що підвела я її кашляти під пень, що помастила губи медом, а облизати не дала. А що Яблунівка скаже? Сміятиметься з бідної Мартохи, що навела Дармограїху на гріх і покинула на сміх!.. Цить, харцизяко, цить, люципере! Де це бачено, щоб отак блудом блудити? О, дивиться жалібно, аж молоко кисне.

– Звиняй, Мартохо, – шепчу з тачки, мов тарган із паперу, – то не я винуватий, а голова тупувата і ноги кляті, що привели мене до тебе і до рідної хати.

– Ой Хомонько, став ти мені хріном у носі, став мені сіллю в оці! Не дмися, мов сич на вітер, правду кажу. І не супся, що вже люди зглядаються на тебе. Будь мені спокійний і тихий, як поросятко в мішку, – І раптом у розпачі зойкнула Мартоха, сполотнівши дужче від своєї полотняної нічної сорочки, яку вона в поспіху, либонь, не встигла переодягнути: – Ой горенько, а як Одарка подумає, що я нечесна, що я не захочу тебе назад повернути, що я слово своє зламала, що я, мов ота лисиця, хвостиком виляю і курочок хапаю, що я однією рукою даю, а другою віднімаю! А в мене ж душа не чорна, мов у ченця ряса, а я ж бо не така вертка, що й з-під ступи викручусь. Обізвись, правду кажу?

– Ой святу правду, Мартохо, кажеш.

– Мовчи, іроде! Хіба я здатна крутити, як чорт дорогою? Не мовчи, обізвись, гаспиде!

– Ой не здатна, Мартохо, суща правда.

– Мовчи, пройдисвіте! Хіба я така вертка, як в’юн в ополонці? Скажи, здрайцю!

– Ой не вертка, Мартохо, істину кажеш.

– Мовчи, болячко! Хіба в мене сім п’ятниць на тиждень? Чи я ота муха, що захотіла злого духа? Хіба мене карти і життя довели до безпуття? Говори, халамиднику!

– Мартохо, ти золота – і ступаєш по золоту.

– Занімій, Хомо, бо твоя сорочка міри не знає.

Так ми ладком гомоніли з Мартохою, коли вона, розгнівана й роздосадувана, везла моє тіло до Одарки. А я лежав у тачці, мов купа коров’ячого гною, що його везуть у поле під буряки, розглядав себе впівока й так міркував: «О, рука іде зі мною – і ліва, і права. О, й нога причепилась, теж до Одарки їде – одна й друга нога, обидві».

Мартоха гула, мов чотири вітри в лісі, а я задрімав, бо повіки самі стулилися. Сонним і на обійсті в Одарки опинився, сонним і до її хати зайшов, а прокинувся вже за столом. За столом, що був заставлений, як і вчора. З одного боку від мене сиділа моя рідна жінка Мартоха, яка ото надумала позичити мене Дармограїсі, а з другого боку сиділа Дармограїха, якій моя рідна жінка й позичила мене в обмін за телицю.

– І ото тра було вам, Мартохо, жили надривати? – сипалися солодкі, мов медяники, слова. – Я б і сама прийшла та забрала.

– Всякі ж думки могли снуватись у вашій голові, Одарко, – лебеділи лебедиками улесливі слова. – І що я захворіла на хитрощі. Мовляв, із отих, що не говіють, а проскурку їдять.

– Та ні, ви, Мартохо, не вмієте крутити, як чорт греблею.

– Ні як чорт греблею, ні як швець шкурою, але іноді й думати так не хочеш, а воно думається. А я не вмію хитрувати, як отой пес за вечерею.

– Така, як ви, Мартохо, на всю Яблунівку одна однісінька!

В голові моїй було порожньо, як у млині, в якому ще позаторік мололи востаннє, і я щось мусив для помолу кинути до коша, себто до рота: чарочку перваку, міцного, як мороз на водохреща, та шинки, смачної, як поцілунок моєї Мартохи в молодості. А жінки тим часом гомоніли. Правду кажуть, що Леська та Хвеська хоч якого дзвона перегудуть, а Мартоха та Одарка можуть перебамкати всі дзвони Київської лаври. Важко сказати, в кого із них язик довший, та одна одній не поступляться. Мов ціпи молотять. Мов млини гудуть – і все без вітру, а якби їм іще вітер! Ну, думаю, такими язиками тільки полумиски лизати. Ну, думаю, наговорять стільки, що й за пазухою не сховаєш, і в шапку не збереш!

– А ти, Хомонько, такий примхливий та вередливий не будь. Бо що ж це виходить? Виходить, і вдома мене не лишай, і в поле не бери, бо вдома боюся, а в поле не хочу. Треба шануватись, не можна кривити писка біля чужої миски. Будеш жити біля Одарки, як бобер у салі.

– Гулятимеш, як рибка в морі, – докинула Дармограїха. – І не треба крутити носом, наче ти понюхав тертого хрону.

– То не я минулої ночі блудив, то блуд блудив, а мене за собою водив, – виправдуюсь, кусаючи житній хліб, який, подейкують, доводиться пшеничному калачеві дідом. – Мізки запаморочились від горілки, а ноги вже самі понесли до тебе, Мартохо, наче до дівки.

– Хіба можна в Яблунівці знайти кращу за Одарку? – щиро здивувалась рідна жінка. – У неї що спереду, що ззаду! А з лиця – мов кров з молоком. А як моргне, то гай хилиться. Співає Одарка як оте веселе дерево, що в лузі росте. Як танцює, то не носиться, мов пришелепкувата Катря в постолах, а виступає павою. Правда ж бо, Одарко?

– Що правда, то не гріх, – скромно згодилась Дармограїха. Від неї пашіло теплом, як од печі, напаленої під випічку хліба. А від Мартохи віяло холодом криги, завезеної до колгоспної льодовні. А що сиділи вони обіч мене, то з одного боку мені було жарко, аж піт пробирав, а з другого боку холодно, як шолудивому цуцику на морозі.

– А голос який у неї солодкий та густий, – і далі вихваляла Мартоха, – що хоч бери та лопатою горни. Розсудлива – не хапа заліза в руки, поки не поплює на нього. Совісна – вона чужими руками не стане гада ловити. Та вона ж така добра, хоч у пазуху клади!

– До криниці доброї стежка завжди втоптана, – докинула скромне слівце й Одарка.

– Та біля Одарки, повір мені, і бог оборонить тебе від скаженої миші! Чи, може, ти б хотів, щоб я тебе позичила якій-небудь бабі з кованим носом?

– Не хочу до баби з кованим носом! –щиро вирвалось у мене.

– Може, хочеш до такої, що ти її хоч у ступу всади й пирогами годуй, а вона буде тобі однаковісінька, не переклепаєш і не перешиєш наново?

– Не хочу! – кажу, зизом дивлячись, і пнусь до рідної жінки, як жаба до гусеняти.

– Отож бо й воно, що від добра не треба шукати добра. Не оддувай губи, як капиці, бо все зле – все немудре! Цінуй Одарку, а вона тебе вдесятеро поцінує.

– Нашого пономаря ніхто не перепономарює, – кажу.

А хай і так! Тільки не треба тобі, Хомо, бути на ліве око глухим, а на праве – недочувати! – Мартоха звелася з-за столу, до господині звернулась: – Гостям сміх, а хазяям сльози... Спасибі, Одарко, за вгощання і за добрі казання. На здоров’я пилось, по запасці лилось, по білій пелені, на здоров’я мені, на погибель тому, хто завидує сьому.

– І вам спасибі, Мартохо, не оминули моєї хати.

Прощались вони мов рідні сестри. І всміхались одна одній, і кланялись. Мартоха доходила до порога, а потім назад поверталася – знову всміхалась та кланялась. Одарку вихваляла та добрі поради давала. Ну й жіноцтво, ну й химородство! Хоч їх обох до однієї гілляки підчепи – одна другу не переважить ні в чемності, ні в хитрощах, ні в лукавстві. Одним миром мазані, обоє рябоє, одного плоту коли. Та й так мені стало весело, на них дивлячись, що я осміхнувся мало не на кутні. О, циган цигана на клячі не обдурить – тим більше, що ці цигани – Мартоха та Одарка, а, виходить, кляча – не хтось, а я, Хома Прищепа!

XII. ЧИ НЕ ДО ВЕДЕТЬСЯ ЙТИ НА БАЗАР ПО ДРУГУ ГОЛОВУ?

– Запрягайся, Хомо, в роботу, – мовила Одарка.

Роботу ж мені шукати не треба, робота завжди сама знаходить мене. Закандзюбилось моє діло зі свині– попорав у сажі, погодував льоху. Так само попорав біля корови – як дві краплини води схожа була з теличкою, що дісталася за мене. Перехнябились у хліві двері, то полагодив завіси. Сокира злетіла з сокирища, то з обуха позабивав дубові заплішки, тепер ніколи не злітатиме. Визбирав на гніздах курячі яйця, сипонув зозулястим пшона; качок теж не обділив, бо налетіли, як голодна татарва; гелгала зграя гусей, то й гусей погодував; нарвав паші і для кролів, що пухнастими клубочками біліли та сіріли в клітках під хлівом. Не оминув своєю ласкою і здорового, у півбичка зростом, собацюру, що веселим катюгою поглядав, як то я вештаюсь по обійстю і даю раду чужому хазяйству.

– А тепер, Хомо, йди в колгосп, -– сказала Одарка перегодя. – Не жди, що бригадир тобі загадуватиме, бо я загадуватиму. Роби в колгоспі до сьомого поту, хай люди думають, що ми живемо з твоїх мозолів і трудоднів, а не з моїх статків.

Хо-хо, думаю, повчи рибу плавати! В такого умільця, як я, і долото може щуку зловити, Одарочко, повинна ж бо знати, інакше не розщедрилася б породистою телицею.

На колгоспному корівнику вила-трійчата на мене чекали і, наче діти за батьком, скучали. Я ті зажурені вила до рук узяв, од усієї душі обійняв, а далі у купу гною загнав – і як почав орати, як почав копати, як почав вергати, охати та зітхати, що скоро гною в корівнику зосталося з навильник. Доярки мною милуються, з моєї ударної праці не надивуються, а я не хизуюся, не малююся, бо мені добряче втямки, що тільки в праці я красивий та вродливий, а вдачею своєю не вредний і не спесивий!

Доярка Христя, яка сама в роботі горить, як віхоть соломи, не втрималась від похвали:

– Ото пупа напинаєш, Хомо! Як віл: поки не випряжеш – сам не випряжеться!

– А я не камінь, щоб стояти. Та й ти, Христе, також вдатна – і до плуга, і до рала, і до хлопців дала б драла.

– Де ті хлопці!.. Далеко куцому до зайця, а мені з вами не рівнятись.

– А що це ти тулиш, Христе, мов сліпого до тину?

– Може, й сліпого до тину тулю, а тільки люди б марно не казали за Дармограїху. Чи нелюбо слухати правду?

– Я б і не хотів слухати, але ж...

– Ага, не хотіла кобила вівса!

І, либонь, образилась на мене якоїсь хороби, бо геть пішла, наче мила ковтнула.

Наш яблунівський зоотехнік Невечеря Трохим Трохимович ну вже такий кумачевий на твару, що на Першотравневому святі в селі його обличчя губиться серед червоних транспарантів, саме видається транспарантом! Тільки на цьому транспаранті замість слів намальовано двоє живих очей, схожих на якихось дивовижно лукавих перепелів, що довго не затримаються під кущуватими пшеничними бровами, а дружно зірвуться і, важко хуркочучи, полетять у безмежжя літнього світу.

Так от, коли видалась вільна хвилинка й чередники та фуражири зібрались біля корівника, щоб затягнутись цигаркою та повтішатись тютюновим димком, Невечеря мовив хитрувато до мене:

Щось твоя люлька не куриться – видать, дівчина кріпко журиться.

І зайшовся реготом! А вмів Невечеря сміятися знаменито – його мішкуватою постаттю трусило, як трусить осиковим листочком у бурю, а в горлі і в грудях ревло, наче там громи перекочувались, тирлувались, телесувались. На Невечерю дивлячись, ніхто б не зумів утриматись від реготу, бо отакий уже наш яблунівський зоотехнік був щирий у веселощах!

Зрештою, те ревисько в грудях Невечері ледь угамувалось – і знову він:

– Дівочка – як горілочка: наче хлопця – зведе й дідочка!

Та й почало ще раз гойдати Невечерею, наче осиковим листком.

Ну, думаю, сміялася верша з сака, бо й сама така. Зоотехнік наш любить бісики пускати, і неспроста подейкують про нього, що Трохим Трохимович такий ласий до жіноти, так підлабузнюється та упадає, що з будь-якою може взяти шлюб у кропиві. Може, й не з будь-якою (мою Мартоху не вкоськав би, оброть не накинув би на її норовливу вдачу!), та марно б не плескали язиками.

– Чому не дуріть, – кажу, – коли приступає. Але ж, Трохиме Трохимовичу, ти, здається, сам заплутався у жіночих спідницях.

– Я, Хомо, заплутаюсь – і виплутаюсь, бо старого лиса тяжко зловити. А чи ти часом не попався Одарці, мов курка в борщ? То така, що дай і торбу з пирогами, і чорта з рогами – все мало! Чи не вийде в тебе так, що бігатимеш із одним ротом на два обіди – й голодним зостанешся?

– Чи не заздрісно тобі, Трохиме? Нема тобі щастя без заздрості?

– Хомо, я не з тих, що вип’ють і з’їдять за трьох дурних та за себе четвертого. Але я зоотехнік і маю сказати: чужу гречку шануєш – чи не завадить це твоїй роботі на фермі? Так сказать, на трудових показниках не відіб’ється?

– Мої показники – завжди показники, – відповідаю гордо, наче ножем ріжу. – Ти ж бо знаєш, що я допадаюсь до роботи, як ужака до молока.

Тут Невечерею знову почало гойдати й колотити, так чоловік реготав. Ну, думаю, сміється горщик з котла, а обидва чорні дотла. Ну, думаю, з насмішки люди бувають, а насмішникам очі вилазять!

– Моє діло сторона, звісно, – вволю нареготавшись, мовив Невечеря, – а тільки немає тим народної честі, хто по собачій стежці ходить. Мушу тобі це сказати як член правління колгоспу. А не буде так, що Мартоха твоя та побіжить до голови жалітись на тебе?

– Не побіжить, – кажу. – Мартоха не з тих, що без царка в голові. Мартоха моя не дурна, мов сто пудів диму.

– Хвальби повні торби, а в торбах нема нічого.

– А я кажу, що Мартоха не дурна і в дурного не зимувала.

– Добре було б, якби так, – задумався Невечеря. – Бо нащо нам скандал на фермі? Не хочу бути схожим на того, що його товкли в шинку, а потім ще товкли і в церкві. Має бути трудова дисципліна, втямив? Бо нема гіршого ворога, ніж дурний розум.

– То правда, коли розуму нема – з кожуха не приточиш.

– Значить, обіцяєш, що з ферми не дезертируєш, як дезертирував од Мартохи до Одарки?

– Авжеж, ні, бо я ж не розмишляю хвостом.

– То й добре, що в тебе глузд за розум не завернув, – похвалив зоотехнік. – Що не доведеться йти на базар по другу голову.

Отож, як бачите, так ми з Невечерею тоді накурились – аж жінчина рідня почманіла, так у примовці говориться.

Почвалав я на ферму, завдавав корму худобі, а з голови ніяк нівиходила наша балачка. Невечеря – з людей тямковитих, неспроста кожній корові дав такі грамотні та культурні клички; Асамблея, Квитанція, Резолюція, Організація, Накладна, Комісія. Є в нашому колгоспі бик, якого звуть І Іентагои, дуже дурна і вперта тварюка, тільки пугу слухається, тільки батога має за найвірнішого товариша, – так цс зоотехнік Невечеря придумав йому таку скотинячу кличку. Іншого бичка він охрестив Церемоніалом. А рудого бугая, якого боїться і старе, й мале (такого побачиш не на прив'язі, а на волі – очкур лопне з переляку, полотном сполотнієш, волосся дротом стане і шапка сама злетить!) – так от цього клятого бугая зоотехнік Невечеря не довго думаючи поіменував Імперіалізмом. І що ви гадаєте – кличка як улипла, така влучна, так личила лютому бугаєві, і, коли вже хтось дуже сердився на нього, комусь він у печінки в'їдався своєю хижою вдачею, тоді його називали не просто Імперіалізмом, а й зі смаком додавали: «Міжнародний» А ще казали: «Скрутимо тобі роги, Імперіалізм триклятий»

О, Невечеря не на цвіту прибитий, у нього розум не в п’яті, він ум за ум не заорав! Іноді так скаже, що від здивування за голову хапаєшся. Недавно почув од нього таке: «Краще добре поїсти, ніж погано постояти». А то ще: Ліпше чарку піднести до рота, ніж уранці півня до вуха». А то хіба не він якось сказав дояркам увечері, коли вже мали розходитись по хатах: «Рот дереться, спать не заманеться, а їсти так хочеться, що очі злипаються»? Невечеря скаже, а ти, Хомо, потім думай, до чого воно казано й що стоїть за казанням?

Чи не заздрить Невечеря? Сам будучи старим собакою, якого важко до ланцюга привчити, він не може спокійно спати, коли сусід добре живе, коли в сусіда і жінка мила, і хата біла. Він, либонь, із отих у нашій Яблунівці, що і з миски не наїсться, і з полумиска не налижеться. Йому здається, що я, Хома Прищепа, йому дорогу перейшов, що я хапком-лапком, будучи ловкачем і пройдисвітом, перехопив Одарку Дармограїху!

Бач, удає, що за мої трудові показники вболіває, а насправді зовсім інше на оці має! Бач, за трудову дисципліну переживає, а насправді про Дармограїху гадає. Бач, на молоконадої натякає, а про чужу гречку не забуває!

І так стало добре, що Невечеря не пошив мене в дурні. Щука хитра, та не з’їсть йоржа з хвоста! Либонь, не тільки зоотехнік заздрить, знайдуться и інші, яких візьмуть завидки на чужі пожитки. Дам їм раду, я не отой дурень, що мішком прибитий, маю лій у голові. Нікому не вдасться збити з путі праведної!

Може, таємно гадкувалося, хтось наврипливий і збив би, але ж телиця, взята за мене Мартохою, не дасть!

XIII. ЛУЧЧЕ ОКО ЗОЛОТА, НІЖ КАМІНЬ ОЛОВА

Одарка Дармограїха набралася всяких медичних довідок, як собака бліх. Сама здорова, як хрін, та довідки доказували, що начебто не таке вона вже й червоне яблучко, що всередині там черв’ячок. Хвороба нікого не прикрашає, хай кожного обминає, але ж... як начитатись отих довідок – можна подумати: на неї собаки вже давно часник товчуть, тобто помре скоро, тобто, як мовиться, скоро з печі на лавку перебереться. Ті довідки казали, що поможуть Одарці хіба що чотири дошки і васильків трошки.

Пусти вуха поміж людей – багато почуєш, та я ж бо своїми очима набачився, що Одарка при повному здоров і, вона б подужала місяць з неба дістати, вона б зуміла орду чортів зловити й до воза запрягти, їй до снаги було б відьму приборкати й на сонце полетіти. Хай би теля безроге вбило мене, коли неправду кажу!

Будила мене вдосвіта, до сходу сонця, наказувала:

– Хоч ти, Хомо, й змарнів, як полова, хоч ти й на смик перепався, а до колгоспної роботи треба поспішати. Хай інші ледарюють, байдики б’ють чи ляси точать, а ти маєш бути на фермі найпершим. А ти маєш найбільше трудоднів заробити. Час не стоїть, а ти не з тих, аби день переднювати, а ніч переночувати. Ходи мені в передовиках, ошивайся серед активістів, хай тебе на зборах хвалять і до президії вибирають. Хай люди знають, що ти чесний, багато заробляєш. А я вже за тобою почуватимусь, як за горою, ніхто очей не виїдатиме, що я спекулянтка, перекупка і ярмаркова пройда. Шануватимуть тебе – пошанують і мене, бо чужий рот хоч і не хлів, а зачинити якось треба!

– Вище себе не скочиш...

– Але ж не забувай, Хомо, що дурень думкою багатіє, – палко заперечила Одарка. – Треба впертись, мов кілон у тин, і свого домогтись. Домогтись, щоб тебе, Хомо, і крізь висували. І в правління колгоспу висунули, і депутатом сільради, а може, дивись, і вище!

– Та я ж бо, Одарко, старший куди пошлють...

– То й добре, тепер саме таким і дорога скрізь, бо за роботу шанують. Не треба ховатись, як зозулька по кропиві, а треба знаєш як? Хоч і з телячим хвостом, а у вовки сунься!

– На те так скажу: овес у трьох кожухах, та й то холоду боїться!

– Ти хоч і мала пташка, а кігті повинен мати гострі, от! На корівнику – діло добре, але, може, попросився б у голови колгоспу, щоб їздовим призначив? Краще, звісно, шофером, та в тебе шоферського уміння в руках немає.

– Либонь, можна попроситись наглядачем колгоспного бугая...

– Наглядачем до Імперіалізме?

– Ага, наш голова навіть натякав недавно, що на цій посаді я краще б справився, ніж дід Гапличок, бо в діда вже не та сила, на спочинок пора.

То йди наглядачем до бугая. Зразу станеш на видноті, іі кожен хазяїн, який тримає корову, буде тебе поважати. А тобі ж тепер ой як потрібна повага! А від твоєї поваги й мені якась дещиця перепаде.

Кажуть, Одарко, що скоро звільниться місце сторожа біля яблунівської крамниці, бо дід Бенеря до своєї внуки у Вінницю хоче перебратись.

– Добре було б сторожем, бо доступ до товарів більший. Тоді б ми з тобою, Хомо, і з-під живого п’яти різали! Маючи доступ до всяких дефіцитів, могли б по крашанках з тобою ходити, Хомо, й ні одної не роздушити. Але хай уже я торги-переторги знатиму, гендлюватиму, хай уже я з варених крашанок, як мовиться, курчата висиджуватиму, а ти, Хомо, знай працю, бо тобі, чесному, всюди честь, хоч і під лавкою. Не треба, щоб тебе совість без зубів гризла. То вже нехай я телят боюсь, а воли краду!

І хтось ото сміє говорити, що в Одарки Дармограїхи нема совісті, коли найкращий її порадник – це сумління та вболівання за мою честь. Я, може, й хотів би схибнутись, податись кривою дорогою, але Одарка не дасть, збереже мою душу і трудову славу. Ні, Одарка не дасть кия, щоб тим києм і набили її!

Вона зранку наричувала повний кіш усякого добра – сметани, сиру, масла, молока, цибулі, петрушки, кропу та квітів – і все те перла на горбі до автобуса, а вже автобусом добиралась до районного базару. Там спродувалась і ходила по магазинах, де кожен продавець її знав і неодмінно щось цінне давав із-під прилавка. Ті дефіцити Одарка вміла з вигодою продавати і в самій Яблунівці, і по всіх усюдах. Так само добре знали її в області, тут по міських магазинах вона теж діставала товари, на яких при перепродажі мала навар, живу копійку. Вечорами, повернувшись додому, вела зі мною задушевні бесіди.

– Я, Хомо, з обманом не знаюсь і нікого не дурю. Правду кажуть, що купівля руки пече, а продаж гріє, та мене і продаж гріє, і купівля, от! Я вже така вдалась, що коли матиму користі на два шаги, та й ті щербаті, однаково ті два шаги мені дістануться. Чи я винна, що світ такий і люди такі? З прибутку голова не болить. Я не хочу бути отією Химкою, яка що напряла, то й те миша вкрала. І не хочу бути схожою на отого Хому, який так славно заробив на качалках: одну продав, а дев'ять йому на плечах баби побили.

– А ще кажуть: заробив, як Хома на вовні!

– Кажуть, Хомо, та не про тебе, слава богу. Кому що даровано: мені – комерцію, а тобі мозолі на долонях.

– А ще кажуть: не будь Хомою!

– Хомо, то не про тебе сказано, я б не дозволила.

– А ще кажуть: купив Хома хорта, а Ярема чорта!

– Хомо!

– А ще кажуть: оце виграв, як Хома на булках!

– Хомо!

– А ще кажуть: не будь Хомою, на те ярмарок!

– Хомо!

– А ще кажуть: виграв, як Хома на милі.

– Хомо, цур тобі, пек! Ти не з тих, що проміняють шило на мотовило, то все про іншого Хому кажуть, не про тебе.

Тоді, коли Одарка гнівалася, сперечалася, гадкувалось мені: баба і чорт – рідня! Інакше не придумали б, що створив бог три зла – бабу, чорта і козла. Слова її здавались жалкими, як кропива, і кололися, мов їжак. Розпустившись циганською пугою, Одарка і з лиця ставала страх яка негарна, де й дівалась її іконописна врода, вже вона була білолиця – як мазниця, і чорноброва – як руде теля. Язик у неї сіпався скаженим собакою на ланцюзі, що, здається, перегриз би горлянку найневиннішій пташці, а очі ставали двома гніздами розтривожених шершнів. Ну, думалось мені, наляканому Хомі, таку і на ярмарку ніхто не вподоба, ну, думалось, таку і жаби не їстимуть!

Зате перегнівавшись, погасивши злий жар у душі і розтрусивши шмалькі приски з очей, Одарка перероджувалась. Уже не сказав би й не подумав би про неї, що вона хороша – мов свиня у болоті, що вона вбилась у ріст, мов заєць у хвіст. Бо ставала Одарка Дармограїха і поставною; і веселою, як ясочка; і зуби її світились, як ріпа; і очі цвіли, неначе волошки у пшениці. Одним словом; молодиця – подивиться!

Такі одміни відбувалися з Дармограїхою тоді, коли затівала балачки про гроші, ярмарки, магазини й торги.

– Ой Хомо, затямити слід, що не чоловік тримає на світі копійку, а копійка тримає чоловіка. Об копійку ноги не заб’єш, її завжди треба тримати про чорний день.

– Хіба, Одарко, не від грошей усе лихо на світі?

– То придумали ті, хто їх не має. А коли є гроші – не заросте душа полином.

– Чому ж тоді кажуть: і чорт має багато грошей, а в болоті сидить?

Дурні плещуть язиками. А розумні знають: лучче око золота, ніж камінь олова!

– Гроші – слина...

– Хомо, як сам нездужатимеш, то гроші за тебе все зроблять!

– Казав Хома, що в нього грошей нема...

– Забудь, Хомо, цю примовку, вона тобі не годиться. Ми тепер удвох із тобою, як чорт із сатаною. А я не з отих, що вітру служать, кому димом платять. А на базарі треба вміти заправити стільки, як ото дурень за батька. Хо-хо, Хомо, людську натуру зучила добре, знаю, що знайдеться купець і на дірявий горнець.

Одарка Дармограїха павою походжала по хаті, гнулася (гамом тополиним, плечима поводила лебединими, усмішка розкошувала на її обличчі, як вареник у маслі, а хитро примружені очі скидались на двох пухнастих кошеняток, що бавляться між собою в лагідному теплі сонячного проміння. Слова її щебетали соловейками на калинових губах, а то пурхали по всій хаті, витьохкуючи та виспівуючи. Розмовляючи отак зі мною, Одарка начебто ворожила, або ж якась недобра сила ворожила Одаркою, і здавалось, що й на мене якусь ману наслано, бо я теж піддавався тому чаклуванню.

– Я, Хомо, чорта з рогами не куплю на свою шию! Нехай кота в торбі той купує, кого посилають по раки, а він жаб наловить. А я люблю з такими торгуватись, із макоцвітними себто, які приходять на ярмарок борошно продати, а хліб купити. їх обведеш кругом пальця, голими під монастир пустиш, а вони ще й подякують тобі, у монастирі ж молитимуться за твоє здоров’я і щодня свічку ставитимуть!

Говорить Одарка – як медом мастить, що не слово – то медяник.

– Але ж грошовитого дурня почитують, – кажу.

– Коли, Хомо, горище без даху, то сіно там не втримається, буря розкраде. Так і з грошовитим дурнем, який носить голову тільки для шапки; сьогодні багатий, як земля, а завтра бідний, як церковна миша. Але, Хомо, на те й розумні водяться, щоб дурні не переводились. Подумай, що б у світі діялось, коли б усі поставали розумними, хитрішими один від одного? Нудно жилося б і нецікаво, бо ні обдурити, ні обмахлярити, ні обшахраювати. Е-е, що б там казали, а коли повно дурнів, як зірок у небі, то справжньою людиною почуваєшся, є душі де розгулятись!

– Авжеж, Одарко, не штука дурня здурити, а ти спробуй ошукати такого, що його і в окропі не впіймаєш, і в ложці не втопиш.

– Хомо! – щасливо засміялась Одарка. – Та я ж сама така слизька, що мене обома руками не вдержиш. Для мене базар – як для в’юна ополонка! Наймиліше діло – це з ловкачами та пройдисвітами торгуватись, ото вже школа, ото наука! Я їх наскрізь бачу, бо сприт у мене ще спритніший, ніж у них. Як поторгуюся з такими – тільки руку наб’ю, тільки розум нагострю, я б уже тоді й вовка зловила за вуха, а якогось дурня чи роззяву – й поготів! Та коли до мене хитрий на базарі підходить торгуватись, то я сама вмить стаю хитріша від чорта.

– Гляди, Одарко, – застерігаю, – хитрощами недовго проживеш.

– Краще хитрощами недовго прожити, та солодко, ніж бути дурнем, який свою хату палить і радіє з вогню. Тепер ти, Хомо, втямив, чому саме тебе я позичила в Мартохи? Адже пройдисвіти всякі самі набивалися, самі просились, без мила в душу мою милились. Та нащо мені лінивець, який ховається від роботи, як собака від мух?

– А так, – кажу, – всякий гайдура-байдура, що легейди справляє, тобі не потрібен.

– Як не потрібні й оті, що здалеку бачать червону запаску.

– Чи отой, кого гулі в лапті обули, – підтакую.

– Набивались до мене у прийми і п’яниці, що здатні весь світ пропити за три гривні, що намогоричуються до самого підборіддя.

– Авжеж, навіщо тобі ті, кого розбирає, як вовка пиво, на третій день.

– Ось, Хомо, я й задумала спаруватися з чесним чоловіком. А візьми подумай, чи всякий чесний та трудящий захоче зі мною знатись і водитись? На те мені бог дав голову, щоб посторонок не зсувався, ось я й намислила, що кращої пари, ніж ти, в Яблунівці не знайти. Якби спробувала тебе відбити у Мартохи, то, може, й не відбила б. То, думаю, чом би не спробувати позичити? Твоя, Хомо, жінка така, що і язика свого позичила б на сусідський куток, якби могла.

– Але ж із хороби ти й розумна, Одарко! І справді, краще і наперсток розуму природженого, ніж цебер приученого

Кому біда докучить, то й розуму научить! Отож, Хомо. ходи мені в ударниках та передовиках, знай чесну працю, водися з активістами. Дадуть грамоту – бери, світить премія – не відмовляйся, зблисне яка медаль – пнись до неї! А я за тобою, мов за горою, гендлюватиму, ніхто й слона не посміє сказати. Бо що? Бо, скажу, живу не з гендлю, а з чесної Хоминої роботи, з його ударних мозолів, а також із ентузіазму!

XIV. ЖАРТУЙ, ГЛЕЧИЧОК, ПОКИ НЕ ЛУСНУВ

Якось так сталось, що Одарка – з магазинів та з базарів де вимінявши, де купивши–спорядила мені новісіньку амуніцію. Насамперед білі перкалеві сподні, у яких не осоромився б і сам генерал, бо легенькі були й ніжні, наче з лебединого пуху ткані. А також сорочку шовкову блакитну, яка в руках хлюпала, мов літня хмаринка у воді. Розказувала, хотіла на товчку придбати офіцерський кітель, бо завжди була не байдужа до командного складу армії, та передумала – й виторгувала барвистий, під строкатого вогнистого півня, піджак, який наче аж кукурікав на мені, коли я вперше приміряв. Не пошкодувала грошей і на штани з цупкого синього габардину – в таких штанях на весь наш район ходив тільки завідуючий райощадкасою, схожий чомусь і вранці і ввечері на сірого горобчика напідпитку, та ще мав такі штани мельник із парового млина у Малих Дубових Грядах. Купила мені Одарка жовтавий капроновий брилик, поцяткований дірочками, щоб голова могла вільно дихати свіжим повітрям, а також ширококрисий велюровий капелюх хустського виробу – такий капелюх носив директор Яблунівської середньої школи Діодор Дормидонтович Кастильський, чоловік вельми вчений і освічений, хоч і по нинішній день їздив по селу на велосипеді.

– Хіба то людина, у якої на пузі шовк, а в пузі бовк? – гомоніла Одарка, вирядивши мене в празникові обновки. – То людина, в якої сите пузо одягнене в дорогі строї. Та й треба знати, коли й перед ким виряджатись. А то, буває, вирядиться, як болячка, аби тільки в лавку пройтися і солі купити. Дівка молода теж має знати, який модний одяг личить їй, а в якому їй мов жабі у вінку.

– Та подоба як сліпому дзеркало, – згоджувався з Одаркою. – Та не забувай, що зустрічають, на одежу дивлячись.

– А проводжають, думаєш, розум цінуючи? Е-е, проводжають, тільки кишеню помацавши. Хіба то багато ума, коли в кишені катма?

– Але ж дитині своїй бажають не так багатства, як розуму.

– Хомо, що ж то за ума палата, коли грошей малувато?

– Одарко, чоловік без розуму – що сніп без перевесла.

– А що те перевесло важить, коли снопа не нажато? Нажатий сніп – ото і є гроші!

Отже, затіяла Одарка оту веремію з моїм одяганням та взуванням. І так же чудно виходило все в неї, що, либонь, ца Дармограїху дивлячись, можна було повірити, начебто коцюба вміє кудкудакати, а мітла яйця може нести, або ж у те повірити, що земля здатна репнути, а з того реписька вискочить рогатий чорт.

Бо що? Бо якогось дня на якомусь тижні пропали всі ті обновки, на мене куплені, а натомість появились зовсім інші, і, приміряючи їх на мені, Дармограїха гомонить весело:

– Хомо, ото ходити тобі в білих перкалевих споднях – однаково, що припасувати лутку до дверей. А в такій сорочці шовковій блакитній тобі ходити – однаково, що з хвоста хомута надівати. Ти, Хомо, бачив, як кобилі пришивають хвоста, хоч у неї і свій довгий? Ото так само тобі ходити в піджаку, якого сторгувала не подумавши. А чи ти бачив, щоб у криницю воду лили, коли вона і так повна? Ото так само тобі два капелюхи мати – один із заморського капрону, а другий із домашнього велюру. Чи знаєш, як сидить дурень під кручею і ловить раки онучею? Ото так тобі в штанях синього габардину по Яблунівці вештатись чи в гнояці бабратись.

– Та я й сам не хочу, щоб у Яблунівці всі собаки виздихали, як мене побачать.

– Отож! І я не хочу, щоб ти перед людей вискакував, як Кузьма з маку.

– Треба як? Треба так, як ота середа, що не ходить попереду четверга.

– Суща істина, Хомо! Тому-то я надбала зовсім інше добро, в якому ти будеш мов князь, а не такий красивий, мов кабан сивий. Треба тобі, Хомо, шануватись, бо ти не такий, що тобі, як то говориться, до лиця – вся околиця.

Й Одарка Дармограїха державним жестом нашої ж таки, яблупівської, цариці подіставала зі скрині (великої, як двадцятивесельна лодія) нові покупки-подарунки, заходилась міряти на мені і, міряючи, приказувала:

Оці сподні, Хомо, якраз тобі й годні. А як зносиш, то зможемо на городнє опудало надягнути чи рибу ловити, бо, кажуть, споднями найкраща риба й ловиться.

Не квапся, Одарко, поперед невода рибу ловити, бо ще не зносив...

Зносиш, Хомо! При твоєму здоров’ї і працьовитості зносиш хутчій! Не думай, що я продаю вовка, хоч і не вбила його... А цю шапку смушеву я ледь вирвала з рук у перекупки. Правда ж, славна? Таку я тільки в нашого агронома бачила. Поміряй... Та не хапайся, як попівна заміж! Попівна хапалась, та й тепер сидить... Славна?.. А такого светра, Хомо, я тільки у Вінниці бачила у м’ясній давні, на м'яснику, там така ряшка у нього, що за три дні на чортові не обскачеш, а пузо роз’їхалось, як верша. У такому светрі, Хомо, дощ тобі за шию не ллятиметься, як хто угледить – завидки його з’їдять!.. А цим-от голубим штанам, чоловіче, ніякого зносу не буде, в таких штанях ти герой героєм і в будень, і в свято, і на родинах, і на поминках. Вічний крам пішов на них, не порветься й не подереться. Такі штани я бачила тільки на нашому вчителеві фізкультури, та й то лиш тоді, коли він женився на нашій завклубші, а жінка, либонь, сховала те добро тепер у шафі, бо добрий запас завжди потрібен.

Вирядивши мене в усе новеньке, в усе з магазину чи з ярмарку, Одарка Дармограїха ставала зоддалік, дивилась на мене замилувано й гомоніла щасливо:

– От поміркуй, Хомо, якби я мала таку вдачу, що з хати димом, з двору вітром к чортовій матері, то чи ходив би ти в такому багатстві?

– Авжеж, Одарко, якби тобі щодень був Великдень – пропали б, як руді миші.

– А якби я була така господиня, що три городи – одна диня?

– Було б тоді у нас сім закутів – одна свиня.

– Бачиш, Хомо, я не така, як то кажуть: про мене – нехай вовк траву їсть у мене. Я, Хомо, дбайлива, а тому ти в мене й ходиш в багатстві, як ясний місяць.

Я іще не знав Одарку Дармограїху, так скоро потроху взнавати почав. Ха, недарма сказано: якби чоловік знав, що не знає, то б і мав, що не має! Справедливе казання про моє життя і мої пригоди. В Одарки була хіть не тільки до продажу чи купівлі, а й до всяких обмінів. Перегодом позникали і нові сподні, і смушева шапка, і в’язаний светр, і голубі штани. Замість них появилося зовсім інше вбрання та взуття, приміряючи яке на мені, Одарка гомоніла з дитячою втіхою:

– Я, Хомо, як отой циган, маю дві шкури: одну оддам, продам чи обміняю, а в другій сама зостанусь. За оцю жилетку чорного сатину я віддала смушеву шапку...

– Одарко, – дорікав їй, – хто міняє, той не має.

– Я маю – і ти матимеш, бо до жилетки я доплату взяла ! А за ці хромові чоботи я віддала славну телячу шкуру, але й сама вже мусила доплатити...

– Одарко, міняйло без штанів ходить...

– Хомо, буває, що міняють бика на індика чи шило на швайку, а я таки не прогадала. Ну, довелося капосному спекулянтові півока могоричу поставити, бо любить випити.

– Ага, бич на бич, аби могорич.

– Хомо, старці колись у давнину паліччям мінялись – і то замогоричували! А мені ж так кортіло, щоб ти був схожий у новому вбранні... – Хитро так, задоволено оглядала мене з усіх боків, в’ючись по хаті, як хмелина. – Знаєш, на кого?

– На кого? Та, либонь, тільки не на себе. Вбрала мене, як чорта на утреню.

– Багато ти тямиш! – гнівалась Одарка й на хвильку ставала така, що коли б зараз сім собак – то від усіх сімох од їлась. Але скоро зласкавлювалась і говорила, мов ціпом молотила. – Я, Хомо, не з отих, що можуть обідрати чоловіка – і виспатися на його ж таки шкурі! Й ти на мене не дмись, як півтора нещастя, бо я таки й справді хочу, аби ти зоставався собою, але був схожий на гарну людину. Знаєш, на кого? На Гната Петровича Пиндюрку, який завідує районною маслобойнею, о! На ньому бачила такі самісінькі хромові чоботи й таку жилетку чорного сатину!

– Одарко, – дивився на неї, мов миша на крупу. – Щоб бути схожим на Пиндюрку, треба зовсім інше мати...

– А що, га? – Якби могла, то б очима лизнула, так проймала поглядом. – Він іще люльку смалить, то, може, й ти хочеш люльку?

– Щоб бути схожим на Пиндюрку, треба в своїх руках тримати маслобойню.

– Бач, невдоволений! Як же тебе тоді одягнути? На кого ти хочеш бути схожим?

– Та на кого ж, на себе...

– Е-е, не кажи, Одарка добре бачить, що тобі щось не до шмиги, інакше б не надувся, як сич на дощ. Може, тебе зодягнути так, як ходить начальник районного цегельного заводу?

– Навіщо? Аби сусіди внадились до мене випрошувати цеглу, якої в мене нема?

– Чи, може, справити тобі такі валянки, шапку та кожух, які носить голова нашого сільпо взимку? Правду кажи, бо наче ж твій язик – не двулична китайка. Е, Хомо, щастя тобі саме в руки суне, маєш дорожити, не можна на словах милості просити, а за халявою ножа носити.

Прикинувшись неклепаним дурнем, якому аж очі рогом лізуть, я й кажу:

– Торік, як до області їздив, то бачив коло оперного театру славний кожушок, поли розцяцьковані, знизу хутром обібраний...

Одарка, зацікавившись розповіддю, почала крутитись по хаті, мов бабське веретено, уважно слухає, аж вуха пожовкли.

– І не чоботи носив той кожушок, і не валянки, а якусь нетутешню звірину, догори хутром патлатим та звірина вивернута, видать, тепла, як перина.

Одарка держить язик на зашморзі, губи її ще не обернулись на халяви, стріляє в мене поглядами, наче лобуряка з рогатки.

– А в ті чоботи взулося галіфе, та таке вже широке, що половина Яблунівки нашої вмістилася б із обійстями, худобою та собаками і балакучими бабами коло воріт.

Мовчить Дармограїха, як сорока в гостях, а я свого рота зумисне не хочу загороджувати, бо мій рот – не город.

– А той кожушок нацупив таку шапку велику пухнасту, що можна було б копицю сіна накрити або ж на церкву замість дзвіниці приспособити.

Мовчала Одарка, та язик у жінки завжди сильніший за жінку, в язика щодня свято з ранку до вечора, – ось Дармограїха, як говориться, і випустила рака з рота, запитала:

– Хто ж то такий, Хомо?

– І я питав у людей, хто ж то такий.

– І що ж їхні губи тобі сказали?

– Начебто начальник обласної контори «Вторсировина» так нарядився.

– Правду кажеш чи вариш юшку без петрушки?

– Чому ж неправду, коли я не дурний млин, щоб без вітру молоти.

– Начальник контори? Аж обласної?

– Ага.

Одарка, якій завжди під язиком горошина муляє, замовкла. Обличчя її стало грозовою хмарою, з якої ось-ось мав ударити грім. Ну, думаю, не доведеться мені сьогодні вечеряти, ну, думаю, качалка побайдикує по моїх крижах, ото, думаю, губа її зараз як на коловороті погуляє.

– То, значить, – обізвалась її терниця, – хочеш бути схожий на начальника контори?

– Стривай, Одарко, – спробував виправдатись.

– Ти стривай, Хомо! – торохнула її терниця. – Я ж тебе хотіла зодягнути, як зодягаються порядні і шановані люди. А ти хочеш вирядитись начальником контори? А ти хочеш обернути мою хату на хлів, де ганчір’я та всілякий мотлох приймають? Оце заслужила за своє добро!..

І почала вона балакати-голосити сім мішків гречаного Гаврила і вигравала на словах, як на цимбалах. Сам собі подумки дорікаю: краще мовчати, як отой віл, у якого таки більший язик, ніж у мене. Сльози в Одарки бігли в три ручаї, ледь ублагав її вгамуватись, ледь переконав, що тільки добра їй зичу. Повірила чи не повірила, а хвищі отієї не стало – й знову на небі Одарчиного обличчя зійшло-засміялося сонечко привітної усмішки.

Ну, думаю, жартуй, глечичок, поки не луснув!

XV. НЕ СИТО З СОБАЧОГО ХВОСТА

Попервах, як я став позиченим, Одарка дуже дбала, щоб усі все знали про наше життя. Ото не встигну я ще на мій ногу метати, як вона стоїть біля воріт і розказує сусідці, що звівся я сьогодні таки не з правої. Ще тільки збираюся чхнути, наміряюсь кашлянути, як Дармограїха, мов сорока па хвості, понесла новину за поріг. Ще я тільки клепки ладнаю та про обручі думаю, а вже вся Яблунівка і говорить, яку то я славну дубову діжечку під огірки чи капусту збив-збондарив. Ще тільки гадкую, як би то пастку поставити на куницю, що побіля хлівця шастає та курок полохає, а яблунівські молодиці поміж собою язиками чешуть, який комір матиме собі Дармограїха на пальто.

Хвалилася вівця, що в неї хвіст як у жеребця, та ніхто тому не вірив! А чому ж тоді Одарці варто похвалитись – як їй усі наперед вірять?

– Сам подумай, Хомо, – щебетала Одарка, – чим би мала хвалитися? Базарами та ярмарками, купівлею-перепродажею? Авжеж, ні, про такі речі треба мовчати. А твоїми золотими руками гріх не похвалитись. Або твоїм кравецтвом, швацтвом, чоботарством! Хай усі знають, який ти столяр і тесля, бондар і гончар.

– Одарко, гончарем ніколи не був, це ремесло мені чуже.

– Хіба не зміг би, якби довелося, зладнати й випалити макітру чи горня, ринку чи друшляк?

– Якби довелося, – кажу, – то, либонь, зумів би, мої руки спритні.

– Ото хіба я не говорю, – зраділа Дармограїха, – що ти й гончар, якому рівних нема?

– Діло саме за себе повинно сказати.

– Діло, може, й скаже, а чи люди захочуть послухати те діло? А коли скажеш – почують, хоч і не бажають слухати. Власна хвальба, Хомо, не платить.

– Хвальба, Одарко, сорочки не дасть.

– Неправда, Хомо, і хвальба дасть сорочку, коли ти хват на всі заставки, коли ти й під церкву підкопаєшся, а таки влізеш.

– Добре тому, хто з піску мотузки суче.

– Мудро кажеш, Хомо, що добре бути до всякої масті козирем.

От, здавалося, така вже хитра в своїх спекуляціях Одарка – там вона хоче і впасти й не забитись, там вона не встромить пальців між двері, бо прищикнуть. Так чому ж зі мною втрачає розсудливість, теревені править по Яблунівці, по ближчих і дальших селах? Я зроблю на копійку, а вона видасть за карбованця, я зловлю муху, а вона каже, що слона! Так і хочеться такого язикатого язика пустити на підошви – зносу б їм не було!

– Хомо, – гомонить подеколи Одарка, – таку жінку, як я, пусти в рай, то я з собою і корову поведу.

– Та нащо тобі корова в раю, коли там течуть молочні ріки в кисільних берегах?

– А тебе напувати свіженьким молочком.

– Але ж у раю добре постачання...

– Думаєш, у раю не буває перебоїв із постачанням? А ми від своєї корови завжди молочко матимем, як у кисільних берегах поменшає чи скисне! Е-е, Хомо, розумна жона – як два міхи пшона!

Від Одарки завжди спіймаєш облизня, слова в неї – то як ціпи, а то – як лисички, а то – як громи небесні. А чи, трапляється зрідка, як біблійні Соломони!

Інша, позичивши, сиділа б зі своєю позичкою якщо не в запічку, то в якомусь закамарку анітелень. Інша – тільки не Дармограїха! Бо вона ж надумала носитися зі мною, як дурень із писаною торбою. Була б обачною, десь би, як кажуть, перескочила б, а десь і перелізла б, десь і вперед дивилася б, а десь і назад оглядалась, бо все міняється, і тих перемін ой як треба побоюватись! А Одарка (хитра ж бестія, вміє погладити в той бік, куди шерсть лежить!) тут наче розуму стерялась: надумала скрізь по гостях зі мною ходити.

– Ти, Хомо, не той майстер, що читати, писати і з горшків хватати, – розтолковувала Дармограїха. – Ти, Хомо, майстер тесати й стругати, орати й копати, шити і молотити, грати і танцювати. Маєш по гостях ходити, кожен постарається пошанувати такого орача й ткача, гончара й стельмаха, шевця і бондаря, дігтяра й маляра. То раніше ти сидів за сімома замками, доступу до тебе не було, як до царівни мертвої, залитої у віск, а в мене ти купатимешся в шані, як немовля в літеплі.

А що обнови, які мені купувала Одарка, вона часто перепродувала, заміняючи їх іншими, то всякої подобизни я прибирав, ходячи по гостях у Яблунівці та по сусідніх селах. Коли, скажімо, я вбирався у свій, ще Мартохою придбаний одяг, тоді я був страшенно схожий тільки сам на себе. А то, траплялось, казали мені, начебто я скидаюсь на районного фінагента, що завжди ходив у чорному костюмі, и при чорному галстуці, немов який вісник смерті зі спектаклю, поставленого яблунівською самодіяльністю. А то вже порівнювали мене зі знаменитим обласним вуркою Хрячком тільки, мовляв, маленька різниця: в нього розумніше обличчя, а в мене розумніші очі. А то вже був я схожим на нашого сільського фельдшера не в ту ранкову пору, коли піп уже повертається від чужої молодиці, а в ту пізню вечірню годину, коли іще тільки задвірками, завулками та закапелками скрадається до чужої молодиці.

Подеколи Одарка вела мене до тих, із ким як бачились у горосі, та й досі. Але скрізь нас приймали з золотою душею і приказували:

І горщик з горщиком стрівається, як страва вариться.

В гостях Дармограїха прагнула посадити мене на чільному місці, на покуті – під родинним портретом у рушниках, а то й під образами, якщо образи траплялись. І сама поряд зі мною ставала така улеслива, така уважна до кожного руху, так дивилась мені віддано в очі, як ото кицька дивиться на замордованого нею ж пацюка. Мимоволі я теж прибирав гідності та статечності, тим більше, що Дармограїха на людях зверталась на «ви» і йменувала поштиво по батькові.

– Беріть, Хомо Хомовичу, хлібець, – казала, мов смичком малювала, – бо притомились ниньки на роботі, а здоров’я ж чоловікові ой як потрібне.

Я, дедалі звикаючи до Одарчиної улесливості, як звикає чорт до купини, мимоволі бундючився і поглядав гоголем довкола.

– Беріть, Хомо Хомовичу, кільце ковбаски, їжте, бо здоров’я всьому голова і нема щастя без здоров’я, – гомоніла Дармограїха. – Хто добре робить – той добре їсть, то ледарі та каліки не їдять, лиш дивляться.

Я, звісно, здоровий: у горлі півники не грають, і од вітру не валюсь, і з хреста мене не знімали – їм, як не в себе, адже до всякого діла мастак. Одарці ж то зайвий привід помилуватись мною, похвалити.

– Поганому животу й пироги болять, а у вас, Хомо Хомовичу, не живіт, а куркульська комора: все грабастає – й нічого не віддає.

Від тієї похвальби я дедалі дужче надимаюсь, як жаба перед волом, а Дармограїха ж співає, як усі яблунівські півні на світанку:

– Не в тім хороший мій Хома Хомович, що чорнобривий, а в тім, що діло робить. Та немає такої роботи, якої б злякався, а всяка робота його боїться, мов божа та свята душа лякається якого зарізяки.

Одарку слухаючи, й хазяї відмикали свої роти, теж підхвалювали, а мені ж від того було так солодко, як тій ледачій поросній льосі, яку годину-другу можна в сажі чухати, а вона лежить і рохкає. Дармограїха не зоставалась байдужа до тих похвал, розцвітала на обличчі, мов вогонь у печі, яку напалюють під хліб, і казала:

– Якби ж не Хома Хомович, то чи звідала б я щастя? Отак би вік звікувала – і згасла б. А Хома Хомович – ох і хазяїн, ох і голова! Нічого з хати не цупить, а все до хати. У ледачого хазяїна і чоботи з ніг украдуть – тільки не в Хоми Хомовича.

Крадькома від господарів Дармограїха стусала моє коліно своїм коліном і шепотіла:

– Підтакуй, чого не підтакуєш!

– А так, так, – підтакував я. – У нероб завжди неврожай, тільки не в нас із Одаркою.

– А що вже горді Хома Хомович, – не відала стриму Дармограїха. – 3 іншого можна було б і вірьовки вити, а на Хомі Хомовичу не поїздиш, як і на їжаку.

І пошепки наказувала:

– Підтакуй!

– А так, так, – підтакував я. – Ми з Одаркою одного тіста книші.

– Чи в Яблунівці є рівня моєму Хомі Хомовичу? Якби моя воля, то поставила б його посеред села живим пам’ятником, аби всі дивились, бо я не скупа, не жалко.

– А так, так, -– підтакував я. – Стояв би, авжеж, бо я такий плохий, хоч у вухо бгай!..

Отже, водила мене Дармограїха по весіллях – тут вона ліктем підштовхувала, аби не сидів бевзь бевзем, а бажав молодому подружжю щастя і діток копу. На родинах чужих Дармограїха давала волю своєму язику і зичила, щоб новонароджене вдалось не в батька-матір, а в мене, Хому. На поминках тихцем під’юджувала, щоб я сказав розчулене слово за небіжчика, бо, мовляв, кому тоді й говорити, як не мені. На проводах хлопців до армії Одарка теж умудрялася не мовчати – бажала новобранцям захищати рідну землю так, як захищав її я, Хома. Коли справлялись новосілля, вхідчини до нової хати – ми там теж були з Одаркою ябо я говорив, а вона мовчала, або навпаки – я мовчав, а вона говорила.

А то якось збори проводились у клубі, й ми з Одаркою подались. Голова колгоспу Михайло Григорович Дим зачитав тих, кого треба обрати до президії, а потім і питає:

– Товариші, в кого будуть які доповнення?

– В мене будуть доповнення, – вихопилась Дармограїха, Моя Марко з конопель.

– Слухаємо нас, – мовив Дим не без здивування.

– Давайте оберемо до президії і Хому Хомовича, – сказала Дармограїха.

– Хто такий Хома Хомович? – спитав Дим і почервонів, як рак печений.

– І вам не сором казати й не гріх потаїти, що не знаєте Хоми Прищепи?

– Так би й казала, що Хома Прищепа, а то – Хома Хомович, – скраснівши, мов іскра, виправдувався голова колгоспу. – Всі знають Хому Прищепу, аякже, хай і він сідає до президії, справді заслужив достойною працею на фермі.

Ну, думав я, коли сидів у президії, і в нашої кози хвіст виросте. Му, солодко міркувалось, я не тютя з полив’яним носом, у якої ні з губи мови, ні з носа вітру. Ну, снувалось у мислях, таки з мене в колгоспі більше користі, ніж із чорта смальцю, інакше б я не сидів отут, мов сорока на кілку, й на мене б усі не дивились.

Коли ми вже йшли з клубу додому, Одарка гомоніла:

– Якби ти, Хомо, тільки побачив, як ти сидів у президії! Ну ніхто з тобою не зрівняється! Дим отой совався за столом, наче ним нечиста сила колотила, рукам місця не знаходив, хоч візьми їх та викинь. А хіба зоотехнік сидів так, як треба? То скривиться, наче про гірке згадає, то сміється, наче йому пальця показали. А та доярка Христя? Ввібрала голову в плечі і лупає очима на промовців, як чорт па попа, і чомусь така сердита, аж коліна в неї гострі. А ти, Хомо, сів рівненько, наче аршина проковтнув, запишався, бо справжню ціну собі знаєш, і дивишся зі сцени па людей так, наче з очей сизих голубів пускаєш.

Ну, думаю, Дармограїха й справді лисом підшита, а псом підбита, вміє підлестити, словом як листом стеле – заслухаєшся!

– Та й по лицю твоєму, Хомо, видно, що ти найрозумніший, хоч і мовчав. Ти так розумно мовчав, як вони розумію не говорили. Вони там із трибуни всякі бендюлики гнули, обіцянки обіцяли, а ти, Хомо, не з їхньої породи. Ти, Хомо, не з тих, що беруться до діла, як п’яний за тин. Не з тих прях, які напрядуть, що й миші нічого вкрасти. Е, Хомо, ти трудівник, а за трудівника не язик, а діло говорить, отож твоє мовчання й було найрозумніше.

Після тих зборів, на яких Одарка висувала мене до президії, вона й за перо взялась. А взявшись за перо, понаписувала дописи до газет – до районної, обласної та до багатьох київських. І в тих дописах понаписувала, як то в яблунівському колгоспі «Барвінок» на всяких роботах трудиться сумлінний і чесний колгоспник Хома Прищепа, який є прикладом для молоді, котра після десятирічки чомусь не дуже квапиться на ферми. Свої дописи Одарка попідписувала так: сількор Око, сількор Рука, сількор Правда, сількор Ніготь. Щоправда, в газетах друком вони не з’явились, та обом нам було приємно, що я мало не вславився на весь район, на всю область, на всю Україну!

XVI. КОЛИ ЗЕМЛЯ ПІД НОГАМИ ГОРИТЬ НА КОСОВИЙ САЖЕНЬ

Ніколи не вгадаєш, що в жінки на мислі, та ще в такої жінки, яка Одаркою Дармограїхою зветься. Кожна жінка – це загадка, до якої може бути не одна відгадка, а сто. Ці відгадки то від погоди залежать, то від доброго чи кепського настрою; або ж від того, в яких чоботях учора здибалася сусідка в яблунівському магазині промтоварів; а чи від того, як на неї подивився листоноша – скоса чи зизом, прямо чи криво.

– Хомо, – якось каже Дармограїха, – чи я тобі не жінка – наче картиночка?

– Картиночка, – згоджуюсь. – Але я тобою похвалюсь не в сім день, а в сім літ.

– Не хвали жінку тілом, а хвали її ділом.

– І тілом, і ділом! Бо дім наш держиться не на землі, а на тобі.

– Та чомусь, Хомо, я оце почала світом нудити.

– Хай наші вороги світом нудять. А нам добре казати і «ох» удвох.

– Правда твоя, Хомо, та чомусь такий туск на серці...

– Нам, Одарко, не потрібен і клад, бо у нас із тобою завжди в сім’ї лад.

– Але ж сімейка наша маленька. У нас згода панує, то в хаті навіть найкапосніше горе танцює.

– Ой Хомо, я ж тобі як жилка: коли схочеш – тоді й і покірна, і слухняна. Хіба душа моя не м’яка, ні подушка? Може, як то кажуть, постоли і брудні, зате душа чиста. А на серці камінь, що наче ми з тобою закон поминули, або ж, вірніше, так вступили в закон, як собака н цибулю.

– Охота гірша неволі, – кажу глибокомудро.

– Авжеж, воно б добре, та нікуди не годиться. Як у нас вийшло? Вийшло так: іде гнида за Демида, світилкою жаба, сваха черепаха!

– А чи нам хтось винуватий? Сиділа дівка та й висиділа дідька!

– Виходить, наче ми побрались на чотири вітри, а на п'ятий шум? Годиться, Хомо, жити так, як люди, раз я тебе її Мартохи позичила? Годиться, Хомо, завести свою дитинку.

І стало мені на серці так, як отому одчайдуху-легкодуху, що ходить на комара з дрючком, а на вовка з гострою швайкою.

– Але ж, Одарко, – кажу, – нема толку ні з твоєї основи, ні з мого поткання. Бо хоч і хороший твій коровай, але репаний.

– Та чого там, – заперечує Дармограїха, – коровай як коровай, хочеш не хочеш – а рот роззявляй. Але ж і твоя, Хомо, цнота не ліпша від мого злота. А тільки однаково я тебе люблю по-справжньому, а не так, як пси люблять діда-старця. Коли ж наша любов не зацвітає квіткою-дитинкою то, може, годилося б у дитбудинку попросити.

– Можна було б хлопчика взяти, – кажу.

– І назвали б Хомою, – усміхнулась Дармограїха, як сонце в небі.

– Або дівчинку попросити, – кажу.

– А дівчинку як би назвали? – повечоріла на обличчі. – Не Мартохою часом?

– Одаркою, – кажу.

– О! На безлюдді й Хома чоловік, а Гапка ще й люди! – похвалила зрадівши. – При дитині я стану матір’ю, а ти батьком, далі я стану бабою, а ти дідом.

– Ну, Одарко, бабою та дідом постаємо колись і без прийомної дитини.

– Це потім, Хомо, в нас і внуки пішли б! – тішилась Дармограїха. – І з нас була б якась користь, доглядали б малечу.

– А там, дивись, і прабабою та прадідом поставали б, – стало мріятись і мені. – А ми, як говориться, милуватимемось із правнуків і сидітимем у парі, щоб гречка родила. І вже була б на старість справжня ціна, а не так ото – сім баб за одну цибулю.

Отак ми з Одаркою межи собою гомоніли, а нас чи горобці підслухали чи сороки. А там – горобець горобцю, сорока сороці – от і пішло по Яблунівці, як гриби по дощі. Пішли поговори, а від людського поговору не запнешся пеленою. Скоро вже кожна собака знала, що ми з Одаркою хочемо дитя з дитбудинку взяти. Навіть підходили з порадами, на чиє прізвище зареєструвати, – одні казали, що краще записати Дармограєм, як матір названу, а другі совітували записати Прищепою, як батька названого.

Та, либонь, не судилось нашому щастю збутись, бо якогось ранку сиджу я, позичений, та й снідаю, Щоб на роботу йти на ферму, як увіходить до хати Мартоха.

Рідна моя жінка Мартоха не просто увійшла, а наче вогню принесла, і той вогонь палахкотить їй в очах, і мовби з димом факає з рота. Здається, що вся вона зараз спалахне, мов копиця сіна. І чого то, думаю, в неї злості повні кості, наче вона родом із самісінького пекла? Може, тому розсердилась, що сусідська корова не тим боком почухалась, із Мартохи станеться.

Глянула – наче квачем мазнула по кутках, у піч пустила моторну зміюку свого погляду та й каже:

– Збирайся, Хомо, і додому гайда!

Бачу, роззявляється в Одарки губа, мов у жаби до каченяти, дивиться зашморгом на непрохану ранкову гостю.

– А Хома у себе вдома, – каже, – то куди йому ще збиратись? Хіба забула, що позичила чоловіка взамін за телицю? А десяток циганських голок хіба не дала, хоч за голки ми не вмовлялись? А ґудзичків біленьких десяток? А наперсток?

– Ось твій наперсток, ось твої ґудзики, ось твої циганські голки! – Мартоха зі злом поклала все те добро на лаві. – Одна голка зламалась, то куплю в місті й принесу. Так що ми квити, а ти, Хомо, збирайся. Покористувалась тобою Дармограїха – годі!

– Як то квити? – стаючи схожою на скаженого їжака, торохнула язиком, наче розбитою дерев’яною терницею, Одарка. – А телиця?

– А телиці нема! – сіконула, як ціпом.

– Як то нема? – засичала гадюкою Дармограїха. – Ще не відбув Хома в мене за телицю, а в нас була умова на півроку. Ти що, Мартохо, продала чортові душу?

– Ти на мене холоду не наганяй! І ти мені не кума, щоб чортом дивитись. Ти тільки подивись на неї – лізе в очі, як осока! Забрала свою телицю – й Хому не хоче повертати. Як же це жити мені тепер, коли ні Хоми, ні телиці?

Мартоха взялась руками в боки, ставши схожою на велетенського куманця, – витвір божевільного гончара з родини циклопів. Голос її нагадував голос немащеного колеса, що котиться по грудомаччю та каміняччю.

– Чуєш, Хомо? Немає телиці в нашому хліві. Вдосвіта вийшла до хліва, хотіла погодувати, а телиці нема, і двері відчинено.

– Як то нема телиці? – нарешті до мене повернувся дар мови.

– А де ж телиця? – злетів соколом-сапсаном голос Дармограїха

– Нема, лизя злизала! Не подумаю, Одарко, що ти назад викрала і продала на базарі, а тільки нема.

– Позбулась ти, Мартохо, стида, як та кобила, що воза побила, – задвиготіло в грудях у Дармограїхи, наче посипались у провалля кам’яні гори. – Сама спродала чи злодіям подарувала, а тепер прийшла Хому забирати? Либонь, у вовка очі позичила або ж свої продала псові.

– Коли сама не стидаєшся, то накрий решетом голову. Бач, стидати надумала! І кого – мене! Сама ходить у песій шкурі, а когось винуватить!

– Мартохо, не сопи, як ковальський міх, бо я ніколи Не зустрічала гостей на широкому шляху! Не з тих, що по чужих кишенях молебні правлять.

– Як то не з тих? Якби не з тих, то Хому б не позичала, щоб сільраді замилити очі. Ти така, що візьмеш хоч і і вогню. Знать по твоїх очах, де ходиш по ночах. Та ти така, що церква горітиме, а ти руки грітимеш. Не треба прикидатись мертвим індиком, бо знаю тебе!

– І обі, Мартохо, якби тільки наволокти пеню на мене, – йшла Дармограїха в атаку у своїй хаті, де навіть стіни захищали. – Хтось винен, а на мені має окошитись. Але знай, що смола до дуба не пристане!

– Ага, мели язиком поза вухами, – гриміла рідна моя жінка Мартоха, як ото гримить у літньому небі дияконський підпилий голос грому. –Ти така чесна, як колгоспний бугай Імперіалізм, що покриває кожну корову в артільній череді та з яблунівських хлівів.

– А щоб на тобі шкура загорілась! – цокочучи кукурудзяними зернами добірних зубів, у солодкому запої зичила Дармограїха. – А щоб тебе буря вивернула! – дзвенів її міцний голос, наточений у базарних та ярмаркових баталіях. – А щоб тебе кат сіконув перед великими вікнами!– кляла Дармограїха, аж біла піна їй зацвітала синявим шумовинням у куточках уст. – А щоб тобі світ замакітрився!

І тільки скінчила вона свої прокльони на найвищій ноті, як обізвалась моя рідна жінка Мартоха – наче горохом сипонула по стінах та по долівці, і горох заскакав скрізь, зашарудів, затріщав, задріботів.

– А бодай твоє кодло з накоренком перевелось! – кляла Мартоха, аж мурашки почали бігати в мене по спині. – А бодай тебе волами по тих велелюдних торговицях возили, а граблями волочили, коли ти надумала чесну жінку обхитрувати! – проклинала, аж морозець під чубом моїм потріскував. – А щоб під тобою, спекулянтко, земля горіла на косовий сажень.

Ох, як вони лаялися славно! І я не знав, ким дужче захоплюватись, бо то Одарка здавалась неперевершеною у своєму лихослів’ї, то вже Мартоха перекривала її красномовством своїх лайок. Це був спектакль, де наче спочатку грала одна скажена скрипка, потім вступала до гри друга знавісніла скрипка, а вже згодом обидва біснуваті інструменти об’єднувались, витинали спільно.

Господи, що тільки я довідався від Мартохи про Одарку, яку, здавалося, знав, як своїх п’ять пальців! Значить, мало знав, бо тут я довідався, що вона відьма лиса, яка їздить по базарах не на автобусі, а на персональній мітлі; що вона бісова личина, котра даремно виряджається в яблунівську молодицю; що вона яропудова дочка, яку колись зловлять у магазині, виваляють у ваті, обіллють одеколоном, намастять усякими пахучими мазями і такою пустять гуляти по місту. Кричала Мартоха, наче хотіла криком дуба зрубати або ж своїм криком огонь погасити. Ну й давала хльосту, ну й давала прочухана, ну й наганяла розуму до голови!

А що Одарка? Та не була б вона Дармограїхою, та не була б вона в своїй хаті, щоб дозволити себе мокрим рядном накрити. Від неї довідався, що рідна моя жінка Мартоха на рудого шершня схожа, а цього шершня боїться і живе, і мертве, бо він така зла личина; а ще Мартоха, значить, чума бендерська, яку треба в мішок пов’язати й за сім земель спровадити, щоб і духу її не чулось; а ще ж вона стара гаргара, яка в кіно не ходить, в міському трамваї не їздить і боїться в районі пити газовану воду з автомата. А ще вона чортова мацапура і мацапурова невіра, бо навіть радіо не слухає, вважаючи себе розумнішою за всіх. А також вона пранцюватого ірода рідна чи двоюрідна сестра, бо коли не обмовить чесну людину – не дихне. А ще вона тільки хроном харчується, бо зла, як скажений хрін!

Жінки позабували, що сваряться за пропащу телицю й непутящого Хому, їхні язики не знали удержу, як змії, а їхні душі злітали на крилах лайок, прокльонів, либонь, на таку височінь, що там ставали невидними. Жінки випоминали одна одній не тільки дівування, а й згадували родичів до десятого коліна.

– Щоб тебе греці мордували! – дзигонів голос у Мартохи. – Хто ще так уміє вислизнути, як піскар із матні? Хто ще такий способний кішці хвоста зав’язати? Не радуйся, потрапиш і в міліцію, і під суд, недовго твій мотузочок витиметься.

– Цур, сатано, відчепись, бо чиє б гарчало, а твоє мовчало б! – стрекотіла сорокою Дармограїха. – Ти з завидющих та заздрісних, очі в тебе зависливі, як у попа, ти ж від чужого щастя сохнеш, як бадилина. Бач, накинула оком на телицю, бач, за телицю свого Хому не пошкодувала. Не роззявляй, Мартохо, рота на багато, а то й мало не буде, і хай тебе чужа доля під бік не коле.

Краю не було їхній сварці, а я собі сидів за столом, врядигоди прислухався до лотокового шуму жіночих голосів і наминав смачні страви, бо Дармограїха таки вміє готувати, а я завжди ласий пошанувати таку працю хазяйчиним рук. І вже б, здається, ситий, та на смачний шматок завжди знайдеться куток, та моя шкура завжди роздимається і живіт розсідається, коли очі бачать курячі потрошки чи гусячі пупки й печінки!

Язик мій сновигав у роті, як мотовило, а коли зі столу все було з’їдено, мало не підметено, то я таки знайшов у собі силу, щоб відірвати від лави важкий живіт. Відірвавши, ступив раз-другий, а живіт мною гойдає в усі боки, наче клумак із залізом, – то до Одарки, то до Мартохи. Ледь за двері вибрався, почвалав у колгосп на роботу, а жінки й не помітили такої пропажі, бо й далі лаялись та сперечались, прокльони сукали одна одній: щоб тебе лунь ухопив, щоб ти крізь сонце пройшла, щоб твій корінь звівся, а щоб тебе руда глина побила, а щоб твоя могила диким маком поросла!..

XVII. ВІДНЯЛО РОЗУМ – І КОВАЛЬ НЕ ВКУЄ

Раз телиця пропала, міркувалось, то я вже Одарці не належу, я вже вільний, як птаха в небі. Якщо вже моя Мартоха і цією позичкою взяла собі щастя, як борщу на шило, якщо вже їй так пощастило, як тому потопельнику, то я не винен і крихти. Хай і Дармограїха побивається, що не на той сук сіла, що не вдалось ухопити місяця зубами. Бо якби не хотіли обидві опаритись, мов мухи в окропі, то не опарилися б!

Був загнузданий – став розгнузданий, був налиганий – став розлиганий, був стриножений – став розтриножений, то якої іще хороби хотіти! Та я тепер такий вільний, що сам собі маю заздрити!

Ішов по Яблунівці – і наче день ще ніколи так не розвиднявся, як той день, коли я раптом став не позичений, не Мартошин і не Одарчин, а сам свій!

Сам свій, як оцей синьоголовий будяк у рову за дорогою, як золотокрисий сонях на вгороді, як фіалкова хмарина над отим старим дубом. Сам свій! Захочу – поїду на обід, як жартується, і вечері не застану. Захочу – ходитиму по хвилях без підошов чи піймаю куцого за хвіст – і стану собі забавлятись поміж усім чесним колгоспним людом! Захочу – влучу пальцем у небо; захочу – танцюватиму, хоч, може, мене і їсти-пити заставлятимуть; захочу – піду по шерсть, а вернуся сам обстриженим!

Сам свій! Уже можу не триматись ні Мартошиного двору, ні Одарчиного кола, хоч, либонь, хтось, насміхаючись із мене, і вишкірить зуби, як голодна собака на висівки. То хай сміються, мов із порожнього міха, коли їм утіха, а я таки сам свій!

Скажете, такого ще світ не бачив? Скажете, що всякий чоловік та чомусь належить: жіночій спідниці чи запасці, каблуку чи язику, доброму слову чи ласкавому оку. Скажете, що всякий чоловік належить якщо не жінці, то дітям, якщо не хазяйству, то господарству, якщо не бондарству, то столярству. А хіба нема таких, що належать буряківці чи малясівці, вишнівці чи сливовиці, пиву чи зубрівці? А той мало не в рабстві в борщу і товчеників, каші та січеників, тушкованої капусти, киселю та вареників! А ще хтось не живе, а наче злому духу служить, який у його душі з вечора й до вечора тужить! А хтось у ярмі в роботи, в гризоти, в скорботи чи ще якоїсь марно-марнющої марноти!

Хай і так, але хіба не можу я побути сам свій, поки Одарка з Мартохою сваряться за мене, а телиця десь по світах бігає шалено?

Отак на роботу кваплячись, мов свекор до пелюшок, отак обпікаючись щасливими думками, як ото дід обпікся пампушкою, отак собі, значить, кріплячись, мов диня на морозі, я сам до себе всміхався і весело бубонів під ніс:

Я не отой, що цапина борода, а ума катма, і не дурінні, хоч об дорогу вдар! Я такий, що можу прожити хитромудро іі недорогим коштом.

Але, як то кажуть, зарікалася свиня в болоті барложитнсь, але, як то кажуть, був із маком, та став із таком.

Біля ставу в Яблунівці ростуть чагарі всякі – дереза, терен, чортополох; тут дикі голуби туркочуть, іволги висвистують, собаки тічками тирлуються, п’яниці вилежуються, поклавши під щоку камінець замість подушки, а як нема камінця, то й кулака приспособивши; тут у старовину, кажуть, поторочі заточувалися, відьми з чортами відьмачились, і різнопика та різнохвоста нечисть на свої календарні збориська-шабаші збиралась.

Отак іду я, сам свій, радий, наче давно скасованого бога тримаю за бороду, коли, чую, щось по чагарях суне, мов у хмарі. Так у бразі гуща змішується, як змішались мої думки з переляку, і в животі похолонуло, і в литках застигло. Воно, чую, щось суне по чагарях, галасливих горобців полохаючи, і так мені кортить п’ятами накивати, щоб аж залопотіло, та попримерзали мої п’яти до землі, зрушити з місця не годен.

Заплющився, дригоню, як осичина, циганський піт мене пройма. Далі розклеплюю півока, потім другого півока – й півочам своїм повірити не годен!

Бо, міркую, хто ж це виборсався з чагарів, у колючках та реп’яхах, у павутинні й гудинні? Либонь, головний бухгалтер нашого колгоспу Петро Зосимович Варава дивиться на мене своїми лукавими й розумними очима – такими вони в бухгалтера бувають тільки тоді, коли він у теплому товаристві п’є пиво, заїдаючи солодким рачиним м’ясом. Але якщо це стоїть переді мною забейканий Петро Зосимович Варава, то чому він похитується не на двох своїх ногах, а на чотирьох і чому тоді ноги його взуті не в туфлі, а стоять на чорненьких із сивими цяточками ратицях?

І, зрештою, якщо це колгоспний бухгалтер, то чому ж тоді він ворушить чи лівим, чи правим вухом, наставив гостренькі ріжки і винувато виляє хвостом?!

Розум мені відібрало, а коли став потроху оговтуватись, коли душа з п’ят перемістилась вище, а самі п’яти ледь-ледь відмерзли від землі, згадалось мені, що такі самісінькі очі, як у Петра Зосимовича Варави, бачив я і в тієї славної телички, за яку рідна жінка Мартоха позичила мене Дармограїсі.

Ноги вже зовсім не прагнули на плечі, щоб чухрати щодуху, бо на стежці й справді-таки, розкарячившись на чотирьох, стояла телиця з білою міткою на лобі.

– Хоме-ме-ме! – обізвалась блукачка, впізнавши й назвавши по імені.

Теличка потягнулась до мене, як до рідного, просячи ласки і тепла, і я вмить відчув батьківську ніжність до неї. Сльози самі полилися з очей, і я заплакав, мов риба в неволі. Отже, розквасив я губи, мов капиці, а телиця, бачу, й собі плаче, блищать у неї перли під дівочими повіками, ото хіба що не лементує по-людському.

Поставали ми з телицею, журимося з радості, що здибались, але ж бо журба сорочки не дасть, бо вона плугом по серцю оре. Лівою рукою беру телицю за ошийник, правою по шиї гладжу й питаю в неї:

– Й чому тебе носить?

– Хоме-ме-ме! – плаче вона з радості, тручись мордою об мої штани.

Значить, ніхто не вкрав і не збирався красти, сама телиця загубилась, а тепер сама і знайшлась. Можна брати за ошийник і вести до хліва. Руки мої сверблячі вже справді потягнулись до ошийника, а голова тим часом міркує: гаразд, а куди ж телицю вести – до Мартохи чи до Одарки?

Якщо до Одарки, то, значить, я тепер не позичений.

Якщо до Мартохи, то, значить, я знову позичений.

Скажімо, приведу телицю до Мартохи, а та не захоче брати, накаже вести до Одарки.

Скажімо, приведу телицю до Одарки, а та відмовиться, накаже вести до Мартохи.

Думки роїлись у моїй голові, як потривожені бджоли, а я стояв на місці й не відав, що діяти. Може, той, що без мила вміє поголити чи на ходу підметки обрізає, якось і порятувався б у такій ситуації, а я вкрай розгубився.

Кожне діло, як то мовиться, можна і перелицювати, й осміяти, але було мені не до смішок. Чухмарю чуприну, тру чоло – ну пень пнем, прибитий мішком, цвіла моя голова! Лаюсь подумки, гадаю, що від лайок щось розумне спаде, але ж, видно, відняло розум, а раз відняло – то й коваль не вкує. І прислухаюсь, від такого густого бездум’я починає вітер свистіти в голові, і вже відчуваю, як вона з кожною хвилиною стає все ближчою ріднею баранові. Якщо вже, гадаю, голова моя нікуди не судна, то треба буде там капустяної розсади посадити, якусь користь матиму. Цур мене, який я дурний! Цур дурня в борщ! Скачи, дурню, батько вмер! Хто дурнем уродився, тому дурнем і вмерти! Цур дурня серед будня! Ото ще дурень із печі!

Хоч і лаюсь, а від того не розумнішаю: мислі оквисли, ум розкарячивсь, а хазяїн одурачивсь!

Тут у чагарях затріщало, зашелестіло, задвигтіло – й на стежку собача тічка відьомським клубком вивалилась. Я отетерів, а телиця злякалась так, як заєць бубна, і скочила з чотирьох ратиць, геть побігла через дерезу та чортополох. Добре, думаю, того страшити, хто боїться, на кому з переляку і сорочка може пополотніти.

Зникла телиця, мов відьмине помело, пропала й тічка, наче відьомське кодло, а на душі моїй розвиднилось! Розвиднилось, бо вже не тра було сушити мізки, куди саме вести оту гемонську телицю – до Одарки чи до Мартохи! Розвиднилось, бо тепер я знову став вільний, сам свій!

Диво дивне, ще якусь хвильку тому я був не Хома Прищепа, а якийсь недорікуватий приший кобилі хвіст, якийсь нетелепа, котрий стайню замикає тоді, коли вже коня вкрадено, якийсь бевзь, котрий від берега відбився, а до другого не причалився. А тепер, коли самі собою розв'язались руки з телицею, я відчув і гонор, і пиху, а також відвагу у грудях, що навіть із мотикою не побоявся б на сонце кинутись!

Ну, Хомо, кажу сам собі, тепер держись, як пісок на вилах! Телиця – то наче решето бобу, а той біб тобі не потрібен, хай бігає по світах. Ну, Хомо, як то мовиться, свою досаду почепи собі ззаду – і гайда мерщій на роботу в колгосп, бо трудодні самі не вродяться, бо неспроста казано: тому і хліба не буває, що з ранку до вечора свиня у святковій плахті походжає!

XVIII. ТАКИ НЕ МОЖНА СОНЦЕ МІШКОМ ЗЛОВИТИ

Значить, міркувалось мені, поки телиця на волі бігає, то я – ні Одарчин, ані Мартошин, сам свій, кум королю і сват міністру. Але, звичайно, ніхто про те не відав – ні сич, ні сова, ні наймудрішого сатани голова. І надумав я ото котитись по життю та по Яблунівці так, як круглі гроші, котрі і день і ніч котяться. Добре попаривши чуба на фермі коло колгоспного товару, не квапився ні до тієї, яка мене позичила, ні до тієї, якій мене позичали, а шукав по людях усяку роботу.

Сьогодні, скажімо, я бабі Вусті Недригайлисі лагодив хлівець, бо вже розсілись його стіни так, наче п’яниця посеред вулиці. А то вже копав погреба для Василини Сопілкарки, далі збивав такого-сякого погрібника. Перегодом ішов до когось із яблунівців на толоку, чи столярку доводив до пуття в хаті молодого подружжя, чи, може, вичищав кому кабанчика або ж колов могутнього кабана. Руки мої знали всяку роботу, а де робота – там і добра чарка, а де добра чарка – там люба розмова про всяку всячину. По любій розмові залишався ночувати в людей, щоб удосвіта, до сходу сонця, знову взятись до діла натщесерце.

Отож, вигравши собі на короткий час волю (а виграв я, либонь, так, як ото Шльома на оренді!), жив, як на душу поклало, і не думав ні про Мартоху, ні про Одарку, які, виходить, помінялись мною так, як сліпий із глухим був поміняв дзеркало на цимбали!

І хоч говорять, що коли хочеш бути в честі, то не дуже до людей части, – я чинив навпаки: і до людей частив, і був у них у честі.

Саме тоді й народилось дитя в доярки Христі.

Ой дівчата, дівчата! Нема життя без вас і ніколи не буде – хай це буде наша подільська Яблунівка чи сама столиця Москва. Ви – як ото квітки в лузі, що милувався б і милувався вранці і ввечері. в парубоцькі роки й на схилі віку. Милуючись вами, не хочеться думати про те, що всі ви дівчата-голуб’ята, але ж звідкись і чортові баби беруться. І не хочеться чомусь думати про те, що лакома коза до волі, а дівчина до нової любові. І не хочеться чомусь думати про те, що де дівка не плетена, там і хата не метена. Бо всі видаєтесь мені і вродливими, і привітними, і розумними, особливо ж тоді, коли стараєтеся сподобатись, ув око впасти.

Хіба потай від Мартохи чи від Одарки я не заглядався на вашу красу? Значить, краса винувата ваша, що й досі ладен закохатись, мов чорт у суху грушу, що й досі ладен летіти на ваш цвіт, як бджола.

Про доярку Христю не скажеш, що вона під вербою брови свої загубила, як і не скажеш того, що гарна вона дівка – от тільки не їдять її собаки. Бо й станом вдалась, і ходою, і усмішкою, і привітною розмовою. Та інших дівчат хлопці розібрали, а Христя так і зосталась незаміжня. Але ж не може, як то мовиться, лавка зоставатися зі своїм товаром, то й Христя, на товаришок дивлячись, задумала спромогтись на дитину.

От тільки товаришки її мали дітей від своїх чоловіків, а Христя замислила стати матір’ю без законного чоловіка, ніким не пошлюблена.

Не втаїться кохання, як у мішку шило, а тут від усієї Яблунівки втаїла. А може, й не було кохання? Може, так Христя вподобалася комусь, як вовкові весільна пісня, ось він і зжалився над дівчиною, завів її в тяж?..

Як би там було чи не було, та знайшовся таки в неї хлопчик.

– У кого ж воно вдалось, Христе? – питаю якось на фермі.

– Вилилось у матір, як із воску, – відповідає.

– Твого тіста книш, значить?

– Добре, що син-полатайхата, а не дочка-обдерихата.

Вилюдніє, – сміюся, – навчиться і свиню в коноплі

заганять.

– Ой Хомо Хомовичу, воно там таке славненьке, мов огірочок.

– А не жалкуєш, що зросте безбатченком?

– Але ж не сирота, якому ото й осіннього сонця не дано!

– А справжній батько знає про сина?

– Знає чи не знає – в мене голова про те не болить.

На фермі буваючи, по людських дворах у пошуках роботи ходячи, всякої всячини довелось наслухатись про Христине дитя, бо як не наслухаєшся, коли вся Яблунівка розпустила свого довгого язика. Мовляв, на кого схожий? Веселий, як весняне сонце, верткий, наче в’юн, жвавий, аж шкура на ньому говорить, – хто ж це такий є серед яблунівських дядьків чи парубків? А ще ж кругленький, як цибулька, товстенький, як линок, і росте, як утя на воді, – хто ж це такий серед яблунівських чоловіків? Хоч мале, та вузлувате й натоптувате, усмішливе, як місяць, порске, як живе срібло, – то який це батько спроворив на стороні таку славну дитинку, га?

На багатьох натякали язики, й оті брехливі вісті не лежали на місці, бо погану чутку далі хорошої чути. А хіба серед молодиць не виськались такі доскоцькі, що, своїх чоловіків підозрюючи в тому незаконному батьківстві, шастали були до Христиної хати на маля подивитись, чи не схоже воно часом на їхніх хазяїв-годувальників?! На кого люди гомонять – на того й свині хрюкають, то на багатьох у Яблунівці хрюкали, а Христя, щаслива, тільки посміювалася з пліток та поговорів, а нікому так і не сказала, не зізналась.

Так не буває, скажете ви, щоб село не довідалось, бо село геть завжди все знає, завжди в усі дзвони видзвонює, аж воронам під хмарами чути!

А от і не знало, а як не знало, то кожного й підозрювало, й інтерес до немовляти не пропадав, а ріс, як на дріжджах. Доярка Христя чутки всякі слухала, бо сріблом вух не завісиш, і відказувала найдопитливішим:

– Поживемо – побачимо і вам розкажемо, а поки що як багацько знатимете, то мало спатимете.

І стала Христя біля своєї дитини красна, мовби з воску уллята, і вже тепер чоловіки заглядались пильніше, а жінки то й ревнувати почали до неї. І як не ревнувати, коли, розцвівши мальвою, будь-кого, здається, могла з пантелику збити, будь-кого підманути. А яблунівське чоловіцтво одним миром мазане з рештою людства, тільки всміхнись, тільки підморгни – полетить, як на вогонь.

От якось на фермі після ранкового доїння підходить Христя до мене, очі потуплює і озивається неслухняним голосом:

– А що я вам хочу сказати, Хомо Хомовичу...

– Скажеш – почую, а не скажеш – не почую.

– Хочу сказати, що ви мені і до душі, й до серця. І робите кревно, і ходите певно. Добре знаєте, щоб їсти калачі – не треба сидіти на печі. І розумний ви – не станете білити вуглем полотно і не станете дерти лико, якщо не дереться.

– Дечого вчилися, а дещо й знаємо, – скромно згоджуюсь, – бо і я колись біля школи ночував.

– Ви, Хомо Хомовичу, затямили: коли їдеш на возі – оглядайся на задні колеса.

– То так, – згоджуюсь, – бо передні колеса кінь везе, а задні самі котяться.

– Ви, Хомо Хомовичу, сонце в мішок ловити не станете.

– Авжеж, – згоджуюсь, – бо раз на віку спіткнешся – та й те люди помітять.

– На всю Яблунівку ви один такий.

– Авжеж, – не заперечую, – усякої тварі по парі, а я й справді одненький.

– І на всю Яблунівку тільки у вас таке ім’я: Хома.

– Авжеж, – кажу, – з таким ім'ям не штука навчитись танцювати і в решеті.

– То хочу, щоб не переводилось ваше ім’я, хочу й свого синочка Хомою назвати. Чи дозволите так записати?

– Ти, Христе, словами як шовком вишиваєш. Називай Хомою, хай і він у тебе грає на теревенях, наче на кобзі.

– А ще ж бо хочу його записати не просто Хомою, а Хомовичем. Чи дозволите? –і далі неначе салом по моїх губах мастить.

– Коли мед, то й ложкою! Називай, Христе! А на прізвище як запишеш? Чи не Прищепою часом?

– На своє запишу, хай буде Хома Хомович Борозенний.

Так ми з дояркою Христею погомоніли, а наступного дня вся Яблунівка вже знала, що дитину названо Хомою й батькове ім’я вказано – Хома. А раз так, то всі яблунівські язики визнали в мені батька. Познаходились і такі, які начебто бачили, як я вчащав до Христі, хоча, правду кажучи, я раніше ніколи й порога її хати не переступив. Подейкували, що я сім пар чобіт стоптав, стежку топчучи до її обійстя. Подейкували, що я так колись, ревнуючи, Христю збив, що вона місяць у синцях ходила.

Ото, як кажуть, притулив вухо до вуха – і почулась шепотуха. Далеко розійшлась хороша слава про мене, а погана ще далі, та чи мені звикати ходити в славі, як вівці в реп’яхах?

І хто б, ви думали, на всю Яблунівку зоставався спокійний, мов небіжчик, і не судив пересудів, не пліткував? Самі б ніколи не здогадались, то мушу сказати: Мартоха! Переповідали мені, що пересуди докотились і до неї, то вона в лавці (а покупців зібралось чимало) візьми й скажи:

– Якщо ви, людоньки, не дурні, то хтось-таки з вас у дурного зимував, таки утулив бог чиюсь душу у пень. Хіба Хома такий, що за бабою й до чорта на роги полізе? Йому так до обнімання, як грішникові до гарячої сковороди, о! Та не було такої ночі, щоб він удома не ночував, усе тримався моєї спідниці, як собака залізного ланцюга. Та нащо йому була потрібна чужа гречка, коли моєї мав доста, молотив щоночі, аж упрівав, аж жили йому на лоба лізли, аж білий ставав од безсилля, наче його з хреста знімали, Та скажу вам, людоньки, що хоч із нього і хвацький молотник, але хіба своїм ціпом він хоч одну зернинку вимолотив за все життя із моєї гречки? Ані однієї зернинки на вимолотив. Може, якийсь ґандж є в ціпилні чи капиця з ґанджем, а тільки ж не без того. Отак вікувала й вікую життя без дитинки, то нащо марну славу розпускати про Хому, коли він не заслужив тієї слави, нехай Христя своє дитя хоч сто разів назве і запише Хомою. А насправді там Хомою і не пахне, вірте мені, людоньки, я б, може, перша зраділа, що на старість із чоловіка толк може бути.

Отак моя гемонська Мартоха, у яку чорт ложку меду поклав (а тому-то я так до неї липнув!), позбавила мене чужої слави, яка, зізнаюсь, була не зовсім і неприємна. Казала колись мені на фермі доярка Христя, що я не стану ловити сонце мішком. Хо-хо, а хіба ото я таки не спробував зловити його мішком, спробував – і не вдалося...

XIX. ТЕТЕРИТЬСЯ ХОМА, КОЛИ ГОЛУБЛЯТЬСЯ ДО НЬОГО

Через оту диявольську телицю, що не знала певного пристановиська, і я мусив крутитись, як посолений в’юн. Поки вона по Яблунівці гасала, не даючись до рук, то я почувався вільним козаком, ходив із хати до хати, помагав у роботі. Але ж сталось, що Одарка зловила телицю – і я мусив на якихось півдня повертатись додому до Мартохи. Скільки ми з нею тоді жалів пережаліли, що вислизнула геть уже наполовину наша телиця! Виходило, наче я марно позичався, наче Мартошина позичка прахом пішла, бо в результаті телиця дісталась не нам.

Та, видно, і в телиці памороки запаморочились, звикла з людської ласки вертітись, як чорт у лотоках. Бо заглядаємо якось із Мартохою до хліва – й очам своїм повірити не годні. Наслання якесь, мана? Стоїть біля ясел – червона, з тугенькими ріжками, на лобі світиться біла латочка, й лукаві та розумні очі зорять, як очі в Петра Зосимовича Варави, головного бухгалтера нашого колгоспу. Але світяться не так, наче в цю хвилину він п’є пиво, о, зовсім поіншому: гірко й сумно, наче він учора і пива перепив, і раків переїв, а ниньки ще не встиг похмелитись, і так йому кортить, що завив би, що сам себе за лікоть укусив би.

Поцілував я телицю, як рідну дитину, в білу латку на лобі й питаю:

– І чого ти така благовісна, немов тобі щодня петрівка? Ганяєш і ганяєш туди-сюди, як куций бик по череді, а ти ж таки телиця.

Мартоха рясні сльози радості витирає, благаючи телицю:

– Не гасай по селу та по обійстях, як переїжджа сваха, не шибайся по хлівах, мов чорт по пеклу, бо голови позакручуєш нам, бо знетямимось біля тебе. Зарубай на носі, що Одарка дала тебе нам за Хому, і Хома вже відбув чимало строку, як положено, а тепер готовий і далі відбувати. А ти ж бо, шастаючи мишею по пастках, моєму чоловікові розум одбила, він теж дурною вівцею крутиться по Яблунівці, пристановиська не знайде. Не дивись на нас, мов чорт на біса з-під копи дивиться, а слухай, уваж нас, а ми вже тебе уважимо!

Так, плачучи і носом шморгаючи, виступала Мартоха в хліві перед телицею, а телиця винувато слухала і, либонь, каялася за свої витівки.

– Всяк по-своєму, звісно, казиться, але хіба можна хотіти печеної криги? Я ж тебе і годую, і напуваю, і мрію про той день, коли захочеш відгуляти і поведу я тебе в колгосп у гості до бугая Імперіалізма...

– Чуєш, Мартохо, – обриваю, – на той час я вже відбуду свій строк ув Одарки, то до Імперіалізма поведемо телицю удвох.

– Авжеж, Хомонько, удвох, – згодилась моя рідна жінка. І знов до телиці: – А ти свого щастя не шануєш, якась варивода, видко, мерзлого в петрівку хочеться. А я тобі й далі догоджатиму, як чирякові в роті.

Отож біля непосидющої телиці і я мусив крутитись бабським веретеном, і хоч, здається, не гульвіса, і хоч, здається, не джигун, а носило ж мене від Одарки до Мартохи й від Мартохи до Одарки. Знав, що баловство ніколи до добра не доводить, та що мав діяти? Отож і пішла по Яблунівці слава про Хому Прищепу, що він у гріхах, немов у реп’яхах, що він геть із головою заліз по вуха в болото гріхів – так і дивись, що скоро потоне.

І не думав, і не гадав, а так склалось, що став я старий ловець двоногих овець, і ніяке каяття мене не брало, бодай би мене – хрестійбо! – курка вбрикнула або добре рак урачив!

Гадав, Одарка лаятиметься, заспіває мені, як то мудро мовиться, о липовім клинню та о білій березі, бо вона ж із тих майстрів! Але, на диво, Одарка не стала бажати ні солі у вічі, ні каменя у груди, ні печеного кошеняти в зуби, а прийняла до своєї господи привітно, мовби й не сталось нічогісінько, мовби через оту телицю я і не був у бігах. Пригостила напоями та наїдками, від яких, либонь, і мрець не відмовився б, наклався б по саму зав’язку всмак, а потім і защебетала, як золота бджілка у весняному вулику.

– Полюбився ти мені, Хомо-сатано, краще від ясного сокола. А любов же сліпа, ой, сліпа, нічогісінько не бачить, як ото колись сліпець на велелюдному ярмарку. Я тебе, Хомо, і шпилькою до себе спробувала б пришпилити, а де таку шпильку знайдеш – не продаються в наших яблунівських промтоварах.

– Кому як мара, – дивувався я, – а тобі як зоря.

– Скільки за мене, Хомо, орлів билось, що з них тільки пір’я летіло й мені діставалось!

– Чи не на перині з того пір’я доводиться тепер спати мені?

– А ти ж думав! І на подушки теж дерла їхнє орлине пір’я. Але ж ніхто не був такий любий, як ти, – хай мене до вечора на лаві положить, якщо неправду кажу!

– Не кляни себе так, Одарко, бо нащо тобі такий кінець нудний та гіркий?

– І чого б то? Адже не скажеш, що в тебе лице біле, як у марці сніг. І не скажеш, що свіжий і хороший, мов сироїжка. А про мене, либонь, у селі не говорять, що я де ступлю – там і согрішу, що я свою долю у неділю проснідала, а в п’ятницю проспівала. То чому ж тоді, Хомо, люблю, як сіль в оці і як кольку в боці?

– Бо ти, либонь, у любий місяць уродилась, тому й любиш, – кажу.

– А ти ж мене? – озивається Одарка й так подивилась на мене своїми очима, наче два могильні камені поклала на груди.

– Я ж позичений, – нагадую.

– Ага, любиш ти мене, як пси діда, – каже гірко. – Що ж, силою не буть милою, та дай лиш час і пору, полюбиш.

І так мені стало жалко Одарку, що я не годен відповісти любов’ю, бо моя любов тепер навіть не Мартосі віддана, а телиці. Буду вже вірний своєю любов’ю одній, а саме – телиці червоної масті, щоб ото не заблудитися поміж трьох верб. Але ж чим віддячити молодиці за те, що мріє за моєю головою запропастити свій вік не такою ще й старою?

– А ти б і віддалася за мене? – питаю.

– Живемо ж із тобою непошлюблені, то чом би й не віддатися за тебе? – зраділа Одарка моєму запитанню.

– Авжеж, – сміюся.

– Тобі, тертому, женитись – і ніч коротка, але, Хомо, біля тебе хоч і на краю, зате в раю.

– Та на твою солодку паску, – втішаю, – знайдеться не одне зазіхайло.

– Не треба мені сякого-такого, аби був, аби хліба роздобув, – упирається горда Одарка. – Або ти, Хомо, або ніхто.

– А чи не схожий я, Одарко, на того старого коня, якого вперед і кобилою не поженеш?

– Не кажи, Хомо, бо твоє золото і в рогожі видно.

Лишенько, та скільки я з Мартохою прожив, а таких речей не часто чув од неї – ото хіба що тоді, коли надумала мене Одарці позичити, коли хитрощами піддобрювалась, домагаючись моєї згоди. Та оці ласкаві слова Одарчині лягають на мою душу, мов у спеку падає цілющий дощ на прив'ялу розсаду. Та вони ж бо животворними ліками змащують рани моєї душі – і ось який я вже здоровий, молодий, мов дурний бузівок у череді, який, задерши хвоста, колобродить поміж худоби.

Чую, що серце моє, яке досі було віддане тільки телиці червоної масті, вже начебто згодне переметнутись до Одарки. Стій, кажу собі, не губи розуму, бо на твоєму віку ще не одна славна молодиця може трапитись, таких молодиць не сіють і не жнуть, вони самі ростуть, а от телиця така може більше й не здибатись у житті, так що не квапся відкидатись од неї душею!

Еге, Хомо, ще ніколи до тебе не сватались, а тепер ось сватаються – і ти розгубився. А розгублюватись не слід, бо в тебе, можна сказати, солом’яного парубка, є шанси взяти мало не золоту дівку. Вона, правда, така золота, що й по сьомій дитині не перестане дівочити, але ж і в моїй діжці більше меду надібрано, ніж незабраного зосталось на дні. Так міркую, а Одарка й далі сватається – і то ж уміло, наче по лляному полотну вишиває.

– Не треба, Хомо, від мене тетеритись, коли я до тебе голублюсь. Може, в голові моїй замакітрилось, може, я спричинилась, може, мене в дитинстві греці виливали, а тільки б не хотіла я, Хомо, щоб ти вже колись повертався до Мартохи. Як відбудеш свій строк, то можеш зоставатись, я проганяти не стану.

– А як же телиця? – белькочу.

– Телиця, як і вмовилися, зостанеться в Мартохи.

– Не можу я без телиці, – зірвався розпач із мого язика.

– Але ж не можу я поламати слово і требувати телицю навіть через суд.

– Де телиця – там і я, – мурмочу приречено. – Хай мене поб’є те, що в хмарі гуде, коли я без телиці зможу на цьому світі жити!

– Не думала, Хомо, – споночіла Дармограїха на обличчі, – що колись доведеться ревнувати тебе до своєї телиці.

– А телиця майже Мартошина і моя, – тішусь, а радості своєї на виду не виказую, – так що нехай тепер тобі кіш і риба або ж бодай абищо маленьке!

– Не маленьке абищо, а ти, Хомо! – з грізною ніжністю в голосі сказала Дармограїха. – Твої кучері мені ще не надокучили й не надокучать. Я вже тебе люблю, як пес дідька. Нащо мені інший? Краще полин їсти, ніж із нелюбим за стіл сісти! Молоду Галю Сороку знаєш? Вийшла заміж за нелюбого шофера з Сухолужжя, то хіба не втекла від нього на третій день після весілля?

– Але ж родичі самі відпровадили Галю Сороку назад до молодого, розпили добрячий могорич – і тепер живе зі своїм шофером.

– Живе з нелюбом! – аж прикрикнула Одарка й ногою притупнула, схарапудженою ласочкою шаснувши по хаті. – Він її там так любить, що за кулаками вона й світу не бачить! Ото віддалась, аби до сивої коси в дівках не засидітись.

– А ти хотіла, щоб сиділа дівка – і висиділа дідька?

– Я так скажу: який кінь – така й кульбака. Мала б розум – сиділа б удома, а на хороший дівочий норов завжди знайдеться хороший і парубочий! А мені, Хомо, нема чого від добра шукати добра! І звикла до твого характеру та звичок, і любі мені твої жарти, і дорогі твої руки трудящі. Я, Хомо, завжди свого домагалась – і тут доможусь, ніяка телиця і ніяка Мартоха на заваді не стануть. Бо нащо мені, Хомо, якась синиця в небі, коли вже тримаю журавля в жмені!

Ось як несподівано й круто повернула тоді Дармограїха, а про її злі наміри та підступність моя рідна жінка Мартоха, звісно, ні сном ні духом не відала. І в моїй душі теж почалося сум’яття, став я поводитись так, як отой, що хотів минути пень, а наїхав на колоду, а чи отой, що коня шукає, а кінь його виглядає, або ж як отой, що по хаті ходить, а дверей не знайде.

Ну, думаю, вскочив у мак!

XX. ОДНЕ ДО ЛІСА, ДРУГЕ ДО БІСА, А НА П'ЯТІ ПЕРСТЕНЬ

Добре, коли голова як маківка, а розуму в ній як накладено: з такою людиною, як мовиться, краще загубити, ніж із дурною знайти. Як у лісі всякі гриби трапляються, так і серед яблунівського люду: один, зразу видко, що не в потилицю битий, кебетливий, другий ходить до сусіда ума позичати, третій людей слухає, а свій розум має, четвертий послухає часом дурня та й стане розумним, п’ятий і за тридев'ять земель розуму не надбав і т. д. За всіх не розповіси, так само, як усіх зірок у небі не перелічиш чи всіх грибів у лісі не визбираєш.

Одарка Дармограїха вдалася з біса спритна і з чорта розумна – таку навіть на покуті не садови, а десь у куточку на лавці, то скоро той куточок на лавці здаватиметься покуттям, варто лиш Одарці обізватись, а людям послухати її. І всім вона була здорова, ото мала тільки одну хворобу – хворіла на гроші й не думала лікуватись. А вже гроші вичворяли з Дармограїхою таке, що часом сама на себе не схожа була, бо, звісно, їм належала, їм свою душу запродала.

Якоїсь ночі, після базарного недільного дня, не спалось нам – Одарці не спалось у ліжку на перині й на подушках, на які пішло орлине пір’я, а мені не спалось на дерев’янім тапчані, де я теж розкошував на м’якому орлиному пухові. Спати – не воювати, і все-таки ми товклися в постелі, наче борюкалися з якоюсь злою силою. Аж тут Дармограїха озвалася – голос її зозулею весняною полетів до мене:

– Хомо!

– Га? – послав у відповідь їй свій голос, наче голуба сизого.

– Погомоніти кортить із тобою – така спрага балакати, аж у роті терпне.

– То лиш воли не годні говорити, хоч і мають великі роти, а ми ж бо люди.

– Розумно кажеш, Хомо, бо головою міркуєш, а не хвостом. – Дармограїха звелась на ліжку, і – дорідна, тілиста, зодягнена в шовкову сорочку – видавалась у сяйві місячного світла, що лилось через вікна, мовби на картині намальованою. – Ото я вже все продавала, а в мене все купували. Нема такого, що не стало б моїм товаром. Так, Хомо?

– Так, Одарко, – мну я слова, наче сліпий онучу, бо не відаю, куди зверне Дармограїха.

– Із городу зелень продавала: і з саду продавала яблука та груші; і з хліва м’ясо, сало, яйця, молоко, сир продавала; і з магазинів крам, взуття, шерсть і всякі дефіцити продавала й перепродувала. А щось душі моїй не дає спокою, Хомо, чуєш?

– Чую, Одарко, – бубоню, позираючи на Дармограїху зачудовано, мов на тура.

– Але ж чому на душі так, наче, як то мовиться, пішло поле в ліс? Якась тягота, наче не хапко в мене щось хапнув, а я сама себе обібрала?

– Може, – підказую, – телиці жалко?

– Ой Хомо, ти ниньки опівночі якийсь недотепа, що ні в кут ні в двері!

– Ні риба ні м’ясо, а щось наче гриб маслючок! – нагадую.

– Отож!.. Торгівля моя, Хомо, – голос її знову полився солодкою патокою, – вже зовсім небагато душі дає, а я ж хочу, щоб душа втіху мала. Ото як дехто зі старих молиться для душі, чи молодь співає для душі – так я хотіла б для душі торгувати.

– Що ж ти намислила, Одарко? – питаю улесливо.

– Ой, намислила! Та чи можна те, що намислила?

– Тобі не можна? Та ти зумієш так крутити, як чорт дорогою!

– Правду кажеш, але ж... – зітхнула, наче літнім вітерцем війнула. – Для душі!.. От якби для душі своєї можна було б навчитись людям продавати людське життя!

– Як то? – крутнуло мною на тапчані, мов вихором на дорозі. – Людське життя?

– Ага!

– Людям?

– Ага!

Чи я на дитячий розум перейшов? Чи в голові моїй стало дуплисто, а кожне дупло порохнею напхане? Чи я справді такий бевзь, що ані дзень ані кукуріку?

– Таки так! –озвалась Дармограїха, ждучи на мою відповідь.

Либонь, я колись об’ївся блекоти – може, в дитинстві далекому? Е-е, мабуть, і справді я отой Хома, по котрому і ззаду знать, що Хомою звать. Охо-хо-хо, міркую, такому з бороною по воду їхати, а ціпком рибу вудити!

– А де ж бо ти візьмеш людського життя, щоб людям продавати? – озиваюсь несміло. – Воно ж, здається, не росте на городі, як часник. І не наскубеш, як із вівці вовни. І за хвіст не зловиш, бо не горобець.

– Жаль, Хомо, що на городі не росте, і не наскубеш, і не зловиш за хвоста.

– Це такий товар, – кажу, – що з-під прилавка не дадуть по блату.

– І чарка не поможе, – згоджується Дармограїха, – хоч могорич може відкрити браму і до раю, і до пекла.

– Тут, либонь, і той не зуміє дістати зайвого життя на продаж, хто меткий, хто вміє вскочити і вискочити.

– А добре було б, правда? – мріяла Дармограїха, сидячи на ліжку, облита поливою місячного золотого сяйва. – От виходжу я на ярмарок, а тут хто що продає: той петрушку чи цибулю, той граблі чи вила, той штани чи валянки. А в мене свій товар – і такий, що його ні в пучечки не пов’яжеш, ні в склянку не насиплеш, ні наперстком не зміряєш, ні вагою не зважиш. І ось я стаю за прилавок поміж тіток-перекупок, поміж їхнього дешевого непотребу, розкладаюся зі своїм товаром і весело так поглядаю на них, бо що вони зі своїм сиром чи курячими потрухами проти мене? Воно, звісно, і сир чи курячі потрухи теж товар базарний, без них людині не прожити, але без чого посправжньому не прожити – так це без людського життя, а його ж у мене повно-повнісінько, навалом! Я ж бо знаю, що повно-повнісінько, а більше ніхто не відає – адже товар невидний, як повітря, тільки я на ньому тямлюсь, тільки моїм очам відкривається.

А що, міркується нишком на тапчані, коли в Дармограїхи такого товару повні засіки, тільки таїться з добром: якщо не злодії можуть покрасти, то з міліції навідаються і запитають, яким чином надбала. О, в Одарки сприту стане на всі заставки, все може бути приховане!

– Ох і поторгувала б я! – палахкотіла словами, наче факелами, Дармограїха. Вже не сиділа на ліжку, зірвалась на ноги, рвійно ходила по хаті, а що була облита місячним сяйвом, то здавалось, що вся вона обернулась на золоту, і навіть золоті сліди за собою зоставляє на долівці, а в повітрі пекельне мерехтіння. – 3 кого б заправила за отаку дрібочку людського життя, мов за рідного батька. А найбільше б мені платили ті, кому найдорожча тільки своя голова на в’язах, – такі ладні були б останнє зняти з себе, якби в такого продавця, як я, зайву дещицю урвати. Ціну ярмарок робить, а своєму товару я сама ціну складала б, о! І підходили б здорові й недужі, прямі й горбаті, каліки, ті, що на ладан дихають. І приходили б інваліди, що на фронтах життя свого не жаліли, з кулями цілувалися, з осколками обіймалися. Приходили б заміжні і розлучені, вдови і сироти. Чуєш, Хомо, до тебе кажу, не мовчи.

– Авжеж, ген подеколи кота в мішку на базарі купують, – озиваюся слухняно, – а на хороший товар багато покупців, бо він сам себе хвалить.

– Скупі, Хомо, до мого товару двічі б у черзі стояли і двічі платили. А ненажерливі, що скоріше в курки молока випросиш, мали б од мене маленьку куку у велику руку. Заздрісники, що своє з’їдять, а на чуже зазіхають, тікали б од мене, як чорт від ладану, так би я батькувала їх. А вже б із марнотратів, що щедрі на батьківські гроші, мені було б не совісно три шкури здерти, щоб не звикали чуже добро чужим відром носити і зсипати під своїм вікном. Недбайливцям, яким і за вухом не свербить, які сіють гречку, а родить їм мак, – я б на лотоки з ярмарку проганяла і близько до свого товару не підпускала. Вже, Хомо, душі моїй була б вольна воля, гуляла б душа без кунтуша, босонога, розперезана, блузку на грудях розпанахавши.

Мов фурія, гасала Дармограїха по хаті, слова їй сипалися з рота, як перестиглі жолуді з дуба, та, зрештою, урвала трохи бистру ногу й питає:

– Бачу, Хомо, ти не рад моїй мові, як отой пес, що його вбито, а він лапами дриґає.

– І радий, і не радий, – озиваюся з тапчана.

– А чому радий?

– Твоєму багатству.

– А чому не радий?

– Бо в такому стовковиську, як базар, недовго й проторгуватись. А як сама не проторгуєшся, то можуть товар чи вкрасти, чи силоміць відняти. Бо хіба, Одарко, на твою кмітливість не знайдеться десяток чи два шахраїв, яким краще вкрасти, ніж сісти й напрясти, які вміють узяти чуже, мов своє, яким до снаги вкрасти голку, а потім і коровку...

– Хомо, – каже Дармограїха, – в мене самої вистачить хитрощів і мудрощів, як у тієї курки, що кудкудаче під бузком, а яйця несе в кропиві.

– Так, – згоджуюсь, – але ж проти твоїх хитрощів та мудрощів знайдуться такі, що й з-під стоячого підошву випорють. І матимеш від них таку честь, мов на собаці лико.

Дармограїха, що досі куницею металась по хаті, стала стовпом, наче сама себе закопала. Пасмо розкуйовдженого волосся напівзатулило обличчя, і двоє очей її блимали, мов далекі зорі в мороку ночі.

– А що, – каже спроквола, – трапляється, що й премудрих немудрі одурять.

– Авжеж, можуть ману напустити і пришви пришити.

– Бачу, Хомо, що й справді: одною розумною головою тільки раз подумаєш, а двома розумними головами можна подумати і двічі, і тричі.

– Ха, Одарко, в чотири ока побачиш те, чого в два недоглядиш.

– А як би мені викрутитись від тих шахраїв і пройдисвітів, що на мій товар зазіхають? – сумно питає Дармограїха. Ще недавно її відвага здатна була мед пити, а тепер ось обережна думка ладна воду дудлити нахильці. – Порадь, Хомо... Це ж бо такий товар – людське життя. Для душі хотіла поярмаркувати.

– Правда, славний товар, щоб для душі поярмаркувати. Але ж і непевний, тут легко проторгуватися, втратити все, нажите раніше. Як по мені, то не слід і торгувати таким товаром, хай йому грець!

– Як то не слід? Щоб я – й не торгувала? А як би ти розпорядився?

– Просто розпорядився б. – І, відчуваючи горду душу в убогому своєму тілі, мовив твердо: – Роздав би!

– Роздав би? – Дармограїха крутнулась, мов орел, ладний кинутись ловити муху. – Ти?

– Ага, роздав би. За безцінь.

– За безцінь? – Погляд у неї став такий злий, що від нього зараз у Яблунівці вся зелень зів’яла б. – Чуже добро, так? О, чуже добро легко роздавати, за чужим добром душа не болить і не побивається!

Як перемінилась Дармограїха! Якби зараз торкнувся до її руки своєю рукою, то, либонь, обпікся б, якби щокою притулився до її щоки, то, напевне б, обшкварився. Навіть видалось, що язик її засвітився в темряві, як отой шворінь, що його коваль витягує щипцями з горна, щоб ударити по залізу молотом і розплескати на леміш. З очей Одарчиних мала ось-ось политись розпечена вулканічна лава, щоб поглинути, обернути на мертвий попіл і тапчан, де я лежав на подушках із орлиного пір’я, і всю хату, і Яблунівку.

Ага, розпасіювалась, думаю, та не дам собі в ніс дмухнути, бо не боюсь я тебе, як торішнього снігу. А тому-то, прислухаючись до сумління, до найкращого в ту хвилю порадника, я й сказав Дармограїсі:

– І роздав би, Одарко, супроти твоєї волі і всупереч твоєму норову.

– За безцінь? Чуже?

– Але ж і не твоє! Не твій товар!

– Як то не мій?

– Подумай добре, Одарко, чи такий товар, як людське життя, міг би бути твоїм товаром і чи могла б ти на свій розсуд порядкувати ним?

– Усяким порядкувала – і цим змогла б!

– Е, Одарко, порядкуй своїм, як бог на душу покладе, а до людського життя зась, хай би люди самі ним порядкували.

– Але ж мій товар!

– Людське життя – твій товар? На продаж на ярмарку? Схаменись і отямся, поки не почули там, де слід.

– Гаразд, – глянула Одарка, мов шага дала. – Розкажи, як би пускав добро за вітром.

– По справедливості. Хто скільки заслужив – стільки й мав би. А здебільшого – порівну вділяв би, щоб не було кривди одне на одного і заздрощів, бо від заздрощів толку мало.

– Еге, Хомо, з марнотратів ти родом, – зле дорікнула Одарка, наче сатана в камені зашумів. – Ти – як оте решето: внадиться гречку переводити – не встережеш... А як би ти порівну ділив, коли в людей вік ще ніколи не був однаковий?

– Хоч, може, і заробив би собі на пеню, та поставив би на своєму!

– А може, якби якийсь кум чи сват підсипався до тебе, якийсь родич через дорогу навприсядки намагався б вициганити більше для себе?

– Мудрий не дасться за ніс водити, – кажу.

– А якби рідна дитина? –силкується Дармограїха збити мене на криву стежку.

– Не вродились діти в мене, щоб ради них я вкинувся в шахрайство.

– Навіть Хомкові Хомовичу, який народився в доярки Христі?

– І йому теж! – ледь затнувшись, мовив, наче язиком рубонув. – Хомко рівний із усіма.

– А якби спробували підмогоричити?–осаджує, мов горщик од жару відставляє.

– Не підмогоричать! – кажу, наче з дуба зриваю.

– Гаразд, а якби начальство, знаєш... Ну, голова сільради чи голова колгоспу Михайло Григорович Дим. А то й вище бери! – допитується вперто, наче аж зі шкури хоче вилізти.

– Не таке наше начальство страшне, Одарко, як ти його малюєш. Думаєш, як ти побоюєшся та остерігаєшся, то й усі побоюються? Ось так!

Одарка вмовкла, наче їй вуста замурувало. Тільки ввижалось у хатній напівтемряві, що з неї легесенький дим димує – з плечей, шиї, чола. Чи не від злості часом?

– Знаєш, хто ти такий, Хомо? – озвалася зловісно.

– Називай, як хочеш, тільки в горня з окропом не клади.

– Ти, Хомо, є непроторенний злодій! – прорекла Дармограїха, наче піп із амвона в старорежимній церкві. – Майстер до чужих кайстер!

– Е-е, ні, Одарко, може, ти десь там по ярмарках і знаєшся з тими, що люблять вмочати руку в гречаную муку, а Хома Прищепа чесний, як сонечко в небі, інакше б ти не віддала Мартосі телицю за мене.

– Був чоловік – та й перебувся, – каже, – інакше б не зазіхав на чужий товар!

– Одарко, – блискавкою засвітилось у моїй голові, отямлюючи мене й повертаючи до правди, – який же з мене злодій, коли в тебе й такого цінного товару нема, щоб зазіхати? Яка ж у нас балачка вийшла? Торох – горох, змолотили – квасоля!

– Ай справді, – згоджується, – наче склеїли чорта з рогами.

– Ні те, ні се, ні кукуріку! – підказую, радий, що скоро замирення між нами вийде, вже й осміхаючись їй, наче голений стриженому.

Тільки ж Одарка не всміхнулась у відповідь, знову заціпеніла-закапцаніла в чорному мовчанні посеред хати, а потім і сипнула словами, наче покотила чавунці по долівці:

– І все-таки, Хомо, ти злодій, бо обдер мене до ниточки, до шерстиночки!

Хоч кременем їй вухо ріж, так затялася! Ти їй, як то мовиться, кажи – образи, а вона каже – луб’я! Але ж і я, либонь, не з лопуцька роблений, але ж і я, здається, якийсь чоловік, бо не носив би штанів із чималою матнею й не підперізувався б.

– Одарко! – закричав, як сокирою рубонув. – Маєш слухатись чоловіка!

Закричав – і... прокинувся.

Місячне сяйво залило долівку в хаті, бо рогатий молодик заглядає через шибку. Одарка звелась на лікті в широкому, як колгоспне поле, ліжку, білою лебедицею стривожено поривається до мене, питає з переляком у голосі:

– Хомо, ти кликав?

– Один до ліса, другий до біса, – бубоню, бо сон іще чадом синіє в голові.

– Може, залежався не на тому боці, Хомо?

– Ти їй про діло, а вона тобі про козу білу, – бубоню, розбитий сном украй.

– Місяць світить, Хомо, то від місяця всякі марейня можуть намаритись.

– Одарко, – отямлюючись, питаю, – а тобі ось у цю хвилю нічого не снилось?

– Що наяву бредеться, те і вві сні верзеться, Хомо. А мені приверзлось таке, що й казати сором. Наче стою на ярмарку і, як завжди, товар свій продаю. Тільки ж товар у мене дивний-предивний, скажу – не повіриш: наче людське життя продаю.

– І добре торгувалось? – аж похололо в грудях.

– Добре торгувалось, поки ти не закричав уві сні, шляк би тебе трафив. А тепер ось так гірко, що і товару не зосталось на пучку, і гроші вторговані пропали. Хай би ти, Хомо, хоч і на пупа кричав, а я краще не прокидалася б!

Ну хіба ж після такого не захочеш сказати, що на городі бузина, а в Києві дядько, тим-то ти мені солодка, що на п’яті перстень?!

XXI. ВРОДИЛИ ВЕРБИ, ЗАЦВІЛИ РАКИ, ПОСПІЛИ В’ЮНИ

Пригадуєте, як у чудному сні, що може приснитись тільки на Маковія, коли об’їсися коржів із товченим маком, Одарка підступно запитала (а йшлося тоді про ярмарковий товар, поіменований людським життям): Хомкові Хомовичу, який народився в доярки Христі, вділю чи не вділю бодай на дещицю більше, ніж іншим? І пригадуєте, що все-таки спершу я затнувся, а вже потім язиком рубонув, що не віддам йому переваги, хай буде на рівних правах із усіма?

Все дивне в цьому світі – квітка і плід, вітер і зірка, краплина води й найдрібніша піщинка. Та, либонь, для самої людини немає нічого дивнішого, ніж вона сама. От, здається, кого вона ліпше знає, ніж себе? Адже сама з собою не розлучається ні вдень ні вночі: під своїм-таки наглядом їсть і п’є, сама народжує думки і прислухається до тих думок; не спускає з себе ока й тоді, коли трудиться, й тоді, коли воює, йде в атаку; знає на своїй шкірі кожну волосинку й кожну плямочку; чує, як б’ється її серце, як шелестить на вустах дихання, і навіть чує, як літає те, що ваги начебто ніякої не має, а саме – погляд її очей. І все ж таки, мабуть, немає для людини нічого таємничішого і загадковішого, ніж вона сама. Ось, здається, розгадана ще одна таємниця, ось, здається, подолана ще одна загадка, вже б, напевно, можна було осягнути всю глибину її душі, – але ж ні, несподівано постають нові загадки, неждано виростають нові таємниці, які потребують нового відкриття, і людська душа неспогадано видається ще глибшою, ніж досі, ще незбагненнішою в своїх химерних складнощах, повитих мороком непевності.

Отож і хочу сказати, що Хома Прищепа видається подеколи мені зовсім чужою людиною, відділеною, окремішньою, яка живе за якимось своїм дивним статутом, а то й без статуту, а я, справжній Хома Прищепа, лукаво примруживши око, тільки стежу за ним та чудуюся з того, куди він іде, що каже, як говорить.

Ви втямили щось із моєї мови? Може, ви й утямили, бо серед вас є багато розумніших од мене, а тільки ж бо я сам себе не завжди розумію, суща правда.

Не зацвіли ми з Мартохою в цьому житті дитиною, і, скажу під великим секретом, так само ні в Яблунівці, ні поза Яблунівкою жодна дівка чи молодиця не ввійшли від мене в тяж, не зацвіли дитям. Кажуть, що хата з дітьми – базар, а без них – кладовище, то, вважайте, прожили ми з Мартохою все своє життя хоч і на веселому, хоч і на гамірному, хоч і на зубатому, а все-таки на кладовищі.

І, Диво дивне, думки мої все частіше стали літати до отого маленького Хомка Хомовича, й думки мої в тих польотах усе дужче зріднювалися з ним, і дедалі частіше він починав мені здаватися рідною дитиною. Добре тому, хто може обложитись дітьми, як дід онучами, добре тому, що, як жнива – так і дитина нова, добре тому, хто збився з пуття, – як кутя, то й дитя, але ж і мені кортить звідати такого добра, то нехай хоч у мене буде отой Хомко Хомович, що незаконно народився в доярки Христі.

З кожним новим днем я подумки якось усе настирливіше усиновляв його!

Кудись ідучи, щось роблячи, я весь час звертався до Малого Хомка Хомовича, мугикав під носа пісеньки колискові, а то навіть і казочку йому розказував, яку колись Давно почув од своєї покійної баби. Казочка була чудна! Ось! Подарував мені дід вола. Як пішов я тим волом орати, та наорав на припічку на три горшки кваші. Та вродили верби, та зацвіли раки, та поспіли в'юни. Як поліз я тих в'юнів трусити: трушу та трушу, та натрусив папушу тютюну. Пов'язав я той тютюн і продав по три копійки, голова в голову. Та купив я руно вовни, та скроїв заступом свиту, та приставив із подушки комір, так вийшли такі штани, що й не підіймеш!

Оповідаючи подумки не раз і не два цю химерну казочку малому Хомкові Хомовичу, я не втримувався від реготу, який гойдав моїм тілом, немов бадилиною, – на вулиці гойдав, на фермі. І уявляв собі, як то сміятиметься він, Хомко Хомович, коли хоч трохи підросте й постарається втямити щось у казочці, в якій і сам чорт зламає ногу!

В районних чи в яблунівському магазинах буваючи, безпремінно купував якусь цяцьку, і вже назбиралось у сінях за порожньою діжкою стільки, що вистачило б на дитячі ясла. Одарка Дармограїха, ті іграшки бачачи, все підозріливіше поглядала на мене, аж поки спитала одного разу:

– На старість здитинів, що забавлятись хочеш?

Що ж, хай думає, наче я збився з пантелику, що вже й справді ума ні з шило нема.

– Та, – кажу, – купую про запас, а запас їсти не просить.

– Як то про запас? – не вірить Дармограїха.

– А ми хліб про запас тримаємо? Пшоно чи крупу, борошно гречане, сіль?

– Ти, Хомо, прирівняв смалене до пареного.

– Навпаки, Одарко, парене до смаленого, – заперечую. – Запас біди не коїть, пригодиться.

Очі її розмисливо покрутились, як дерев’яні колеса в млині, коли на них рине вода, потім засвітилися здогадом, і її обличчя обернулось на свіжоспечену пшеничну паляницю.

– Хомонько ж ти мій дорогий! –кинулась цілувати калиною гарячих уст і обіймати перевеслом дорідних рук, та ще ж бо й налягаючи дозрілими динями-дубівками паморочливо великих грудей. – Хомонько мій солодкий! Люблю я тебе на повну душу! І якби в моєму серці були дверці, то всі б люди бачили мою любов, – сидить вона в серці на красному місці. Я тебе присоглашала, щоб дитинку взяти з дитбудинку, а ти, Хомонько солодкий, про свою власну гадки плекаєш, уже й гостинці готуєш. Аякже, бо коли воно в цей світ прийде, то хіба можна без гостинців зустрічати!

– З нашої руки, як мовиться, та йому куль муки!

А коли набрався повний мішок цяцьок, потай від Одарки подався я на таку радісну та щасливу стежку, по якій у своєму житті ніколи не ходив. Левадами, поза городами, поміж верболозів слалась ця благословенна стежка, ведучи вперед не так Хому Прищепу, як дивовижний людський вулик. Цей вулик був повен якоїсь химерної музики, немов балакучих бджіл, а ще в ньому бджолами гули пісні, видзвонювала втіха золотими бджолами. І всевладною хранителькою життя і буття в тому вулику почувалося серце-бджоломатка!

Стерявшись розуму, слухаючи ту музику й ті пісні в самому собі, я ж бо й розхвалював себе, і лаяв себе, і приказував сам собі: скарай мене, боже, хлібом та сіллю! На здоров’я на сто літ свиней пасти мені! Скільки в лісі пеньків, бодай у мене було стільки синків! А щоб наді мною ворони не каркали! Гарбуз вашій мамі, а мені диня!

З отим мішком за плечима переступив я поріг хати, в якій жила доярка Христя, і, вгледівши молоду господиню біля печі, питаю суремним своїм голосом:

– А чи не в цих хоромах живе шановний товариш Хомко Хомович?

Христя розцвіла обличчям, як найрозкішніша мальва (такої пишної по всій Яблунівці шукати – марно ноги бити), й каже шовковим шовком уст своїх:

– Авжеж, дорогий Хомо Хомовичу, в цій хаті живе-поживає наш Хомко Хомович.

– А чи приймете старця подорожнього, що з гостинцями навідався? – жартую.

– Не старець ви подорожній, Хомо Хомовичу, – лагідно заперечує доярка Христя, – а знатний трудівник яблунівського колгоспу «Барвінок». Просимо вас, просимо! Якраз сьогодні наша кішка вмивалася, проти гостя.

– Щоб ти, Христе, завжди своїми вустами мед пила!

– Знімайте мішка, бо, либонь, важко тримати на плечах.

– Волові роги не тяжкі, й мені не тяжко, та треба знімати.

Лежав Хомко Хомович у дерев'яній люльці. На білій пелюшці та на білій подушці лежав у тому, в чому мама народила, й коли я скрадливо наблизився і, тамуючи дух, нахилився, то він задригав-зачеберяв ніжками, і його ручки, схожі на огірочки, заворушились так, наче водорості на течії. На губи його прилетіла усмішка, звила там, як птаха, затишне веселе гніздечко, і вже в тому гніздечку засяяв беззубий ротик, і в беззубому ротику червоним полумінцем ворухнувся, блиснув, загорівся обслинений язичок. І карі оченята його, схожі на двох карих кругленьких кузочок, спершу були по-дорослому, по-мужчинському набурмосені, аж острах легенький пройняв мене, та перегодом то вже були зовсім не кузочки, а дві іскристі зірочки. Ті дві зірочки спалахнули радісно й розумно на невеличкому, округлому небі, яким мені видалось його обличчя, і промінились до мене такою щирою приязню та беззахисною довірою, що від щемкого зворушення і терпкого болю перехопило ПОДИХ.

– Ось такі ми, еге? – бурмотілось мені. – Ось такі?.. А щоб ти ходив, синочку, як води ходять, а щоб ти ходив, поки світу й сонця, а щоб тобі копа літ, а щоб тебе добра година знала, а щоб ти був багатий, як земля!

Хомко Хомович шустро чеберяв ніжками.

– Брови в нього мої, – мовилось мені само собою.

Брів, щоправда, в Хомка Хомовича ще не було, на їхньому місці наче хтось світлим попільцем потрусив, наче хтось ледь-ледь торкнувся вугликом.

– І губи в нього мої...

У відповідь на мої слова на губи Хомка Хомовича знову прилетіла усмішка-ластівочка, затріпотіла крильцятами, наче їх окропила злива сонячного проміння.

– І ніс у нього мій...

Носик-п’ятачок у Хомка Хомовича був схожий на п’ятачок рожевого поросятка, яке щойно знайшлось у мамильохи, й дві його дірочки, такі кумедні, такі смішні, чудно здригнулися, наче дитя принюхувалось не так до мене, як до моїх слів.

– Усе в нього моє!

І тоді щасливий Хомко Хомович, який, звісно, тямив кожне моє слово, який, звісно, розумів, що я щиро всиновляю його і зізнаюсь у своєму батьківстві, – і тоді, значить, цей хитромудрий синок Хомко Хомович у дерев’яній люлечці заворушився, мов клубок вогню, й руки-ноги його заворушились язиками полум’я, й очі ще дужче спалахнули, а з горла вирвався радісний скрик!

Тоді я заходився розшнуровувати мішок, виймав гостинці й приказував:

– Оце тобі тракторець, може, захочеш бути трактористом, як виростеш. А чи шофером, то ось тобі й машинка з червоними фарами. А як підеш служити до армії, можеш потрапити в льотчики – ось маєш літака. Також бери танк – доля може закинути і в танкову частину. Ось маєш пістолет і автомат – звикай змалку, бо ж доведеться захищати мир на планеті, а також мир для Яблунівки і персонально – для матері своєї і для мене, Хоми Прищепи.

– Лишенько, – мовила Христя, – йому ще рано до таких цяцьок.

– Нічого, Христе, він із молодих, та ранніх.

Далі, не соромлячись мене, як і має бути, взяла вона Хомка Хомовича до рук, розстебнула блузку і дала йому груди. Груди в неї були великі й пишні, мов коровай, який, зліплений щойно, ось-ось має шугнути в щедро напалену піч. Малому, либонь, груди подобались не менше, ніж мені, бо він спраглими пелюсточками своїх губ у хмільному азарті припав до тугого соска, схожого на дубовий жолудь, який хвильку тому вилущився з шапочки-тюбетеєчки. Заплющившись, він вправно наминав той жолудь, іноді навіть буцав голівкою в пухкий коровай, як ото буцає норовисте телятко свою матір-корову, а ще Хомко Хомович, мов справжній козарлюга, хапався то однією, то другою долонькою за те смачне, сокровенне багатство, наче казав: моє – і ні з ким не поділюсь, і нікому не віддам!

– Мала бджола, а як працює!–не втримався я від похвали. – Губами наче говорить, а руками діло робить.

– Ага, старається, як мурашка, – сором’язливо згодилась Христя.

Вона, Христя Борозенна, сиділа на ліжку. Обличчя її, мов місяць уповні, світилось щастям. На фермі завжди начебто непримітна, була вона зараз гарна, як квітка гайова, від якої не можна було відірвати погляду, хотілось милуватись годину й другу, чуючи, як те замилування бере душу на крила, несе понад землею в небеса, і в тому піднебесному польоті душі так добре, що кортить плакати і водночас сміятися з радості.

Наївшись усмак, Хомко Хомович так і заснув із тим тугеньким і солодким дубовим жолудем у роті, а Христя кілька хвилин не ворушилася, слухаючи, либонь, як її материнське животворне тепло й далі струменить, переливається в сина, а від нього їй цівочкою цямкотить його вдячна ніжність, його безборонна довірливість.

Так посидівши із малям на руках (мов на іконі, на якій малюється богоматір із своїм богорівним сином), Христя поклала сонне немовля до ліжечка, накрила ковдрочкою, а я, підсунувшись ближче до ліжечка, милувався Хомком Хомовичем і розказував йому казку-нісенітницю. А щоб не розбудити, розказував потайки, без голосу:

«Вилетіла сорока на дерево, сіла та й дивиться, а рак виліз із води та й лізе. От він лізе, та й лізе, та й лізе, а сорока дивиться. От вона дивиться, та й дивиться, та й дивиться, а рак лізе. От він лізе, та й лізе, та й лізе, а сорока дивиться. От вона дивиться, та й дивиться, та й дивиться, та й дивиться, а рак лізе...»

XXII. БУВ СОБІ ЦЕБЕР, ПЕРЕЦЕБРИВСЯ, МАВ ДІТИ ЦЕБРЕНЯТА-ПЕРЕЦЕБРЕНЯТА

Краще б, як то мовиться, тієї неділі понесло на папороть-могили та на Щокотин слід, аніж із Одаркою на ярмарок у район! Бодай би мені в той день було поїхати в колгосп на роботу волами або коростявою конячиною, аніж прудкоколесим автобусом на оте торговельне тирловисько! Бодай мені було в той день не пилось і не їлося, ніж потрапити туди, куди не дуже й хотілося!

Після цих клятв-прокльонів самому собі ви, звісно, догадуєтесь, що випало мені не з медом і непереливки. Але я ж на тертці тертий, на шатківниці шаткований, на терниці битий, у м’ясорубці рубаний, у макітрі макогоном туди-сюди гнаний, сіллю посолений, перцем приперчений, лавровим листячком здобрений, калиновою ягодою прикрашений, – отже, отакий, як бачите, заслужений, якось мусив викручуватись і, звісно, викрутився.

Примостив я Дармограїху за рундуком, де вона продавала на цей раз простенький городній та садовий товар (ну, груші, яблука, сливи, помідори та моркву), а зовсім не такий товар, як людське життя, що ото колись було нам приверзлося вві сні. Прилаштувавши, значить, Дармограїху, сам я надумав трохи повештатись по ярмарку, поштовхатись ліктями серед покупців-продавців. Матінко, що таке ярмарок у районі! Багаторукий, багатоокий, багаторотий та довгоязикий, він продавав і купував усяку всячину, зібрану докупи, мовби чиєюсь фантазією з рога достатку тут висипану! Телята живі й зарізані; свині метушливі та порскі, а також заколоті; півні з голосистими лудженими горлянками, а також із горлянками перетятими. Чоботи ялової шкіри, свинячої шкіри, телячої шкіри, кирзяки-громаки, гумові, непромокайки, а також усякий товар – халявки, передки, виточки, підметки, підкови, набойки – на пошиття нових чобіт. Крам – шовк, сатин, перкаль, рубчик, полотно, повсть, бая, фланель, а також сукні, спідниці, сорочки, штани. Посуд – залізні сковороди, чавунні баняки, глиняні гладущики та друшляки, фаянсові чашечки, порцелянові вазочки. А ще, звичайно, жіночі прикраси, здебільшого саморобні брошки та ковтки до вух, якоїсь підозрілої вартості персні та каблучки, чудернацькі шпильки й запонки.

Ходжу по ярмарку, який торгується, лається, божиться, усміхається, підлещується, плаче, регоче, дивиться то прямо, то зизом, то спідлоба, то й зовсім по-вовчому, який щось обіцяє, щось бере, щось ховає, щось назад повертає, – отож, ходжу по районному ярмарку, наче у Вавілон потрапив, і так мені чудно на душі. Чудно! Бо якийсь я тут зайвий, як отой славнозвісний Марко, котрий, як пригадуєте, вчасно не вигулькнув із конопель, а так і зостався сидіти, засекречений, у коноплях. Бо я тут не продаю, не торгуюсь, не пробую когось обманути – й мене ніхто не силкується обдурити; не думаю залізти в чужу кишеню – і в мою ніхто не лізе, бо там тільки вітер свистить. Чудно! І весело міркується мені, що на ярмарку справді двоє дурнів, вони так парами й повилаштовувалися скрізь; той, хто продає, і той, хто купує. В такому разі, хто ж я такий?

Тиняючись-вештаючись, потай зловсміхаючись та зловтішаючись, доплуганився я до магазину, на якому було почеплено вивіску «Промтовари». Що ж там за промтовари, міркую, зазираючи у вікна. Та хіба зазирнеш, коли на кожному вікні по дерев’яній ляді та ще хрест-навхрест залізними штабами взято! Хотів стрельнути всередину оком через замкову щілину в дверях, як хтось питає за спиною цікавим, засапаним голосом;

– Що дають?

Оглядаюся – стоїть переді мною мордяка така, наче об неї дохлих кошенят б’ють уранці і ввечері; очі дивляться так, наче їхній хазяїн побоюється, що ці очі зараз буде вкрадено з обличчя й воно зостанеться голе-голісіньке, як обкрадена злодіями церква; внизу під мордякою шия, схожа на водогін, а вже цей водогін проведено до грудей, яких, здається, і немає, бо живіт починається десь від горла і випинається вперед так далеко, що, либонь, цей живіт до якогось певного місця приходить за три-чотири хвилини раніше, ніж ноги. Цікаво, на яких харчах його так роздуло?

– Шурики-мурики дають, – відказую жартома, бо й олуху царя небесного видно, що нічого не дають.

– Шурики-мурики чи мурики-шурики? – питає всерйоз мордяка, плямкаючи губами, схожими на кажанячі крила.

– І те, й друге, либонь, – відповідаю, не моргнувши й оком.

– Ви перший? Я за вами... Тепер із шуриками-муриками трудно, треба стояти.

І стає за мною. А мені взяти б і піти, але ж не йду чомусь, моняюсь під магазином, немов замок хочу поцілувати. Мордяка сопе ковальським міхом, поглипує підозріливо, наче я ось-ось таки покраду його очі, тільки ж хитрую поки що, заколисую пильність. А тим часом придибала якась дженджуриста тіточка – худа, мов жердина, у туфлях на шпильках, із жовтим ридикюлем і так напудрена та розмальована, що, либонь, ось зараз налетять дві-три сороки й украдуть цю красуню.

– Хто останній? –спитала, спритно пристроюючись до широкої, як вільні небеса, спини в мордяки. А вже потім поцікавилась: –Що дають?

– Шурики-мурики, а також мурики-шурики, – заколихались кажанячі крила губів.

– О, шурики-мурики, дефіцит! – зраділа жердина з жіночим обличчям.

Чутка про те, що в магазині дають шурики-мурики, гайнула по ярмарку, як вогонь по соломі, і незабаром коло дверей зачиненого магазину велетенською змією звивалась черга. Я завбачливо, щоб не роздавили на кізяк, одійшов убік, стежив, як дедалі дужче починає клекотіти черга. Вона клекотіла, як окріп у казані, й здавалось, що його залізні стіни не витримають, луснуть. Дехто намагався продертись до дверей без черги – таких відпихали, ганьбили на всі заставки. Дехто підлещувався до знайомих, щоб утертись до черги не з кінця, а десь посередині чи навіть ближче до початку. Подеколи за місце в черзі спалахували такі дикі сварки, в яких давалась страшна зовнішня характеристика одне одному, що тільки чудом діло не доходило до кулаків.

І вже скоро мені самому почало здаватись, що таки мають викинути шурики-мурики, то чом би й самому не стати в чергу, адже я перший, і можна було б прихопити якусь дещицю, знадобилася б на хазяйстві!

На чолі черги велично, мов монумент, стояла непереможна мордяка, об яку, либонь, били кошенят уранці і ввечері, і хвилі розгойданої, мов у бурю, черги розбивались об його гранітний спокій.

І коли вже, здавалось, людська черга не тільки закипіла, а й почала легенько парувати під палким літнім сонцем, двері магазину одхилились усередину (знадвору вхід було перекрито перехресними залізними штабами, так що однаково ніхто не зміг би прорватись), і з похмурого магазинного нутра виглянула заспана пика в окулярах золотої оправи, за якими двома павучками снували переляк зеленаві, наче побиті тлею, очі.

– Громадяни, за чим черга? – пролунав писклявий голос.

– Коли будете відпускати шурики-мурики? – озвалась мордяка, що стояла спереду.

– Громадяни, шуриків-муриків не було й нема, вже цілий місяць не завозять до нашого магазину, – запевнив писклявий голосок. – Як завжди, в продажу є мурики-шурики.

– Е-е, нащо нам мурики-шурики, – розчаровано сказала мордяка, і в її голосі почувся біль пораненого звіра.

Черга, причмелена від такої невдачі, стала розсмоктуватись, а я, схаменувшись, дав дьору геть від магазину, щоб бодай не перепало бобу за мою витівку. Але не встиг іще я зануритись у рятівне болото ярмарку, як незрозуміла страшна сила вхопила за плече, відірвала від землі і, крутнувши в повітрі, знову поставила на землю. Але поставила так, що тепер я дивився зовсім не в той бік, що досі, і в цьому іншому боці постала переді мною ота мордяка, що займала за мною чергу по шурики-мурики, постало могутнє черево, підперезане широким, як безмежний обрій, ременем. Тепер очі дивились не так, наче побоювались, що їх хочуть украсти, – зараз вони скидались на двох розлючених цуциків, що, будучи на припоні, сікаються й сікаються, прагнучи якщо не литку вкусити, то хоча б штани полатати.

Обличчя ж у мордяки стало від гніву страшне, як Бернові штани навиворіт.

– Я тобі дам хрону до лимону, – сіконув, як ціпом.

Ну, міркую, через обман із шуриками-муриками мордяка зараз розійдеться, мов квочка перед бурею. Ну, гадаю, зараз він почне мене їсти, навіть не посоливши. Ну, чую, усвиріпився ж мені, наче пекло сатані.

– Ти мені насмієшся, як насміявся шолудивий голомозому, – погрожує.

Добре, хоч плече випустив із своїх залізних пальців, але ж горить воно так, наче варом обварене. І смикнув мене чорт за язика з тими шуриками-муриками! Чесний Хома Прищепа, який ніколи у спекулянтах не ходив, тепер ось на брехні заскочений, тепер ось має викручуватись, як вужака під вилами.

– Чого ти надимаєшся, як жаба? – кажу. – Вгамуйся! А щоб угамуватися, то спробуй десять разів отак проказати: ходить посмітюха по смітнику з посмітюшенятами.

– Га? – Очі в мордяки вибалушились. – Що?

– Ага, не з твоєю кебетою, значить, – сказав я, ледь-ледь відходячи перестрашеною душею. – Тоді спробуй ось то лисі чорти раділи – три дні у пеклі на розпечених сковородах і в гарячих казанах із хвостатими відьмами танцювали! Отому ж ти такий гарний, наче з товкача умивався!

Ярмарок зглядався, за боки беручись од реготу, а мордяка від моїх погроз та лайок уже зовсім і не мордякою була, а так, казна-чим, і те казна-що все помітніше худнуло, втрачало на вазі, вже те казна-що було без гемонського черева, стояло переді мною миршавеньке, плюгавеньке, зацьковане, поводило злодійкуватими очима, яких, здається, уже й красти не треба було, вони й самі були ладні шаснути, чкурнути, сховатись у нірках очних западин.

Я, кричачи, відчував, що ось-ось із шкіри вилізу, бо й наче печінки мені заболіли, бо й наче скаженство мене опосіло. Та мусив же я доконати мордяку, якій не сподобався мій жарт із шуриками-муриками, тому я й далі палав, як вогонь у гуті, іноді гримкотячи таким страшним басом, як собака часом:

– А вбий тебе безроге теля, коли ти на людей кидаєшся! А як здибаєш біля ставу герелицю качок, то нехай тебе качки стопчуть! А як через ліс брестимеш, то хай тебе тічка вовча здибає і без ножа заріже! Щоб на тебе Див прийшов, і хай тебе понесе на папороть-могили та на Щокотин слід!

Так клянучи й проклинаючи, я аж заплющився в щиросердому завзятті, а коли розплющився – на тому місці, де щойно стояла ота мордяка, зла, як муха у спасівку, вже нічогісінько не стояло, а тільки валявся велетенський ремінь. Той ремінь, що став зайвим на його стухлому пузі й опав донизу. Капосна ж мордяка, либонь, обернулася на казна-що, на пустку-вихор, яку й справді десь понесло-повіяло на папороть-могили й на Щокотин слід.

Полегшено зітхнувши, наче гору з плечей скинувши, подався я до Одарки Дармограїха Ну й ярмарок-торговиця, ну й тирловисько! І щоб я, Хома Прищепа, з такими от знався і водився? А нехай отаким, як бузувірська мордяка, і світ замакітриться, нехай і лизень злиже.

Бо й не міг її лизень не Злизати, коли я, Хома Прищепа з Яблунівки, трудяга вдень і вночі, старший куди пошлють, стрівся на кривому шляху в мордяки і дав достойну відсіч!

XXIII. Й НАВІЩО КОНЕВІ ЗАВ’ЯЗУВАТИ ХВОСТА?

Відтоді, як рідна жінка Мартоха позичила мене Дармограїсі, часу чимало спливло, й дедалі частіше я починав журитись, як ота кобила, що звернула в болото. Залізли в моє серце черв’яки, точили, і ходив я мов у воду опущений. Гадаєте, за Мартохою журився? Де там, і на гадку не спливала цілими днями! Гадаєте, робота на фермі надокучила? Теж ні, бо робота мене й далі боялась, мов вовк червоних прапорців у лісі, а колгоспна худоба так шанувала, що часто її шаноба переростала в любов.

Здавалося б, чого журитись, ходити, як тума? При такій роботі-труді печалитись – це однаково, як то мовиться, що молоти батькові невіяне, а пекти матері несіяне! Але журбі не закажеш, вона іноді здатна вирватися, мов заєць із-під куща, вихопитися з єства, мов шершень із дупла.

А все тому, що Хомко Хомович не йшов мені з думок!

І, по Яблунівці простуючи, завжди кортіло прошпацірувати повз обійстя доярки Христі Борозенної, заглянути за ворота, поглядом шибку проклюнути, стіну пробити. Кортіло знову побачити, як немовля лежить на спинці, чеберяє ніжками, знову кортіло побачити його веселого диявольського розуму оченята, знову кортіло почути радісні скрики – так гортанно скрикують навесні перелітні птахи, які щойно повернулись із вирію додому.

Якось, на фермі пораючись, після ранкового доїння спитав я в Христі:

– Як там Хомко? Ще не грається цяцьками?

– Співає, – засміялась Христя, вдоволена моєю увагою.

– Що ж він співає? Частівки чи, мо’, «Розпрягайте, хлопці, коні»?

– Без слів мугикає уранці і ввечері, та ще навчився пальчиками на губах перебирати, наче підігрує собі. Він співає, а мені весело й танцювати біля печі хочеться.

– Веселий сміх – здоров’я, – кажу. – А не скучає за мною?

– Може, й скучає, то ви навідайтесь коли-небудь, Хомо Хомовичу.

– Бачив, що й хлівець тобі треба сніпками вшити, бо вітер поздирав околоти. Навідаюсь, поможу. – І питаю хитро: – А ще на кумів не постаралась?

– Нащо нам куми – були б пироги, – жартує.

– Хе, не кажи, Христе, бо кума й куму годилося б підібрати з розумом. Для дитини хрещений батько чи хрещена мати – як скарб, як знахідка, бо життя довге і в житті всякого трапляється. З тих, що валандаються, аби день до вечора, вибирати не годиться. І тих не треба, що віддадуть вовкові чужу кобилу, аби їхніх овець не рушив.

– Та бачу, що ви добра зичите і мені, й дитині, – всміхається Христя. – І тих не треба в куми брати, що люблять командувати, як свиня мішком!

– Від тих хай господь сохранить! – вжахнувся я, Хома Прищепа, який усякої всячини на білому світі набачився. – Тих треба обминати десятою дорогою. їх раніше родило щедро, та й тепер не скаржимось на недорід. Вони самі робити не хочуть і не вміють, зате інших люблять повчати і вказувати. Хіба не дивина? Пальцем об палець не годні вдарити, вилами по воді не судні провести, десяту шкурку на киселі не знімуть, зате ох як уміють порядкувати і вчити: ось так слід бити пальцем об палець, а не так, ось так треба вилами по воді вести, а не так, ось так знімайте десяту шкурку на киселі, а не так!..

– Еге, – згідливо кивала головою Христя. – Вони тільки справні до столу, як воли до корита.

– О, вбережемо нашого Хомка Хомовича від лінивих, які і в своїй хаті змокнуть, від отих, що ні швець, ні кравець, ні в дуду грець, – щиро міркую над долею дитини, бо болить мені дужче за рідного. – А як виросте – і женити треба з розумом, щоб потім не розженювався та не дмухав на холодне, обпікшись на гарячому.

– Ще стільки тій женилці його рости, – зашарілась Христя.

– Хай росте, – кажу розсудливо, – а ми тим часом думаймо, щоб потім не пізно було.

Десь через день журавлем тупцяв я по гребеню хлівця в Христі, де яку лату цвяхом підбивав, бо не трималась, а то й крокви підрівнював, бо поперехняблювались. І, виждавши вільну хвилинку, випростував спину та й, чуючи на розпашілих грудях студені поцілунки літнього вітерцю, оглядав Яблунівку. Хоч і не з такої вже висоти, а все ж таки з висоти бачилась мені Яблунівка вродливою й по-літньому спокійною, врівноваженою господинею. І в найхимернішому закамарку моєї голови снувалась чудна думка, в якій і сам собі побоювався зізнатись до кінця. Та й не вистачить відваги зізнатись у тому, що мріялось мені... ой, мріялось!.. що ото негоже Хомкові Хомовичу, який начебто записаний на моє ім’я, насправді рости безбатченком... що можна було б отут, на Христиному обійсті, звести нову хату (сила в моїх руках іще є, і спритності по сусідах не позичати), а в цій хаті хай би жив Хомко Хомович зі своєю мамою... але ж не самі ж бо вони житимуть, а й я біля них притулюсь, буду для дитини за батька-діда, а для Христі за чоловіка-діда.

І так мріючи, став картати себе на хлівці, на виду у всієї Яблунівки, – так ото ще злий собака сам собі, трапляється, кусає скалічену лапу, коли вже дуже болить, що стриму ніякого немає. Бач, казав я собі, сивина в голову давно стрілила, а біс у ребро, а чорт у бороду! Не інакше, як у цій старій, підтоптаній печі сам дідько топить, бо замість крові по жилах скажений вогонь струмує і на мізки вдаряє зле. Ге, старий хрін, усе б йому гульки та гульки, усе б із молодицями хихоньки-хихульки, а самому зосталось три чисниці до смерті, нема того, щоб і вдома, і на колгоспних ударних об’єктах думати про святе та боже!

Отак себе шпиняючи і шпетячи, немов шукаючи з-під дохлого коня підкову, я розпікав сам себе, свої марення хльоскав батогами слів, бо мав же хтось відбатожити, відбатькувати! А кому ліпше це вдалося б, ніж мені, самодіяльному батькувальнику прещирого яблунівського заквасу, у якого язик свербить до розмови, мов бік у коростявої коняки?

Отож, лагодив хлівець, товчучи воду в ступі, аж бачу – спинився на вулиці під ворітьми велосипед, а на велосипеді спинився наш зоотехнік Трохим Трохимович Невечеря. Очі його – два ситих перепели в перестиглій пшениці пухнастих брів – прудкокрило полетіли на хлівець до мене, по обійстю пошастали схарапуджено, якоїсь притичини вишукуючи, а далі зоотехнік звернув із своїм двоколісним конем до хлівця.

– Ти, – каже, мружачись, – Хомо Хомовичу, не трудодні часом тут заробляєш?

– Ти, – відповідаю, впівока прискалюючись, – Трохиме Трохимовичу, якось так складно говориш, що ні в тин ні в ворота – ні в’язать, ні чоботи шити.

– Ой, Хомо Хомовичу, – все мружиться зоотехнік, – із якихось пір ти почав воду у криницю лить, щоб людей смішить.

– Трохиме Трохимовичу, навіщо ти силкуєшся зав'язати коневі хвоста? Кажи прямо, як і належить зоотехнікові та ще членові правління колгоспу.

– Як зоотехнік і член правління колгоспу, скажу тобі, Хомо Хомовичу: чи не внадився ти до доярки Христі, як лисиця в курник? Сидиш ось на хліві, щоб на тебе всі зглядались. Вона молодиця молода, а з тебе вже й порохно скоро сипатиметься. Мав Мартоху – так ні, мало, переметнувся до Одарки. Але ж такий ненажерливий та заздрісний, що об’ївся Дармограїхою – і тепер до Христі шубовсть, мов щука в ставок із рибою! Вже не видно твого трудового ентузіазму на фермі, надої від кожної фуражної корови впали. Глянув би ти в районній газеті зведення по молоку за місяць, як наш колгосп «Барвінок» відкотився назад.

– Чому ж колгосп відкотився? – питаю.

– Не прикидайся недорікуватим! Бо впала загальна трудова дисципліна.

– Трудова дисципліна в мене, – кажу, – як отой п’яниця: поки тримається за пліт – доти й не падає в калюжу.

– Дарма колоду через пень валити, коли й сам став не з кращих, а з тих, що змішує себе з отрубами, щоб свині з’їли.

Ого-го, думаю, чого це Невечеря так розходився, як шатуни в паровоза, коли паровоза вже і розкочегарили, осьось має рушити по залізниці? Найдивніше ж – не чути сміху! Завжди сміх йому гуркоче в грудях, як порожня діжка з крем’яної гори, завжди заливається реготами, як циган сироваткою, завжди йому з горла сміх плеще, а тут обличчя стало мов рахівниця в колгоспній канцелярії, та й то на тій рахівниці зосталось тільки два дерев’яних круглячки. Авжеж, два дерев’яних круглячки, бо ситих польових перепелів, якими раніше видавались його сірі очі, і в помині немає, десь хуркнули в світи, заодно вкравши в Невечері всю чоловічу звабливість.

– Чого це ти, Трохиме Трохимовичу, такий ниньки молодець, як печений горобець? – сокорю з хлівця, як півень перед зозулястою. – Хай би вже завфермою в’їдав мене чи голова колгоспу, а ти ж тільки зоотехнік! Відповідаєш, так би мовити, за моральне здоров’я скотини.

Сказав – і вмить утямив: дурний його піп хрестив, що в воду не впустив. Бо очманів: почав трусити велосипедом, як очеретиною; вуха почервоніли й майорять, як кінчики піонерського галстука; брови ворушаться двома весняними вужами, що вилізли з сухого листя погрітись на весняному сонечку; губи обернулись на гузенце курки, що віялом розпушила хвоста, щоб знести яєчко; ніс скидався на сокиру-самосіку, що, наділена сатанинським духом, ось зараз кинеться галала по обличчю все стинати на своєму шляху: губи, брови, щоки, вуха, бородавку біля вуха, прищики на скронях.

– Думаєш, коли сидиш на хліві, то можеш таке говорити? – шелеснуло в роті у Невечері, як ото нагла пожежа шелестить у скирті соломи.

– Авжеж, бо коза на горі вища, ніж корова в полі, – кажу гордо. – Й чого ото ти такий сміливий проти мене, як жаба, що плига у воду й не хреститься?

– Гаразд, гаразд, – шелестить Невечеря сипкими словами, наче то зів’яле листя шарудить. – Одчайдух ти, як отой сміливець, що на лежачу березу в сам верх зліз!

І чого б то, міркую, так нашому Невечері єрепенитись? Може, мухоморів смажених об’ївся, може, блекоти вареної за обидві щоки напхав? Мекає й мекає на мене, як ота коза, якій нагадали смерть. Либонь, неспроста! Щось тут криється.

– Поговоримо з тобою не тут, а там де слід. Тільки не про моральне здоров’я скотини, за яке ти патякаєш, а про твоє!

Пострахав зоотехнік і покушпелив на велосипеді геть, бодай би йому, окаянному, вода освятилась у три батоги. А мене ж на стрісі наче правцем поставило, все з мислі не йшло: й чого Невечеря накинувся з мокрим рядном, і чому ним у гніві так колотило й трясло, як молотарка трясе суху, вимолочену солому?

XXIV. ЧИСТО БРЕШЕМО З ДІДОМ ГАПЛИЧКОМ – І ВІЯТИ НЕ ТРЕБА

От після тієї балачки з зоотехніком Невечерею, коли я на верху хлівця сидів, а він, злостячись, намагався роги скрутити своєму велосипеду, стало мені журливо на душі, хоча, здається, чого журитись, нехай собі журяться ті, що заміж ідуть! Журба – не матінка, від неї ласки не жди, вона всміхатись не годна і, клята шахрайка та підступна менджувальниця, здатна, здається, не тільки Яблунівку, а й світ весь переінакшити.

Й переінакшила! Кожна корова на фермі лупала на мене очима, повними тужливої мряки, а до корму була така спритна, як ведмідь до горобців. Ну, думаю, тепер надої безпремінно покотяться донизу, як дурний голою сідницею із снігової гори! А покотяться, потерпаю, надої на яблунівській фермі – впаде показник і по району. Упаде показник по району – знизиться і в республіці, знизиться у республіці – круто сяде і по всій країні. Бо море складається з краплин, а де ж те море не зміліє, коли на яблунівській фермі отаке твориться! Худоба різко знизила надої, не їсть, не п’є; бо зажурилась.

Чому зажурилась, хто винен? А винен Хома Прищепа – старший куди пошлють.

Від таких роздумів хіба не впадеш іще в більший розпач, що ось-ось, здається, голова молоком візьметься, завиєш, як вовк, а душа кров’ю обіллється!

Вся Яблунівка дивилась на мене очима журби: хати посмутнішали, садки опускали донизу гілля з яблуками, наче гілля було обтяжене не плодами, а горем, стежка під ноги слалася з переляканою покірливістю шолудивого пса, пташки співали такими голосами, неначе в кожному звуці їхніх пісень, як у скляному пухирчику, тарабанила горошинка смутку, навіть мальви всміхалися своїм гарячим цвітом у якійсь не співчутливій, а злостивій досаді...

Треба, гадаю, піти до голови по розум, виськати причину такої яблунівської притичини, в чому вона криється, звідки гострим крилом шуліки нависла наді мною. Треба, міркую, розшолопати, чому не кортить ні до рідної жінки Мартохи, ні до дорідної пройдисвітки Дармограїхи, ні до породистої телиці, що позирає на всіх очима колгоспного бухгалтера Петра Зосимовича Варави. Та ще, гадкую, годилося б у самого себе запитати, чому арканом тягне до Хомка Хомовича і його матері доярки Христі і чому ото таким важким млиновим колесом лягла на груди суперечка з зоотехніком Невечерею.

А чи не зайти часом у сільську чайну біля пошти й не погомоніти зі скляним богом? У того скляного бога, щоправда, такий розум, що його тільки за гроші можна купити, й чим більше платиш готівкою – тим, здається, більше олії добавляється в голові, але що вдієш: усякому в глибокій старості розуму прибавиться, але вже ниньки треба якось викручуватись!

У чайній стояв кислий, як торішня квашена капуста, дух, а під стелею голосно гудів джміль, схожий на німецького «месершміта». Взявши в буфетниці Насті сто грамів (не жінка, а бочка з пивом, зодягнена в білий халат і з овечими кучерями на барилі-голові), я примостився за столом, де вже сидів похнюплений дід Гапличок. Ага, саме отой дід Гапличок, який у нашому колгоспі був приставлений до бугая на кличку Імперіалізм, а ще раніше був наглядачем при бугаєві Бісмарку, ще раніше – при бугаєві Наполеонові, ще раніше – при Неронові, а в молоді свої роки просто при безіменному бугаєві.

Дід Гапличок був жилавий, наче з сирицевих ременів весь зв’язаний, і страшні, надуті жили батожились йому по чолу, по скронях, по шиї, по розхристаних грудях, які до того ж були татуйовані: красувався напис «Гандзя-киця» і вусате обличчя похмурого мужчини. Сиві, як туман, вуса в діда Гапличка летіли на два боки, куштраті брови летіли теж у боки і ще вгору, а молочне й сторчкувате, як стерня, волосся з розпачливою, диявольською силою поривалось до сонця.

Ми випили з дідом Гапликом, щоб наша доля нас не цуралась, щоб краще в світі жилось, а в старого й сльози виступили на очах, як роса на досвітньому листі. Зіпнув губами, як линок, викинутий на берег, і з рота йому заручаївся голосок, і був цей голосок терпкий, мов зелений терен, аж оскомою на зубах брало від того голосу:

– Іще ж, либонь, на смик не перепався, іще ж, либонь, не звівся нінащо, таки дужчий за комара, дужчий, а вже не той! А був же такий сильний, що хребти ламав, що розкарячував, як очеретину, що під ним на землю гримали! Бувало, очі вогнем горять, із писка йому не пара, а дим димує, і вже коли побачить щось живе та охоче – біжить, аж короварня розсідається, аж Яблунівкою трусить, що ікони в старих бабів зі стін зриваються, аж вода в криницях стогне!

– Хто ж це такий у нас, – питаю, – що любить согрішити, а каже, що ноги винуваті? Хто ж це такий, що вже бачив і Крим, і Рим, і мідні труби?

– До нього ж із сусідніх сіл валом валили, – не чуючи мене, бідкався дід Гапличок, і терносливи-слова його й далі наганяли оскому. – Бо вже як покриє з першої злучки, то вдруге переробляти не треба, знав своє діло, а що вже любив! – Старий під лоба очі закотив, наче двох паперових зміїв у небо пустив, і захоплено додав: – Ох і любив, хай йому трясця, вистачало з ранку й до вечора! Авжеж, бо до чого бик навик, до того й тягти буде!

Цур йому та пек, цьому дідові Гапличкові, – розказує, значить, не про яблунівського тракториста чи комбайнера, а про свого ж таки бугая, званого Імперіалізмом!

– Не те здоров’я, не те, – скрушно зітхає. – А де й охота поділась! Ото приведуть йому рябу чи червону, то довго пововтузиться, поки одваги набереться і плигне.

Отак своєю балачкою дід Гапличок розраджував мою журбу: в майбутньому падінні надоїв молока в колгоспі «Барвінок», за його теорією, був винуватий бугай Імперіалізм, який підупав на парубоцькому завзятті, а зовсім не я, Хома Прищепа, як ото каркав зоотехнік!

Отже, недарма навідався я до чайної до скляного бога по розум! А якби ж вчасно не схаменувся, якби ж було байдуже – мовляв, хай і в постолах гречка родить! – то й досі ходив би тума тумою, й досі суш сушила б мої памороки.

Еге, міркую, веселішаючи, дід Гапличок – це не той ведмідь, котрий хоч і сильний, а дуг не зігне, дід Гапличок має такий великий розум, що від нього можуть і роги порости не менші, ніж в Імперіалізма-бугая, в дідовій голові, як у ліхтареві, палає свічка!

Щоб віддячити старому за мудре слово, замовив у буфетниці Насті ще одного скляного божка (з отих, що ніяка атеїстична пропаганда їх не взяла й ніколи не візьме). А також дала Настя нам хліба – такого, що заєць за шкурку сховався б. І борщу – такого поганого, аж наче туман із моря покотився. Видно, загубила до ріпички наша яблунівська буфетниця людський сором, як славнозвісна сорока, що загубила свій хвіст.

– Будьмо здорові, діду Гапличок, – зичу з чаркою в руці. – І давайте ще вип’ємо, бо хороша чарчина вина таки добавляє ума.

Дід Гапличок розправив вуса, вони ще стрімкіше полетіли на два боки, й каже старий:

– Чарочко-коток, котися в роток!

– Може, – питаю, перехиливши, – по-старовинному обряду вип’ємо дві ізряду?

– Авжеж, – згоджується дід Гапличок, – випиймо по другій, щоб на одній не скакати!

Старий за примовками за пазуху не ліз, по кишенях долонями не шастав – ці примовки самі горобцями зривались із його вуст і цвірінчали за нашим столом так, що у вухах лящало. Мали з Гапличком такі жорна, що все перемелювали, говорили – й годувались. От тільки трудно було сказати: чи то ми були панами над своїми животами, чи то наші животи панували над нами, їхніми хазяями.

Я й раніше знав, що дід Гапличок торочить, як дратвою строчить, бо в нього що на умі – те й на язиці. Але хто б міг подумати, що після добрячої чарки цей апостольського виду наглядач колгоспного Імперіалізма-бугая зугарен так стрекотати, наче сорок сороків сорок, якби-то цю тьму-тьмущу птаства зібрати й посадити на одному дереві! І якби ж то губа від вуха до вуха, і якби ж то вчився по школах, – але ж ні, рот малий, можна було б і пригорщею носку заліпити, а в яблунівській школі Гапличок бував тільки тоді, коли на прохання директора Діодора Кастальського чистив грубки від сажі по класах та ще колись видирав із димарів воронячі гнізда, хай їм грець!

Отож, ляпав старий язиком, мов постолом, про наш колгосп «Барвінок». Якби, мовляв, його воля, то й груші на вербах родили, і кавуни в очеретах росли, а кожну свиню він зумів би обернути на вулик, у якому б роїлись бджоли, про мед дбаючи. А ще б дід Гапличок мав прожект вивести породу корів на вісім дійок (ото б підскочили надої!), а ще він хотів схрестити свійських курок-несучок із солов'ями – тоді б від курей не тільки були яйця, а й веселі ни ні, бо чомусь дідові давно вже набридло сокоріння й кудкудакання куряче. А щоб розширити площі земельних угідь, то він би наказав орати небесні перелоги, досі ніколи не орані, а також засіпати хмари – житом і пшеницею, просом і вівсом. Цукрові буряки можна було б вирощувати гак, як виноград: щоб вились лози, а по цих лозах рясно стриміли грона солодких коренів.

Ну хто б міг подумати, що дід Гапличок здатен говорити-балакати, здається, до самої смерті, а перед смертю візьме мазницю й піде по мед? Що він здатен за одним точним пострілом сорок качок убити за ставками на яблунівських болотах, саме на тих болотах, яких споконвіку й не було на нашій землі?! І якби ж при цій похвальбі-теревениську надувався, як тісто в кориті, чи пишався, мов кошеня в попелі, чи величався, як заєць хвостом, – так ні ж, скромний сидить, непомітний, як прищик десь під пахвою.

Чим далі моя та діда Гапличка душа гуляла без кунтуша, лиха прихопивши, тим моторніші ставали наші язики й молотили, мов ціпи. І хоч, може, молотили вже солому та полову, а нам усе здавалось, що з грудастих та бокастих снопів пшениці вибивали ядерне зерно. Так гули наші язики в чайній, як колись у небі гули наші бомбардувальники, коли зі смертоносними гостинцями йшли на гітлеряцький Берлін.

Розраяв мене дід Гапличок, розвеселив, але якби ж не оте свиріпе питво, що пішло по животу, мов сучка попід тином. Недарма ж ото розумні кажуть, що від однієї чарки в умі зірниця зійде й засвітиться, а від відра випитого в умі сонце на ніч спати вкладеться! Бо інакше б ми не додумались до того, що згодом прилипло до нас поганою славою, начебто шевською смолою.

В чайній попід столами огиналось два коти: один масті був попелястої, мав не шерсть, а вовну, хвоста гнув трубою і, завбільшки з ведмедя-бурмила, нявкав противно, десь із нутра, аж морозцем продирало шкіру від того нявкання; другий був чорний-чорнісінький, мов халява, наквацяна дьогтем, хвоста мав довгого й твердого, як замашний кийок, і дивився він пильно некліпливими двома не так очима, як золотавими бісівськими монетами – саме монетами й саме нечистого походження. Обидва коти визбирували недоїдки, обгризали кинуті на підлогу рибні кістки й ніколи, либонь, не сварились між собою за поживу. А що нишком прислухались до п’яного варнякання і варзякання, яке точилось у теплих компаніях їздових, шоферів та трактористів, то можна було запідозрити в них двох перелицьованих, глибоко засекречених агентів таємної розвідки якоїсь чужої держави, чия рука дотяглась до Яблунівки.

Чим більше ми з дідом Гапличком пили, тим дужче впевнювались, що, мабуть, так воно і є. Та й не могло не бути, бо чорний та попелястий тільки й крутились під нашим столом, тільки й прислухались до нашої балачки. А ви ж не забувайте, які саме мрії виповідав дід Гапличок, – це були мрії мічурінського польоту! Отож, щоб приспати пильність двох іноземних агентів, щоб забити їм памороки чисто по-яблунівськи і безкровно, ми з дідом Гапличком кидали їм шматочки смаженого хека, але перед цим хитро вмочали рибу в склянки з питвом. Попелястий і чорний мало не глитали той делікатес, задоволено мурчали, б’ючи хвостами по ніжках стільців і по наших ногах.

Ех, і подивилися б ви, як коти вміють розмишляти хвостами!

Спершу впився попелястий, бо, заточуючись, вибрався з-під столу і навскосяк пройшовся по чайній. Не просто пройшовся, як тверезий кіт. що має сім’ю й зажив доброго авторитету, а з вихилясом, погойдуючись, дурнувато крутячи головою, блимаючи посоловілими очицями.

– Тю, Пантелеймон упився! – ревнув хтось вражено.

І сільська чайна, регочучи й за животи беручись од реготу, загомоніла:

– На дурняк хто не налижеться! П’янісінький, мов ніч!

– Бач, на чотирьох лапах і то спотикається, а що вже казати про нас.

– До положеній риз, хрестійбо!

– Котам, як і людям: і пити – вмерти, і не пити – вмирати!

Попелястий Пантелеймон, геть очманівши, раптом скочив на прилавок до буфетниці Насті, перевернув якусь пляшку, брязнула розбита склянка. Буфетниця схопила віник із-під стойки, замірилась, та Пантелеймон уже спікірував до найближчого столика. Не зумівши вчепитись пазурами, він проїхав поповзом, як по льоду, скинувши на долівку кухлі з пивом, блюдця, виделки, ножі. Підхопившись, Пантелеймон знову звалився, звівся – і знову звалився.

– Ну чисто тобі наш Герасим Штурма, як нап’ється, коли з конюшні йде не додому до жінки з дітьми, а по родичах та друзяках.

– А писком оре так, як Дем’ян Довгань, крий тебе мати божа!

– А слина ж із рота тече, мов у Демида Копистки!

Так гомоніла чайна, вправно орудуючи язиком, як циган пужалном, а тим часом із-під столу вибрався чорний кіт – шерсть на спині стояла дротом, хвіст стримів радіоантеною, що здатна зловити й Америку, а бісівської чеканки золоті очі-монетки сяяли таким моторошним хмільним сяйвом, так були по-людськи розумні й проникливі, що всім у чайній, у тому числі мені й дідові Гапличкові, здалося: зараз кіт усміхнеться, відмочить якийсь солоний жарт або навіть спробує затягнути пісню про те, як шумів комиш.

Погойдавшись посеред чайної осінньою бадилиною на холодному вітрі, чорний кіт широкою моряцькою походочкою рушив до зачинених дверей, пригнувся, як перед стрибком, і шугонув у вікно. Шибку лобом не розбив, тільки поскидав із підвіконня вазони – і сам торбою з грисом звалився в череп'я, на розсипану землю й поламані калачики. Стріпнувшись і наче послухавши джмелів, що гули в замакітреній п’яній макітерці, чорний кіт, якому зараз і калюжа була б по вуха, знову присів перед стрибком – та в цю мить одчинились двері перед листоношею Федором Горбатюком. Поки листоноша переступав поріг, попелястий Пантелеймон, зметикувавши раніше, вихором ринув через усю чайну і, вискакуючи надвір поміж розставлених ніг листоноші, мало не збив зв’язківця. А коли вже й чорний, оговтавшись, прожогом проскочив мимо, Горбатюк чи то отетерів, чи то знетямився. Полупавши стуманілими очима, почувши ревисько чайної, побачивши сполотнілу буфетницю Настю з віником у руках, а не з кухлем пива чи з повною пляшкою, листоноша правою рукою поклав собі на груди хресне знамення й одступив надвір, зачинивши двері.

XXV. ЛЕГКО БУДЕ ЛЕЖАТИ, ПЕРОМ ЗЕМЛЮ ДЕРЖАТИ

День меркне від ночі, а чоловік від немочі, але хіба про нашого колгоспного бухгалтера Петра Зосимовича Вараву можна було сказати, що, мовляв, великий дуб, та дупластий? Що, мовляв, такий сліпець – через решето далі від носа не бачить? Що, мовляв, глухий – бовтне, буває, мов козел у воду?

Що ні, то ні! Здоровий дуб, якому, здається, в сто разів більше жити, ніж прожив. А такий зрячий, що колгоспну вигоду чи фінансову недостачу через найтовщу стіну людських хитрощів угледить. І на вухо йому корова ратицею не наступила – десь на одному кутку Яблунівки голова колгоспу Михайло Григорович Дим чхне чи обережненько кашляне в кулак, а вже з другого кутка головний бухгалтер Варава йому «на здоров’я» каже!

Знав, що найбільше багатство – це здоров’я, знав, що здоровому все здорово, знав, що берегти одежу треба з нову, а здоров’я змолоду. І все ж таки, мабуть, не думав і в голові не покладав, що знати – одне, а дбати – зовсім інше.

Був теплий день погідної ранньої осені, коли на деревах уже золотом дукачів мерехтіло поодиноке жовте листя, коли по городах лежали крутобокі, як підсвинки, гарбузи, а з погребів пахло духмяним міцним розсолом – у діжках звершувалось таїнство викисання солоних огірків та помідорів, шаткованої капусти, і це таїнство пахло кропом, петрушкою, смородиновим та вишневим листям, хроном, часником. У полях уже було простелено перші оксамити чорної рахманної ріллі, блищало павутиння бабиного літа на вівсяній та пшеничній стерні, у землі мало не лопались від солодкої своєї моці грудасті цукрові буряки, а в небесах – високих і чистих, як найсокровенніша думка на світанку, – в паморочливій прозорості вилітали до вирію ті пташки, яким і належало відлітати саме в цю пору.

Отже, в цей погідний день ранньої осені могутня ріка життя котилася в тих самих берегах, що й завжди. Сам собі всміхаючись, сам собі щось бубонячи, сам із собою жартуючи (коли був у доброму гуморі, то водилась така звичка за чоловіком), голова колгоспу Михайло Григорович Дим зайшов у кабінет до бухгалтера, що спиною до дверей сидів у своєму кабінеті, й каже з порога:

– Петре Зосимовичу, а чи не здається тобі, що в оцій ось відомості, – й показує відомість, дану на підпис, – сальдо і бульдо у якійсь ворожнечі, мовби дві сусідки?

Варава хоч би плечима ворухнув – сидить за столом, як сорока в сливах.

– Чуєш, Петре Зосимовичу, сальдо й бульдо в тебе сваряться, наче дві яблунівські баби, що ніяк не можуть по справедливості поділити небо над своєю межею в городі.

Варава, який ото вміє в своїй бухгалтерії крикнути, як ворона над курчам, а то ще й дужче – так, мов з нього чорт лико дере, в той погідний день ранньої осені мовчав, наче мурахи йому в роті зліпили мурашник, пообпікавши своїми жалами язик і піднебіння.

Тоді Михайло Григорович рішуче, майже сердито поперся, як віл на рогатину, до столу, поклав долоню на плече бухгалтерові – й раптом у Варави з-під підборіддя висковзнула рука, лікоть упав, а голова глухо вдарилась об папку з фінансовими звітами. Голова вдарилась щокою, й на спантеличеного Михайла Григоровича поглянуло оскліле кругле око.

Погляд цього осклілого карого ока був такий несподівано мертвий, що Дим якось одразу оторопів і злякався – чи не сталось тут якогось зловмисного криміналу? – а потім, глянувши на рахівницю, де було викладено певну суму, назвав її мимохіть уголос:

– Дві тисячі триста дев’яносто один...

Погляд карого осклілого ока наче стверджував цю бухгалтерську істину.

Отож, як кажуть, старість – не радість, як і горб не користь, але кому що судилось! Не випало Вараві ходити по Яблунівці зігнутим у три погибелі, не довелося стати старим луб’ям, не пощастило почути від молодших: гей, ти такий, що не здужаєш і вмерти! Гей, якби собака тодішній, то давно здох би! Гей, тобі, старому, від хати вже нікуди шкандибати! Не випало йому, значить, жити так, як живе без лою каганець, – видно, смерть йому і ніяких вісток не посилала, а тому-то й не шукав од неї ніякого одворотного зілля.

На цвинтар, коли ховали бухгалтера Вараву, зібралась мало не вся Яблунівка, і голова колгоспу Дим – у побитому міллю кітелі з орденськими колодочками, з очима, в яких захололи драглі туманного болю, з кривою борозенкою вуст – сказав прощальне слово.

– Товариші, а також громадяни! Чоловіки, а також баби й дівчата! Дві тисячі триста дев’яносто один – ось яку цифру було викладено на рахівниці. Йдучи від нас, дорогий і незабутній Петро Зосимович тримав в умі саме цю суму – і ця сума зосталась для нас його прощальним заповітом. Висока честь, товариші, а також громадяни, померти на своєму бойовому чи трудовому посту, і саме такої честі удостоївся наш шановний Петро Зосимович. Клянемося ж над твоєю могилою, дорогий наш товаришу, що ми назавжди візьмемо в свої серця і думи цю заповітну суму в дві тисячі триста дев’яносто один, цю суму, що є твоєю мрією і вірою в прекрасне прийдешнє, і щиро обіцяємо тобі примножувати її своєю невсипущою роботою, мозолями своїх чесних рук. Земля тобі пухом!

Кожний небіжчик – добрий, це давня істина, й по цій промові почулось рюмсання та схлипування, сопіння, зітхання, кашляння. Над похоронною процесією, над могилками та надгробками, над вишеньками та кущами бузку бився, облитий промінням сонця, сизий голуб, і не мені одному, напевне, подумалось: а чи то не жива душа бухгалтера Варави, що зоставила бездиханне тіло, тепер ось літає вгорі, прощаючись зі своїм недавнім, таким затишним вмістилищем, а водночас і цікавлячись, як ховають, які слова кажуть, хто з яблунівських колгоспників прийшов на похорон? Крила голуба переблискували в промінні, як у рясних перлах, і намистинки його очей видавались двома каштановими камінчиками – невимовно тяжкої скорботи, непоправного горя, смертельної жалоби. І мені, Хомі Прищепі, чомусь подумалось: авжеж, тепер йому легко буде в землі лежати, пером землю держати, а як отій неприкаяній душі в світі літатиметься-стикатиметься, сироті сиротинній?

Потім голосила сива, як лунь, Марфа – мати, що пережила свого сина-бухгалтера. «І на кого ж ти мене покинув, – бідкалась, і голос її тремтів, як струна, що ось-ось могла порватись від болю. – І чому не залишив по собі ні жіночки, ні діточок купочку, щоб пам’ятали свого батькагодувальника. – й вуста її корчились від болю, наче їх палив пекельний вогонь. – Одтоптав уже ряст, – голосила, – і вже тіло твоє не дасть тіні, і вже над головою твоєю ластівка не пролетить ніколи, і вже тебе весна в очі не поцілує, і вже бджола тобі меду не принесе, бо немає в світі такого калача, яким би тебе можна було виманити з могили». А якби можна було спекти такого калача, то вона б на світі всі перелоги зорала, ноги ранячи на колющину і кривавими сльозами обливаючись, вона зранку землю зерном-сльозами засіяла б, любов’ю своєю заволочила б, потом поливала б, душечкою своєю ту ниву жала-косила б, пальчиками всі колосочки перетеребила б, жорновим каменем свого серця врожай змолола б, на гарячому черені небесного сонечка того калача спекла б і вдихнула б у нього свою душу, аби з калача передалася синові рідному.

Голосила Марфа, б’ючись у риданнях над домовиною, а сизий голуб літав над цвинтарем, то мало на плечі прибитій горем матері не сідаючи, а то зненацька високо в небо злітаючи, стаючи там дрібною, таємничою цяткою, ладною, здається, зовсім зникнути...

Коли гробарі-копачі засипали яму і підрівняли заступами горбок сірої землі, народ почав розсмоктуватися ручаями з цвинтаря, а біля дядька Опанаса, цвинтарного сторожа, зібрався чималенький гурт. Дядько Опанас був цупкий і дебелий, наче зі столітнього дуба майстерно виточений на верстаку вправним столяром, котрий, помилувавшися своїм виробом, одразу ж і в бочку рідкої смоли встромив його, щоб од душі просмолити – аби дядько Опанас був довговічний, не боявся морозів, хвороб і злигоднів.

Цвинтарний наш сторож був не з тих, що люблять плести банелюки, але зараз він бубонів, як чорт по коробці. Хоч і не мав такого язика, як меч, та мусив ниньки наче звітувати перед громадськістю за ввірену йому дільницю в Яблунівці.

– О, тут добре! – хвалився дядько Опанас. – Тут уже наші як спочивають, то спочивають... Ось, буває, в Ялту поїдуть – і назад вертаються, значить, щось там не спонаравилось, а тут не так, тут уже як поїхав – назад не приїжджає.

– І скарг ніяких не пишуть? – поінтересувався, ледь кривлячи губи, голова колгоспу Дим.

– Не пишуть, ні однієї скарги! – тріпнув чорною, як беззоряна ніч, чуприною цвинтарний сторож. – Може, десь по інших селах і пишуть, а в Яблунівці не заведено.

– Значить, роботу добре поставлено, – похвалив голова.

– Стараємось! Тільки я ось що скажу... – Дядько Опанас дубовими пальцями став м’яшкорити тверду, невичинену шкіру на чолі, що пригодилася б, мабуть, на голосистий бубон. – Село наше Яблунівка росте, еге? Хати з цегли та під бляхою ставляться, еге? Новий корівник зводиться, хочете якусь там майстерню збудувати, еге?

– Ну, – згодився голова колгоспу.

– Значить, нове життя в Яблунівці котиться по нових рейках?

– Котиться...

– То чому ж на даному об’єкті, на цвинтарі, нема ніякого нового життя?

– А якого ж нового життя, дядьку Опанасе, – голова колгоспу скривився, як на позаторішню квашу, – ви хочете на цвинтарі?

– Ну, хоч би землі трохи прирізали, бо вже скоро ніде буде й класти. Яблунівка росте – має рости і цвинтар.

– Мудро, – проказав Дим. – У вас, дядьку Опанасе, що з голови, то й з мислі.

– Буде лихо, то найдеться й розум, – одказав цвинтарний сторож.

– Приріжемо землі, аякже, – пообіцяв голова колгоспу й пожвавішав, як в'юн на гарячій сковороді. – А скажітьно, дядьку Опанасе! Ще поки землі не добавили, то чи знайдеться ось тут маленьке містечко і для мене?

– Для вас, Михайле Григоровичу? – Обличчя в цвинтарного сторожа заблищало, мов корж, щойно змащений медом, і над цим солодким коржем одразу стали вовтузитись дві золоті оси, бо саме осами вмить і поставали його очі. І перепитав: –Для вас?

– Ага, для мене! – гонорок пробився в голосі.

– Та для вас!.. Для вас... – Цвинтарному сторожеві, мабуть, заклинило язика, чи на якусь хвилю нечиста цвинтарна сила надумала покепкувати зі старого й відняла мову. – Для вас... Михайле Григоровичу, дорогий! – Здається, нечиста сила змилостивилась і повернула дар мови– Хіба ж ми не знаємо, хто ви такий!

– Та хто? Всі знають, що я Дим, – стенувши плечем, ніяково сказав голова колгоспу.

– Давно вже місце підібрав для вас, – цокотіли в роті в цвинтарного сторожа тверденькі слова, неначе горох у підрешітку. – Вже інші просили в мене за те місце, навіть підмогоричували, та я для вас тримаю.

Гуртик людей, і я серед них, ішов поміж могилками слідом за дядьком Опанасом, що майорів руками, як городнє опудало на вітрі, і так уже красно говорив, що його казання, здається, і сокирою не вирубав би.

– Ось тут, Михайле Григоровичу, – спинився поміж бузкових та калинових кущів цвинтарний сторож, і всі поспинались. – Бачте, горбочок? Значить, у глибу найсухіша земля. До того ж не цвинтарна околиця, а середина. Ото як у центрі Яблунівка стоять сільрада, школа і промтоварний магазин, так і тут центр. А поряд не хто-небудь лежить, а люди заслужені – ось, к приміру, довоєнний голова колгоспу Спиридон Джус, а це пірамідка першого колгоспного тракториста Данила Швайченка, ген спочиває п’ятисотенниця Ликера Штурма, біля Ликери Штурми рільничий бригадир Гордій Весна.

Дядько Опанас блищав смаглявим своїм лицем, наче пляма мазуту на чистій ставковій воді, і його руки літали довкола двома веселими осінніми когутиками, що бадьоряться, покрикуючи хрипкими голосами, а далі ось-ось можуть і зчепитись між собою в смертельному герці. Дядько Опанас подався ближче до голови колгоспу і довірливим шепотом – хоч усі й почули той палкий шепіт – проказав у черепашку-стулку Димового вуха:

– Попомніть моє слово, що я біля вас, Михайле Григоровичу, теж кого-небудь не покладу, а тільки того, кому положено біля вас лежати.

– Скажіть, дядьку Опанасе, – голова колгоспу примружив зіниці, пригасивши їхній пашистий, колючий зблиск, – а й для інших ви вже теж розподілили місця? За ранжиром чи без ранжиру?

– Як то можна без ранжиру? – Стріхаті брови в цвинтарного сторожа забились, мов двоє крильцят горобчика, що потрапив у сильце. – Скрізь ранжир. Візьміть овечу отару – й тут ранжир. Гусей візьміть, качок, курей! Серед курей теж є півень, що іншими порядкує!.. Отож і на цвинтарі без ранжиру не можна, бо тоді порядку не буде. Порядок має бути скрізь, еге?

– Переконали, гаразд, – мовив Михайло Григорович і стуманів на лиці так, як сінокіс у жовтні, коли сіється моква й клубочаться хмари – Порядок має бути скрізь, це правда.

– Сказати, хто де лежатиме? – запопадливо допитувався цвинтарний сторож, тупцяючи ногами по сирій землі, наче у весільному настрої гусак по весняній калюжі. – Сказати, де вже опреділено місце для голови сільради, і агронома, й зоотехніка, й директора школи, і всіх учителів?

– Та хай вам добро, дядьку Опанасе, не треба. А місце для мене ви й справді вибрали славне, спасибі, на таке я, може, й не заслужив у людей.

– Заслужили, Михайле Григоровичу! – палко запевнив цвинтарний сторож.

– Ще раз спасибі на доброму слові та й бувайте здорові. -

Йдучи поміж могилок, Дим так ізсутулив плечі, ніби йому в шию хижими пазурами впилась велетенська птаха, яку мусить нести, бо не скине. Слідом за ним рушили й інші, бо ще ж і на поминки слід було встигнути, щоб достойно пом’янути покійника. А я, Хома Прищепа, підступив ближче до цвинтарного сторожа й кажу:

– Вже на долю Варави чорти на тім світі пайок полупають, але ж скоро й до нас налетять зозулі, що нас не забули. Тут, Опанасе, топтали ряст разом із тобою, то й на тому світі гуртом топтатимемо, як забачимося.

– Ага, – промимрив, – забачимося... як у кушніра на жердці.

– Від смерті і в печі не замажешся, правду кажуть. То зізнайся, як на духу, Опанасе, чи й мені містечко путнє нагледів?

– Чом же не нагледів? – сказав із похмурою пихою. –Нагледів, куди ти, Хомо, візьмеш із собою штири дошки і землі трошки. Як хочеш знати, я розписав, де в мене кожен лежатиме, де вся Яблунівка спочиватиме. Бо порядок має бути порядок.

Місце, вибране для мене дядьком Опанасом, було освячене молодим кленочком, що тріпотів різьбленим листям. Якраз біля могили моєї матері, біля якої було поховано і батька, а вже біля них – рідних тіток та дядьків, небог та небожів, бабів, дідів. Усі ті тонші чи грубші гілки, гілляки з дерева, що росло у Яблунівці давнім родом Прищеп.

І на душі мені стало так, наче я вже не по землі ходжу, а в сирій землі лежу, і мох на мені поріс, і кості мої струхнулись у ямі, і вже не грішу я наліво й направо, – і такий мене взяв жаль за самим собою, що, не тямлячись, забувшись, упав я на коліна. Впав я на коліна перед своєю могилою, що вже навіч бачилася свіжонасипаним горбочком, закиданим осінніми квітами, і заголосив так, наче не зосталось по мені ні слави, ні пам’яті, згинув я, Хома Прищепа, як марцевий сніг...

XXVI. КОЛИ Б НЕ ВМЕР ВАРАВА, ТО ДОВГО ЖИВ БИ

Ішов я перегодя із цвинтаря на поминки по колгоспному бухгалтерові Петрові Зосимовичу Вараві, й снувалось павутиння думок у голові, наче в темному кутку без сонця, а в тому павутинні ворушилась уперта думка-павучок: спасе бог, якого ото ліквідували після революції, нашу душу на колючу грушу, на пень боком, на колючку оком!

Через чагарники чортополоші, що над яблунівськими ставками, ішов я, гадкуючи про смерть і безсмертя, про вічність і минущість, про душу і тіло, бо, як то мовиться, своя сорочка завжди ближча до тіла. Пахло пасльоном, реп'яхами, бугилою, лопухами, а ще пахло огірчаним гудинням, яке мені завжди лоскоче в носі. Й так залоскотало, що я чхнув, наче гарапником по мокрій траві вдарив, такі виляски пішли по чагарях. Аж заплющився, аж сльози на очах виступили. А коли розплющився і сльози на очах протряхли – з куща бузини, пронизаного сонячним промінням, очі в очі дивились на мене розумні й проникливі, такі, якими вони ото ставали не після одного кухля пива, спожитого під варені в багатьох спеціях раки, знайомі до кожної цяточки, до найтоншого переблиску, до найглибшого спалаху, очі головного бухгалтера колгоспу «Барвінок» Петра Зосимовича Варави.

Од страху дзиґарі мені у скронях б’ють, серце тенькає, душа в п’яти сховалась, жижки дрижать – такого ляку нагнав на мене той погляд із бузини. Дременув би, як чорт од свяченої води, та як дременеш, коли вже я не Хома, коли вже мене нема!

– Як ся маєте, – питаю, – дорогий Петре Зосимовичу?

А сам міркую: начебто ж і міцну сорочку зшили йому цвяхами з чотирьох дощок, наче ж гробарі і глибоченьку могилу вибуртували, на добрий могорич сподіваючись, наче ж голова колгоспу Михайло Григорович і слово поминальне таке надійне сказав, що після того слова ніякий покійник із землі вже не зумів би видертись.

– Як здоров’ячко, – белькочу, – шановний Петре Зосимовичу?

А сам гадкую: якщо йому таке новосілля та вхідчини зіграли до темної господи, то, либонь, я вже сам опинився поряд із ним. Але ж чому тоді під землею і небо таке синє, і полином пахне, і горобці щебечуть, і десь літак за спиною реве, і стежка сіріє?

Запахи пасльону та огірчаного гудиння так щипали в носі, що я, заплющившись, знову чхнув у чагарях із страшенними вилясками, а коли розплющився й дим сльози розтанув – очі Петра Зосимовича зникли з куща бузини. І не просто зникли, а потупотіли через чортополох так, як могла гримкотіти ратицями перелякана наша телиця. Авжеж, телиця, яку я й побачив через мить, бігла, задерши хвоста в колючках та реп’яхах, тікаючи в світи, дивлячись перед собою живими очима покійного Петра Зосимовича Варави – лагідними й чистими, як після спожитого з раками пива.

І, оговтуючись та відмерзаючи душею, лайнувся я всмак, що, клята, не маючи від Мартохи хазяйського догляду, знову вирвалася з хліва, никає без пристановиська...

Для поминальної тризни в жертву світлій пам’яті Петра Зосимовича було зарізано кілька півнів ґалаґанів, а також був підданий закланню кабанчик степової української породи. Поминали в тій самій кімнаті й за тим самим столом, де ще недавно стояв із небіжчиком гроб, повитий чорним крепом і червоним кумачем. Пахло воском та ладаном, хоч ладанка ніде не горіла, а також зіллям, квітами, тушкованою капустою, курячою печенею і поросячими драглями. Гробарі, врочисті, як граки у лютневу пору на дубі, похмуро кінчали трапезувати – вони за цим столом чи не найдужче скидались на тих, що найближче стоять до таємниць загробного царства. Старенька мати Марфа, сива, як конопляна витіпана пачіска, зодягнена в чорну жалобну сукню й закутана в ткану начебто з мороку горобиної ночі хустку, запечаленою вивіркою сновигала поміж поминальників, що пили горілку, їли страви, добрим, сердечним словом згадуючи її сина.

Спомини за столом то тліли, як мокра солома, то спалахували, мов суха губка, бо кожен намагався докинути до спільного багаття свою дещицю, аби горіло, аби не гасло, бо ж, як відомо, людина по смерті може жити в спогадах своїх ближніх, для того вони й збираються на тризну. Отже, хто докинув до багаття гілку, хто тріску, хто поліно – і вогнище жваво горіло, і в його полум’ї перед нами зримо поставав Петро Зосимович, його образ тремтів у полохких язиках багаття, ставав чіткішим, а то непевним, як мана, як марево.

– Людський вік такий, як у зайця хвіст, – гомонів за столом яблунівський листоноша Федір Горбатюк, і справді горбатий, з головою-печерицею на дугастому коромислі плечей. Він зажив слави тим, що районну газету читав од першої літери до останньої і міг цифра в цифру переказати зведення районного статистичного управління – хай там ішлось про хід збирання буряків, чи про хід вивезення гною на поля, чи про хід збирання колоскових. – А кому короткий вік, тому не поможе і лік.

Очі-павучки у Федора Горбатюка сполохано ворушились у павутинні зморщок, наче побоювались отого червоного півня за вікном на ворині, – а що, як півень, посурмивши лудженою горлянкою, забереться в хату й поскльовує їх на рябому обличчі-решеті?

Фуражир Ілько Дзюнька (місце за столом займав за двох, пив за трьох, їв за чотирьох) сказав наздогад буряків, щоб дали капусти:

– Бо яке життя? Уродився, оженився та й помер.

– Тобі добре, Ільку, – озвався листоноша. – Ти жонатий помреш, діти по тобі зостануться. А Петро Зосимович помер нежонатим, нічого не зосталось від людини.

– Цифру залишив на рахівниці, – нагадав голова колгоспу Дим. – Дві тисячі триста дев’яносто один... І що він хотів сказати цією цифрою? Наче заповіт... От що тільки він заповів нам усім цією цифрою? Дві тисячі триста дев'яносто один!

– Після нас не буде нас, будуть люди, та не ми, – сказав своє мудре слово і дід Гапличок, якого де не посій – він там і вродиться.

Михайлом Григоровичем тіпнуло, правцем поставило: чарка в руці здригається, як яєчна шкаралупка, кинута на річкову хвилю:

– Нас, може, й не буде, але наші діти зостануться по нас! І не годиться не жити, а світом нудити, наче смерть чигає за вухом!

– Не вмирає віковий, тільки часовий, – знай бубонить дід Гапличок.

– Треба так жити, щоб усі часові стали віковими! Авжеж, кожного зів’яне квіт у зеленочку, але весь час діло роби – діло й дасть безсмертя.

– Раніше, – докинув слово Ілько Дзюнька, – люди сподівались, що по смерті їхня душа в світі житиме. Отож людина й здавалася сама собі безсмертною, було їй інтересніше йти по землі від колиски до домовини. Та й про душу свою намагалися дбати, піклувались про неї, жили для душі. А як зліквідували душу, то не так інтересно живеться, як перше: всі вже добре знають, що як помруть – і кості зотліють у могилі, порохно зостанеться.

– Не допетраю твоїх балачок, – розгнівався голова колгоспу. – Чи тобі хтось заважає вірити в свою душу? А чи хтось ліквідував твою душу? Га? Щось я не чув про таке.

– Мою душу, може, й не брались ліквідувати, це правда, але якось так вийшло, що вже ніхто не вірить у неї, от і я не вірю.

– А ти, Ільку, вір, коли кортить!

Фуражир завовтузився за столом, як ситий кіт у макітрах на миснику.

– Якось невдобно... Як люди, так і я...

– Бач, сам не хочеш вірити, а кажеш, начебто є вказівка ліквідувати твою душу. Може, я, голова колгоспу, давав таку вказівку? Чи голова сільради? Районна міліція відмінила чи прокурор?

– Та я ж такого не кажу...

– От і справді не кажи! А то... Вір – дозволено вірити, ніхто не забороняє. Хай твоя душа живе, коли хочеш. А я інше знаю, Ільку. Знаю, що по людині зостається діло. По тому, дивися, сім’я славна лишилась, по другому, коли він, скажімо, тесля, лишились хати в селі, по бондареві зостається його бондарство, по шевцю його шевство, по кравцю кравецтво. Ось де живе їхня душа, та ще у вдячній пам'яті людській.

– Од мертвих бджіл меду не їсти, – сказав листоноша Федір Горбатюк. – Ось раніше як було? Неспроста ж говорилося, що душа переселяється в пташку чи в квітку. Значить, людина й далі житиме, тільки вже як квітка чи як пташка.

– Ви, Федоре Трохимовичу, грамотний чоловік. Здається, вже розумні від того, що газети й журнали не перший рік розносите передплатникам. І вірите в отаке.

– Вірю чи не вірю, а чувати доводилось.

– Хіба ви не знаєте, що тільки помер чоловік – і вже й неживий?

– Та знаю, що не поможе ворону мило, а мертвому кадило.

– То якою ж це пташкою ви б хотіли стати? Ґавою чи павою?

– Може, й не пташкою, Михайле Григоровичу...

– То, значить, квіткою? Настурцією чи півонією?

– Може, й не квіткою...

– А ви, Хомо Хомовичу, – на мене перекинувся Дим і глипнув очима так, наче не тільки зайвих кілька трудоднів записав, а й видав ягничку у премію, – якою квіткою хотіли б стати – ромашкою чи волошкою? А може, у якесь дерево хотіли б переселитись?

– Хіба вгадаєш? – одказую. – Може, мені хотілося б в орла обернутись по своїй кончині, та хіба вдасться?

– А чому не вдасться?

– Охочих обернутись на орлів багато – на всіх, може, й не вистачить цієї геройської птиці.

– А кому вистачить?

– Ну, може, вам вистачить, Михайле Григоровичу.

– І ще кому?

– Ну й іншому колгоспному начальству, – не скліпну, прямо дивлюсь на нього.

– Чому саме начальству?

– Бо в начальства ближчий доступ до орлів.

– Ясно, – всміхнувся Дим. Тільки тепер уже дивився своїми очима так, наче передумав мені записувати кілька зайвих трудоднів і ягничку в премію теж передумав давати. – А ті, в кого нема близького доступу до орлів, на кого б могли обернутись?

– На кого ж, – кажу, – Михайле Григоровичу, як не на ту птицю, на яку завжди й обертались у нашому краї.

– Кажіть прямо, Хомо Хомовичу, а то набалакаєте, що на вербі груші ростуть!

– На горобців, Михайле Григоровичу! А як жінки, то, може, на ластівок.

– На горобців і ластівок, значить?

– А хто може вмудритись на зозуль і качок, на півнів чи індиків.

– Інтер-р-ресно! Ще й як інтересно, мордував би чорт мою маму! – Голова колгоспу, видно, був моєю балачкою дозолений до живих печінок, бо, здавалося, зараз почне шпетити на всю губу. – А на яку птаху, вважаєте, міг би обернутись дід Гапличок? Теж на горобця?

Ну, бачу, пристав до мене Дим із короткими гужами, ну, міркую, мокрою онучею очі забиває, ну, гадкую, без вогню хоче зварити мене. А дід Гапличок перелякано позиркує – у яку ж саме птицю я збираюсь вдихнути душу його?!

– Язичок мельне та й у кут, а губу натовчуть, – кажу загадкою.

– А Ілько Дзюнька якої птиці достоїн? – накриває Дим мокрим рядном, та ще й помелом.

– Не пиляйте мене тупим, – кажу, – краще ріжте гострим.

– Щось ви, Хомо Хомовичу, здається, приплітаєте коляду, щоб дали капусти!

– Значить, так! – зірвався мій язик із припону, як собака з ланцюга. – Я людина маленька, так? Я старший куди пошлють, так? А ви, Михайле Григоровичу, голова колгоспу! Ви хазяїн у Яблунівці! Вас і в районі знають, і в області. Ви людям наряди всякі розписуєте, відпускаєте мед чи олію рапсову, яблука чи молоко. Отож, вам треба мізками мізкувати, кому з колгоспників у другому їхньому житті на яку пташку обернутись. І вже загодя слід спланувати, щоб тоді ніякого базару не було. Щоб уже тепер знали, хто якою птицею стане!

– Щоб зарані вже заготовляли пір’я та крила? –питає Дим.

– Ага, зарані, бо на пір’я та крила тепер дефіцит, то щоб яка пташка з яблунівського колгоспу не була обскубана. Щоб на неї пальцями не тицяли й не казали: ота безхвоста зозуля з колгоспу «Барвінок», де головою сидить Михайло Григорович Дим, він і не потурбувався вчасно про свої кадри, як до вирію спроваджував.

– Інтер-р-ресно! – бурмоче Дим. – Умієте ви, батьку, пеню на мене волокти!

– А чого маю бути отією вороною, що за море полетіла й дурною повернулась?

– Гаразд, Хомо Хомовичу, не сваритись тут зібрались, – скривився Дим, як циган на ярмарку, – а добру людину добрим словом пом’янути... Якою ж то пташкою літає тепер наш шановний Петро Зосимович?

– Голубом, – кажу, – літає сизим.

– Ви, Хомо Хомовичу, впевнені? –спитав таким голосом, наче хотів носа мені вкрутити.

– На сто й один процент, – кажу, – впевнений.

У шибку в цю мить щось ударилось, і всі поминальники за столом повернулись до вікна. Й серце моє затріпотіло, як заячий хвіст, а поза сорочкою по шкірі таким морозцем сипнуло, що весь я стужавів, задригонів. І краєм ока помічаю, як сполотнів голова колгоспу Дим, і в листоноші обличчя від здивування витяглося, ставши схожим на квашений огірок, а в фуражира Ілька Дзюньки губи обернулись на твердий дерев’яний бублик, у якому на півдорозі застряло півняче стегенце. І решта поминальників теж поставали хто чим: той остовпів; хто з білого став рябим, а хто з рябого білим; в кого очі стали великими й круглими, як мідні п’ятаки.

Та й як було тетерями не стетеріти, коли в шибку вдарився саме отой сизий голуб, який сьогодні кружляв над цвинтарем! На мить учепившись пазурами за перехрестя рами, припавши грудьми, розпанахавши-розпростерши крила, голуб цілився в хатчину напіврозтуленим дзьобом, у якому тремтів клинець рожевого язичка, й дивився двома порскими, гарячими намистинками очей. Здавалось, він приглядався до кожного з поминальників, здавалось, він хотів почути поминальні слова, які ще мали б звучати за столом.

– Свят-свят-свят! – сказала стара Марфа, кладучи на груди хресне знамення.

І голуб тієї ж миті відірвався од шибки, відринув од неї з сухим тріском крил так, як міг відринути клубок вогню. Полетів поміж вишеньок, які вже красувалися першими призолоченими листочками, й зник, розтанув у густому, попелястому вирі яблунівського повітря...

XXVII. ПОБАЧИШ, ЩО БУДЕ З НАС, – ЧИ ТОРБА, ЧИ МІШОК!

Без розуму, як мовиться, ні сокирою рубати, ні личака в’язати. Отож, і верзеться мені верзиця, поки верзеться моїй верзиці, всяка мариться чортівня, – може, наяву, а може, вві сні (трудно розшолопати, а намагатимешся розшолопати, то, дивися, ум за розум зайде, змакоцвітнієш на пшик). Наче день не день, і ніч не ніч, а тільки ж сонце зовсім низько висить над головою, можна, либонь, рукою досягнути; до того ж сонце по-жіночому перев’язане терновою хустиною, вушка якісь чудні в нього, а в тих вушках золоті ковточки світяться, і такі ж вони чудні – наче в їхню скляну прозорість сонячного іскристого меду налито. Неподалік од сонця видніє місяць-молодик, і не посеред неба світиться, а наче лежить у верболозовій колисці, вистеленій свіжим сіном, і личком своїм схожий не на когось, а на Хомка ж таки Хомовича, навіть ніжки срібні так задер і чеберяє ними моторно, аж із колиски на землю іскристе місячне порохно сиплеться. А поміж сонця й місяця рясніє повно зірок, і вони так низько, як вишні чи сливи на гіллі, можна було б і торкнутись пучкою, а то й зірвати яку зірку, покласти на зуб і покуштувати, мов ягоду.

Отож, все діється просто неба і наче в хаті, наче в хаті і водночас просто неба. Стоїть стіл у якомусь густому очереті, дикі качки літають над лепехою та рогозою; я сиджу за столом на лаві, й мені нижче колін вода хлюпає і, чую, до литок та до п’ят риба підпливає, треться слизькими боками, а деяка то й цілує холодними поцілунками в пальці і в підошви. Селезень прохурчав перед моїм обличчям, далі став кружляти довкола голови, сів на плече, почистив дзьоба – і геть собі здимів. А чудно ще й те, що хата плаває, мов велике корито, стіни погойдуються на воді, а також усяке домашнє начиння хлюпощеться в зелених хвильках, наче тобі гусята чи качата: і віник із коцюбою то пірнуть, то виринуть, і порожнє відро вигойдується туди-сюди на воді, і макітри з горщиками та полумиски зібралися зграєю і так уже схожі на диких птахів, що, дивлячись на чирків чи шилохвостів, і собі зараз позриваються з води, що в хаті встоялась, і чи в комин шурнуть із відьомською спритністю, чи в двері дременуть.

Сиджу, значить, за столом у цьому чи то хатньому, чи то світовому вирі-стовпотворінні, а під одною стіною, поміж куширу, в якому ложки викупуються, пливе не човен, а широкий дерев’яний тапчан, і на тому тапчані сидить моя рідна жінка Мартоха з разками голубого та рожевого намиста на шиї (яке, добре знаю, виміняла в якоїсь там сусідки ще в молодості), а в руках тримає червоного півня, гребенястого, вогненноокого, мало не завбільшки з колгоспного бугая Імперіалізма... А вже попід другою стіною на безмежному дерев’яному ліжку, вимощеному периною та подушками з орлиного пір’я, випливає Одарка Дармограїха – й начебто не вона, бо чому ж тоді з-під блузки на місці грудей ростуть і грають сурми гарбузового цвіту, замість губ у неї розквітлий соняшник у віночку променистих пелюсток, а замість очей в Дармограїха палахкотять два чорнобривці у зернистій пахучій росі, а над двома розбуялими її чорнобривцями не брови летять, а дві голосисті ластівки, і так же вони рвуться в різні боки, так напружено мають крильми – і не годні зринути з того самого місця, бо судилось їм вічно в польоті вічному творити живу красу над Одарчиними чорнобривцями.

І, за столом сидячи та двох жінок – із лівої руки та в правої руки – на водах у хаті, відкритій у білий світ, перед собою бачачи, беруся розмовляти з ними. А голос у мене і вітру тканий, шелестом очерету підбитий, плюсканням хвиль перевитий і, хоч беззвучно лунає, чутний, либонь, і місицю-молодику, що, схожий на Хомка Хомовича, ген-ген у небесах у верболозовій колисці лежить, і сонечку чутний – ласкавому сонечку, що по-жіночому щиро запечалилось, річ мою слухаючи. Та й чом би не журитись, коли я, при тямі й при пам’яті міцній будучи, заповідаю Мартосі та Одарці, як то мене поховати мають, – і поховати, звичайно, мають тоді, як помру, а не живцем, та ще іі живосилом у могилу класти. Домовину прошу збити і дубових дощок, позаторік у лісника з Малої Дубової Гряди куплених і на горищі під гречаною соломою схованих, а домовину хай зіб’є дід Бенеря, він мастак із мастаків, сокиру в руці тримає, мов писар перо, а молоток у нього б'є з таким точним прицілом, як наша «катюша» по німцях колись била. Як баби змиють моє тіло (хай у водичці тепленькій миють, щоб не простудитись, і лугу неодмінно добавлять, а спину хай Мартоха натре, славно вона терла в молодості!), то зодягнути мене слід у те вбрання, що задля цієї нагоди вже куплено, а черевики ваксувати не треба, щоб духу їхнього не чути було, а тільки суконкою добре надраїти, хай би блищали. Попа не кликати, ніяких нічних молитов наді мною не читати, але хай би діти поприходили з яблунівської школи, багато-багато дітей із піонерськими галстуками, іі одне за одним довгою вервечкою пройшли повз домовину, в якій я лежатиму зі схрещеними на грудях руками. Ага, свічку в руки можна встромити, бо я запах воску люблю, цей запах завжди нагадує мені про пасіку, бджіл і мед. Оркестр духовий можна було б узяти і свій, яблунівський, але ж барабанщик наш Федір Карамаш завжди встигає упитися ще до цвинтаря і до поминок, то так уже, холера, тарахкає і тарілками барабанними брязкає, що ніякої музики не чути, а тільки оте глухе ревіння, наче хтось швайкою лоскоче колгоспного бугая Імперіалізма, а бугай пельку надриває. То можна було б найняти духовий оркестр із Липівки, там хлопці сумлінні й молоді, а барабанщик тамтешній грає на барабані з комсомольською відповідальністю, він учорашній десятикласник і працьовитих батьків син. І добре було б, якби на цвинтарі слово за мене сказав директор школи Діодор Кастальський, у нього дияконський бас і такі оксамитові переливи в грудях, як у трофейного німецького акордеона, якого я колись був привіз із Німеччини, а потім продав на районному товчку. А місце вже для мене цвинтарним сторожем дядьком Опанасом вибрано, славне місце, серед рідні, я там притулюсь гілочкою до крислатого та розлогого дерева. А на поминки хай сходяться всі яблунівські і з навколишніх сіл, бо мене скрізь добре знають, і чим більше поминальників збереться – тим кращих слів зможуть набалакати, а мені, Хомі Прищепі, так би хотілось почути добре слово від людей! До поминок слід готуватися загодя, хай би риби хтось наловив у яблунівських ставах – чи не дід Гапличок, га, він і ятери має надійні, і місця рибні йому відкриті, як власна долоня. А як драглі ви, Мартохо та Одарко, готуватимете, не пошкодуйте кількох когутиків добавити до свинячої голови. Горілки казьонної не настарчите, то треба було б прикупити самогону, тільки найліпше, либонь, прикупити у Вівді Оберемок, ця тітка совісна, в неї весь самогон – мов первак, та й ніколи, навіть у скрутніші часи, не добавляла в своє зілля ні товченої махорки, ні гашеного вапна і – головне! – так ні разу зі своїм апаратом не попалась до рук ні сільраді, ні міліції!

Отак я, сидячи за столом, гомоню, а стіл мій на хвилях гойдається, і лавка зі мною гойдається, і риба поміж литками плаває, цілуючи в пальці та п’яти, й крижні над моїми плечима літають, і рогіз та очерет шелестить-шушукається, і місяченько, схожий на Хомка Хомовича, ген у небесах вилежується у верболозовій колисці, і сонечко журиться, і Мартоха попід однією стіною пливе на дерев’яному тапчані, а попід другою стіною Дармограїха на широкому, як козацька лодія-чайка, ліжку вигойдується...

Й тут уже начебто я не за столом сиджу, а на столі лежу. І цей стіл зовсім не стіл, а квітник, у якому гудуть бджоли і мерехтять метелики, й наближається до мене Мартоха з півнем у руках. Приглядаюсь –а в ґалаґана й не дзьоб і не гребінь, а людське обличчя, й це обличчя чистісінько моє! І Мартоха говорить; «Ось маєш півня, то твоїй душі є куди переселитись». – «А чого, кажу, в півня, Мартохо? Півень – свійська птиця, його й дрючком ударити можуть, і машина переїхати може, й хтось у борщ зарізати зугарен!» – «А якої ж пташки тобі кортить?» – «Вільної, щоб літала в повітрі, сідала на дерева і, дивись, навіть до вирію могла б податись». – «О, до вирію забаглось йому з Яблунівки! Глянь на себе, хіба такому до вирію літати!» – «Такому, може, й не літати, а як стану пташкою, то чом не полетіти». – «І без документів?» – «А які птахам документи потрібні, коли для них і доріг ніяких не треба, літають вільно». – «Як ти такий перебірливий, Хомо, і вередливий, то сам собі шукай пташку для душі, а я цього півня обміняю на роки своєї молодості».

І тільки так сказала Мартоха, як умить не стало червоного півня в її руках, і вже вона стала зовсім іншою – молодою та вродливою. Саме такою колись побачив я Мартоху давно перед війною в колгоспі на буряках, коли привіз на поле бочку води. Привіз бочку води полільницям, вони позбиралися закропитися свіженькою, і Мартоха, п’ючи з кухля, раптом глянула на мене! Та глянула так глибоко своїми бездонними карими колодязями, що моє серце потонуло в них, як сокира, і вже з того дня так і не виринуло, так і лежало, німе й болісне.

Отож, обмінявши червоного півня на роки своєї молодості, знову стала Мартоха звабливою яблунівською дівкою, а я тим часом уже не на столі лежав, чи то пак не в пахучому квітнику вилежувався, – шугнув під стелю, м’яку, мов туман, і через мало не шовкову стріху виринув надвір. Зграя горобців з лящанням сипонула геть із вишні, та я не полетів за горобцями – дрібна й галаслива пташка! – а полинув до саду. З черешні зірвався великий строкатий дятел, чорно-білий, гостродзьобий, і я вже намірився наздоганяти дятла, та вчасно передумав: не хотілось цілорічно стукати по корі, добуваючи собі мурах на спожиток. Ген майнув сорокопуд-жулан, попелясто-сірий, спробував сховатись у чашоподібному гнізді в чагарнику, я вже носом у гніздо мало не тицьнувся, хотів схопити сорокопуда руками – й знову передумав: хоч і трохи більший за горобця жулан, але ж харчі якісь не такі – їсть ящірочок, гусінь, комах, мишей і пташенята. Хе, а чи не ліпше душу свою в дрозда співочого перемістити? Дрозд хоч і не красень, та все-таки з строкатих і примітних пташок, та й хазяїн він старатливий, ліпить гніздо із гілочок та стебелець, вимазує всередині порохнявою трухлявого дерева, склеюючи слиною. Ото, хатка-гніздечко в дрозда охайне й чисте, сухе й тепле. І хоч поїдає комах, переводить силу-силенну шкідників, але восени він любить і вміє поласувати ожиною, лісовими ягодами, калиною, горобиною, та й до смаку йому шовковиці, вишні. Та вже про співочих дроздів мені перестало думатись, бо саме налетіла зграя журавлів.

Це була зграя сірих журавлів, у народі званих віщунами, вони дивовижною хмарою-хурделицею заполонили Яблунівку, наче хотіли взяти з собою на крила й понести у світи все – хати, криниці, ясени біля воріт, вулиці і садки. Віщуни творили живе маєво, поривчасте й барвисте, і я опинився в шпаркому вирі, в струменях вітру, гнаного їхніми тулубами й крильми, в тривожному шамранні пір я, серед летючої завії їхніх перцево-червоних дзьобів і вохристо палаючих лапок, підігнутих у польоті. Я опинився в тому кружлянні, у ворушкому бушовиську гострих поглядів їхніх очиць, я одірваним листочком пурхав серед них, і здавалось подеколи, що вже ось-ось наздогнав гордого красеня, ось-ось уже вхопився рукою за шию чи за хвіст. Але жодна з пташок не давалася! Сірі по тулубу, з чорними рульовими перами, з білими, як сніжок, смужками по боках голови, з продовгастою плямкою-вогником від дзьоба вгорі по голові, віщуни раптом почали стиха курликати – так курликати, як ото при весняному прильоті й при осінньому відльоті. Й мені защеміло в єстві, бо знав, що зараз ось їхня зграя-хмара, оце велетенське колесо між небом і землею, саме прощається при відльоті з Яблунівки. Попрощаються – й геть полетять до вирію, й спорожніє небо рідне над Яблунівкою, стане голе, як пустеля. І душа моя, не поселившись у вільну, горду птицю, зостанеться бездольною блукачкою, неприхищеною сиротою. Й тоді ще палкіше запраглося зловити бодай одного сірого віщуна, і я ще моторніше закрутився у їхньому вирі, мріючи... авжеж, мріючи себе вгледіти ось таким сірим журавлем, мріючи про політ до спекотної Африки, про оази й пальми, а найдужче, мабуть, мріючи про своє майбутнє повернення з вирію до рідної Яблунівки, про весняну повінь на ставках і про весняне токування журавлів, коли вони, творячи шлюбні грища, покрикують збудженими голосами, збираються до кола, пострибують один перед одним, а крила їхні теж не зостаються в спокої, птахи то кланяються, то плигають, то присідають, то зриваються до куцого шпаркого польоту, вгамовуються, знову спалахують в азарті, й повсякчас чується їхня горлова, переривчаста весільна пісня... Ширяв я, значить, із журавлями, силкуючись злопити бодай одного, щоб згодом душа моя в світі цьому жила отаким журавлем, і ще в тому сквапливому польоті-наздогапянні марилось про дуже дивні речі, в яких і зізнаватись чудно. Бо хіба зізнаєшся в тому, як уже ввижалось мені гніздо моє на болотах, на зеленій купині, бачилась молода журавка, схожа чимось то на Мартоху в дівоцтві, то на Дармограїху в жіноцтві, то на доярку Христю в її солодкому материнстві. Та ще ж і мріялось мені про поживу журавлину, тільки не про змій і ящірок, не про жаб і комах, а про гіркувату болотяну ягоду журавлину, про зерна пшениці та вівса, гороху та гречки... Так мріючи про майбутнє пташине життя своєї душі, я марно ганявся за журавлями в яблунівському небі, й брав розпач тим дужчий, що прощальний спів журавлів ставав усе тужливіший, тоскний щем чувся в їхньому прозорому курликанні – і це був щем за яблунівськими луками і полями, сіножатями і болотами. І, зрештою, попрощавшись, журавлина зграя спалахнула так, як спалахує хмара при обрії в промінні вечірнього сонця, і кожна пір'їнка заблищала живим, розплавленим золотом, що мало густий винний відблиск, і так само звуки їхнього прощального курликання теж наче засвітилися золотом, вони мерехтіли насиченим винним мерехтінням, – а вже скоро не стало жоднісінького журавля, наче й не було, тільки сизі небеса віяли пустелею, і в цій пустелі не було мені пристановиська.

Та вже незабаром картина одмінилась, і на цій одміненій картині смарагдом світився луг, на якому буйно цвіла калина, а над її пишними кетягами та над високою травою літали чудні птахи. Поки пильніше не приглянувся, то видалось, що то просто галки і граки, що то пурхають малинівки чи лугові щеврики. Співали, виловлюючи мурашву. Та раптом вівчарик-ковалик, дрібнесенька пташка з тонким дзьобиком-шилом, сидячи переді мною на стеблі кропиви, почав виростати в розмірах, мінятись – і вже скоро став з горобця, далі з ворону, далі з сіру гуску, і був це вже не вівчарик-ковалик, а хтось чудний, неймовірний: замість пташиної голівки несподівано стала в нього людська! І, знизу зостаючись птахою, вівчарик-ковалик подивився на мене карими очима й сказав по-людськи:

– Ой їхав я серед моря драбинястим возом, оглянувся перед себе – повна люлька раків!

Ну, думаю, цей вівчарик-ковалик зараз забалакає зі мною про Химині кури, що пішли в череду недоєні. А, либонь, таки заговорить, бо обличчя в вівчарика-ковалика дуже нагадує обличчя покійного яблунівського коваля Тереня Саковича Довбню, що помер позаторік на Водохреща, – простудився чоловік, і не помогли ні ліки, ні лікарі. Та це ж таки сам Терень Довбня і є – шкіра на лиці посічена, поцяткована гарячими присками біля горна.

– Як поживаєте, – питаю, зрадівши несподіваній зустрічі, – Тереню Саковичу?

– А як живу? Живу не доходя минаючи, де рябі ворота, а новий собака.

– Чи впізнали мене, Тереню Саковичу, на тому світі? – допитуюсь.

– Толкуємо про ялові гуси, що на псарню літають та потроху молока носять, – відказує.

– Та тут, – кажу, – не так і кепсько. Багато яблунівських людей. Сонечко світить. Весна!

– Авжеж, – відказує вівчарик-ковалик, чи то пак колишній яблунівський коваль Довбня, з яким ми колись і по чарчині перехиляли. – Курочка бичка народила, порося крашанку знесло.

Сказав загадково, підстрибнув на галузинках-ніжках, крильцятами гойднув, хвостиком вильнув – і геть собі полетів понад ромашками в лузі. Й пропав у верболозах!

Не встиг іще я оговтатись від цієї чудасії, аж глядь – сойка появилась на калині, з калини моторно перепурхнула на бузину. Звичайнісінька сойка, яких повно скрізь: бурувато-червоне оперення пухнасте, а по крилах світяться дзеркальця блакиті, що мають чорну облямівочку. На посмугованій чорними поздовжніми стрічками голові в сойки видніє, як і годиться, віхтик червонястого чубчика. Сойка як сойка, тільки ж і від неї можна всього сподіватись!

Та й справді – приглянувся пильніше й застеріг, що, може, ця птаха і сойка, але якось непомітно голова її обернулася з пташиної на людську: веселі очі дивляться весело, переповнені вщерть весняним хмелем, щоки ситі, рум’яні, тремтять від усміху, губи здригаються лукаво. Еге, думаю, і ми люди добрі, і наша мати не синиця!

– Правда ваша, Хомо Хомовичу, що раки, бо юшка красна, – хитро так озивається сойка жіночим голосом, що видається мені дуже знайомим.

– Я спокійний, мов порося у мішку, – відказую, все приглядаючись та приглядаючись.

– То чого ж ви, Хомо Хомовичу, ні живий ні мертвий? – питає сойка.

– У страху очі по яблуку, то я й сам не втямлю: живий чи мертвий.

– Не впізнаєте, Хомо Хомовичу? Я ота баба Ґандзя, що ви колись криницю мені викопали за ворітьми, ох, славну водичку добули.

І справді – баба Ґандзя! І справді – копав колись, ще до війни. Баба Ґандзя обіцяла могорич, а не встигла, бо за якийсь тиждень і переставилась. То, може, не забулась і ниньки віддасть свій борг. Добре було б випити для хоробрості!

І тільки так нодумалося-запраглося, як сойчииі крила тріпнулись, як вона вже зірвалась, полетіла – й не стало баби Ґандзі, а як не стало баби Ґандзі, то й разом із нею не стало могоричу, і – о жах! – удруге не стало: раз у бутті, а раз у небутті!

Далі я побачив чепурних чаєчок, що походжали бережком лугового озерця, жалібно кигикаючи, і в кожної чаєчки була не пташина голівка, а дитяча. Здибався мені табунець куцохвостих, рудувато-сірих перепелів, що, йдучи по траві, труднувато перевалювалися з лапки на лапку, й серед перепелів побачились мені як чоловічі, так і жіночі голови. Під березовим гайком, що світився святковою білістю стовбурів, стрілось кілька червонобрових, темних тетеруків з загнутими на хвостах, наче ліра, перами, – то в цих тетеруків були похмурі обличчя звитяжців-воїнів, котрі щойно повернулися з бойової січі й знову готові йти на жорстоку битву. Натрапив і на сову – сиділа на вербовій сухій гілляці, міцно вчепившись за неї гострими зігнутими кігтями, по чотири на кожній нозі. Круглий череп, малий гачкуватий дзьоб, вилупкуваті очі, наче повні охололого жовтого воску, – ця сова подивилась невидющим зором так, як колись дивився на людей у Яблунівці розкуркулений Демид Жеребило, він помер десь на холодних островах. А ще в густій кроні дуба привидівся мені яструб-тетерв’ятник, чорно-бурий, із чорнявим тім’ям, поривний, мов живе срібло, – то в цього яструба теж було якесь дуже знайоме обличчя, нашого ж таки яблунівського чоловіка, що вже призабувся іменем своїм. Яструб-тетерв’ятник, чи мене злякавшись, чи здобич помітивши, зірвався, прошелестів поміж дубового листя, пропав удалині... Й тут два щиглі майнули в шелюзі, барвами яскравими засвітилися – горлечко, тім’я і лоб червоні в них, оперення біле та чорне, а що вже веселі й голосисті! За якусь одну-другу мить і личка їхні дитячі вдалось розгледіти – були це личка двох дівчаток-близняток, правнучок діда Бенері, померлих разом на третьому місяці життя.

Ще траплялись мені всякі яблунівські та з сусідніх сіл люди, а також і ті, що здибались на фронті чи по чужих землях. Хто з них прибрав вигляд іволги, шпака рожевого чи зяблика, хто був крижнем, скопою чи шулікою, а інші дятлом, сиворакшею чи сорокопудом. І, маючи людські душі, вони водночас мали душі пташині, говорили й щебетали по-людському й по-пташиному, гніздечка ж мостили так, як птахи, і в усьому поводились так, як мають поводитися іволги, крижні, дятли чи будь-яка інша перната живність, на яку так багата наша Яблунівка.

І ще мені в тому лузі стрівся вовк-сіроманець з дебелими, як дубові дрючки, лапами, з дебелим дубовим хвостом, та ще з твердим дубовим лобом, на якому двома дубовими жолудями вогко поблимували очі. Вищиривши пащу, вовк іклами клацнув, наче на бухгалтерській рахівниці кісточками кинув, і озвався пропитим і прокуреним голосом:

– Не спиться вовку під селом, не спиться, отож і крадусь, як вовк!

– Ти вовк, – говорю до сіроманця, – то про вовче й думаєш.

– А так, – згодився з похмурою гордістю і ледь ошкірився. – Вовча натура в ліс тягне.

– Якби ж тільки в ліс!.. А чи не буваєш ти часом таким сторожем при вівцях, як коза при капусті?

– Га-га-га! –булькнуло сміхом у вовчій горлянці, й він переступив із лапи на лапу, підім’явши жовтий вогник кульбабки. – Правду кажеш, що всякий чорт на своє коло воду тягне! Але ж вовк ситий і вівця ціла бути не можуть. І кого тільки у вовчому житті не трапляється!

– Трапляється, – кажу, – коли вовка замикають межи вівці, щоб тюрму знав.

– Га-га-га! А то ще, було колись, призначили мене воєводою над вівцями!

– А хіба не розказують, який ти жалісливий? Був колись од’їв ніжки поросяті – й плакав, що мало.

– Га-га-га! – Вовк і зовсім повеселішав, радий, що зажив такої слави, що такий поголос котиться про нього. – А хіба серце у вовка не добре? Якось у яру за Яблунівкою зібрались тічкою, з’їли кобилу, зате голоблі зоставили цілі! Та в людей злі язики, мов оси. Бо хіба не буває, що на вовка помовка, а зайці з’їдять кобилу?

– Либонь, зайці із вовчими хвостами, еге?

– Га-га-га! – зареготав вовк на кутні й ступив ближче, а як ступив, то страхом війнуло на мене, так і вступив переляк у п’яти. – Ось ти говориш, що вовк гладкий та ситий, а я, може, тиждень не їв!

– Еге, приміряй на себе овечу шкуру, так і повірю тобі!

– І правильно, бо вовкові барана з горла не видереш! А тільки чого ти лаєшся, чого дмешся на вовка, як миша на крупу? Ти, Хомо Хомовичу, недалеко втік од мене, можна сказати, що ми одного поля ягоди. Вовчі ягоди, га-га-га!

Тю, чого цей сіроманець братається зі мною, чого лізе цілуватися, наставляє морду ощирену?

– Біс бісові ока не виколе, га-га-га!

– Не міряй всіх на свій аршин, – кажу, – бо, чужу кучу віючи, і свої очі запорошиш. Ти – вовк вовком, а я колгоспник із артілі «Барвінок».

– Був колгоспником, а став позичкою! За телицю обміняли, га-га-га! А що буде, як я телицю ось цими пазурами заріжу? Ти, Хомо Хомовичу, наварив юшки без петрушки, договорився до синього пороху, аж вуха пожовкли, га-га-га! Ото за свої страшні гріхи й нема душі твоїй ніякого пристановиська, мусить вештатись неприкаяною.

– Вовк ти вовком, – кажу, – і язик твій вовчий, і слова твої вовчі, і діла вовчі.

– Правда очі коле? Якщо слова мої вовчі, то чого ж тоді всі журавлі одкинулись од тебе, всі від твоєї душі відмовились? Може, брешу? Може, моя мати-вовчиха на кладці прала, то там і чула?

– Бо... бо... бо... – белькочу, а мови ніякої з уст, так мені заціпило від вовчих речей.

– Отож, не дорікай мені, чесному сіроманцеві, бо ти не кращий, бо й ти як ота верша, яка в болоті гомоніла, а й сама там сиділа. – І знову сіроманець ближче ступив, іклами клацнув, язиком червоним шорстким до щоки моєї потягнувся, щоб поцілуватись. – Не відбрикуйся, бо ми таки з тобою побратими.

– Сам у гріхах, як у реп’яхах, а ще й людей судиш!

– Бо таки побратими, га-га-га! А як побратими, то поділюся з тобою найдорожчим, ось тобі моя вовча шкура від щирого серця, бери, зодягай, та нехай твоя душа теж має якесь пристановисько, не никає, мов циганська кобила.

– Мені? Твоя вовча шкура? Таж інші яблунівці...

– Інші яблунівці на старість не доживались до такого сорому. Отож, їхнім душам і дістались усякі птахи – лелеки та зозулі, чаплі та чижі. А як хочеш знати, то, може, й вовчої шкури твоя душа не заслужила. Бери, поки не передумав, бо передумаю...

І сіроманець упритул наблизився, і з пащі йому війнуло полум’ям, із ніздрів синюватий димок снувався, очі палали пекельною смолою. Страшний був вовк, а що вже ненажерливий! І душа моя, злякавшись (от би зараз дав драла, дав дмухача, дав драпака), стала маленькою, зіщулилася, згорбатіла. Здавалося, ще якась мить – і під тим вовчим поглядом зневолиться, зниціє, знікчемніє, та й слухняно-приречено сама скочить у вовчу пащу. Скочить схарапуджена душа у вовчу пащу – й умить не стане Хоми Прищепи, а буде вовк, буде сіроманець, по хащах шастатиме, по лігвах барложитиметься, що біля колгоспних обор вештатиметься, й не за те битимуть Хому Хомовича, що сірий, а за те, що овечку з’їв! Ловить вовк, це правда, але й вовка ловлять, а як і вовка зловлять, то шкуру здеруть, а як шкуру здеруть, то знову душа не матиме пристановиська в світі!

Е-е ні, гадаю, може, тобі, вовче, й кортить ухопити місяця зубами, та вдасться тобі поживитись так, як сіркові паскою. Витріщайся, вовче, ще страшніше, а я ось плюсну, лусну – й не стане мене. Тільки ж слід розумно та хитро, щоб, тікаючи від вовка, не наскочити на ведмедя, як мовиться.

Закинув ноги за плечі – і як водою мене змило. Біжу й радію: ага, сіроманцю, перевівся ти на циганський пшик та ще на руді миші, зійшов на пси і з’їхав нінащо! І зненацька грім гримнув такий, що хоч тури гони, то не почують, – ну, думаю, за тим громом вовк не розчує, як мої босі п’яти по землі лопотять. І так хутко дріботів, що сонце стало коробом у небі, а ситом дощ посіявся. Я вже такий був меткий та проворний, що між дощовими краплями блискавкою проскакував, і чуба не замочивши і ніг не забруднивши. Оглядаюсь коло Яблунівки – ай вовк слідом за мною так само прудко женеться не вженеться й теж сухесенький, бо між краплями проскакує, а в зубах щось тримає. Що ж він тримає, приглядаюсь, а то ж – диво дивне! – такий лютий, що від блискавки відбатував золотий шматок, і той вогненний уламок у пащі його полуменить, злості й завзяття додає.

Ага, міркую, доженеш на Івана Купала! Ага, міркую, швидше наздоженеш торішній сніг, що давно розтанув у чистому полі! Ага, зловтішаюсь, доженеш ти мене на другу пречисту, коли візьме комара нечиста! Так-так, вовче, стрінемося з тобою на спас, коли треба буде держати рукавички про запас! І до того додумався, що по дорозі соломина трапилася – я в ту соломину з одного боку шусть, а з другого боку й вибрався благополучно. То що вовк? І вовк ухитрився пролізти через соломину. Бачу – голку хтось загубив, то я й через вушко голки проліз. І вовк так само вмудрився! Тут павутинка тонесенька в’ється від куща черемхи на вершок тополі, я чкурнув угору по павутинці, вже, гадаю, порятувався, аж глядь – вовк дереться слідом по павутинці, жаром дихає.

Ну, думаю, треба закричати, щоб вовк налякався. Силкуюсь крикнути – рот занімів, наче там ластівки гніздечко звили й ластовеняток висиджують. А може, думаю, купити вовкові ярку на базарі, хай уп'ється її теплою кров’ю й забуде за мене? В ту ж мить купую в районі ярку для вовка, сіроманець виймає з-за халяви гостру бритву й ріже бідну тварину. І вже цей вовк стає начебто не вовк, а учасник художньої нашої яблунівської самодіяльності, вже він у вишитій сорочці, в зелених шароварах, підперезаних старовинним парубоцьким поясом, озутий у шеврові чобітки на срібних підківках, ходить по сцені клубу й співає.

Сіроманець співає так, начебто й не він, а патефон у його пащі, і платівку-язик заїло, гостра голка повзе й повзе по тій самій борозні, а тому вовк починає від болю завивати людським голосом, а я, радіючи, що порятував свою душу від вовчої шкури і від вовчого життя, не можу чомусь чкурнути галасвіта, а слухаю вовчу сумну пісню, й кортить завити від співчуття, й сльози навертаються на очі!

XXVIII. ВОНО Б ДУЖЕ ДОБРЕ, ТА НІКУДИ НЕ ГОДИТЬСЯ

Отож, значить, снилися мені після смерті головного бухгалтера яблунівського колгоспу «Барвінок» та після поминок по його душі отакі дивовижні сни. Ввижалось по ночах оте село густо заселене, в якому півні не співають і люди не встають, бо там завжди невесело, бо там ні кутка, ні вулиці, ні півня, ні куриці. А вовк-сіроманець унадився в мій сон, наче в кошару до овець, підморгував хижими очима, щирив ікласту пащу і гомонів зі мною, як із рівнею собі, наче я теж обернувся на вовка. «Нами, вовками, не орати!»–хвастався він, і, здавалося, ось зараз своєю пазуристою лапою роздере губоньки аж до вух, щоб іще дужче хвалили. «Нас, вовків, за вухо не втримаєш, га-га-га! Нам, вовкам, довіряти череду не можна! Га-га-га, ми з тобою попросимось у пастухи, а свиня хай проситься в огородники!» Мене брав гнів за те панібратство, і я кричав у його люту пельку-вершу: «Не надійся, як на три тузи, вовче, що ми з тобою вовчого поля та й вовчі ягоди! До твого вовчого м’ясива та потрібна собача підлива – отоді баран кісткою в горлі став би! І затям, що моя перкалева сорочка краще личить моїй душі, як твоя вовча шкура!» Шерсть на сіроманцеві ставала дротом: «А зараз побачимо, що найліпшим фасоном для твоєї душі є моя шуба, в яку я тебе й зодягну за всяку ціну!» Вовк плигав із чотирьох лап – і знову починалася дика гонитва, в якій я чув за спиною звіряче сапання, пашіння висолопленого язика, залізне двигкотіння пазурів. І знову, рятуючи свою душу від вовчої шкури, я долав силу-силенну перешкод, курів, як ото мовиться, мов чорт від кукуріку, і повсякчас, даючи наврипливому вовку дулі через кишені, нарешті – невпійманий, цілий! – прокидався вдосвіта в холодному поту. Заморений, наче мене відьми у воза запрягали, щоб гурмою-кагалою на свій відьомський шабаш туди-сюди гайнути, я дригонів руками й ногами, а перед очима довго ще потойбічною маячнею бовваніла ошкірена вовча паща, з якої віяло духом сірки, смоли й чаду.

Е-е, годилося б порятуватись від таких снів, од перегонів із вовком у нічних мареннях, бо отак вві сні недовго й дуба дати, тоді сіроманець без ножа й ложки з’їсть мою бездиханну душу, оближеться – і спасибі не скаже.

Та й удень став нудити світом – як не свій розмовляю з Дармограїхою; на фермі колгоспній руки не квапляться до вил та згрель, наче курча впустили; у буфеті яблунівському замість пити й жагу гасити зітхаю тяжко та важко, мов ковальський міх, аж від мого зітхання дохлі мухи з липучок обвалюються на підлогу.

Якось дід Бенеря (який ото збирався переїхати до онуки у Вінницю, та так і не переїхав, зостався сторожувати яблунівську крамницю) підсів у буфеті й питає:

– Чого ти, Хомо, нудьгу годуєш, журбу сповиваєш, а сум колишеш? Хіба ти не знаєш, що від розкошів кучері в’ються, а від журби січуться? Ще, дивися, й заплачеш, аж цей буфет ходором ходитиме!

Ага, побоюється, видать, дід Бенеря, що від моїх сліз чайна почне ходором ходити, а в чайній ходитимуть ходором бочки з пивом, пляшки з напоями.

– Та от, – кажу, – на гладенькій дорозі здибала напасть мене. І так на душі, наче в тісну діру впав.

– Від напасті не пропасти, – хитро відказує дід Бенеря. – Від напасті і полу вріж, а тікай.

– Утік би, – кажу, – та з хороби моторна бестія, ганяється слідом.

У діда Бенері обличчя дрібне й тверде, мов міцно стулений кулачок дитячий. І шкіра суха павутиниться, і стільки рисок-борозенок на щоках та на лобі, наче їх циганською голкою проскороджено. Губи в діда Бенері ворушаться двома голодними п’явками, що давно не пили крові.

– А яка, Хомо, бестія?–питає, приставляючи жовтий коржик долоньки до білого коржика вуха.

– Вовк сниться щоночі, – кажу. – Тому й журюся так, наче пси мій обід з'їдають щодня.

– Хоч плач і не втирайся, а в тугу не вдавайся, – радить дід Бенеря. – Бо не увірвався ти басом, як мовиться, і маком не сів. Можна врятуватись.

– Еге, врятуюсь, як той медвідь...

– Ось цей горішок бачиш? – Дід Бенеря з широкої, мов небо над Яблунівкою, кишені дістав волоський горіх з поораною шкаралупкою. Поклав у рот, розкусив зубами і, обібравши ядро, знову питає, наче про найбільшу дивовижу: – А тепер бачиш?

– Та бачу, – кажу – Чому ж не бачу! Волоський горіх...

– Ти гадаєш, Хомо, чому я на старість маю стільки розуму хоч лопатою горни? Чому я такий мудрий, наче всі розуми поїв?

– Либонь, тому, що вчились розуму цілий вік.

– Дудки! – як ножем одрізав дід Бенеря. – І не тому, що лавку сторожую. І не тому, що, може, з доброго коня падав, а на поганому не їздив. І не тому, може, що піч мене не тучила, а дорога вчила. А тому, Хомо... – Й дід Бенеря втупився очі в очі, наче два зашморги накинув, сказав пошепки: – А тому, що волоські горіхи їм!

– Але ж інші в Яблунівці їдять – і ніякого знаку, – заперечую теж пошепки.

– Одне діло їсти й не знати, навіщо їсиш, а друге діло – їсти й знати, навіщо їсиш. Ото, Хомо, споживай волоські горіхи – вмить порозумнішаєш, ворохобня в голові вляжеться, і ніякий вовк більше не снитиметься... Ось тільки поглянь на горіх. – Дід Бенеря тримав на шкарубкій долоні облущене ядро. – Е-е, неспроста схожий на людську голову, коли її черепа позбавити, коли її розчерепити, як цей горіх!

Ну, міркую по тій нашій балачці з дідом Бенерею у чайній рятуватись од вовка треба, й то мерщій, бо він таки зодягне мою душу у свою вовчу шкуру! Горіхами, то й горіхами, бо пожива ця й справді смачна, який простак од неї відмовиться. У Дармограїхи в коморі для продажу поміж усякої іншої всячини й горіхів волоських було мішок-два припасено. То я, на завтра чи післязавтра не відкладаючи, після чайної прямо в комору, прямо до мішків і допався до горіхів, як дурень до мила. Першого тут-таки, в коморі, з’їв, наче за себе кинув; другого строщив, аж ніс зігнувся; третього стеребив, аж ніс став уже гайдука скакати. І чим завзятіше жую, тим дужче кортить, – вже, здається, в такому голодному завзятті міг би на їжакові й пух об’їсти. Гребу горіхи, як кінь копитом, наминаю, аж за вухами лящить, допавсь до добра, як віл до браги. Вже, здавалось, можна було б і вхекатись, і засапатись, і охлянути від такої роботи, бо ж напувався, як линок, але руки самі тягнуться до горіхів, але ж рот сам роззявляється. Ну, гадаю, ще як оцю пригорщу умережу, то й піч перележу, ну, думаю, допався до коша, то й сам не рад!

Гаразд, хай скільки їм – не розбагатію, а тільки попузію, та негоже піддаватись вовкові на поталу, треба попіклуватись про порятунок душі!

І що б ви думали – тієї ночі вовк не приснився... Спалось так солодко й хутко, наче голою сідницею зі скляної гори котився. Прокинувся вдосвіта, й чую легкий смуток на серці. Ой смутку мій, кажу подумки, посиди, смутку, в кутку, бо від тебе більше печалі, ніж радості. І знаєте, чого ото смуток синіми чебрецевими квіточками засинів-задимів у моєму єстві? Либонь, не повірите, коли зізнаюся: за вовком! За вовком смуток зацвів, що снився стільки ночей підряд, що так ми зріднилися в тих нічних погонях-утечах, як голка з ниткою. А тут він уперше не появився вві сні – й ревнощі почали кусати: може, когось іншого в Яблунівці вподобав собі, щоб ганятись по долах і горах, намагаючись свою вовчу шкуру надіти на людську душу?

Двадцять красних, тридцять сильних, п’ятдесят мудрих, а сто дурних! Угадаєте чи не вгадаєте, що засекречено в цій загадці? Роки людського життя! А вони й справді такі: двадцять шумних, тридцять мудрих, шістдесят блазнів, а сто глупих. У когось, може, й не такі ті роки людського життя, не знаю, та в мене, Хоми Прищепи, саме такісінькі – й хіба мій неспогаданий смуток за вовком, котрий ганявся за мною вві сні й від котрого я відборонився горіхами, не слушний доказ людської суперечливості та непослідовності?

Однак, поснідавши, горіхів наричив у пазуху і, на ферму йдучи, розлуплюю й смакую. І, відчуваю, правду казав дід Бенеря, що розуму додають: ниньки я куди вже розумніший проти вчорашнього! Раніше б я не помітив, може, а тепер навіч бачу, як осінь по Яблунівці на строкатому коні їде, причому немає для осені та для її коня якоїсь одної дороги чи вулиці – по городах та садках ступає кінь, по обійстях та левадах. І, що дивно, той самий кінь десь у вишняку видається багряно-золотавим, під гіллям дубів той кінь уже густо-гнідий, а на городі він стає чорний, ряхтить лискучою шерстю, й ген-ген у полі, при самому обрії, де мево снується, кінь уже видається білим, як сніг, і такий він статурний, такий дзвінконогий!

Раніше, поки горіхи не їв, то не помітив би, що восени й горобець багатий, а зараз ось стрівся мені такий багач: на кущі бузини сидить, ягід клювати не хоче, а що вже веселий, а що вже пишні груди випинає, хвоста роздимає і хвастає не нахвастається своїм голосом, наче то голос Анатолія Солов’яненка! Тішишся, думаю, бо восени і в тебе, горобця, є питво; тішишся, думаю, бо скоро поважні та шановні пташки повідлітають до вирію, а тобі, сірому задаваці, зоставлять весь урожай по гаях та дібровах, по чагарниках – ото побенкетуєш і порозкошуєш!

Раніше, може б, не помітив, а нині бачу: так сонечко світить, як цигана мати жалує. Тілом раніше б не почув, а тепер ось добре чую, що як не сьогодні, то завтра в Яблунівці сім погод настане: сіятиме, віятиме, сипатиме, туманітиме, шумітиме, густиме і зверху йтиме!

А ще дивно: крізь стіни бачити почав! За стіною в комірчині у тітки Вівді Оберемок, бачу, мішком закушкана стоїть така сулія самогону, що й собака не перескочить, а недавно ж казала, що запаси вийшли і варитиме не скоро!

А в її сусідки в погрібнику, притрушені ячмінною соломкою, лежать цукрові бурячки – де ж вони могли взятись, як не з цукрової плантації? Ох ти ж холера, відвернутися годилося б, та очі самі дивляться: тракторист Максим Діхтяр у хлівці на вико-вівсяній мішанці обіймає свою жінку Марію, а та чогось одбивається, блискаючи наливними яблуками колін, і лікті літають, мов ситі стрепети, й очі блищать, як перші проліски.

Еге, ноги мої самі приросли до землі, бо чого ж це вони борюкаються? Чи не тому, може, що вчора звечора Максим Діхтяр пересидів зайву годинку в яблунівській чайній, тепер лиха Марія, циганської вдачі і вроди, мстить чоловікові, навідріз відмовляючи в солодощах своєї жіночої знади?

Хутенько розлущую горіха, щоб іще ліпше бачити, та в цю мить Марія таки вирвалась від чоловіка, вигулькнула з дверей, відьмою на помелі поринула до хати. Перегодя появився на порозі й Максим Діхтяр – одяг у мішанці вико-вівсяній, під оком садно свіженьке садніє, з роздертої на грудях сорочки серце ось-ось вискочить.

– Ото ще біда, – вгледівши мене за ворітьми, сказав сердито. – Кабанчик зовсім здурів у сажі, то дрота зашилювали йому в рило, так і не зашилили.

– Не зашилив? – питаю, а лице саме починає сміятись, мов сонях на сонці.

– Та норов же вредний у клятущого, – стенає плечима високими, як хура соломи, а тоді питає підозріливо: – Чого смієшся?

– Сміюсь, бо мені ні холодно ні душно: мов на святках у сіряках.

Йду поміж ясенів, а на гілляках два круки – чорні, як старорежимні ченці, – перемовляються між собою тріскучим карканням:

– Кар-р! Кар-р! Нікому сама птаха в руки не вскочить!

– Кар-р! Кар-р! Не штука вбити крука, злови-но живого!

– Кар-р! Б’ють сороку і ворону, а думають добитись до ясного сокола!

– Кар-р! Ціляться у ворону, а попадають у корову!

Тоді я, Хома Прищепа, старший куди пошлють у колгоспі «Барвінок», спинився під ясенами і, дожувавши волоського горіха, двигонув звуки з горла:

– Кар-р! Кар-р! Що пук – гривня з рук! Кар-р! Дим густий, борщ пустий, м’ясо вгору, пір’я вниз!

Лишенько, що сталося з круками! Стріпнули крильми так різко, наче шмаття дерли на клапті, й геть полетіли клубками чорного перестраху. А я їм услід:

– Кар-р! Кар-р! Чортове пір’я і м’ясо занесло!

На березі яблунівського ставу сидів директор школи Діодор Кастальський, вудкою рибу ловив. У капроновому брилику, футбольній майці гравця київського «Динамо», зігнувшись навкарачки, він, даруйте, нагадував зосередженого собаку навприсядки. Прошилений за зябра, на вербовому прутику сухим слизом узявся окунець завбільшки з мізинний палець.

– Вудка мокне, а рибак сохне, – кажу. – Здрастуйте, Діодоре Дормидонтовичу! Що, ловиться хоч дрібна, та свіжа?

– Ні ока ні луски, – зітхає Кастальський.

Ге-ге, думаю, хороший рибак по кльову мусить знати, як рибку звати, а ви, Діодоре Дормидонтовичу, з отих, що поперед невода рибу ловлять. А мені ж у ставу видно кожну рибу, мов на долоні! Забрів я між куширу, встромив руки під вербовий пеньок, дістав зі сховку отакенного лина! Далі з муляки навигрібав карасів таких, як сковороди. Там, де вода сягала по коліна, виямок намацав, а в тому виямку ляща хапнув з тритижневе поросятко вагою. Бачив і сома, ген-ген ворушив вусами, покліпуючи одутлуватими, наче на похмілля, очицями, та чи подужав би, чи не затягнув би мене сом десь на глибину?

– Беріть цей улов, Діодоре Дормидонтовичу, й додому йдіть. Бо всяке діло хоче, щоб коло нього панькали.

– Голими руками? – бубонів той здивовано. – Це ви, Хомо Хомовичу? Вмієте?.. Знаєте?..

– А чого ж, навіть знаю, де раки зимують.

– Охо-хо-хо! А я ж знаю тільки п’ять своїх пальців.

– І то добре, – похвалив. – Не всім, як мені, знати, на чому світ стоїть. Я вам таке мовлю, Діодоре Дормидонтовичу: якби чоловік знав, що не знає, то б і мав, що не має!

На ферму простую, а шлях до мене своїм голосом озивається: «На битім шляху трава не росте». Ячмінна бубка, на узбіччі загублена, тихесенько прошепотіла: «Кинь ячмінь у болото, вбере тебе у золото». А неподалік вівсяне зернятко гомонить посірілими губенятами: «Овес у трьох кожухах, та вітру боїться».

Чи не годі горіхи волоські їсти, чи не годі розумнішати? Бо вже зараз мені відкриваються замки від білого світу, вже зараз усяка всячина відмикає свою душу, свою сокровенну таїну, а що далі буде? Аж страшно й подумати, що далі буде!

О, кукіль шепче: «Нема жита без куколю, а кукіль – то польового дідька робота». Чую, стебло тимофіївки до стебла романцю кличе: «На одній сіножаті і віл пасеться, і бузько жаби ловить». Шкоринку хліба якийсь недбайливець ситий загубив, а вона бубонить скривджено: «У хліба ноги коротенькі, а як побіжить, то й довгими не наженеш».

О лишенько, весь світ у моєму єстві шарудить так, як ото шарудять травневі хрущі, коли їх у відро наловити. Звуки звучать, запахи пахнуть, барви леліють, і все до душі проситься, наче притулку й захисту шукає в ній, наче звіряється, як ото могла б мала дитина звірятись рідній матері!

На фермі лиш одним оком глянув на бугая, званого Імперіалізмом, і вмить прочитав його потаємне думання. Хоч дід Гапличок і побивався, що бугай губить силу, та як же він губить, коли – думання його читаю!–стоїть у загорожі й мріє про нашу ж таки телицю, що має очі покійного Петра Зосимовича Варави. І якби то він тільки про одну телицю мріяв, але ж ні, триклятий Імперіалізм, як і кожний бугай при силі, стоїть і мріє про свою колгоспну череду, о!

Заходжу на корівник, іще ранкове доїння не закінчилось, хоч, здавалося б, пора. Худоба, стоячи біля жолобів та пашу наминаючи, поміж собою перемовляється.

– Ммм-у-у-у! – реве ряба Резолюція, вперта скотиняка, якій пастухи ніяк роги не поскручують. – Без гарної доярки товар плаче.

– Ммм-у-у-у! – перегодя відповідає тілиста Асамблея. – Пошануй худобу раз, а вона десять раз пошанує.

– Ммм-у-у-у! – мукнула червоної масті Квитанція. – Хто має худобу, той не знає хворобу.

Так-так, міркую, пораючись біля гною, в ялової корови молока не випросиш, але чого тобі ревти, Резолюціє, чого на доярку скаржитись, коли маєш на себе нарікати? Авжеж, дійниця – коров’яча мука, але чого ви, Асамблеє та Квитанціє, ремствуєте на хазяїв, коли маєте ремствувати на свою малопродуктивну породистість, уже давно слід вибракувати вас!

– Ммм-у-у-у! – реве Резолюція. – В сусідньому колгоспі кобила здохла, а дивно, хто собакам у нашій Яблунівці про це сказав...

– Ммм-у-у-у! Мабуть, їздила та кобила й три дні не їла...

– Ммм-у-у-у! Либонь, добра була кобила: з гори біжить, а впаде – лежить.

Ну, хіба не скажеш, що й худоба схожа на яблунівських бабів-плетух, що й худоба здатна розбалакуватись, як свиня з гускою! Хоч звісно, оратор із рябої Резолюції такий, як із грака соловей, але ж реве на всю короварню, мов із гарячки. А чи не пора мені урвати діло з волоськими горіхами, бо нащо маю вислуховувати ще й скотинячі теревені? А чи куряче варзякання слухати по дворах, якому кінця-краю нема? А чи балачки бур’янів, кущів, дощу, вітру і всякої іншої хороби? Горе без розуму, та чи не чекає мене лихо з великого розуму?

XXІX. І, НАРЕШТІ, ВСЕ ВИЙШЛО, МОВ КАМІНЬ ІЗ ВОДИ

Сіроманець перестав снитись, як у воду канув, але ж волоські горіхи спричинились-таки до лиха, бо моя надмірна мудрість і ясновидіння – хіба не лихо? Найлуччий чин, як то мовиться, не бути нічим, так треба ж було мені, забувши, що добре і вперед дивитись, а ще краще назад оглядатися, – та й записатись у нештатні Соломони колгоспу «Барвінок»!

Ліпше б мене жаба лапою вбрикнула, ліпше б наді мною вітер грозу проніс, ліпше б на мене Одарка Дармограїха закоханим оком подивилась!

Бо стало зі мною щось несосвітенне коїтись!

Несосвітенне вперше приключилось того ж таки дня, коли я балачку граків на ясені підслухав, коли через стіну хліва підгледів, як механізатор Максим Діхтяр зі своєю жінкою Марією борюкався на соломі, коли голими руками наловив у ставку риби для директора школи Діодора Дормидонтовича Кастальського.

Здибались ми на фермі у червоному кутку з зоотехніком Невечерею, який останнім часом при зустрічах голову вбік так одвертав, наче йому в’язи скрутило. Паку якихось паперів переглядав, смикнувся з-за столика геть іти, ступив до порога, а я... А мене правцем поставило на порозі, витріщився на зоотехніка, мов чорт на кадило, й лупаю очима так, що, чую, ось мої очі з переляку повискакують і покотяться по обличчю, мов бульба з горбочка.

Аж у душі похолонуло від того видива, що знагла відкрилось. Ну, думаю, горіхів об’ївся так, наче дурний блекоти, тому й прийшло до мене сто бабів і принесло з собою сто лих.

– Чого ти, Хомо, дивишся так, наче оте шолудиве порося, що в петрівку мерзне?

– Я не дивлюсь, – брешу, а сам очей не годен одірвати від зоотехніка.

– Та й лице в тебе корчиться, мов у циганського батька.

– Не корчиться, – брешу, а лице й справді сіпається, як бубон під колотушкою.

– Важким духом дишеш і мало криком не кричиш, Хомо. То зізнавайся, що такого вгледів на мені, бо сам я нічого за собою не бачу.

А коли й скажу, що бачу, то хіба він повірить? Подумає, що очманів Хома Прищепа, старший куди пошлють у колгоспі «Барвінок». Судіть лишень... За плечима в Невечері відкрилось мені видиво, наче з павутинок бабиного літа зіткане, й це видиво скидалось на хатку. На поменшений зліпок тієї хати, в якій живе зоотехнік. А в поменшеному зліпку хати геть усе домашнє начиння, теж поменшене. І столи та скриня, і шафи та мисник, і піч та лежанка, й етажерка з книжками, і радіо на комоді. А ген, бачу, Явдоха, жінка зоотехніка, сама фершалка в яблунівській лікарні, посуд миє на ослоні, й волоссячко вибилося з-під хустки, і макові зернятка поту мерехтять на чолі. А над ослоном, де вона посуд по обіді миє, висить плакат на стіні: пузатий пшеничний сніпок, зодягнений у шаровари та вишиту сорочку, усміхається в пишні вуса, а внизу підпис – «Наш урожай».

– Свят-свят, Трохиме Трохимовичу, – белькочу.

Невечерю, здерев’янілого від здивування, зоставив у червоному кутку на фермі, а сам чкурнув на корівник. І тут назустріч Ілько Дзюнька, фуражир, суне, махру смалить, хоч махру й заборонено палити коло худоби. І що? Приглянувся до Ілька – і в нього теж за спиною, наче з волоконець бабиного літа виткана, хатинка видніє! Діти, поприходивши зі школи, такий гармидер зчинили, таку бучу, що курява до стелі стоїть, пір’я з подушок метелицею встелило долівку, череп'я розбитого гладущика валяється біля печі, воду розлито біля шафи. Вірите чи не вірите, наче живе кіно дивлюсь, тільки без звуку, тільки звук вимкнуто.

І хоч би хатка ця, ткана з павутиннячка бабиного літа, відірвалась од Ількових плечей, хоч би відринула – так ні: куди Дзюнька – туди й хатка.

– Чого ти, Хомо, дивишся, наче тобі вночі кислиці снились?

От що б ви сказали чоловікові, якби опинились на моєму місці? Ти йому бовкни, а Дзюнька й скаже, що я в дурної зимував, а не в моєї Мартохи, і по селу ославить, що, мовляв, дурний, як сак, або ж розумний, як чобіт, або ж кебетливий, як довбня. То вже краще помовчати й геть податися своєю дорогою.

Гаразд, повернувся я до Дзюньки Ілька спиною і подався своєю дорогою, але що тільки стало стрічатись і бачитись мені на тій дорозі, хай господь боронить! Наче заповзялись усі яблунівські колгоспники поставати переді мною саме в такій подобизні, а не в іншій!

Здибався листоноша Федір Горбатюк – і за головою-печерицею на дугастому коромислі плечей, якраз на чолопочку його горба, теж марево зриме постало. Мені б узяти й мимо пройти (бути б отим сліпцем, якому не треба ні дзеркала, щоб помилуватися собою, ні каганця, щоб присвічувати в дорозі), а я втелющився в оте видиво. Хатину бачу, в хатині хазяйка Фроська, нарядилась у квітчасте плаття, озулась у нові модельні туфлі, а на столі – пляшка горілки й закуска.

– Хомо, ти куди задивився? – хмариться листоноша.

– Та так, – викручуюся, – зизуватим стаю, косую... А що там, Федоре, по світах?

Горбатюк охоче гомонить, що там по світах діється, а я тим часом стежу, що в його хаті коїться. Невже сам листоноша, той телевізор-кіно за спиною своєю носячи, нічогісінько не бачить? Дивно, бо мав би знати, що ось поріг його хати переступив механізатор Максим Діхтяр, уже напідпитку, заточується і, розставивши руки-голоблі, до Фроськи йде, хазяйка відступає й не відступає перед гостем...

– Та що з тобою? – торопіє Горбатюк, тупцяючи на дорозі й теж починає озиратись. – Що побачив, га? Лице в тебе таке, наче напився білого молока з-під чорної корови.

Фроська, зерна зубів скалячи, дзеркалами щік сяючи, все ближче до ліжка в горах подушок відступає, а Максим Діхтяр, який, либонь, і по нинішній день не помирився зі своєю жінкою Марією, насувається, мов чорна хмара на сонце, ось-ось заступить.

– Хомо, – бідкається листоноша, – ти при повній тямі?

– О, – бубоню абищо, – пішли наші їсти каші.

– Чи ти ото спиш на ходу солов’їним сном?

– Ага, – бубоню казна-що, – сплю на ходу, як полоханий заєць.

А самому знагла стало страх як цікаво додивитись пригоду, яку на своїх плечах та в своїй хатці носить листоноша Горбатюк, носить по Яблунівці, як пересувне кіно. Ось уже Фроська (нею чоловік хвалиться скрізь: «Моя жона ладна, всюди зарадна», або: «При своїй небозі добре і в дорозі») Присіла на край ліжка й звела звабні руки, здатні обійняти і вдарити водночас, а механізатор Максим Діхтяр уже й наплив на неї, мов сонце на хмару, лиш із-за тієї хмари війнулись дві руки, як білі голуби.

– Цур тобі й пек, Хомо! – скрикнув листоноша, даючи дьору. – Кат його батька зна, якими очима ти дивишся, ще наврочиш.

– Стривай, Федоре, – гукаю, слідом по дорозі йдучи, бо ж так додивитись кортить. – Не погомоніли з тобою, а погомоніти треба.

– Йди на штири вітри, а на п’ятий шум! – накивує п’ятами Горбатюк.

– Ще ж не погомоніли, Федоре, – простую назирці.

– А три вирви в шию і міх кулаччя тобі, Хомо, за таку балачку.

І як наддав зі своєю поштою – лиш смуга встала, зашелестіло золоте листя під ногами, й собаки завалували, як не перед добром. А я, один за одним кладучи до рота волоські горіхи й ще дужче розпалюючи свою ясновидющість, мало зубами не скрегочу від жалю, що не вдалось додивитися живу картину з Фроською та Максимом Діхтярем у головних ролях, що листоноша так рвонув, наче за ним скажена тічка гналась.

Ну й ну, як то кажуть: стриг чорт свиню в яблунівському колгоспному свинарнику – крику багато було, аж в обласних організаціях чулося, зате шерсті мало!

Не я був би, коли б свою рідну жінку Мартоху під таку нагоду не здибав. Ішла від ставу з праним шматтям у відрах на коромислі, а з обличчя була така, наче казала: і каші не хочу, і по воду не піду. Очі її – смутні й ліниві, як двоє сонних свинок у барлозі, а губи лежали на лиці, як два дерев’яних кружки на квашеній капусті у бочці.

– Мартохо! – покликав я, спиняючись на вулиці в смутному затінку осінніх яворів.

Очі вмить ожили в Мартохи – наче двоє куцих, що залежались у соломі, хтось наполохав, і тепер вони ладні бігти в світи, щоб солі їм на хвіст не насипали.

– Хомо!

І хоч досі йшла, як припутень чи як кручена курка, тепер у її ноги мовби смерчі вступили, й Мартоха вихором кинулась до мене.

– Мартохо! – тільки й годен мовити.

– Хомо! – лиш і здатна відказати Мартоха, бо, видно, язик у неї теж не повертається, а сидить, мов чорт на грошах у болоті.

– Чого ти йдеш так, наче тобі бабуся сниться? – питаю.

– Ой, не питай, Хомо! – колихається під коромислом туди-сюди Мартоха, мовби ведмідь у танці. – Сам добре відаєш! Жалко мені за тобою, страх! Ще трохи зосталось тобі в Дармограїхи бути, а здається – наче цілий вік попереду в розлуці! Думала: хитра я молодиця, що й без міри змелю, а насправді – отямилась, як дурень у ягодах.

Та й геть почвалала, неначе старорежимна ступа, – водилися такі в Яблунівці ще до колективізації і навіть після неї.

Глянув я вслід, а в Мартохи за спиною теж хатка-марево, з волоконець бабиного літа виткана, а в тій хатці зараз ні однісінької живої душі, пустельно, мов у зимовому полі. Стривай лишень, а що там на покуті? І я слідом за Мартохою подався, щоб роздивитись. Ішла вона, значить, як на завтра, несла відра з пранням на коромислі, а за плечима хатку, а в хатці на покуті – мій-таки, Хоми Прищепи, портрет, який там ніколи не висів, а досі в скрині валявся. Я був на тій картці при солдатських вусах, із зорею на пілотці, із такими чортами в очах, що живому гітлеряці й не показуйся – умре зо страху.

Таким мене сфотографовано на війні перед форсуванням Вісли.

Придивившись іще пильніше до Мартошиної хатки, під причілковим вікном застеріг я телицю, за яку відбував у Дармограїхи. Телиця, прив’язана до кілка, скубла траву під ясеном, і біля неї повільним колесом червоного вогню туди-сюди перекочувався півень. І дивно: хоч би тобі крихта любові до телиці ворухнулась у серці! Серце мовчало, мов сіре каміння понад берегами яблунівських ставів.

Мартоха, горблячись, геть ішла, химерна хатка на її плечах стала невидною, а я гірко міркував про своє життя: ні те, ні се, ні третє чортзна-що! Спасибі волоським горіхам, що хоч трохи додали розуму, та як цим розумом скористатись? А може, така сама хатка є і за моїми плечима? І я став крутитись, обертаючи голову назад, щоб угледіти, а хіба вгледиш, коли й та хатка, якщо є, теж крутиться, весь час зостаючись невидною...

XXX. ОЙ ТАМ НА ДОЛИНІ ЖУКИ БАБУ ПОВАЛИЛИ І СОРОЧКУ ЗНЯЛИ!

Авжеж, ніхто без пригоди не проживе, а що вже тоді казати про Хому Прищепу, на якого завжди пригоди самі сиплються, мов град на дурного голову! То, дивись, ускочив я в халепу якусь, мов жаба в жар. То, дивись, на районному ярмарку поживився я шуриками-муриками, як пес макогоном. А хіба з поминок, де добрим словом згадували бухгалтера артілі «Барвінок» Петра Зосимовича Вараву, я не пішов, як мовиться, без підошов? А хіба ото з дідом Гапличком у чайній розмовляючи і двох шпигунів, що прибрали подобизну котів, алкоголем напуваючи, я не набрався життєвих мудрощів, як борщу на шило? І хоч від напасті не пропасти, та маю таку вдачу-звізду, що напасть і на гладкій дорозі здибле, що ж тоді казати про круту чи горбату!

Поширилась чутка по Яблунівці, що хоч я і рядовий член артілі, що хоч я і старший куди пошлють, і з вигляду майже нікудишній (ну, грибок маслючок, що крізь землю пройшов, червону шапочку знайшов), та начебто водиться за мною велика сила. Що начебто здатен я не те що на тракторі орати чи якимось іншим сучасним сільськогосподарським агрегатом землю обробляти, а запрягти чорта в ярмо (отого чорта, якого ліквідували разом із відьмами, релігією і попами), та й чортом землю плужити, й чортовим умінням ріллю зерном засівати. Що, мовляв, можу податись до чайної яблунівської – і не побоятися з самим дідьком горіхи гризти, вгамовуючи спрагу якщо не жигулівським пивом, то червоним міцним вином, а то й портвейном таврійським. Що, мовляв, я такий хитрий крутій, кручений-верчений, сіяний-шеретований, аж зумію самого чорта зі світу звести, зумію з рогатого наготувати солодкого м’яса, ще й у підливі, з білих грибочків та лаврового листя зметикованій, гостям-застольникам поставити!

До моїх вух доходили легенди й казки, а що легенди й казки споконвіку мають звичай змінюватись до невпізнанная, то, звісно, мені здавалось, що в побрехеньках яблунівців ідеться не про мене, а про якогось іншого Хому Прищепу. Не те що не з нашого села, а й з іншого району та іншої області.

Подейкували, що, тільки глянувши на першу-стрічну жінку, я міг сказати: «Ось іде вдова, в якої замість серця світить, та не гріє зимове сонце». Або: «Ось іде мачуха, бо від неї віє грудневим теплом». А чи: «Ото поїхала скупа скупердяйка, бо губи в неї бринять, наче павутинки на вітрі».

І хоч я завжди славився господарським хистом і хазяйським умінням, але ж у своїй майстерності міри не перебирав. Скажімо, хоч і як би старався, та ликом, як говориться, пастернака не викопав би. Але ж пустили поголос, що я здатен, – об заклад побившись чи коли дуже закортить, – колгоспним волом Охламоном, кривим на задню ліву ногу, зайця наздогнати в чистому полі. Або ж що я здатен качку дику (на яку інші мисливці йдуть із рушницею та з добрим собакою) голими руками зловити, самим поглядом обскубти й зварити не в казані, а в пригорщі – й то без води! І, мовляв, я такий учений, що ліпше за щуку знаю щучу науку, можу навчити плавати й дрібну рибу ловити; що годен перевчити орла співати, солов’я щебетати, а жабу-ропуху кумкати по-моєму.

Як би вам на світі велося, якби довкруг таке плелося та верзлося?!

Осінь – пора весіль, а в голови колгоспу Михайла Григоровича Дима якраз дівка стала на порі. А коли дівка дозріє, то треба дивитись, щоб не перезріла, бо дівка – це такий овоч, який не законсервуєш, бо дівка – це така ягода, яку не засушиш на зиму. Дівчина – це те літнє наливне яблуко, яке любить, щоб його зірвали саме впору. І хоч кажуть, що лакома вівця до солі, коза до волі, а дівка до нової любові, та то не про Катрю, не про головишину дочку: і вродлива, і розумна, і скромна, і шаноблива. Скінчила школу, за бібліотекарку стала в яблунівській бібліотеці, свої хлопці підсипатись до неї побоювались, то вона приманила собі жениха із Сухолужжя, поблизького села.

Сам чорт не пізна, яка з дівчини вийде молодиця, а тут усі в один голос: за Катрею й посагу ніякого не треба вона сама – найкоштовніший скарб. А що жениха її в Яблунівці не знали, то всякі пересуди ходили. Мовляв, і підстаркуватий: тоді надумав женитись, коли по деяких колгоспах уже й бики почали телитися. Мовляв, і з виду не вельми лепський: йому, либонь, і посеред білого дня кислиці сняться. Мовляв, і не з мастаків, що хвоста зайцеві закрутять, що на парашуті під водою на дно морське спустяться, що в армії на танку літають, мов на літаку, а стріляють мимо молока в десятку!

І мене занесло на весілля, що грало духовою музикою, співало, танцювало й реготало в хаті й за хатою в голови колгоспу. Танцюрист із мене – як із соняшникової бадилини мисливська рушниця, та, випивши гранчак пекельної, таки погойдався між гурту молоді і, не шукаючи пари, сам зі своєю тінню заходився танцювати. А що тінь моя була неповоротка й не вельми вправна, то я заточувався, шкопертався, бубонячи вголос:

– Може, й не хочу танцювати, так черевики дуже просяться.

І покрикував до музикантів:

– Утніть до гапликів, щоб ґудзі сміялись!

І до хлопців, що з мене глузували:

– Сорочка моя ще не скоро цвинтарем засмердить, ото й танцюється!

Язикаті дурносміхи, рум’яні від горілки, як варені раки, кепкували з мене:

– Танцювала Ганька з Грицьком, вибила три зуби цицьком!

А я ходив вихплясом, і язик мій озивався тулумбасом:

– Отакої чеберячки! Отакої шкандибачки! – І приспівував собі під ніс, щоб ніхто не чув: – Оженився навісний та взяв біснувату, та не знали, що робити, підпалили хату.

Михайло Григорович Дим (циган циганом: чорні кільця волосся в’ються над чолом, як молоденькі гадючки в кублі, брови блищать двома добре наточеними ножами, а губи – наче ситі п’явки, що намертво присмоктались до червонястого, набряклого кров’ю обличчя) стояв під грушею, що світила хмарою жовтих грушок, наче свічками.

– Танцюйте, Хомо Хомовичу, – під’юджував. – Вам танець – мов ота диковина з некованою собакою, що біжить по льоду й не спотикається.

– Ага, танцюриста – наче глиста, ну а танець-вививанець! В славнім танці-вививанці я танцюю вдень і вранці, а як танець дотанцюю, то горілкою смакую!

Очі в Михайла Григоровича, як великодні писанки, світились, усе підхвалював мене:

– Танцюєте славно: одна ваша нога – в горох, друга – в сочевицю!

– Кажіть, що хочете, однаково між нами чорт межу не переоре!

– А так, Хомо Хомовичу! Не посваримося за отой міх, у якому порожньо.

– І за масляні вишкварки на вашому весіллі не погарикаємось.

– Свайба не свар, а свар не свайба.

Радість і хміль дзюрчали по моїх жилах, мов огонь по соломі. Ліва рука викручувалась навиворіт, права лізла мені ж за шиворіт, ліва нога ходила стрепетом, а права нога плавала кречетом. У грудях полум’я жахкотіло, й у тому полум’ї серцю було так палко, мов на гарячій сковорідці свинячому кендюхові, начиненому гречаною крупою зі свіжою кров’ю.

А й молодь довкола давала лиха каблукам, закаблукам і передам. Хіба їм багато треба? Вип’є дві неповні, а третю недолиту, ліктем закусить, рукавом витреться – і вже язик у нього в роті скаче іі січе, мов град по шибці, і вже йому ноги біснуються у польці-тропотянці, наче в грішної душі перед судним днем. А молода дівка, що й без браги хмільна, таку весільну веремію бачачи, займеться від чужого завзяття, шал терпкий прониже її гінке тополине тіло, мов блискавка, – і вже, дивися, та блискавка скаженим життям живе в єстві її, вже палить її – й не спалює, вже солодкими корчами корчить її стан!

Тут і молодий із молодою на музику духового оркестру вийшли з хати – наречена в білому шумовинні фати, як водиться, а жених у чорному костюмі, мов грак у весняній борозні. Танцювальний вогонь пригас, наче рясною зливою залитий, хоч духовий оркестр і вшкварив шпаркіше. По вже прижухлій траві, по опалому вишневому та багряному листю пустились у танок молода з молодим. І навіть я, підтоптаний (отакий, що якби зараз оженився, то забувся б і пішов у солому спати), задивився на них.

І, горенько моє, краще б я не об'їдався волоськими горіхами, краще б не звідав ніколи сили своєї ясновидющої, а завжди зоставався у колгоспі «Барвінок» старшим куди пошлють, до того ж позиченим Одарці Дармограїсі за телицю!..

Бо за плечима в жениха, що добився до нашої Яблунівки аж із Сухолужжя, мерехтіла, ткана з срібних волоконець бабиного літа, химерна хатинка. І добре, якби в тій хатинці побачилось мені оце весілля, весільчани, хлопці з духового оркестру, що з однаковою майстерністю грають на весіллях і на похоронах, якби мені в тій хатці зараз побачилась Катря-наречена, що сяяла закоханістю, й щоки її, наче пелюстки ружі, палахкотіли рум’янцями. А то ж ні, а то ж зовсім інше відкрилось мені...

Зграбненька станом, схожа чимось на волошку в житі, з похватистими руками, сиділа за столом міської квартири молода дівчина-мати й годувала з ложечки хлопченя. А воно ж, видно, вродилось неньці на вовчі сльози: руками пацає, ногами хвицає, кочевряжиться, випендрюється, а язичок белькотить у роті, мов чорт у болоті. Мати й так, мати й сяк до дитини, припрошує до обіду, а воно ж таке норовливе й лихе, мов неоперений когутик, що й на батьковому смітнику воєвода!

Молода, в щасті та в радості, танцювала з женихом, а я приглядався до того, чого ніхто не бачив, – до химерної хатки, яка сяяла за плечима в хвацького молодика з Сухолужжя, що, либонь, уміє й дідькові очі прошити, коли вподобала його така дівчина, як дочка голови нашої артілі Катря. А в химерній хатці тим часом (чи то пак у поменшеній міській квартирі) вередливому дитинчаті, мабуть, того бажалося, чого дома не малося, бо бридилось проти страви в ложечці, мов кіт салом.

І було воно, те хлопченятко однорічне, і пампушечкою лобика, і вареничками вушок, і макогончиком носа, і плескачиком підборіддя, і паляничками щічок, і квасолинками очей, і кавалочками губок краплина в краплину схоже на свого батька, себто на жениха із Сухолужжя! Бо якби не на нього було схоже, то чого б ото зараз кочевряжилося за його плечима в химерній хатці, таємницю якої міг бачити тільки я.

Ну, Хомо, чи не пощастило тобі побачити ялові гуси, що на псарню літають і потроху молока носять?

Ну, Хомо, довідався таке, що ні пришить, ні прилатати!

Так-таки, Хомо: сирено, маслено – корова ожеребилась!

А бодай мене курка вбрикнула, а рак урачив, ніж я діждався такої несосвітенної дивини сподобитися...

Зло – зненацька, знагла! – загриміло в моєму тілі, мов залізна бочка, що котиться з кремінної гори. А злий чоловік зліший од вовка, в нього від злості болять кості, на що гляне – те блідне. Й під моїм поглядом поблід батько молодої, циган циганом, Михайло Григорович Дим, і хлопці з духового оркестру сполотніли, жовті грушки на гіллі стали попелястими, й синє небо над Яблунівкою посизіло, мов крило голуба.

Молоду запросив до танцю весільний староста, виряджений у стрічки та квіти, а мене якась нечиста сила повела прямісінько до жениха, і ця нечиста сила прохрипіла моїми губами:

– Давай одійдемо та поговоримо!

Його очі стали такі моторні, наче ось-ось зірвуться й на пожежу побіжать.

– Ти чуєш чи не чуєш?

Нижня губа йому сіпнулася туди-сюди, як жінка, що бігає без солі.

– Тобі вуха замурувало?

Язик йому безмовно рвонувся з рота, мов собака на ретязі, й назад заховався.

Бачачи, що я молодого за барки беру, що молодий не знає, як від мене боронитися, наспіли парубки, родичі молодої та молодого, розгніваний голова колгоспу Дим підоспів і гуртом одтрутили мене від жениха, та ще руки назад викрутили, що й дуба так не змогли б скрутити. Й мене, Хому Прищепу, – єдиного на все весілля, що хотів постояти за честь молодої! – з ганьбою стали спроваджувати геть із саду, з танців, із весілля. І найкривдніше – відлучали від дармової весільної чарки-безтарки, від горілочки-дівочки, від вина-говоруна, від пивця-молодця...

Мене, Хому Прищепу, ясновидющого, у корінь зрющого, у розумі всемогущого! За моє добро – кадук же мені в ребро. Ну, як тут розкажеш Катрі, що не за пройдисвіта їй оддаватись треба, що гідна така дівчина чоловіка, який зможе для неї зорі з неба діставати, який не дасть собі на носі грати, якого й куля не візьме. А як розтолкувати Михайлові Григороничу Диму, що родичається з дідьком, який уже давно грає в свою погану дудку, що зять його завтрашній такий ласий, як попівна заміж, що пускає в хату приблудну псяку, від якої не гоже сподіватись на дяку.

– Одпустіть, хлопці! – вивертаюсь із дебелих рук. – Я ж тільки погомоніти хочу...

– Не шелестіть, дядьку, мов віник по хаті! – регочуть.

– З женихом тільки двома словами перемовитись...

– Дядьку, аж на третій яр чути ваш базар!

– Може, я щастя хочу для молодої...

– Співаєте добре, а перестанете – ще краще! – регочуть і до воріт тягнуть. – Та ви, дядьку, і маму свою пропили б!

– Та не впився я, бо душа міру знає...

– Ага, ваша душа міру знає – надудлиться донесхочу, а потім лежить і барложиться. Залили собі очі, то гетьте за ворота, ген там поза машинами й оріть носом на здоров’я, а людям свято не перебаранчайте!

Й чи турнули щиро, чи сам зашкопертався, а тільки, порачкувавши ступінь-два, сидів я вже біля окоренка тополі. На узбіччі дороги, спиною опершись об стовбур, роззирався на осінню Яблунівку, вродливу, мов молодиця уповні літ, і така мене брала досада – хоч вовком вий, хоч скачи гопки, хоч на небо дерися!

Шолудивий песик, у реп’яхах та павутинні, з розумними, як у царя Соломона, очима всівся неподалік па спориші, молотив хвостиком, збиваючи догори куряву. І так мені закортіло побалакати бодай із собачкою – мов у петрівку льоду забаглось! І ще не встиг я розтулити рота, як цуцик дивно так позіхнув, клацнувши гостренькими перлами зубів, війнув полум’янистим язиком і проказав:

– Гав-гав! Не потурайте, Хомо Хомовичу, журбі! Гав-гав! Журба вас ножем під серце, а ви їй під ніс перцю!

Душа моя так і зайшлася з утіхи від тієї собачої приязні. Кажу:

– Що той чоловік у бога за звір – не знаю!

– Гав-гав – згоджується шолудивий співбесідник, який

мені вже тепер не таким і шолудивим здається. – Не бійся собаки, як говориться між собаками, бо хазяїн на прив’язі!

– Й коли вже люди порозуміються між собою!

– Гав-гав! Як бабак свисне, – гомонить зі мною цуцик.

– І щоб справедливі були одне з одним...

– Гав-гав! Як сова світ уздрить!

– І щоб не обманювали одне одного...

– Гав-гав! І оді, як сорока побіліє!

– І щоб жили по щирості й по честі...

– Гав-гав! Як свиня на небо гляне!

– І щоб не ворогували, а тільки товаришували й сповідали закони дружби.

– Гав-гав! Не було в зайця хвоста і не буде...

З садка долинула весільна музика, а що я сидів під тополею, то ноги мої, поряд лежачи, не могли, окаянні, зостатись у спокої. Гемонська сила музики вселилась у жижки, зворохобила їх – і ноги мої самі стали соватись по спориші і туди-сюди, а то й угору підлітали, наче з перелітними тихими поривались до вирію.

– Ой заграйте, цимбали, щоби ніженьки дримбали!

Я собі сидів сиднем, бо таки обважнів, а ноги – холери ясні, соколи небесні, демони пекельні! – знесамовитіли зовсім і вже так гасали біля мене, Хоми Прищепи, що віри не йнялось: це мої ноги чи, може, якийсь п’яниця загубив своїх п'яних дві, а тепер ось вони й колобродять?

– Танцювала риба з раком, а цибуля з пастернаком!

Е-е, міркую, либонь, таки ноги мої, таки слід утихомирити

якось, бо що, як розтанцюються без міри й подадуться по дорозі гопаком діло, а мене зоставлять отут під тополею гомоніти з шолудивим собачкою, який, ох, і розумний з хороби!

– Цитьте, ноги, – кажу, – цитьте, дурні, ані ївши, ані пивши, не скачіть, дурні, ошалівши! Ви ж бо не голодранці, щоб іти в такі дурисвітські танці, ви ж бо не голобоки, щоб іти в такі, як не на м’ясницю, скоки!

А нога біля ноги тирлується: ліва ось так ушкварила, що й небові жарко, а права вже так гасає, наче цап на городі.

Танцювала Химка з Хомою, цілувалась губа з губою!

Хоч і вхоркались, а ще довго танцювали – поки пісня долинула весільна. А як весільна пісня шугнула хвиля за хвилею по садах та вулицях, тоді ноги вляглись на траві, мов два вірніх побратими, лиш тремтіли дрібно, бо дрож іх бив. Але якби не онеє, то було б теє: груди стали ходором ходити, а з їхнього міха спів через горло полаявся, і горло забриніло, мов срібна сурма. Дівчата кували в саду, а я собі кував під тополею, і шолудивий песик, що мав розумні очі царя Соломона, став наслідувати мене, підтягуючи. І так добре було на душі, що ми з ним одним миром мазані, що піл розчулення сльоза бриніла в моєму співі. Потай міркувалось: «Все один чорт, що собака, що Хома-хорт!»

І ще (поки ноги спочивали під танцю, горло співало, а я собі сидів під тополею і в небо дивився) міркувалось, що годі їсти горіхи, годі бути таким ясновидцем-розумакою. Бо чи самому є втіха з мимовільних, на дурничку надбаних мудрощів? Бо чи яблунівські колгоспники мають спокій і втіху? Е-е, хай собі живуть, як складається, не гоже заглядати ні в їхнє сьогоднішнє, ні в завтрашнє буття, треба вкоротити свій розум та ясновидющість.

XXXI. БУДЕ ЛИХО, ТО НАЙДЕТЬСЯ Я РОЗУМ

Отож, значить, набачившись за те літо й за ту осінь не тільки смалених зайців, а й смалених сов, нахапавшись усіляких стусанів долі не тільки в спину, а й у зуби, побувши на коні й під конем, пізнавши, почім ківш лиха, я нетерпляче очікував, коли вже, нарешті, розпрощаюся з Одаркою Дармограїхою. Не скажу, що був я в неї і товкачем, і помелом, як і не скажу того, що годувала вона мене лиш сіллю до оселедця чи калачем та ще в спину рогачем. Але ж надокучило так бути не самим собою, а за телицю позиченим. Уже мені та породиста телиця здавалась гіршою, ніж три вирви в шию і міх кулаччя на дорогу, про яку потай ночами мріялось.

Відраду в роботі знаходив. Колгоспний корівник став найріднішою домівкою, худоба – за сім’ю: корови здавалися сестрами рідними, бугай замінив брата, якого ніколи не мав, а телята мало не дітьми були. Коли вичищав гній, то вила як прикипали до рук, а руки як приростали до вил, і, забуваючись у праці, сам собі подеколи бачився не грибом маслючком, що крізь землю пройшов і червону шапочку знайшов, а людиною-вилами. А людиною-вилами, що здатна не тільки корівник очистити від гною, а й з усієї Яблунівки вигребти сміття, а й у всьому світі навести чистоту, – якщо, звісно, вчасно не зупинити мене!

Працюючи на фермі, радів потай, що пропала сатанинська хіть до поїдання волоських горіхів. А відтак зникла і їхня чародійницька сила, яка, прямо сказати можна, вділяла мені такого всемогуття, якого не мав ніхто не тільки у Яблунівці, а й, либонь, у районі. А на яку хоробу мені, колгоспнику з артілі «Барвінок», оте всемогуття здалось? Мало мені клопоту з Мартохою, з Одаркою і телицею? Мало вболівань за доярку Христю і незаконного Хомка Хомовича, то ще, значить, і всемогуття на мої плечі, ота ясновидющість? Е-е, краще вже хай люди живуть як живуть, а мені зась тицяти носа в чужий город. Хіба вгадаєш, звідає чи не звідає справжнього щастя красуня Катря, дочка-одиначка нашого голови колгоспу Михайла Григоровича Дима саме з пройдисвітом із Сухолужжя, який з однією пошлюбився, а друга від нього дитину доглядає?

Не варто, либонь, і справді бути отим Хомою, що мріяв заробити на качалках: одну продав, а дев’ять на плечах баби побили! Ген як говорять? Говорять, що й чорт на старість подався в монахи, щоб у монастирі замолювати гріхи, то й мені, Хомі Прищепі, пора за розум братись, не набувати свіженьких гріхів, а скараскуватись їх.

Вік пройде, мов батогом лясне, а життя моє?.. Життя моє – мов ота квітка маку весною на городі: ще не встигла розцвісти й покрасуватись, як уже мають опасти пелюстки од вітру, негоди й часу. А що ж, Хомо, в саквах зостанеться для тієї останньої дороги, з якої вже немає ніякого вороття?..

Такі думки дедалі частіше опосідали мою голову. Бо, й справді, що? Здається, вибір широкий, бо стільки людині судиться за життя!

Судились їй подеколи і ті злидні, що просились до хати на три дні, а потім їх і вигнати не можна. А ще ж, як говориться, на всяку деревину птиця сідає, всяка людина своє лихо має. А хіба обмине ота біда, що на біді їде і бідою поганяє, а як одна біда наскучить, тоді друга до неї прилучить. А вже горе з бідою близькі сусіди, і стільки в світі горя, як піску у моря.

Отож-бо й воно, що в останню свою дорогу кому охота брати злидні чи горе, лихо чи біду! Не для них народжується і живе на землі людина.

Так-таки й не для них? То чому ж тоді зріднена-збратана, що хоч, може, не обнімається і не цілується, та ніколи не обходиться?

Не хочеться класти в сакви і турботу-мати, яка не давала тут і не дасть на тому світі спати. І вже ліпше обійтись без того непевного марення-сподівання, що начебто біля рота мичеться, а в рот не попаде. І не треба отих надій, що їх ні слихом слихати ані видом видати. І хай западеться ота вдача, що лупиться тобі курчам, а дивись, вилуплюється чечіткою. І хай прахом підуть усі солоні сльози, що по морських берегах білими Сивашами поставали.

А що ж тоді людині треба? Яким плодом вона дозріває на схилі свого віку, а той плід увінчує все життя її? Що ж бо з того плодоносіння хотілося б узяти у свою останню дорогу?.. Гай-гай, які тільки думки обсідали!

Якось такий дощ уперіщив, наче порозв’язувались усі зав’язки в бездонного небесного рептуха, і з того рептуха линули на землю потоки води. Розв’язались десь ополудні, коли я на фермі порався, і хмари з кожною годиною все . нижче налягали над Яблунівкою. Важкі, мов гандрабаті гарби, перевантажені буряковою гичкою, хмари не те що сунули над селом, а облягли згори неоглядним кочівницьким табором. І тепер кожна хмара-гарба витрушувала воду, що навіть і не краплями сіялась, а ручаями, струмками. Ці ручаї та струмки мережились у живі, рухливі неводи, в які було надійно зловлено весь видимий світ – колгоспне господарство з будівлями, поля, ставки, сади, хати й городи. Навіть листочки дерев не борсались у немеркнучих вічках дощових сітей, навіть рідкісні пташки поховались, не пробуючи перелетіти в повітрі. Зеленавий, під колір прив’ялої скошеної трави, морок оповив усе довкола і, глухий, безпросвітний, усьому надав гіркоти, все ввергнув у сіру безвихідь. Калюжі блищали не тільки на дорозі чи на стежках, а й на суцільну калюжу обернулось колгоспне подвір’я, на якому виднілись де плуг, де молотарка, де сівалка. Хлющало, капало, дзюркотіло, жебоніло, хляпало, чвакало, шубовскало, цяпотіло, творячи потужний шум зливи, – так, наче поблизу котився водоспад із гори, але ж він, той водоспад, котився не тільки з гори, а й немовби в душі ринув, і ринув із якоїсь кремінної височини. Й хоч усю Яблунівку залито першою в цьому році рясною зливою, і хоч, здається, вже ніде не пройдеш, а лише на човні проб’єшся, – все ж не було кінця й краю цьому осінньому стовпотворінню, цій безнадії, дикому тирловиську негоди.

Тільки я намірився носа поткнути із ферми за поріг, як тієї ж миті обмок, як вовк, обкис, як лис, і змерз, як пес.

– Що? – сміялась доярка Христя, на мене дивлячись. – Узяло, мов багатого за живіт?

– Правду кажуть, що восени ложка води, а цебер грязі.

– Воно, Хомо Хомовичу, і грязі цебер, і води добряче корито. Уже починається осінній час, коли сім погод у нас: сіє, віє, сипле, туманіє, шумить, гуде і згори йде! То чого до Одарки Дармограїхи йти? Гайда на горище в теплу солому – там і переждете негоду. Інші, трапляється, перечікують на фермі – ось і ви перечекайте, щоб не простудитись.

– А хіба сам зогріюсь у соломі? – питаю.

– Чому сам? Там і миші водяться!

– Удвох із тобою не довелося б дрижаків їсти.

– Ой Хомо Хомовичу, такого наговорите, що й покласти нікуди.

Ще погомоніли з нею за Хомка Хомовича, що росте, наче ряст весняний, і послухався я доброї Христиної поради, драбиною подряпався на горище. Поки, гадаю, хлябі небесні вляжуться, то передрімаю в просянці та в горохвянці, у вівсянці та в гречанці. Вкублився в пахучій шелесткій соломі, а й, чую, таємна мисль завовтузилась у голові Я ту мисль жену від себе, а вона, окаянна, так і летить пташкою назад до голови! І начебто я не з отих, що коло пупа чортів купа, що їм ото вольная воля та ще скажене поле... Але ж чому, га?.. Але ж чому солодко про Христю гадкується, що неспроста відраяла по негоді додому йти, що не без умислу послала на горище в корівнику?

Еге ж, міркую під шум дощу, гріх не личком зв’язати

І під ланку сховати, й де ще той гріх, а я вже, можна сказати, якщо в горох чи в гречку не вскочив, то ось уже в гречанім соломі і в горохнянці вилежуюся, зогріваю кубельце.

Хе, й справді миші водяться, бач, якими тонесенькими скрипочками попискують зовсім близько, наче аж до мене добираються, по грудях ось-ось побіжать, по спині шелеснуть...

Суща істина, що з одного дерева – ікона і лопата, бо й сам я, Хома Прищепа, маю таку душу-комірчину, в якій, коли пильніше придивитись, десь на покуті ікона висить, спитими барвами мерехтить, а в куточку під іконою й лопата стоїть, якою біля гною ходять, землю перегортають, зерно перелопачують. Дедалі дужче вгріваючись у горохвянці і в гречаній соломі, склеплюючи сонні повіки та на чудо и образі доярки Христі потай сподіваючись, я раптом побачив ген-ген далеко за межі корівника. Повірите чи ні, а тільки десь позникали крокви і лати на горищі, не стало сніпків ушитих на латах, натомість одкрився мені далеко видимий білий світ. Одкрилась мені Яблунівка в полоні блакитних вод нинішнього потопу, що могутнім, нездоланним військом стояли довкола нашого подільського села, а вгорі над нею – прекрасні й водночас страшні в своїй судній погрозі небеса, ладні знову розверзтись, щоб пролитись на землю грізною силою смертельної зливи.

Води грали неживою синявою, по водах попелясто-чорні брижі зловісними зграями брижились, обрію ж не було видно обрій потонув у ліловій млі. В повітрі ледь переблискували гострі молочні блискавки, супроводжувані не те що громом, а добре чутним дрижанням. Це дрижання вловлювалось не тільки вухами, грудьми і всім тілом, а й ним пронизані були саме безмежжя вод, погрозливе повітря, це дрижання прошпилювало кожен листочок, бадилинку.

І відкрилось мені, Хомі Прищепі, моє месіанське покликання. Це месіанське покликання було таке просте й зрозуміле, як будь-який параграф із статуту нашої артілі.

й воно в передчутті потопу, який чомусь мав запопасти лише саменьку Яблунівку, наказувало мені мерщій будувати корабель, а в кораблі рятувати все те, що згодиться в майбутньому.

І тільки я, стоячи на березі несамовитого пінистого моря, що шорсткими язиками хвиль облизувало коліна, встиг подумати про рятівний корабель, як він уже стояв у яблунівській гавані під зеленими вербами з гордим написом на кормі «Барвінок». А сам я вмить опинився на капітанському містку, що вібрував у передчутті близької бурі. Й усвідомлюючи, що гаятись не слід, я взяв у руки мегафон і прокричав щодуху:

– Товариші колгоспники, а також баби і діти, активно прошу на корабель!

Голос мій громом покотився над пустельним лоном вод, і десь далеко у мороку відгукнулись громи небесні, від яких Яблунівка гойднулась, мов п’яна бадилина.

До корабля вилаштувалась черга (позбирались не чужі, звісно, а всі ж таки свої, яблунівські), і вмить за моїми плечима щось захурчало, війнуло холодком. Це витав чи дух якийсь, чи ангел, чи нечиста сила – і ця несподівана проява, що мала подобизну сільського листоноші Федора Горбатюка (за ангельськими плечима в неї стримів горб) проказала гаркавим голосом листоноші ж таки:

– Треба пускати на корабель у порядку живої черги, але ж усі не вмістяться, Хомо! Дуже багато бажаючих, а судно не гумове.

Я замурував вуха на ту пораду, й на корабель дружно посунула вся Яблунівка – старі баби й старі діди, яким позоставалось три чисниці до смерті, підпираючи себе костурами, ковіньками, герлигами, почеберяли попереду; матері з дітьми та ще й з немовлятами на руках живою хмарою подались на корабель; дядьки й парубки товпились позаду, готові, здається, на свої спини й на свої плечі прийняти вагу невидимої загрози. Хто йшов із торбою харчів, хто з вузликом одягу, деякі діти несли книжки чи цяцьки, якийсь хлопчик пригортав отого шолудивого песика, з яким я зовсім недавно гомонів на весіллі в головишиної Катрі, а замурзана дівчинка-циганочка тулила до грудей руденьке, як випалена глина, кошеня. Потомствений яблунівський конюх Максим Грень, схожий своєю подобизною на добре вхорканого жеребця, у німому забутті ніс вуздечки й стремена. Потомствений яблунівський лавочник Петро Кандиба, нині своїм обличчям ще дужче нагадуючи заячий вид, захопив із собою двошалькові терези, а за пазуху назичив гирьок усяких розмірів. Дмитро Варченко – худий, мов крук, із лицем, що нагадувало виквацяну в дьогті халяву, і з гострою сокирою носа, наточеного на найтвердішому точилі, – йшов із важелезним молотом, який іще дихав розпеченим залізом і жаром розджохканого горна. Вчителька яблунівської школи Ганна Ксаверівна, що грає в клубі на концертах художньої самодіяльності, тримала в руці пучечок нотних паперів, на яких, здається, кожен музичний знак палав червоним розплавленим золотом. Буфетниця Настя, зодягнена в білий халат, покивуючи овечими кучерями на барилі-голові, тулила до грудей кухоль, на дні якого сіріла пивна піна.

За моєю спиною сухо зашаруділо повітря, розгойдане крильми прояви – нечистої сили в образі горбатого листоноші Федора Горбатюка, яка прошепотіла в самісіньке вухо:

– Ой Хомо, не вмістяться отаким гамузом, корабель на дно піде, сам не порятуєшся...

Я, замурувавши слух на таке застереження, й далі пропускам до могутнього черева судна, що погойдувалось на моторошнім зеленавості вод, усіх тих, що прагли порятуватись од повені. Доярка Христя з маленьким Хомком Хомовичем на руках... Жилавий, наче з сириці скручений, побатожений від голови до п’ят набубнявілими жилами дід Гапличок... Тракторист Максим Діхтяр однією рукою обіймав свою жорстокосерду жінку Марію, а в другій міцно тримав вузол із якимись запасними деталями до трактора... Кастальський, директор школи, наш глибокошанований Діодор Дормидонтович, ніс велетенський глобус, де було намальовано зеленаво-рудяві острови й материки з блакитними жилочками рік та з голубизною морів і океанів, а також, мабуть, іще значилась поки що наша Яблунівка.

– Хомо, – знову озвалось над вухом, – нехай Кастальський хоч глобуса викине!

Але велемудрий і гордий Діодор Дормидонтович уже зник у череві корабля.

Усіх умістило судно, пойменоване «Барвінком»: і механізаторів та шоферів, і фуражирів та доярок, і працівників торгівлі та колгоспної бухгалтерії. Прийняв корабель на свій борт не тільки передовиків, а й ледарів та окозамилювачів; не тільки дбайливих і старанних, а й марнотратів і безтурботних; не тільки добрих та щирих, а й симулянтів, ненажерливих, заздрісних. Бо Яблунівка, як і всякий інший шмат нашої землі, проростає не тільки людським повнозерним колосом, а й людським куколем та чортополохом. І хоч бур’янів менше, та не росли ще ніколи без них культурні злаки, отож на моєму кораблі мали вміститись і вони.

Одарка Дармограїха, ще звабливіша в таку страшносудну хвилину, ніж будь-коли (сама видавалася за пишний квітник, а серед того квітника вирізнялися груди – золоті соняхи, губи – криваві маки, очі – чорнобривці та щоки – пелюстки маку), несла ярмаркову свою, з червоного верболозу в’язану велетенську корзину за спиною, а з війстя корзини виглядали якісь вузлики, пучечки, торбинки, віночки, голови півня та курки, писок кроля, свиняче рило...

– Дармограїху без довідки з міліції на корабель не пускай, – нашіптувала на вухо нечиста сила в образі крилатого, ангелоподібного листоноші Федора Горбатюка.

Але й Дармограїха з кошем своїх пристрастей зникла в череві судна.

– Хомо! – долинуло з суші чи з вод, із землі чи з-під землі. Кликано було мене голосом моєї рідної жінки Мартохи чи, може, тільки здалося? Либонь, не здалось, бо в гурті яблунівців начебто не майнула її постать, не засвітилось обличчя.

І, значить, наспіла пора брати всякої тварі по парі. Насамперед стали підступати до корабля, слідом за людьми, всякі домашні птахи – півень та курка, качка та качур, гуска та гусак, індичка та індик. І тільки за ними прохолов слід, як заквапилась усяка інша крилата пташина живність – горобці, ластівки, ворони, горихвістки, очеретянки, корольки, шпаки, сороки, вівчарики, славки, малинівки, жайворонки, оляпки, щиглики, пищухи...

Молоденьким вужиком уповз до мого вуха застережливий шепіт нечистої сили:

– Нащо брати ремезів чи повзиків? Ні зябликами, ні іволгами, ні сойками у майбутньому людей не нагодуєш, а на кораблі місця обмаль, дивись, щоб на дно не потягло.

Та хіба міг я, Хома Прищепа, закрити доступ на корабель зозулям, одудам, перепелам? Чи можна було б завтрашню – після потопу – Яблунівку уявити без віщого кукання щирих зозуль по левадах? А чи видавалися б колгоспні поля живими й одухотвореними без перепелиного підпадьомкання у пшеницях чи житах? А як би почувалися закохані без солов’їних переспівів у садах, без солов’їних солодких мук? Усім птахам моєю волею була відкрита дорога на корабель, що під живою вагою вже став помітно осідати у воді, а тому-то без страху, в палкій надії порятуватись і вижити над моєю головою пролітали чаплі, лелеки, лебеді, крижні, чирки-тріскунки, шуліки, яструби, журавлі, чайки, стрепети, деркачі, дрохви, сови, дрімлюги, сиворакші, плиски, сорокопуди, дрозди, корольки, синиці, щиглики, стрижі та безліч інших птахів, за якими я й не міг устежити своїм гострим оком. У повітрі стояло шурхотіння крил, тонке тріпотіння пір’я, приглушені посвисти пташиних горлечок, що нагадували щебетання чи спів. І я почувався так, наче вони перелітали через самісіньку мою душу, через тремтливе її війстя, відкрите для пташиного остраху за своє майбуття, відкрите для завтрашніх пташиних пісень.

– Хомо! – пролунало так, наче то озивалась до мене Яблунівка з обійстями, садами та городами, й знову причувся в тому поклику голос моєї рідної жінки Мартохи.

Майнули фазани, шугнули бджолоїдки, гайнули деркачі, ще якісь пернаті шаснули в рятівне черево корабля, як за ними поповзли вужі, змії, миші, їжаки, якесь чудне гаддя, якого, либонь, при денному світлі й не доводилось бачити. Далі показались єноти, борсуки, ондатри, видри, нутрії – яка тварина по воді пливла, а яка по суші добиралась. Не забарилися зайці, біляки та русаки, слідом за ними появились на березі хитроморді та вогненнохвості лисиці, дика кізонька прийшла з диким цапком із лісу, навіть гіллясторогий лось появився – де тільки такий красень вигулювався коло Яблунівки, адже нетрів і хащів тут нема...

– Рятуй колгоспну худобу, Хомо, бо не поздоровиться, – вповзав до вуха шовковим шнурком голос ангелоподібної нечистої сили в образі листоноші Федора Горбатюка, що витав на крилах за моєю душею. – Який тобі зиск із кротів та їжачків, із мишей-полівок та з руденьких білок? Після потопу їхнє поголів’я не розведеш так, щоб виконати план здачі м’яса, ось наш район і відстане в зведенні, тоді матимеш прочухана.

І коли на кораблі поховались навіть найдрібніші польові та лісові звірята, я таємною силою своєї волі наказав рушити до корабля коням, коровам, свиням, вівцям, козам, телятам. Застугоніла земля, й колгоспна череда з ревом по напівзатопленій греблі через став рвонула до корабля. З усієї череди я відібрав кілька найпородистіших, що давали молоко найвищої жирності, ходили в рекордистках, а доярки біля них ставали якщо не маяками, то, в усякому разі, мали премії й почесні грамоти.

– Хомо! – залебедів у вусі зляканий голос ангелоподібної нечистої сили, що схарапуджено лопотіла крильми за моєю спиною. –Матимеш строгача, Хомо! Треба рятувати все поголів’я худоби! Завтрашня Яблунівка завалить план здачі м’яса, доганою пахне!

Та що догана мені, Хомі Прищепі, старшому куди пошлють? Так само й посади не позбудусь, бо живу без неї. Отож, чинитиму так, як наказує глузд, а глузд так само велить відібрати для завтрашньої Яблунівки найкращі породи коней, найефективніші породи свиней, овець.

– Коні – сама заморока. Трактори й машини оброблятимуть землю, а коні вже сьогодні більше для шкуродерні годяться, ніж для діла. Ох і перепаде! Уже зараз можеш сам милити собі потилицю й не чекати, коли намилять після потопу... Де видано, щоб свині в усіх статистичних звітах не фігурували, як же завтра звіти обійдуться без свиней?

Тим часом довколишні води мовби з глибини своєї набрякли зловісним мороком, земля почорніла, хмари вгорі вкрай обважніли, ладні ось-ось обрушитись додолу смертельними потоками дощу. І коли можна було вже відчалювати від яблунівських розлогих верб, спрямовуючи корабель у шал стихії, у вир повені, – як знову лоно вод і лоно суші наче розверзлось, озвавшись зболеним од муки голосом моєї рідної жінки Мартохи:

– А щоб ти, Хомо, пропав, щоб тебе пранці побили, щоб тобі довіку заціпило, коли ти не чуєш, як я тебе кличу й докликатись не годна. Щоб на тобі, Хомо, сорочка тряслась, щоб на тебе гриміло та блискало, щоб воно тебе по всіх світах розплескало!

Справді, гримнуло й блиснуло в небесах – і в неживому, моторошному світлі раптом угледів я Мартоху, мов з хреста зняту, простоволосу: стояла під шелюгою, по якій ішов хвиля за хвилею грізний пошелест, і в німому розпачі заломлювала руки.

– Мартохо, хутчій на корабель, бо ось-ось відчалюємо, – гримнув я громом голосу.

– Як то хутчій? Як то відчалюємо? – запитував сам біль її зсудомленими вустами. – Й кинеш мене саму напризволяще отут? Бач, він і лапки склав, діла нема до мене. З топленої хати їде – і двері кидає!

– Де ж ти, Мартохо, барилась, коли все живе поховалось у трюмах? Сідай мерщій, бо вже небо ген розперізується на наші голови, потоп суне!

– Я барилась!.. Я дармувала!.. Та в мене од діла голова біла!.. Я, Хомо, в лузі, а ти в переплузі... Бач, весь світ пригорнув до грудей – і радий.

– І радий! – відказав гордо над грізним лоном вод і грізним лоном суші. – Я, може, всю Яблунівку порятував!

– Яблунівку, може, й порятував собі на погибель!

– Як то на погибель?

– Бо на погибель! Бач, Яблунівку рятував, а за телицю забув. – У моторошному сяйві блискавок Мартоха стояла мов живий суд і жива кара. – Тобі Яблунівка дорожча чи наша телиця? А вона, рогата, збісилась, мов на зло, гасає галасвіта, а я за нею бігаю, язика висолопивши. Як же я без телиці, Хомо, та й на корабель піду? Вже краще загинути разом із телицею, ніж розкошувати без телиці. Ото кидай своє корито, гайда на берег та й удвох ловитимемо оглашенну!

– Де ж ти її зловиш, коли вже ось за комір ллється!

– Хомо, мені телиця дорожча за всі багатства світу! Я тобі жінка чи не жінка, що не слухаєшся?

– Але ж не забувай, Мартохо, що я позичений, – кричу в розпачі.

– Уже скоро будеш не позичений, – кричить у гніві, – бо за кілька тижнів весь строк тобі виходить бути в Одарки Дармограїха ти будеш мій, і телиця наша.

Ангелоподібна нечиста сила шарудить за плечима й нашіптує на вухо, сміючись:

– Навіть якщо знайдете свою телицю, однаково на корабель брати не можна, бо заповідано брати всякої тварі по парі, а худібчину вже взято!

Правду-таки нашіптує зловорожа сила, втішаючись із Мартошиного горя і моєї гіркої безвиході. Лишенько, що ж мені діяти: правити кораблем у море й зоставити Мартоху на вірну смерть чи й далі вмовляти? Але ж не вмовиш її, бо уперлась, як баран у сіно, бо вона така, що насподі лежатиме – і в вічі плюватиме, бо краще глухому проповідь прочитати, ніж Мартоху мою переконати.

А небо вже опустилось низько-низько, а хмари вже ось-ось по землі черкатимуть, а блискавки сіпаються біля мого чола, а громи не десь гримлять, а наче у вухах вибарложуються, а вода з глибини дихає синьою чорнотою, що дуже схожа на розпечену смолу в пекельних казанах, довкола яких порядкують чорти навіть без чорних окулярів.

– Що ж ти, Мартохо, – зі сльозами дорікаю, – стала, як окунь проти води? Я тобі печене, а ти мені – смажене! Я тобі про цибулю, а ти мені про часник! Гайда на корабель, Мартохо, поки ще є хоч найменша змога.

– Хомо, твої слова мене не беруть, вони з мене шкуру не здеруть. Нумо на берег та й станемо вдвох телицю ловити!

Трясця мене побила б: комусь, бачте, й на трісочці прядеться, а мені й веретенце не хоче! Мартохо, зла личино, ти ж без ножа ріжеш. Схаменися, отямся, стара шерепо, а як не отямишся – після потопу на розлучення до суду подам, хай навіть сміються оті кури, яких захопили на корабель для майбутнього розплоду.

І тут я вгледів над султанами будяків метелика з жовтими та бордовими цятками на крильцях. Метелик перелітав од стебла до стебла, крильцята мерехтіли, творячи живий строкатий вогонь. За такими метеликами у далекому дитинстві я бігав колись по яблунівських лугах, і ці метелики – на війні й після війни – зоставались найсолодшими моїми споминами, щімко нагадуючи про здиміле юне життя. Невже наш корабель відчалить, так і не порятувавши від потопу це химерне диво, це наче з самої ніжності ткане чудо? І в завтрашніх яблунівських лугах мій Хомко Хомович, підрісши, гратиметься в квітах, над якими не літатимуть отакі сонечка, й він не бігатиме за ними, щоб зловити, щоб у долоньках угледіти дивну красу?

І я, мов із гілля зірвавшись, ступив із корабля на берег, що клекотів пінявою хвилею. Моя рідна жінка Мартоха сплеснула з радості руками:

– Нарешті шубовснув, мов чорт у воду, а то хоч стріляй у нього – не слуха, все своїм трибом робити хоче. А твій триб, Хомо, це телиця!

Метелик – мрія мого дитинства, незбагненна музика, барвиста гра – сів на чубчику сивого полину, і я спрожогу кинувся туди, силкуючись зловити в пригорщ.

– Тю, окаянний, –стетеріла Мартоха. – Метелика надумав ловити... Авжеж, дурним бути – не дуби гнути...

Метелик моторно вивернувся і, тріпочучи крильцятами, полинув понад травою. Подеколи вітер прибивав його низько до землі, подеколи подих близької бурі збивав кволе тільце вбік, і мені здавалося, що метелик ось-ось дасться до рук.

– Хомо сердешний, не будь отим вухатим, що в нього вітру багато, схаменись! Навіщо решетом у воді зірки ловити, коли треба телицю шукати...

Метелик – живий дух мого дитинства, його невловна радість, його рожева мрія – не боявся ні потопу, ні віяння загибелі, метелик линув над спечаленою землею, ведучи мене за собою, наче на невидній ниточці.

– Хомо любенький, сім літ минуло, як музика грала, а ти ще й досі скачеш... Ой лишенько, навіщо все життя з тобою тягалася, чом вчасно не відцуралася, бо ж у голові твоїй – наче в пеклі пекельному – нічогісінько не видно.

Метелик, тручуваний туди-сюди вітром, пурхав і пурхав уздовж берега, де скипала смоляна вода, я намагався зловити це химерне чудо, наче від порятунку метелика залежала майбутня доля всієї Яблунівки, а тим часом ринув дощ. І за його холодними батогами, і в його хистких лозах не стало видно корабля з ангелоподібною нечистою силою в образі листоноші Федора Горбатюка, в тенетах зливи пропала моя рідна жінка Мартоха, зблякла й погасла вся Яблунівка, ось тільки метелик не зникав, пурхав і пурхав, жеврів і світився, а я все квапився за метеликом, усе не втрачав надії порятувати його, нерозумного. Бо начебто він і був саме тим найдорожчим, що складало суть мого життя й що слід було неодмінно порятувати, – не так, може, для себе, як для Хомка Хомовича і для всіх інших маленьких дітей, що через сім днів після потопу гратимуться в яблунівських лугах. Притомлений, змокрілий, та з непогасними жаринками на крильцятах, метелик уже був зовсім близько, я побіг хутчій по мокрій щириці, по слизькій лободі – й ось він, нарешті, у курінці моїх долонь, в їхньому прихистку.

І я відчув, що опинився в морі води, якою хмари пролились на світ. Вода хутко прибувала – спершу по коліна, далі по пояс, згодом по груди – і я спробував плисти. Але як ти плистимеш, коли долоні, зімкнувшись, бережуть упійманого метелика, охороняють химерне диво, не відпустять нізащо. Я квапився туди, де в дощовому мороку мав стояти корабель, а вода вже сягала по плечі, далі по очі. І вже очі мої потонули у морі, що зімкнулось над головою, і вже я плив під водою, тримаючи в пригорщі метелика, диво з див, чудо з чудес, найзвабливішу мрію з усіх мрій свого дитинства...

Плюскіт дощу бився у вухах зграєю розтривожених бджіл, тяжким чадом пригнічував голову, в якій потроху розвиднялося, скресали в ній думки й почуття, а коли добре розвиднилось, а коли добре скресли думки й почуття, знайшов я себе раптом у гречаній соломі та в горохвянці на горищі колгоспного корівника. Й мимоволі підніс до очей долоні, бажаючи поглянути на врятованого метелика.

Проте на шкарубких долівках моїх долонь метелика не було.

Зосталось відчуття доторків його крил, тріпотливого тільця, якесь вітряне відчуття його польоту, але самого метелика не було, наче лунь вхопила.

Навпомацки налапав драбину, спустився по щаблях із горища в корівник, де пахло гичкою, жомом, сіном і молоком. ї найперше, що у напівмороку впало в очі, – це врятована мною від потопу худоба, що лежала на теплій підстилці, ремиґаючи й зітхаючи. І з великої радості почуваючись старим дурнем, що дурніший од усіх молодих дурнів, я ступив до врятованої мною корівчини й поцілував межи кручені роги. А вона, рекордистка і ударниця, поглянула вдячними – у віночках довгих, жіночих вій – очима й ніжно мукнула...

Яблунівка після потопу була ще краща, либонь, ніж до потопу. Вода майже вся зійшла, лиш подекуди великі калюжі дригоніли од вітру, й дерева стояли, мов хлющі. Трапився собака, що біг понад ставом, гуси пливли вервечкою по хвилях, табунець качок. Собака, вгледівши мене, вдячно гавкнув, гуси загелгали, качки закахкали. Я приглядався до ставу в темній рамі з рогози, очерету і верб – рятівного корабля вже ніде не було. Ось там же він стояв, під шелюгою, в леваді тітки Вівді Оберемок, нашої яблунівської самогонниці, а ген біля тієї верби в зловісному світлі блискавки явилась була мені Мартоха, кличучи шукати капосну телицю. А там он я біг за метеликом, що перелітав між трав та бур’яну...

Врятована Яблунівка була сумирна й по-осінньому печальна, мовби й досі переживала жаску гіркоту недавньої пригоди, що благополучно закінчилась.

Змучений і щасливий, я снував солодкі гадки про Яблунівку: ростіть, дерева і трави, розмножуйтесь, птахи, звірі, гаддя й колгоспна худобо, живіть у щасті, молоді й старі, розумні й дурні, щирі й улесливі, дурносміхи й насмішники! Живіть доброю волею свого рятівника Хоми Прищепи, який жодному з вас не пошкодував місця на своєму кораблі.

У вечірніх сутінках ішов назустріч листоноша Федір Горбатюк, зовсім не схожий на ангелоподібну нечисту силу зі святими крильми за плечима, і я чомусь, не бажаючи здибатися з ним і вступати в теревені, хутенько звернув у бічну вуличку.

XXXII. НЕ ПОГОВОРИВШИ З ГОЛОВОЮ, НЕ БЕРІТЬ РУКАМИ!

Стоять вила, на вилах короб, на коробі махали, на махалах зівали, на зівалах шмаркали, на шмаркалах зеркала, а на зеркалах єль.

Чи годні втямити, про що йдеться в цій загадці? Або інша загадка.

Стоять два стовпи, на стовпах діжа, коло діжі ручка, на діжі макітра, на макітрі ліс, а у лісі є кувіка, що кусає чоловіка.

За всіма цими маскуваннями першої і другої загадки криється дуже проста розгадка. Йдеться про людину – хай народилась вона в Яблунівці, у Малих Дубових Грядах чи в Сухолужжі. Й не тільки на нашій землі, а десь у Палестині чи в Японії. Але дивно: от про яблунівського колгоспника можна, либонь, сказати, що в нього не обличчя, а – густий ліс, чисте поле, два соколи, бомба, тромба і брехач. А вже так про японця, здається, не скажеш. І про його язик не скажеш, що – шотовило-мотовило попід небеса ходило, по-турецьки заводило. А от коли про Яблунівку йдеться, то тут про будь-чий язик так можна сказати – хай то буде Одарка Дармограїха, дід Гапличок чи фуражир Ілько Дзюнька. І про будь-чиї зуби можна сказати, що то – на червоній поличці білі курчата сидять. І про сивину яблунівського діда – упав сніг на гору й ніколи не згине.

Здається, розгадали загадку, тепер знаєте, що про людину мовиться, про її голову, обличчя, зуби, язик, рот, руки, ноги, але, розгадавши загадку про людину, чи розгадали при цьому саму людину? Того ж самого яблунівця розгадали – хай це буде листоноша Федір Горбатюк, тракторист Максим Діхтяр чи буфетниця Настя? Я все своє життя розгадую свою рідну жінку Мартоху, вже, либонь, усі звички знаю, і норов знаю, хитрощі-мудрощі її вивчив, годен передбачити, якої вона завтра мені заспіває, – але завтра Мартоха знагла мені такої заспіває, що тільки об поли руками вдаришся: невже це моя знана-перезнана, вгадана-розгадана жіночка, а не якесь шереписько, проява, характерниця?

Та чи я, Хома Прищепа, розгадав сам себе? Знаю, чого від своєї вдачі можу сподіватись бодай сьогодні ввечері, не заглядаючи навіть у завтрашній день? Еге, не судилось, видно, відати, коли кудкудакнеш за п’ятак, а кукурікнеш за копійку! З тієї причини іноді й мусиш, як мовиться, пришивати кобилі хвіст, хоч у кобили і свій довгий...

Тільки осінь яблуком спілим спалахне, чорнобривцем запахне, зачорніє першими борознами в полі, зораними під озимину, – Яблунівка і заміж виходить, і шлюб бере, і хлопців до арміє проводжає. Воском палають груші-лимонки на гіллі, на стерниську велетенськими кораблями жовтіють ожереди соломи, на цукрових плантаціях буряки – лава за лавою, чота за чотою – складають свої буйні козацькі голови в нерівній боротьбі з колгоспницьким завзяттям, вітер перевертає золоті прокламації опалого яворового та березового листя на шляхах, перелітні птахи полетіли чи ще тільки збираються зграями відлетіти до вирію, – а в Яблунівці беруть шлюб за шлюбом, і грає музика, й лунають пісні, й не одне старече серце заниє, здригнеться в неясному смутку за відлетілою молодістю, за тією дивовижною птахою, що начебто поринула до вирію, та так чомусь і не повернулась назад, на поля й луги безмежної людської душі...

Отож, після потопу, коли я врятував Яблунівку й коли все живе й далі могло жити так, як заманеться, як бог на душу покладе, а подеколи й так, як годиться за приписами статуту артілі, – отож, значить, у цю пору село святкувало весілля за весіллям. А коли грають весілля, то не без того, щоб і чарка десь перепала – і не тільки ота, що з неї по вусах тече, а в рот не попадає. І невдовзі після потопу так мені напопадалось у рот, що я, причмелений та пришалимонений, геть із дороги збився, не відаю, куди слід іти додому. Тільки притьопаю під ворота до Одарки Дармограїха як здається, що вже мушу йти до рідної жінки Мартохи. Тільки приваландаюсь до Мартошиного обійстя, як верзеться, що повинен іти до Одарки Дармограїхи, бо ще не відбув за телицю, то й справді добро може пропасти. Отак снували мої ноги туди-сюди, отак блуд блудливий водив мене, отак я тинявся, як злодій по ярмарку, аж поки ляснув себе долонею й кажу: «Видно, зовсім хана тобі, Хомо, коли в тебе тями так багацько, як у голомозого чуприни. Хе-хе, якась одненька думка гуде в голові, як бджілка! Не верни від неї носа, Хомо, на мишачу бідницю, прислухайся. Стій, Хомо, стовпом та добряче думай, як пес за п’ятою ногою думає! Га? Отож-бо й воно, що нічого тобі приставати до Одарки, як циган пристає до точила, й не треба липнути до Мартохи, як липне шевська смола. А пряма твоя дорога в цій ситуації до названого синочка Хомка Хомовича і його мами доярки Христі».

Скільки в житті набачишся дивовиж, що вже годилося б не чудуватись, а воно зі свого міха, схожого на казкову лампу Алладіна, висипає ще паморочливіші: хотів би не чудуватись, а єство саме вражається.

Насамперед про те, кого я заскочив на Христиному подвір’ї, встеленому перлами осіннього сонця, червінцями опалого вишневого та яблуневого листя, золотими променями розтрушеної соломи.

Максим Грень, Потомствений яблунівський конюх, схожий на охлялого жеребця (голова продовгаста, як диня; лоб розплескано не впоперек, а вподовж; щоки обвисають двома опалками, повними вівса; з носа, схожого на чималий пагорб, темніють заволохачені ніздрі, у яких могло б сховатись по мишеняті; верхня губа наче борюкалася з нижньою, вже, либонь, і подужала, бо нижня була зісподу й обвисла безнадійно; плескач підборіддя переходив у худе й кощаве підгорля, по якому лемешем плуга сновигав гострий борлак).

Петро Кандиба, Потомствений яблунівський лавочник, схожий на зайця (голова скидається на пожовклий огірок; огірок цей згори засіяний сивим пушком волосся, і такий самий попелястий пушок в’ється на запалих щоках; двома недозрілими сливочками випнулись очі, які своїм поглядом умить навівають оскому; продовгасті лопаточки вух ось-ось, здається, сполохано здригнуться; з розклепаного сердечка губів, що мало не зав’язуються вузликом, а то розшморгуються широкою петлею, подеколи вискакують патички зубів, що стримлять урізнобіч).

Максим Діхтяр, майже знатний яблунівський механізатор, схожий тільки сам на себе (смолисте плетиво кучерів чорніє незаскородженою ріллею в полі; півмісяць білого лоба блідо світиться під тією ріллею; гострокрилими стрижами урозліт кинулись брови; очі важко синіють двома перестиглими сливами-кобильохами; щоки – наче навпіл розкраяний, добре випечений на черені книш; тьмавої барви губи – мовби вогнисті перчини).

Отже, Максим Грень, Петро Кандиба і Максим Діхтяр, трійко яблунівських богатирів, сиділи під повіткою, на тлі змазаної жовтою глиною стіни (цю повітку не так давно я вшивав сніпками, а зоотехнік Невечеря ще приходив лаятися якоїсь хороби), а перед трьома богатирями на столі червонів полумисок із помідорами, біліли головки обчищеної цибулі, воском сяяв накраяний хліб і заломлювала сонячне проміння надпита сулія горілки.

Очі мої понишпорили, шукаючи Христю, проте господині на обійсті не було.

Конюх, лавочник і механізатор, поклавши перед собою пудове кулаччя, дивились на мене так, наче окропом хотіли попарити.

– О, й він летить, аж земля стугонить, – пробурчав конюх.

– Ага, біжить, аж Яблунівка дрижить, – докинув лавочник.

– З вискоком суне, – муркнув механізатор.

– Де Христя? –спитав я, чуючи, що язик у роті вмить замерз, як троянда на морозі.

– Ба, йому одразу Христю подавай! – стенувся Максим Грень. – Ми ось ждемо, то й ти пожди. Сідай до столу, не бійся нас, ми тільки з лиця страшні, а в душі добрі.

Обережно вмощуючись за столом, я чомусь уперше пошкодував, що конюха, лавочника й механізатора, серед усього яблунівського загалу, не так давно врятував од потопу.

– О, сів, як більмо на оці, – сказав один.

– О, сів, як чиряк на боці, – додав другий.

– О, сів, як квочка на яйцях, – не змовчав третій.

– А ви, бачу, дорогенькі мої, – не зоставсь я в боргу, – сидите, як на ножах.

Трійко богатирів глянули так, як шуліки на щойно вилуплене курча. Горілка з сулії сама забулькала в склянки, й що мені зоставалось чинити, як не пасти задніх!

– Молодець, утяв по саму зав’язку, – мовив конюх.

– Одчайдух, загнав чарчину на слизьке, – похвалив лавочник.

– Пропала оковита ні за цапову душу, – поспівчував механізатор.

А що чарка, як відомо, любить пару, то скоро наші горлянки знову причастилися.

– Хо, почервонів Хома, як мак, – сказав Максим Грень.

– Хе, позеленів Хома, як моріг, – додав Петро Кандиба.

– Хи, посинів Хома, як курячий пуп, – увернув Максим Діхтяр.

Тоді язик мій, ворог і друг мій, поперся вперед, як віл на рогатину:

– Чого ви косуєте на мене, як середа на п’ятницю? Грень індиком надувся, Кандиба гірше сирої кваші дметься, а від фізії Діхтяря й молоко може скиснути аж на колгоспній фермі.

– О, вишкріб мову, як дяк панахиду...

– О, язиком молотить, як по шиї пиляє...

– О, словом керує, мов балагула добрий...

– Чого оце ви такі, наче впились бідою, а похмелилися сльозою?–став я в’їдатись, мов свиня в молот. – Ваша одвага повинна мед пити, а не сльози лити.

– А він правий, мов кочерга...

– Еге ж, правий, як вірьовка в мішку...

– Так, правий, як вуж у калачику...

Якби ж то я знав їх за дурносміхів, що зуби щирять, немов печене порося, а то ж ні, всі троє спокійні й статечні, знають, що по сміху плач наступає. То чому ж вони подерев’яніли, почманіли, потетеріли – і все, як то кажуть, кривлять писки біля чужої миски? Та й кожен язика розпустив, мов стара баба підтичку. Злістю закипівши, сліпим гнівом підстьобнутий, звівся за столом і сказав:

– Звісно, живому чоловікові ніхто не вгодить, а тим більше такому, що хоче до чиряків та ще й до болячки. Та спробую вам догодити. – І, склавши комбінацію із трьох пальців, мовив:

– Греню, оця дуля тобі!.. Кандибо, ця тобі!.. А ця тобі, Діхтярю!

Здоровий, як сторчма поставлене дишло від воза, конюх Максим Грень схопився з-за столу – й тільки п'яти мої побачив, які в мене завжди намазані салом. Прудко, мов ласочка, я бігав кругом Христиної хати, а важенний, мов битюг, конюх гупотів слідом і ревів у ієрихонську трубу своєї горлянки:

– Хомо, стій! Хомо, стій, менше дам! Хомо, стій, матимеш менше духопеликів!

Я мов ошпарений бігав кругом хати, попереду себе гордо несучи дулю.

– Хомо, стій! – ревів конюх, мов поранений звір. – Дай помацати, чуєш!

– Що помацати? – вирвався клекіт із моїх грудей.

– Дулю дай помацати!..

– Еге, тобі тільки дай!

– Тільки помацаю, чуєш!

– Еге, набалакаєш... сім мішків... гречаної вовни...

– Я такий, що поки не помацаю, то не повірю!

– Говори, Греню, говори...

– Ти знаєш, я сім разів одміряю, а лиш раз одріжу!.. Чуєш, дай помацаю!

– Не дам, бо ти дулю разом зі мною з’їси.

– А раз не даєш помацати, Хомо, то, вважай, твоєї дулі й не було. Не дуля, вважай, а окозамилювання. Вважай, наче липовий звіт бухгалтерії.

Захорканий, у милі, з божевільно викоченими очима, схожими на черепахові мушлі, конюх усівся за столом під повіткою з одного краю, а я, про всяк випадок сховавши до кишені дулю, всівся за столом навпроти.

– Хай вам жаба, так добре ви бігаєте, хлопці, – похвалив лавочник Кандиба.

– Ай справді, хай вам прасунок, так гасаєте, – похвалив і механізатор Діхтяр.

Вони, либонь, мої дулі проковтнули мовчки, а тепер заїдали помідорами й загризали цибулею. Горілка сама – як відьма в комині – булькнула в склянки. Відсапуючись, Грень сказав:

– Будеш знати, Хомо, почому коряк вітру!

– Отож-бо й воно, – відказую, – що кому змололось, а тобі скрутилось... А всім вам скажу: нещасні ви втрьох. Хіба не бачу, що прийшли до Христі женихатись – і тут побуцались лобами?

– Ти, Хомо, так бачиш, як сова вночі, – муркнув лавочник Кандиба, а в самого заячі губи засіпалися-завовтузилися, наче трясця їх почала трясти.

– І не крутіть носами, хлопці, бо Христя нікому з вас не дістанеться.

– Чи не тобі часом випаде цей виграш на облігацію? – весело спалахнули вогнисті перчини губ у механізатора Діхтяря.

Бачили б ви, як трійко яблунівських богатирів реготало! Обличчя в Греня ходило ходором, наче то кипіла й двиготіла смола в казані, й над тією чорною смолою двома сполоханими грішними душами нестямлено билось двоє очей. Обличчя Кандиби нагадувало банячок із киплячим молоком, яке ось-ось має збігти за вінця й розіллятись. Тоді обличчя спорожніє, нагадуватиме пустелю, над якою двома напівживими горобчиками домліватимуть очі. Обличчя Діхтяря в сміхові нагадувало бодню з бражкою, й навіть шпаркий хмільний дух ішов од нього, і той дух ударяв у ніздрі міцним градусом.

Переждавши їхній регіт, я задивився на них пильнопильно, мов кіт на каганець.

– Бо нікудишні з вас женихи! Тепер Христя з дитиною – мов колгоспна мати божа з немовлям, а ви подивіться на себе. Та за пучок таких на базарі в неділю п’ятак дають!

– Чого ти в очі лізеш, мов оса? – хекнув конюх, що й досі сидів у милі. – Чи не ти кращий від нас? Га за тебе, Хомо, й ламаного шеляга не дадуть у будній день. А й теж по собачій стежці прибіг під Христину хату.

– Навіщо марно язиками батожити, величаючись і нахваляючись? Хто в кмітливості, спритності і розумі візьме гору – той і переможець. Бо навкулачки – хіба то діло? І кілком із-за рогу теж не діло.

– Що ж ти радиш, Хомо? – питають, досадливо почухуючи потилиці.

– Купу піску біля воріт бачите?

– Бачимо, – кивають головами, наче коні у спасівку. – То й що?

– Давайте спробуємо, хто більше накрутить мотузків із піску.

Взявся крутити мотузок із піску Максим Грень – уже так старається, аж жили на лобі випинаються, уже так дметься, аж мало яка жила не ввірветься. В старанні очі під лоба запускає, мов паперових зміїв під хмари. А що? А те, що пісок йому між пальців дзюркотить, мов вода, ллється струмками на землю.

Потім лавочник Кандиба заячу свою силу показував, пісок у тугий мотузок зав’язував. Піт Кандибу поймав, страх аж до печінок проймав, бо клятий пісок – не клоччя чи якесь інше потороччя, з котрого, звісно, не в’язавсь ні мотузок, ні шнурок.

Механізатор Максим Діхтяр на долоні плюнув, пригорщі в пісок засунув, і з найглибшого глибу, наче найчарівнішу рибу, ловив пісок найвогкішого штибу. Далі крутим горбом став, пісок у жменях зім’яв, напружився, натужився, – і, либонь, уже б той мотузок і зсукав, та тільки і йому пісок поміж пальців задзюрчав. посотався, і вже скоро наврипливий яблунівський механізатор ні з чим і зостався.

– Ще вилами по воді писано, чи й тобі вдасться, Хомо, – буркнув червоними своїми перцями.

– Ну, хлопці, дивіться, як беруть вола за роги!

І припав по тих словах я до піску, мов муха до меду. Кожна піщинка в моїх долонях заспівала, а не стогоном застогнала, кожна піщинка душу мені відкрила, й душа та до мене солодко заговорила. Далі піщинка з піщинкою обнялася, міцно злилася, – і скоро з моїх рук почав сотатися мотузок. Спершу маленький, з овечу ріпичку, далі більший, із собаче мотовило, далі ще довший – із кінську мітлу.

У лавочника, механізатора і конюха очі стали дурні-дурнісінькі від здивування. Поклавши своє перше мотузяччя на траві біля воріт, я без передиху взявся ще одну вірьовку сукати з піску – і з найліпшого прядива таку, може, не вдалося б вигадати. А розпалившись, я ще один мотузочок зліпив – і був же він такий тоненький та міцний, що, приладнавши гачка, на таку снасть і сома можна було б упіймати!

– Хм, – багатозначно сказав Максим Грень. – Для дурня ні гори, ні низу.

– Кгм, – хитро примружився Петро Кандиба. – Дурень і м’яло вломить.

– М-м-м, – непевно промурчав Максим Діхтяр. – Кождий блазень своїм строєм... А тільки куди такі мотузки годні, де знадобляться?

– Скрізь знадобляться, – кажу, радий, що втер їм носа. – І вдома на хазяйстві.

– І в колгоспі?

– І в колгоспі, чого ж. А також згодилися б для розумних голів на оті посторонки, які не повинні зсовуватись.

– М’ясом хвалиться, а воно і юшки не їло, – вдався до кпинів конюх.

– Ще погана дівка так уміє себе похвалити, – отямившись, глузував лавочник.

– На гривеник роботи, а на карбованець крику, – оговтавшись, осудив механізатор.

Що ти скажеш таким? Плюнеш в обличчя – вони витруться, наче то божа роса. Ну, гаразд, міркую, побачимо, у чийого козеняти хвіст куціший. Яблунівські – з гордого поріддя, ніколи в поразці не квапляться зізнатись, але ж бо і я сам яблунівський!

– Бачите оцю гайку? – питаю, знайшовши на подвір'ї іржаву гайку, що, либонь, пролежала у лопухах не одну зиму. – Ось візьми, лишень, Греню, й посади в землю.

– Хіба це картоплина, щоб садити? – басує той підозріливими очима. – Лепечеш, Хомо, казна-що.

Проте, сплюнувши спересердя, гайку таки встромив у скопану землю під вишнею.

– Тепер витягуй назад, – кажу.

Максим Грень витягнув гайку з землі, крутить у руках, питає:

– Чого посміхаєшся, Хомо? Ото роззявив пащу, що з колесами їдь – не зачепишся!

– Тепер ти, Кандибо, посади гайку в землю.

Лавочник (а він такий ловкач, що без вогню пече, без ножа ріже!) слухняно встромив гайку в землю, долонею згори поплескав, поплював і мало що хресне знамення не сотворив.

А коли за моїм наказом діставав, то очі так і горіли у сподіванні чуда! Але замість чуда лежала на його пухких долонях та сама іржава гайка.

– Ти, Хомо, наговорив такого, що і в шапку не позбираєш...

Звісно, краще, ніж Максим Діхтяр, наш яблунівський механізатор, ніхто б у землю гайку не посадив. Запихав її, мов артист, бо мабуть, замислив якесь жартівливе ошуканство. Та хоч би яке ошуканство замислив, гайка, витягнута з землі, зосталась тією самою іржавою гайкою, хоч стій, хоч падай!

– Я чесний трудяга, – сказав, скривившись кисло. – Я не вмію перескочити там, де не можна перелізти. Не вмію так, щоб хитромудро та невеликим коштом.

Тепер усі троє дивились на мене як на пронозу, що й у мишачу дірку пролізе. Взяв я гайку (пахла вогким ґрунтом та іржею) і, поколупавши нігтем, поглянув через дрібне її горлечко в чисте осіннє небо. Далі, присівши навпочіпки, вказівними пальцями обох рук застромив гайку в пухку землю.

– Ось так, хлопці, – кажу не без натяку. – Щастя має ноги, біда має роги.

А вони, понадимавшись, мов кажани, в один голос забубоніли:

– Уже йому як везе, то везе!

– На нього доля робить, як трактор!

– Хома не купував лою, а купив собі долю!

Щебечіть, думаю, та витьохкуйте. Побачимо, якої ви через хвильку заспіваєте, женихи яблунівські, залицяльники, джиґуни, а трясця вашій матері! Узяв біля тину забутого заступця, копнув землю там, де недавно посадив гайку, вивернув.

– Ох! – зітхнуло троє грудей ковальським міхом.

Вдруге вивернув землю так, як вивертають, копаючи картоплю.

– Ех! – знову ухнув ковальський міх.

Втретє копнув корча, щоб, бодай, нічого не зосталось у землі.

– Ух! – рвалося дружне сопіння з ковальського міха.

І ще б йому не рватись, тому сапкому сопінню, коли заступцем я викопав із землі не просто іржаву гайку, а зовсім іржаву гайку, геть сточену, геть струпішілу, що від неї мало порохно не зосталось: такою буває на осінь змертвіла картоплина, яку навесні посадили в корч тугою, всіяною вічками паростків бульбиною. Зате за першим, другим і третім разами я викопав із землі не клубні, зовсім ні, а змащені мастилом, до якого поналипали горошинки ґрунту, зі свіжою заводською окалиною, темноребрі, тьмаво блискучі гайки. Гайки були одна в одну, завбільшки з праматір-гайку, вони рясним сузір’ям лежали під стовбурцем вишеньки. Як могло б лежати рясне сузір’я молодої картоплі.

Знаєте, які поставали оці яблунівські женихи, що надумали глузувати з мене? З лиця конюх Максим Грень став не те що ні риба ні м’ясо, а якесь казна-що, яке і в раки не годилось. Заячий ніс у лавочиика Петра Кандиби й зовсім у химерію вдарився, що, як мовиться, ні до чобота закаблук, ні до черевика рант. А Максим Діхтяр – прославлений яблунівський механізатор, окраса тракторної бригади, то й зовсім став ні богу свічка ні чорту рогачилно.

– Запчастини, – сказав нарешті Максим Діхтяр. –Де ти, Хомо, такого дефіциту нагріб, ще й у землю зарив од людського ока? Може, ти МТС пограбував?

– Чи РТС? – оговтався і лавочник.

– Чи «Сільгосптехніку»? – знайшовся і конюх.

– Може, тут у тебе зарито колінвали, муфти, шарикопідшипники та інше добро, що в сезон так і горить на машинах? – допитувався вражений Максим Діхтяр, крутячи в руках викопані з землі новенькі гайки.

– Хлопці, бачу, що вас ні пришити, ні приліпити, а ви ще надумали тягатися зі мною! Та ваші речі – ні до ладу ні до прикладу.

– Зізнавайся, Хомо, сам, бо й голові колгоспу скажемо, й у районну міліцію подзвонимо самому начальнику райвідділу товаришеві Венеційському, – насідали з мокрим рядном.

– Хлопці, я ж хотів тільки доказати вам!..

– Накрав, може, по деталях – і зарив у землю цілісінький трактор.

– Хлопці, я ж по-чесному змагався з вами!..

– А то й украдений комбайн десь у землі гниє в тебе, Хомо, коли у нашому колгоспі такий голод на запчастини.

– Хлопці, як на духу кажу вам, що одвіку не крав і не крастиму!

– Ну, гаразд, – морщачи чоло, міркував здивований Максим Діхтяр, – ще ти мотузки з піску сучиш. Сучи, коли вмієш, мотузок – і є мотузок. Але запчастини!.. Коли треба, їх удень із вогнем не знайдеш, а ти заступом горнеш із землі. Шкідник ти, Хомо, ось хто ти!

– А ще з жениханням до Христі пристає!

– Женишок знайшовся, матері його ковінька!

– Хлопці, повірте, – молився, – що я такий самий жених, як ви.

– Такий, та не такий, – похмуро правив своєї механізатор Максим Діхтяр, у самісіньке серце вражений новенькими гайками. – Ти, Хомо, пройдисвіт, а може, злодій. – Пом’яшкорив цупкими пальцями чуприну, знову повторив: – Ну, мотузки з піску – нехай, та й куди ті мотузки годні, але стільки запчастин – це шахрайство.

– Хлопці, та я зовсім не шахрай! І не розкрадач соціалістичної власності! Не думайте, що я лисом підшитий, а псом підбитий, що я в житті вмію тільки по кривому шляху їздити... Від хисту все йде в мене! Бо кому який хист послала доля...

– Ану берімо цього спритника гуртом і доставимо, куди слід.

Ну ось, я їх медом мащу, а вони однаково чортами смердять. І не встиг я отямитись, як утрьох схопили мене, що ні дихнути, ні руку випростати, – і в шестеро дужих рук за ворота несуть. Я їх, женихів Христиних, у чесному бою переміг, то вони реванш надумали взяти підозрами й ошуканством. Совісті у них – мов у шолудивого волосся, ніхто з них від сорому голову, як мовиться, решетом не накрив.

Гаразд, що за ворітьми заґавились вони – ось і вирвався з їхнього брану, а вирвавшись, дав такого дьору, що смуга лягла. Ну, думаю, продали вони псові очі, раз так. Але даремно ви, хлопці, з совками бігаєте, коли не ваше мелеться, ой, даремно! Зостануться ваші совки порожнісінькі, жодна пилиночка з чужого помолу вам не перепаде.

XXXIII. НАВЕЛИ СКАРБИ НА ГРІХ ТА Й ПОКИНУЛИ НА СМІХ

Одному кортить ріпи, другому гороху, а третьому хрону так хочеться, що мало криком не кричить. Одному сниться цукру кус, а соломи віз, другому верзеться ні сире, ні підпечене, а третьому не мариться ані юшка, ані петрушка. Одному подавай узвар на базар, а кутю став на покуттю, другому байдуже паска, аби порося, а третьому якщо й хрін – то все б ложкою.

І хоч говориться, що пес псові брат, але ж і братове не їднакі!

Я до того веду, що людина без химерії не живе, і та химерія вабить за собою людину, мов віхтик сіна, який ото чіпляють попереду осла па дишлі. Осел тягне повіз, бо сподівається сіно дістати, та чим дужче старається, тим прудкіш тікає приманка-зваба. Відміна між ослом і людиною та, що перед ослом чіпляють приманку, а людина й сама подеколи здатна перед собою почепити приманку і, в милі, захекана, змучена, все життя силкується наздогнати.

В Одарки Дармограїхи таким віхтиком сіна, такою приманкою завжди були гроші.

Я за пригодами не бігаю, пригоди самі за мною бігають, і саме наврипились вони тоді, як моя рідна жінка Мартоха за телицю позичила мене Одарці Дармограїсі. І, як то кажуть, чорт за чортом потягне, так і пригоди: одна пригода цупила за барки іншу, аби тільки мені спокою і передиху не було.

Ще давніше, відразу після потопу (не плутайте: не світового, а власне яблунівського), став я помічати, що з Одаркою Дармограїхою коїться щось. Раніше на базар збирається – наче Македонський на завоювання Персії, а з базару вертається додому – знову ж таки наче знаменитий полководець Македонський, що повоював Персію, загарбавши казкові багатства. А після потопу без видимоі охоти в район чи область не їде, все норовить зайву хвилинку в хаті чи біля хати повештатись.

І з чудною підозрою поглядає на мене, мовби на якомусь злодійстві хоче зловити, – і вірить, що зловить, ось тільки хай підстереже. А ще дивніше те, що її собацюра завбільшки з теля (собацюра, що любив мене більше за свинячу кістку, що лащився до мене і в будень, і в свято), неспогадано почав ікла показувати, шерсть дротом здиблювати на холці, гарчати таким густим риком, наче йому їжак у горлі качався.

– Що з вами коїться? – спитав якось, коли терпіти стало несила. – Раніше собака був добрий, наче ти, Одарко, а ти, Одарко, була добра, наче твій собака. Тепер обоє хоч і не дихаєте вогнем, та, либонь, завтра-післязавтра дихнете.

Сказав так уранці, коли на ферму йшов, і, на диво, Одарка змовчала, наче їй язика прищикнуло між зубами. Увечері, смачно повечерявши (і не дурним салом без хліба, і не найкращою птицею ковбасою, якій би крила – і вона літала б, і не борщем, який усьому голова, а пахучою курячою печенькою зі смаженими білими грибочками), ми з Одаркою Дармограїхою посідали рядком і стали гомоніти ладком.

– Хомо, – сказала Одарка, мов заполоччю вишила, – ось скоро вже минає твій строк.

– Що написано на роду, – кажу, – того не об’їдеш і на льоду.

– Я, Хомо, не хвалюся в сім день, лиш у сім літ: лепсько ж було тобі зі мною?

– Авжеж, лепсько, бо я не з тих, що хоч із-під нігтя виколупни та дай... І невже того дмешся разом зі своїм собакою, що мені скоро треба до Мартохи вертати?

– І тому, Хомо, й не тому.

– Відкрий причину, може, зараджу чим, у пригоді стану.

Й тут така печаль пойняла Дармограїху, що могла та

печаль за якусь часинку-другу мовчки з’їсти серце не тільки їй, а й мені.

– Причина в грошах, Хомо, – каже.

– Якийсь жмикрут обдурив? Якийсь пройдисвіт кругом пальця обвів? Чи маєш збиток на спекуляції нейлоновими кофточками?

– Ой, не в тім причина, Хомо, а в тім, що маю більше грошей, ніж треба.

Хтось би оце почув Дармограїху – і собі забажав таких клопотів! Але вона й справді журилась так щиро, що, здавалося, почне скиглити, мов кривий цуцик.

– Якщо багато, – кажу, – то більше не вештайся по базарах та ярмарках, а йди на якусь роботу в колгосп. У колгоспі матимеш і не багато й не мало, а рівно стільки, скільки треба, щоб не сушити собі голови.

– Ти, Хомо, тямущий і добрий, як із курки молоко, а з верби петрушка! – загадково відказує Дармограїха. – А я не про те, Хомо, ой, не про те!... Повіриш, сама собі здаюся отією, що за гони годна блоху вбити, а під носом у неї ведмідь реве.

– Нічого не втямлю, Одарко, скажи до пуття.

Дармограїха, заткавши своє обличчя таємничістю, спершу позачіплювала вікна ряднами та простирадлами. Від кого ж це вона ховається у Яблунівці? Потім прудко ходила до комори й приносила звідти якісь навдивовижу старі горщики-корчаги. Цей посуд був такий вутлий на вигляд, що до нього й пучкою страшно торкнутись. Горщики-корчаги Дармограїха поставила не на лаві й не на столі, а прямісінько на долівці. Далі перевірила сінешні двері, поторгала засув на хатніх дверях, уважно понишпорила біля вікон, щоб не було й найдрібнішої шпарки ніде.

Обличчя в Дармограїхи сяяло, як у погідну днину сяють над Яблунівкою безкраї небеса, й на небесах її обличчя в цю мить очі цвіли та палахкотіли двома сонцями. їхнє проміння було таке палке, що, либонь, зараз усе могло б спалити в хаті, й мене також обернуло б на купку попільцю.

– Може, в цих горщиках ряжанка іще козацьких часів? – спробував пожартувати я.

Ліва брова в Дармограїхи злетіла догори й потремтіла, мов безжальний ятаган, занесений для рвучкого, смертельного удару.

– А може, в корчагах закваска, з якої козаки так і не встигли вигнати оковиту?

Права брова в Дармограїхи так само свавільно пурхнула вгору, дрібно затремтіла, полискуючи хижою синявою дамаської криці, яка ось-ось у хмільному натхненні рине вниз.

По якійсь паморочливо бентежній хвилі обидві брови без жаского посвисту опустились над Одарчиними сонцями, й вона сказала-забриніла сипким голосом:

– Авжеж, Хомо, в корчагах зілля ще козацької пори, а то й давніше.

Хоч би й що там казали на теперішні часи про сатану (і досі є насправді чи згинув разом із церквою та попами), здавалось мені в ту хвилю, що сатана таки є, що ось зараз хитромудро, недорогим коштом заліз він у Дармограїшину шкуру. І не просто заліз, а ходить її ногами, рухає її руками, її вустами говорить, через джерельця її очей дивиться її поглядом, що ллється двома сатанинської магії струмочками!

Ставши навколішки, Дармограїха зняла чорну шматину з пузатенького горняти, що мало вузьку горловинку. В ту горловинку занурила долоню – й раптом у хаті пролунав ніжний дзвін, срібне бриніння, схоже на солодке зітхання: так, либонь, ангели могли б співати, пробуючи свої голоси перед небесною молитвою. Загадково обпаливши мене сатанинським вогнем розпашілих очей, Дармограїха взяла горнець обома руками, перевернула... Й коли перевернула, тоді на долівку заструмував живий потік, наче з мерехтливої луски зітканий, і кожна кругла лусочка, відбиваючи світло, мерехтіла приглушеними спалахами. Й хоч потік цей був короткий, чомусь видався безмежним, наділеним незбагненною чарівною силою.

Дармограїха, відставивши горнець, тепер занурила обидві долоні в те зачаєне мерехтіння, набирала повними пригорщами, підносила до обличчя, милувалася (здавалось, що зараз ось у божевільній спразі піднесе до вуст, щоб напитись), потім розмикала зчеплені пальці – і з її долонь проливались два потічки срібного передзвону, два струмки шарудливого мерехтіння.

– Що це, Одарко? – спромігся я на слово, тихе, мов проростання зерна.

– Гроші, Хомо, – шелеснуло їй із горла.

– Гроші?

– А так, гроші.

На наших радянських грошах я трохи знався, бо вже так складається людське життя, що гроші супроводжують від колиски до домовини, вони такі самі нерозлучні та вірні, як вода, хліб, одяг, повітря. Це не були ні післяреволюційні срібні монети (найдужче мені впам’ятку карбованець, де вибито сонце, робітника та селянина). Не було серед Дармограїшиного скарбу ні срібного полтиника, ні мідної півкопійки, ні нікелевого карбованця. Марно було б тут шукати нікелеві двадцять чи п’ятдесят копійок, а також не було й бронзових – п’ять, три, дві, одна копійки. І не заблищав жодний ювілейний карбованець, яким можна було б похвалитися.

Знавав я у війну й польські злоті, з алюмінію чи з міді й нікелю литі, знавав я чеські гелери та крони, німецькі пфеніги та марки, угорські форинти і філери, румунські леї та бані, болгарські стотинки та леви, югославські динари, але серед Дармограїшиного скарбу, який ось зараз вона голубила руками, як рідну дитину, всього цього не було. Натомість поблискували дрібні монетки, литі з міді, на яких із одного боку було вибито якогось короля чи імператора з хижим оком і люто стиснутими губами, а з другого боку – чи не Георгія Побідоносця, що сидить із занесеним угору мечем на добрячому огирі, який топче поверженого змія. На інших монетках теж було вибито не менш лихого коронованого правителя та ще двоголового орла, що розчепірив войовничі, зажерливі крила й не менш войовничі та зажерливі пазурі.

Наче вчаділа від щастя, наче зачмелена від утіхи, наче знетямлена від невситимої жадоби, Одарка Дармограїха і з другої корчажки на окрему купу линула струменем старовинних монет, що зблиснули тьмавістю пригаслого світла, – важко втямити, що написано вздовж обідків чужою мовою, ось тільки добре можна було роздивитись у високій шапці лобатого й довгоносого чи то ченця, чи то царя, що, либонь, пишався пещеною, окладистою бородою. Зате з третьої й четвертої корчаг Дармограїха хлюпнула на глиняну долівку великі кругляки срібла, помережані незрозумілими словами, поцятковані коронами, хрестиками, покарбовані химерними малюнками. Наче вперше бачачи, Одарка з поштивою побожністю брала ці важкі монети, підносила до очей так, як можна було б піднести найдорожчу святиню, – але в цю мить, на диво, отой сатана, що вселився в її жіноче єство, мало з очей їй не вистрибував, мало з грудей не вискакував, щоб найтісніше обійнятися з грішми, щоб, може, свою загребущу душу зараз воєдино злити з холодною бездушністю срібних кругляків.

– Як усе це потрапило до твоїх рук, Одарко?

Вона, заворожена висипаним на долівку скарбом, стояла навколішки, мало не молитовно склавши руки. А може, склала так, щоб у першу-ліпшу мить зуміти захистити своє добро від нападника-грабіжника? Здавалося, ось зараз опукою впаде на гроші, накриє своїм дорідним тілом, яке здатне всмоктати в себе це багатство так, як пісок засмоктує воду.

– У спадщину дісталось чи, може, випадком натрапила на тайник?

Дармограїха наче прокидалася зі сну – й не хотіла прокидатись. Туман хмільного зачудування поволі сповзав із її обличчя, оголюючи пустку очей, що зараз блимали скупістю, та знімаючи марево-машкару з губів, що наче знекровіли, стали пісні й зів’ялі.

– Які гроші, Хомо! – прошепотіла. – Яке багатство!

– Де ти бачиш багатство, Одарко?

– Ось, – простерла крила рук над висипаним із корчажок скарбом.

– Колись, Одарко, це збіжжя й справді було багатством, а тепер казна-що.

Дармограїха дивилась так, наче я силоміць одбирав скарби, наче грабував серед широкого шляху, наче без ножа різав. Очі її стьмяніли й спопеліли, мовби всотали стьмянілу й спопелілу мертву силу чужинецьких грошей, що кучугурками темного граду лежали на долівці.

– Пам’ятаєш, Хомо, як недавно в колгоспі рили котлован під фундамент для нової майстерні? Якось навпростець удосвіта, на ярмарок кваплюсь, аж глядь під ноги – розсипано грошви, наче снігу! Я на коліна, гребу руками, в корзину сиплю. Дай, думаю, в буртовисько загляну. І заглянула, й порилася залізякою в землі – і надибала, бо не могла не надибати, маю нюх на гроші... Видно, в старовину там купець жив чи упир якийсь заможний. Так довго скарб у землі пролежав, а тепер дістався мені. Скільки багатства!

– Отямся, Одарко, яке багатство? За ці гроші й сірників у лавці не купиш...

– Ой Хомо, не кажи! Багатство!.. Шовки, єдваби, сап'ян, смушок, худоба, ліс, пасовисько, земля... За ці гроші, чуєш, Хомо? Яка сила в них, яка влада могутня!

– Схаменись, Одарко! Яка сила, яка влада? Пропала їхня сила, як давно попропадали сап’ян і єдваби. Тепер їхнє місце в музеї, як і всьому життю минулому.

Одарка, мовби вуха воском залила на мої слова, а чи сатана їй тяму відняв, бо не чула, бо знову крила рук сторожко простирала над скарбом, добутим із корчажок.

– От якби я колись жила, а не тепер.

– То й що?

– Якби жила колись, тоді б уже ці гроші не пропали намарне. Тоді б уже я зуміла пустити їх в оборот, і майна всякого надбала б! – Печаль невимовна бриніла в голосі, печаль посікла їй дихання, печаль згорбила її постать.

У болісному благанні Дармограїха поривалась, мабуть, до жорстокої долі, що не квапилася зглянутись над її плачем. – Були б у мене десятки моргів поля, воли й корови, коні і вівці, було б що їсти, пити й дорого походити!

– Одарко, отямся, – хаменав її, навертаючи до глузду. – Якби жила не тепер, а в давнину, то не мала б цих грошей, як маєш тепер.

– Як то не мала б? – присками гніву дихнули жіночі вуста.

– Бо знайшла цей скарб не колись, а тепер. А в давнину хіба ти на такі гроші спромоглася б? У давнину хіба хтось подарував би тобі такий скарб?

Жорстока слушність мого казання поволі, здається, доходила до її тями.

– Аж не віриться! – зойкнула, і в сивій кризі її очей той зойк на мить застиг іскорками дзеркальної гостроти. – Не віриться, що безсилі. Що не можна піти до банку і обміняти на нові. Що не можна покласти на ощадкнижку. Адже гроші, Хомо, справжні гроші!

В наглому безпам’ятстві Дармограїха набирала в пригорщі мідних та срібних монет, сипала на долівку, слухаючи глухий металевий подзвін, знову гребла долонями, приглядаючись до зловісно тьмавого мерехтіння, і вся вона була не жінка, а біль і розпач.

– Чуєш, Хомо, невже й справді я вхопила шилом патоки? – ніяк не вірила.

– Еге ж, удалося тобі, як старій бабі дитина.

– А ніяк не йметься віри, що сіла, мов рак на мілкому.

– Буває, Одарко, що поставиш сім ятерів – і ні одної рибки не зловиш.

– Але ж, Хомо, комусь і пощастити має? Ось мені такий скарб лучився у колгоспному котловані, а комусь і щире золото могло потрапити до рук.

– Хоч і немає тієї курочки, що несе золоті яєчка, та всяке буває...

– Чуєш, Хомо, адже не всі скарби вже викопано з землі, правда? Значить, десь вони ще лежать закопані, тільки треба натрапити на них. От якби знаття, де лежать, от якби могли відкриватись! Ти, Хомо, вушлий, до всякої всячини сприт маєш, слизький, як в’юн, гнучкий, як шелюг, де й не посієш – скрізь поспієш. То, може, тобі скарби відкриваються?

– Одарко, не вмію я ходити по бритвах, не вмію з-під землі видирати.

– Ось питався ти, Хомо, чого я та собака моя стали зизом дивитись на тебе... Перше, за оцей скарб побоювались, щоб ти не поцупив, як ітимеш до Мартохи. Друге, здається нам, що раз ти годен в ліве вухо влізти, а з правого вилізти, то й скарби тобі відкриваються, тільки ти ховаєшся зі своєю таємницею. Третє, Хомо, що ти скоро до Мартохи маєш повертатись...

Так ми погомоніли тієї вересневої ночі з Дармограїхою, що сторожко по шибках поглипувала – чи не підглядає знадвору чуже око? Свої корчажки з старовинними монетами вона, звісно, до музею здавати не стала, а поховала в комірчині поміж сулій та діжечок, накривши лахміттям. І здавалось мені, що Дармограїха якусь потаємну мисль плекає, голубить, щоб якось скористатися з того скарбу. Подеколи закрадалась підозра: якщо ниньки й завтра скарб не має ціни, то чи не мріє Дармограїха опинитись у минувшині, коли цим грошам ціни не було, і все-таки мати зиск зі скарбу?

XXXIV. ТАКИЙ Я ДОБРИЙ ГОЛИЙ, ЯК ВІН БЕЗ СОРОЧКИ

Правду кажуть, що життя біжить, мов музика дзвенить.

Але та музика звучить не однаково. Коли ще тільки загорілось воно, то, пригадується, начебто грали мені свищики з бузини та бугили, дудочки верболозові та горіхові, сопілочки калинові. А ще до тієї музики раннього дитинства впліталось дудніння сухого очерету й рогози, посвист осіннього бадилля на городі та в полі, шорстке шарудіння снігу по картопляній загаті за шибкою, замурованою мережаними квітами криги.

А ще – музика війни, хай би її не згадувати, але ж не забувається, нуртує в пам’яті такими музичними інструментами, що й досі мороз дере по спині. Бо музичні інструменти не які-небудь, а танки й гармати, «катюші» й міномети, гвинтівки й автомати. Наш оркестр проти оркестру німецького, наш музичний слух і музичний хист проти фашистського слуху та хисту. Весь світ тепер знає, що немає обдарованіших у музиці людей, ніж у нашій землі, бо таланти наші щедро оплачені кров’ю, ранами, хоробрістю.

І по війні літа, спливаючи водою, теж дзвеніли мені музикою: то німецького трофейного акордеона в супроводі барабана, на виготовлення якого пішла собача шкура та розклепані калатальця із снаряда; то дзвеніли саморобною триструнною балалайкою, на струни до якої годився і дріт із кабелю; а то ще дзвеніли тримбою не тримбою, а прикладеним до губів роговим гребінцем, на якому з пронизливою жалістю бринів цигарковий папірець.

Ех, музика життя, яка ж бо ти солодка буваєш і яка подеколи буваєш гірка!

А думки ці навіяні пригодою, про яку гріх не розповісти...

Другодні по розмові з Дармограїхою про гроші та скарби здибався мені біля яблунівської лавки, в якій споконвіку заправляє Петро Кандиба, дивний та чудний знайомець. Той дивний та чудний знайомець жваво гомонів із листоношею Федором Горбатюком, котрий, угледівши мене, чомусь чкурнув, мов чорт од ладану. А його співбесідник (очі-шильця живим сріблом мерехтять, брови двома сивими чаєчками літають над ними, губи в полум’ї усмішки роздимаються, посічений чуб кострицею костричиться) моторно кинувся назустріч:

– Хомо!

Гандрабаті руки обійняли і, здавалось, не випустять до судного дня. Його неголена щока свинячим наритником колола мене десь у шию. Він плакав, і теплі сльози збігали мені за комір сорочки, лоскотали плече.

– Хомо! – схлипуючи, проказував. – Ось коли нарешті здибалися з тобою.

Хто ж це такий, лебеділа думка сполоханою пташкою, й не міг пригадати, хоч ти вбий! А що він обіймав залізними обручами, а що теплі сльози й далі котились мені за комір, то я теж спроквола заходився обіймати його тверде, мов дубовий одземок, тіло, теж тулився щокою до колючого свинячого наритника його щоки.

– Я тебе відразу впізнав, Хомо, – дихав гарячою парою в самісіньке вухо. – Яким був на бойовому фронті, таким зостався на фронті трудовому, нітрохи не змінився.

Тепер він дивився на мене порскими, як просо, очима й репаною дошкою своєї долоні витирав радісні сльози на лиці. Лишенько, хто ж це такий, який фронтовий побратим? За війну чимало доріг сходив, із багатьма доводилось ділити воєнні злигодні, статки й нестатки, то, звісно, міг цей чоловік призабутись. А він наче вгадав думки мої, питав гірко:

– Що, Хомо, не впізнаєш?

– Пам’ять слабка стала, – кажу сумно. – Іноді забуваєш, чим вранці поснідав.

– Не впізнаєш мене, Дмитра Волосюка? – Й знову сльози сяйнули в очах. – Значить, що то роки зі мною накоїли! Та ще фронтові рани, Хомо, хай їм грець...

– Авжеж, Дмитре, – кажу, – роки нікого не милують, а війну й досі вихаркуємо грудьми.

– А клялися ж колись у дружбі по гроб жизні, клялись бути вірними фронтовому товаришуванню, бо хіба ще є десь міцніша дружба, ніж у солдатів-фронтовиків!

ПОЗИЧЕНИЙ ЧОЛОВІК

І. НЕ ПІВТОРАКОЖУХА Й НЕ ЧОРТИЙОГОБАТЬКА

II. НЕ З ГРИЖИНЕЦЬ І НЕ З ГАЗОПРОВІДНОГО

III. КРІЗЬ ЗЕМЛЮ ПРОЙШОВ, ЧЕРВОНУ ШАПОЧКУ ЗНАЙШОВ

IV. ЗА БІЛИМИ БЕРЕЗАМИ ТАЛАЛАЙКО ПЛЕЩЕ

V. ВЕРЗИ, ВЕРЗИЦЕ, ПОКИ ВЕРЗЕТЬСЯ

VI. ПОДАРУНКИ ЗА ДНІПРОМ БЕЗ ШТАНІВ ХОДЯТЬ

VII. КВАША ПІД БОКИ ВЗЯЛАСЯ, А КИСІЛЬ ВУСА ЗАКРУТИВ

VIII. І НА МУДРОМУ ДІДЬКО НА ЛИСУ ГОРУ ЇЗДИТЬ

IX. МЕНІ РОБИТИ – МОВ П’ЯНОМУ З ГОРИ КОТИТИСЬ

X. ЖИВЕМО, ЩОБ ЇСТИ , А ЇМО, ЩОБ ЖИТИ

XI. НЕ КОРТИТЬ ДО БАБИ З КОВАНИМ НОСОМ

XII. ЧИ НЕ ДО ВЕДЕТЬСЯ ЙТИ НА БАЗАР ПО ДРУГУ ГОЛОВУ?

XIII. ЛУЧЧЕ ОКО ЗОЛОТА, НІЖ КАМІНЬ ОЛОВА

XIV. ЖАРТУЙ, ГЛЕЧИЧОК, ПОКИ НЕ ЛУСНУВ

XV. НЕ СИТО З СОБАЧОГО ХВОСТА

XVI. КОЛИ ЗЕМЛЯ ПІД НОГАМИ ГОРИТЬ НА КОСОВИЙ САЖЕНЬ

XVII. ВІДНЯЛО РОЗУМ – І КОВАЛЬ НЕ ВКУЄ

XVIII. ТАКИ НЕ МОЖНА СОНЦЕ МІШКОМ ЗЛОВИТИ

XIX. ТЕТЕРИТЬСЯ ХОМА, КОЛИ ГОЛУБЛЯТЬСЯ ДО НЬОГО

XX. ОДНЕ ДО ЛІСА, ДРУГЕ ДО БІСА, А НА П'ЯТІ ПЕРСТЕНЬ

XXI. ВРОДИЛИ ВЕРБИ, ЗАЦВІЛИ РАКИ, ПОСПІЛИ В’ЮНИ

XXII. БУВ СОБІ ЦЕБЕР, ПЕРЕЦЕБРИВСЯ, МАВ ДІТИ ЦЕБРЕНЯТА-ПЕРЕЦЕБРЕНЯТА

XXIII. Й НАВІЩО КОНЕВІ ЗАВ’ЯЗУВАТИ ХВОСТА?

XXIV. ЧИСТО БРЕШЕМО З ДІДОМ ГАПЛИЧКОМ – І ВІЯТИ НЕ ТРЕБА

XXV. ЛЕГКО БУДЕ ЛЕЖАТИ, ПЕРОМ ЗЕМЛЮ ДЕРЖАТИ

XXVI. КОЛИ Б НЕ ВМЕР ВАРАВА, ТО ДОВГО ЖИВ БИ

XXVII. ПОБАЧИШ, ЩО БУДЕ З НАС, – ЧИ ТОРБА, ЧИ МІШОК!

XXVIII. ВОНО Б ДУЖЕ ДОБРЕ, ТА НІКУДИ НЕ ГОДИТЬСЯ

XXІX. І, НАРЕШТІ, ВСЕ ВИЙШЛО, МОВ КАМІНЬ ІЗ ВОДИ

XXX. ОЙ ТАМ НА ДОЛИНІ ЖУКИ БАБУ ПОВАЛИЛИ І СОРОЧКУ ЗНЯЛИ!

XXXI. БУДЕ ЛИХО, ТО НАЙДЕТЬСЯ Я РОЗУМ

XXXII. НЕ ПОГОВОРИВШИ З ГОЛОВОЮ, НЕ БЕРІТЬ РУКАМИ!

XXXIII. НАВЕЛИ СКАРБИ НА ГРІХ ТА Й ПОКИНУЛИ НА СМІХ

XXXIV. ТАКИЙ Я ДОБРИЙ ГОЛИЙ, ЯК ВІН БЕЗ СОРОЧКИ