ПАРАД ПЛАНЕТ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,

де мовиться про колгоспника Хому — надлюдину другої половини двадцятого століття, а також згадується про те, що з його слави намагались поживитись не тільки законодавці паризької моди, а й ділки від порнографічного бізнесу

Світ гомонів тільки про Хому!

Вихід першої книги роману «Позичений чоловік», що належав перу самого позиченого чоловіка, лукавого, та ще й невірного, з подільського села Яблунівки, справив враження вибуху атомної бомби. А публікація другої книги, в якій ішлось про людське і надлюдське життя феноменів (серед цих феноменів — на чільному місці, звісно, сам старший куди пошлють із колгоспу «Барвінок», далі білий лебідь, що закохався в яблунівську молодицю Мартоху, далі радник вашінгтонської адміністрації, не­безпідставно зневажений грибком-маслючком, потім уже шалапутний робот-халамидник Вася, заїжджий гіпнотизер-гастролер та деякі інші, не менш оригінальні феномени), справили таке враження, яке могла б справити хіба що ядерна космічна війна, що зненацька вибухнула б у Галак­тиці. Оскільки ж такої ядерної катастрофи ні земна, ні позаземна цивілізації не звідали і, сподіваємось, не звідають, то, очевидно, враження від другої книги про Хому не можна виміряти ніякими ні реальними, ні гіпертрофованими аналогіями.

Отже, хоч стій, хоч плач, хоч вріж поли й тікай, хоч долонею лису голову від граду затуляй, а Хома надлю­дина — і край!

За звичаєм, ніякого стриму не знали зарубіжна преса, телебачення та інші органи масової інформації, чия фан­тазія не мала меж і не контролювалась. У їхніх судженнях не обходилось без дутих сенсацій і кутих на ковадлі брехні інсинуацій. У тій химерній маячні ім’я Хоми фігу­рувало в компанії осіб історичних, і трудно сказати, чи ця компанія задовольнила б яблунівського колгоспника, якби ж то він сам підбирав її на свій розсуд та за порадою рідної жінки Мартохи.

Назвавши Хому надлюдиною другої половини двадцятого століття, йому шукали рівних не поміж нині сущих — хай то чоловік із Сухолужжя чи Великого Вербчого, з Москви чи Парижа, з Полінезії чи островів Фіджі. Зовсім ні! Йому чомусь знаходили рівню поміж найвидатніших осіб минувшини, що твердо належали історії. То, дивися, зга­дали його з доброго дива в одній компанії з Александром Македонським та Наполеоном, то втиснули в ряд із Ейн­штейном, Нільсом Бором і Вінером, то приписали мало не родинні зв’язки з Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Боккаччо і Петраркою. Мовляв, раз ти, Хомо, надлюдина, то віднині тобі з надлюдьми й знатись! Раз ти, Хомо, обізвався грибом — лізь у кіш...

Голова колгоспу «Барвінок» Михайло Григорович Дим збирався був обговорити добру та недобру славу й неславу Хоми на відкритих колгоспних зборах. Авжеж, чому ото світова преса приплутує старшого куди пошлють до всяких там полководців, чому ні сіло ні впало порівнює якщо не з Чарлі Чапліном, то, дивись, кидає мало не в обійми до Пабло Пікассо? Чому всемогутня індустрія інформації не вихваляє грибка-маслючка за трудові показники та ентузіазм на тваринницькій фермі, чому поряд із ним активно не фігурують інші скромні герої наших буднів? Адже диму без вогню не буває, слушно міркував голова колгоспу Дим... Проте через обставини, приховані моро­ком таємничості, слава й неслава позиченого чоловіка на відкритих колгоспних зборах так і не обговорювалась, що, либонь, не могло не спричинитись до моральних збитків для всієї артілі.

Гаразд, на зборах не обговорювали питання про те, що Хома начебто надлюдина, але ж хіба не ширились чутки, що його притягнуть... до відповідальності?! І саме до від­повідальності кримінальної! За віщо, спитаєте? А, як то мовиться, за всі труди і діяння, що спричинились до всесвітнього галасу. Ось тільки за якими статтями при­тягати позиченого чоловіка до відповідальності?

Проте ці балачки зостались балачками і щезли, наче їх лизень злизав.

Еге ж, балачки щезли, проте прислужились до ще біль­шого галасу довкола Хоми. Його образ намагались відтво­рити найгеніальніші уми епохи — в малярстві, графіці, станковому живописі, а також у кіно й на телебаченні, а ще в музиці. Не вщухала злива естрадних шлягерів, що користувались незмінним успіхом — хай то Кривошиї чи Липівка, Токіо чи Буенос-Айрес. Наймогутніші кіностудії Америки зняли кілька бойовиків, що принесли багато­мільйонні прибутки. В світі наживи, де владарює його величність долар, ім’я яблунівського колгоспника зуміла використати навіть порнографічна індустрія! Що вже тоді казати про законодавців паризької моди, котрі не могли не ввести чи не всі елементи святкового покійницького одягу грибка-маслючка в найновіші моди не тільки для чоловіків, а й для жінок.

При такому ажіотажі ідолопоклонство перед Хомою не­минуче мало перерости на обожнювання його особи, на канонізацію імені.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ,

у якому не без авторського осуду розповідається про так званих хомопоклонників, про аналогії між Хомою і древньоєгипетським богом сонця Ра-Горахте та іншими богами, а також про масове побиття бовванів у благословенній Яблунівці

Православна й католицька релігії, а також іслам із їхніми тисячолітніми традиціями не вбачали в Хомі бодай найменшої загрози своїм догмам, зате відчули занепо­коєння всілякі секти. Та й як їм було не занепокоїтись, коли дедалі помітніше зростав чи не по всіх материках земної кулі культ старшого куди пошлють із яблунівського колгоспу «Барвінок»!

Культ Хоми, як стверджували деякі дописувачі до рай­онної газети, своїм корінням сягав у сиву минувшину, коли наші предки поклонялись богам сонця та місяця, вітру та грому, родючості — Даждьбогу, Стрибогу, Пе­руну, Велесу та іншим богам із їхньої компанії. Проводили аналогії між культом грибка-маслючка, якому вже при­писували певне вчення, і Заратустрою. Не обходилось без посилань на древньоєгипетського бога сонця Ра-Горахте, чомусь у цих розмовах згадувалось ім’я прекрасної Нефертіті, дружини фараона Ехнатона з XVIII династії, зга­дувався Тутанхамон, храми у Фівах, Мемфісі й Геліополісі. І вже не дописувачі до районної газети, а богослови зі світовою репутацією пов’язували Яблунівку з древньою Шумерією, а всякі квитанції, які Хома одержував у кол­госпній бухгалтерії, порівнювали зі стародавніми глиня­ними табличками, написаними піктографічними знаками чи протоклинописом, — на них зафіксовано прийом чи видачу харчових продуктів, інструментів, кількість рабів. Деякі інтимні листи, написані Хомою до рідної жінки Мартохи, порівнювалися з «Листом Саргона II до бога Ашшура»; романи старшого куди пошлють ставились не нижче, ніж літописи царя Ашшурбанапала, цінні в ху­дожньому й історичному аспектах. Красномовство Хоми, навічно відлите в золоті форми яблунівських приказок, прислів’їв, порівнянь, каламбурів і нісенітниць, небез­підставно цінувалось не нижче, ніж месопотамська народ­на мудрість епохи до народження Ісуса Христа.

Наприклад, як говорилось у Месопотамії за царя Саргона?

«Біднякові краще вмерти, ніж жити: якщо в нього є хліб, то немає солі, якщо є сіль, то нема хліба, якщо є м’ясо, то нема ягняти, якщо є ягня, то немає м’яса».

А в Яблунівці до революції як говорилось? «Якби все витріщилось на мужика, що йому буде, то вмер би з ляку».

За царя Навуходоносора: «Сильна людина живе руками своїми, а слабка — ціною своїх дітей».

За царя Миколи II: «Що ж робить — треба жить! Душа не пташка — не виженеш!»

За Сарданапала: «Той, у кого багато срібла, може бути й щасливим, той, у кого багато ячменю, може бути й щасливим, але той, у кого нема зовсім нічого, спить спокійно».

За Керенського та за Тимчасового уряду: «В малу мірку міряєшся, а в велику не влазиш».

Взагалі, слід наголосити на тому, що знавці древньої історіографії, котрі собаку з’їли на дешифруванні східних клинописних знаків (великі фахівці в галузях знань із шумерології, еламітології, урартології, хеттології), дійшли висновку, що риси образу яблунівського колгоспника Хоми Прищепи зримо проступають у зображеннях древніх богів Месопотамії. Так начебто бог сонця Шамаш, руїни храму якого знайдено в древньому місті Сіппара, зовні мав вигляд далекого предка грибка маслючка. Бог місяця Наннар та його дружина богиня Нінгаль теж у якийсь див­ний спосіб ототожнювалися з Хомою космічної епохи, теж були причетні до його походження. І, звичайно ж, богиня родючості Іштар не доводилася старшому куди пошлють отією, про яку в Яблунівці сказали б: «У лісі медвідь, а в хаті мачуха».

Звертали погляди й до древньої Індії, казалось у зв’язку з грибком маслючком про бога вогню Агні, про бога вітру Ваю та про бога грози Парджанья. Мовляв, знаменита ненажерливість позиченого чоловіка — це, безсумнівно, позачасовий модифікований релікт древнього ритуалу, ко­ли просто неба на олтарях приносили жертви богам, за­колюючи тварину, кидаючи зерна хліба в огонь, ллючи топлене масло, молоко. Мовилось про Будду та його вчен­ня, про його чотири «благородні істини», про те, що Хома, безперечно, не згоден із індійським богом. Авжеж, не згоден, бо не вважає, що життя є злом і стражданням. Хоча, можливо, пристає до твердження, що до життя і відроджень спричиняють бажання — жадоба життя, на­солод, влади, багатства. Але, звичайно, Хома не став би рятуватись від зла життя, бо навіть із квітів зла він намагався б зібрати плоди добра. І, безперечно, великий життєлюб із колгоспу «Барвінок» не захотів би досягнути порятунку, придушивши всі свої бажання, погасивши всі емоції, ставши урівноваженим.

Сходились на тому, що Хома й нірвана — речі не­сумісні!

Ха, нірвана? Щоб Хома звільнився від усіх своїх при­страстей? Та нірвана — це сім день конопель, а матірки три дні! В Хоми борода ще не виросла і розуму не винесла, щоб він перестав кланятись хлібові-батькові й воді-матері, щоб йому хтось зумів перегодити спати й родити, щоб йому перестала подобатись ота дівка пишна, яка заміж вийшла. Де це видано, щоб, б’ючи поклони нірвані, відцурався праці і, не поговоривши з головою, та й брав руками, щоб він мав жаготу і в його руках не кипіла робота, щоб він перестав напинати пупа, мріючи відпочити лише тоді, як помре. Не закортить грибку маслючку ніколи, поглядаючи на молодь, міркувати отак: «Дівки, не прядіть, бо коли виросте лопух — буде вам сорочка і фартух!»

Отже, як бачимо, яблунівського Хому, нині сущого, ототожнювали з усіма богами та божествами, котрих тіль­ки знало людство за всю свою довгу історію. Мовляв, старший куди пошлють витворений за образом і подобизною їхньою. Хай би ототожнювали, хай би поклонялись грибку маслючку по городах і весях нашої великої пла­нети, — і сам Хома вже якось стерпів би поклоніння та обожнювання, й Мартоха б призвичаїлась, і правління колгоспу «Барвінок» було б поставлено перед доконаним фактом. Але ж...

Але ж до чого додумались фанатичні хомопоклонники? В джунглях і преріях, у піщаних пустелях і на коралових атолах, у тундрі і в субтропіках — скрізь стали виго­товляти погруддя Хоми. Виготовляли з міді й заліза, з мармуру й граніту, різьбили з дерева й випалювали з глини. Багато хомопоклонників надсилали свої вироби у Яблунівку, За короткий час у селі зібралося стільки по­грудь старшого куди пошлють, вони так рясно заполонили вулиці, що ні пройти ні проїхати. Погруддя стояли на подвір’ях, на городніх межах, по левадах. Дехто висад­жував погруддя на хату чи на хлів. Іноді сам Хома, кваплячись на тваринницьку ферму, не відав, де й ногою ступити.

— Чого ти, Хомо, сердишся на ті свої погруддя? — сміялась рідна жінка Мартоха. — 3 них хоч і користі нема, зате й клопоту катма: не п’ють, не їдять — по­ставали та й мовчать!

— Село без вікон та без дверей — отож і назбирало стільки гостей. Але ж вони, мої боввани, звикнуть у гостях, то й дома не захочуть,— відказував Хома.

— Гадаєш, посідають за нашим столом та й будуть розмахувати постолом?

— Еге ж, як оті злодії, що на злодіях їдуть і злодіями поганяють. І треба ж було сподобитись такої честі, що тешуть мої погруддя з каменю й рубають із дуба, вили­вають із бронзи, га!

— Бачу, Хомо, що ти їх любиш, а кишеню бережеш. До чого додумались у Яблунівці, де мудрі ніколи не лізли під стіл, де скільки голів, стільки й умів? Спершу ставили бовванів по межах та рівчаках, топили по кала­банях і викидали на пустирища. Але хтось із сільських Довгожителів, оті мудрі, що безумному з дороги вступа­ються (дідок Бенеря чи дідок Гапличок), порадили бовванів бити по головах, а з побитих шматків звести корівник новий для худоби. 1 звели в стислі строки! Славний вдався корівник. Хомі теж випало тут поратись коло товару. Не міг чоловік намилуватись приміщенням для артільних корівок, званих чи то Асамблеєю, чи то Квитанцією, чи то Ревізією. І чудо ж яке — стіни викладено із гранітних голів старшого куди пошлють, що поглядали на живого Хому неживими гранітними очима чи посміхались до нього лукавими гранітними губами. Куди в корівнику ступить грибок маслючок, а з усіх боків, із усіх кутків сам на себе грибок маслючок дивиться, сам собі всміхається, аж моторошно.

— Хай тобі грець! — інколи мимрив Хома.— Либонь, у нашого діда капелюх не по-капелюхівськи.

Напевне, чорт сім пар чобіт стоптав, поки до пари зібрав Хому та Мартоху, то, спитаєте, як їй велось, коли бовванів били по Яблунівці? Спершу й сама помагала трощити на друзки, й рук своїх теж доклала до корівника, а потім у сльози вдарилась.

— Хомонько мій,— лебеділа по вечорах у хаті,— щоб мені руки всохли, коли ще вдарю якого боввана. Е-е, либонь, у них живу душу вкладено, бо коли б’єш, то плачуть кам’яними чи дерев’яними сльозами, бо зітхають залізними чи мідними голосами, бо стогнуть глиняним чи дубовим стогоном. Та хай їх грець поб’є, а не я!

Не тільки у Яблунівці чи у Великому Вербчому го­моніли, що ніхто з богів чи пророків за життя не плюн­дрував своїх храмів, не нищив культових зображень, ото тільки божок грибок маслючок у «Барвінку» до такого додумався. Чутка, що Хома б’є бовванів, гайнула по світу, і вже до Яблунівки перестали надходити ідоли від хомопоклонників, хоча, звичайно, самих хомопоклонників не поменшало, а, може, навіть побільшало. Побільшало з тієї причини, що Хома в розквіті найчудесніших діянь виступив і проти культу своєї особи, й проти канонізації свого імені.

Хто міг прочитати потаємні думки старшого куди по­шлють, котрий удався до такого войовничого атеїзму? Либонь, текли вони в отакому руслі: «Е-е, не хочу бути отим богом, якого можна й за гроші купити. Жодна дівка не прийде на мене молитись, а тільки гайне на хлопців дивитись. Не хочу, щоб на мене дивились, а чорта бачили».

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

де мовиться про химерний сон грибка маслючка, начебто він на районному ярмарку за грубі гроші купив собі чорта на шию, а той чорт обернувся на рідну жінку Мартоху, а рідна жінка Мартоха постала перед чоловіком така, що словами не передати

Той, хто прочитав книгу першу «Позичений чоловік» та книгу другу «Приватне життя феномена», має добре знати про виняткові здібності всесвітньовідомого грибка маслючка з яблунівського колгоспу «Барвінок». Усім за­пам’яталось, як він порятував рідне село під час потопу. А волоські горіхи, що спричинились до небаченого порозумнішання старшого куди пошлють, коли йому від­крилась мова худоби на фермі, мова птахів і зела, а що вже казати про те, що людське потаємне життя стало для нього явиною! Принагідно згадаймо й про те, як його начебто висували на роль першої снігової людини, з кот­рою мали ввійти в контакт не десь там у Гімалаях чи в Андах, а таки в Яблунівці. Згадаймо також, як його начебто збирались тренувати на космонавта, щоб нарешті й представник колгоспного селянства побував на довколоземній орбіті. Не забудьмо й про той факт, що Хома, либонь, у своєму індивідуальному користуванні мав літаючу тарілку, яку пошкодував позичати сільській спе­кулянтці і пройдисвітці Одарці Дармограїсі для її гендляр­ських транссибірських чи транспівнічних мандрів. А ще ж і вікопомне мовчання позиченого чоловіка перед його екстра­ординарною поїздкою до Америки, а ще ж його подиву гідне поводження з радником американської адміністрації, а ще ж і його посильна участь в утвердженні псевдоідей рухомого театру та рухомого живопису. Гай-гай, скільки таємничого й загадкового в житті і діяннях звичайнісінь­кого рядового колгоспника!..

Отже, того пам’ятного ранку Хома Прищепа прокинув­ся, згадуючи нічний сон: як за свої грубі гроші на ярмарку в районі купив чорта на свою шию, чорта з блискучими ріжками та з гостренькими ратичками, а той чорт уві сні виявився зовсім не чортом, а рідною жінкою. Після такого сну грибок маслючок неначе м’яло облизав і кри­чить із заплющеними очима:

— Гей, ти, за Хомою Хомихо, й чого мені отаке наснилось лихо?

Розплющився, а Хомиха стоїть коло печі з рогачем, брови летять над очима, наче чайки над морями, й вуста її схожі на молоденького усміхненого місяченька.

— Яке лихо? — питає жінка, й слова ж її такі солодкі, хоч у кутю замість меду їх сип.

А Хома з ліжка дивиться на жінку біля печі — й очі його ширшають і ширшають, наче зсередини надимаються, вже, либонь, третину обличчя зайняли, вже, дивись, на обличчі не вмістяться й попадають на долівку, як полу­миски з мисника. Й не озивається, наче голос йому вкрадено шахраями й пропито ні за пучку рубаного тютюну.

— Чи ти, Хомо, лигнув язика з радості, що на долонях волосся проросло, й не хочеш признатися? — сокоче Мартоха.

А рот у хазяїна мовчить, як ота зозуляста курка, що навіть із пір’ям здохла.

— Ти, Хомо, зранку якийсь наче письменний, тільки не друкований.

Очі в Хоми скачуть, наче собаки, що на Йордань по слизькому льоду біжать.

— Та що, чоловіче, з тобою сталось, що ти вже і не підтакувач, і не суперечник?

Звівся грибок маслючок із ліжка, наче п’яний відірвався від бочки з брагою, по хаті сюди ник, туди ник — і все до жінки приглядається, як би приглядався до хвіртки без брами та до вікон без шибок. Далі скрадливо підступив до господині, обмацував, бубонів:

— Ге, либонь же, два стовпи, на стовпах діжа, коло діжі ручка, на діжі макітра, на макітрі ліс, а у лісі є кувіка, що кусає чоловіка...

— Чого ти, Хомо, такий, що тебе ні до сака, ні до бовта? Ось рогачем уперіщу, то матимеш ума стільки, як нема!.. Ото позичився Одарці Дармограїсі за телицю!.. Ото знатимеш, як мати за пасію аж французьку горлодерку!.. Ото знатимеш, як по гемонських Америках їздити, бо раз дурень — вдома сиди й кругом гляди!..

— Хоч би ти, Мартохо, і як пащекувала, а воно світиться!

— Яка холера світиться?.. Хе, розумний, як Соломонів патинок!.. Де світиться?

— Та сяйво світиться довкола твоєї голови, Мартохо!

— Цур тобі й пек, чи не буря тебе вивернула? — Й Мартоха злякано мацнула пальцями свою голову й так скривилась, наче боялась опектися. — Яке сяйво?

— Немов тобі в голові свічечка горить ота, що сама гола ходить, а за пазухою сорочку носить, а над волоссям срібний дим стоїть.

— Срібний дим, кажеш?

— Ага, отой півень, що сидить на осиці, підняв угору косиці.

Мартоха злякано в дзеркало полупала — і в неї від перестраху одмінилось: і хапун, і сапун, і над сапуном моргульці, і над моргульцями галява, і над галявою ліс. Далі від дзеркала до Хоми обертається — й оті її круг­ленькі й маленькі, якими до неба докинеш, а через хату не перекинеш, уп’ялись у грибка маслючка, мов кажани:

— Яке сяйво? Ти в собак навчився брехати чи сам собак учиш? Я не бачу...

Й заплакала Мартоха, а Хома вражено водив очима, наче злодій по ярмарку.

— Ой, людоньки, кожен би сказився після тієї гидольної Америки. Сказився й Хома, а тепер хоче кіз кувати, сам себе підводить, мов дурного під монастир. Це ж, Хомо, тобі лікуватись треба, хоч, може, ніякі ліки й не зарадять.

— Та правду кажу: сяйво! — гримнув грибок маслючок голосом, наче ціпом по залізному току.

— Чи я свята, щоб у сяйві ходити? — схлипувала Мартоха, поглядаючи в дзеркало й ніякого сяйва не ба­чачи.— Хіба я Божа Матір? Чи великомучениця? Я — Мартоха!

— Та не брешу: німб! — ударив чоловік голосом, наче громом у грозу.

— Стерявся розуму, тепер нема в мене годувальника й заступника, тепер він уже як отой клад, що хто не покладе, відти не візьме!

— Повір, Мартохо, я не той Хома, що і в світі нема, сяйво бачу.

— Е-е, був ти чоловік як чоловік, поки в тебе хомопоклонники не завелись, ото вони й пошили тебе в того хазяїна, в якого з воза й колесо украдуть.

Укмітив Хома, що до рідної жінки говорити — як до того пня, і, не вмиваючись і не снідаючи, надумав дати драла з хати. Обернувся в порозі — стоїть Мартоха, за ріжок столу рукою тримаючись, а довкола її голови про­зоре сяйво срібне куриться, наче димок над згаслим ба­гаттям, наче туманець у лузі, хай би трясця побила Мартоху, котра не вірить і сама не бачить свого німба!

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

в якому грибок маслючок бубонить що попадя («Не клюй, курко, крупку, не кури, турко, люльку»), а також ідеться про те, що він бачить наскрізь зоотехніка Трохима Невечерю

Лихий, мов смалений вовк, якому на хвіст мисливці сипнули солі, вже за ворітьми Хома звів очі від землі. Звів, наче камені піднімав, та й очам своїм не повірив, а не повіривши — й заплющився. Може, ото правду казала рідна жінка про хомопоклонників, що засипали Яблунівку бовванами, а боввани виглядають із бур'янів та з калабань? Розплющився грибок маслючок, знову глянув довкола себе...

Таки не привиділось, таки не мана, таки насправжки!

Ранкове сонце світило над селом, співали півні, повітря було міцне, як первак із бурячихи в їхньої самогонниці Вівді Оберемок. Уздовж вулиці росли тополі та верби, а над тополями й вербами м'яко так палахкотіло чи то полум'я, чи то ореол світився. Сяйво над деревами було відмінне від сяйва над головою рідної жінки Мартохи, бо, як то мовиться, жінка — не дерево, а дерево — не жінка.

Трохи оговтавшись, Хома рушив уперед, не перестаючи дивуватись не тільки з дерев, а й сам із себе. Якщо таке сяйво завжди палахкотіло над верхами дерев, то чому не помічав раніше, а тільки сьогодні? Та й з рідною жінкою Мартохою — чому раніше не бачив німба довкола голови? Може, тільки оцього ранку вони й спалахнули, Мартоха та дерева? Може, тільки після минулої ночі Хома сподо­бився бачити отакі дивовижі, а раніше ще був позбавлений небувалого дару? Ну, бачив колись, об'ївшись волоських горіхів, через стіну, міг ловити у воді рибу голими ру­ками, бачив за спинами в яблунівців їхнє життя потаємне, мовби в телевізорі, ну, розумів мову худоби, птахів, ка­лини, житнього колоска, але ж тоді до ореолів не дохо­дило, ні!

Хома наче не по вулиці посувався, а, задерши голову, серед веселкового свічення плив, авжеж, серед того рай­дужного казкового мерехтіння, що відкрилось для .його чутливого єства над верхами дерев. Наче промінились, наче пашіли, наче над ними багатьма відтінками всяких кольорів зацвіла невидима їхня душа, а зацвівши — стала видимою, вигравала блакитною ніжністю, зеленою лас­кавістю, золотою замріяністю. Й ті ефемерні барви грали в душі Хоми, й грибку маслючку хотілося співати, й ноги відривались від землі, наче тіло втратило тягар ваги, надбавши пружні крила.

— Не клюй, курко, крупку, не кури, турко, люльку,— бубонів що попадя, ошелешений радістю. — Ходить квочка коло кілочка, водить діток коло квіток.

Їхав назустріч зоотехнік Невечеря на велосипеді. Як завжди, очі його скидались на двох ситих перепелів, що притаковилися серед стиглої пшениці.

— Мілкий брод — по самий рот, — муркнув замість привітання Хома, втішений, що над головою зоотехніка не іскриться ніяке сяйво.

— Бачу, ти на ферму квапишся так, наче покійного батька женять! — Зоотехнік Невечеря зупинився на дво­колісному огиреві. — Оті закордонні боввани роботи за тебе не пороблять на корівнику.

У Хоми в голові барложилось, як свиня в солоді, ку­медне бажання. Й сохрани Господь, щоб грибок маслючок, зовсім ні, а те бажання візьми й зніми з Невечері клин­цюватого засмальцьованого картуза.

— І не ошатно, й не вдатно, — промимрив Хома, пильно приглядаючись до круглої, мов гарбуз, голови. — Таки без німба ходиш, без німба!.. Загубив чи ніколи й не було?

Й насадив клинцюватого картуза на той гарбуз, який мало не репне.

— Що загубив? — отетерів зоотехнік і мацнув долонею потилицю.

— Ха, либонь, не було. Не було, отож і не загубив німба свого.

Та й почвалав, а зоотехнік лупав очима-перепелами вслід Хомі, наче обіцяв йому й перцю дати, й на кабаки, й понюхати табаки. Покректавши досадливо, покрутив педалями, наздогнав грибка маслючка, а той як глянув — і наскрізь побачив зоотехніка!

А що Хомі вперше доводилось бачити людину наскрізь, то йому аж запаморочилось у мізках від здивування, аж замакітрилось, аж задерев'яніло в скронях.

Крізь рубчиковий піджак, сатинову сорочку та шовкову майку побачив Хома не так зоотехніка, як арматуру — насамперед хребтовий стовп із грудними хребцями, ший­ними та поперековими хребцями, з крижовою кісткою та куприком. Угледів ключиці, ребра, грудину, сідничну кістку, лобкову кістку, клубову кістку. Серце ритмічно скорочувалось, накачуючи кров по артеріях, можна було роздивитись вени, по яких кров поверталась назад до серця. Вбираючи повітря, надимались і опадали легені, грудна клітка при цьому розширювалась і звужувалась...

— Про який німб торочиш, Хомо? — вкотре запитував Невечеря в грибка маслючка, що мовчав, наче йому в роті миші кубло звили.

— Трохиме, — зрештою озвався Хома, — ти сьогодні натщесерце випив кварту кисляку?

— Ну випив, бо спрага мучила.

— А потім смажене куряче стегенце змегелив?

— Змегелив, Христя смачну смаженю зготувала.

— І голубці з рисом їв? І сметани з ополоник лизнув? І грушевим узваром запив?

— Ти глянь, — здивувався зоотехнік, — не інакше, як Христя вже по всьому селу роздзвонила!

— А скажи, Трохиме, шлунок у тебе не болить?

— Та болить, бо, либонь, переїв, бо оглядівся, як наївся... Ти глянь, і про мій живіт Христя не змовчала.

— Ага, постеріг лопатки в горосі! Та я твоєї Христі зучора не бачив. Та я тебе, Трохиме, наскрізь бачу, о!

Очі в Невечері стали якісь незграбні, мов мухи, що позалазили в патоку.

— Ото сідай на велосипед і гайда, бо я як захочу — ще й прочитаю тебе всього, від палітурки до палітурки, побачу, що там у твоїй душі написано.

Зоотехнік став схожий на оту сліпу курку, яка іноді теж зернину знайде, крутнув педалями велосипеда — тільки смуга лягла.

— Його й бритва не бере, а наше шило таки вголило! скрикнув Хома.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,

де розповідається про феноменальну ясновидющість Хоми, котрому відкриваються не тільки самохідний комбайн чи цистерна, з якої у полях розкидають органічні добрива, а й голова директора школи Діодора Дормидонтовича Кастальського

Як Яблунівка гомоніла й гомонить? Не ходив мій ба­тенько, не ходив, а як пішов, то й вороття на спині приніс. Отже, й з Хомою коїлось від тієї пам'ятної миті, коли прокинувся вранці й помітив довкола голови в Мартохи срібне сяйво, якого раніше ніколи не помічав... А все з якої причини? Та, либонь, із тієї причини, що раніше як був собі, та не мав собі, а тепер як пішов собі, то витесав нетесаного тесана.

Отож, сунув по дорозі назустріч грибку маслючку са­мохідний комбайн у хмарі подільської куряви.

— Гей, Хомо, дай закурити-залюлячити! — попросив комбайнер, спинивши машину й скочивши на землю.

Закурили-залюлячили з комбайнером дядьком Нещеретом Павлом, котрий сам про себе казав, що має розуму багато, але грошей катма. А потім Хома й питає:

— Ведеш комбайн на технічний огляд?

— Ага, на технічний огляд, бо щось барахлить.

Старший куди пошлють зиркнув упівока на комбайн:

— Тобі, Павле, і без техогляду все скажу. Не відре­гульовано зазор між барабаном і декою — раз. Стерлася зірочка варіатора в мотовилі — два. Гідроциліндри в мотовилі ні к чорту не годяться, треба міняти — три.

— Так речеш, наче ти мастак і в нашому ділі!

— А мастак. — І, поглянувши на яблунівського ме­ханізатора так, що наскрізь його побачив, спитав: — Учора пиво в буфетниці Насті пив? Пив. Ниньки голова тріщить? Тріщить. Печінка стогне? Стогне. Душа мару­диться? Марудиться. А душа не сусід, її не випреш.

— Чи ти, Хомо, часом не записався у ясновидющі?

— А ясновидющим, Павле, не треба записуватись у ясновидющі. Тільки дивись, не загуби ключі з кишені, бо там є дірка.

Той рукою в кишеню шусть — і справді дірка, й справді ключі ось-ось випадуть. Вибалушився на грибка маслючка, і вже йому з рота хоч би однесеньке слово-горобець випурхнуло, як заціпило. Бо й справді Хома скидався на оту сову, що знає, де кури ночують.

Тюпачить грибок маслючок, а ззаду його вантажівка доганяє, до вантажівки причеплено цистерну, що органічні добрива в полях розкидає. Ще не встиг Хома руку під­нести й проголосувати, як уже сидів у кабіні поряд із шофером.

— То, кажеш, аміачну воду розливав? — поцікавився.

— Та кажу, що аміачну воду,— відповів шофер.

— А перед цим торфо-фекальний компост, кажеш?

— Та кажу, що перед цим торфо-фекальний компост. Заїла якась холера!

— Вакуумна система в тебе ні к чорту.

— А ви заглядали в ту систему?

— І гідросистема кашляє.

— Та ну?!

— Скажи, а в тебе в потилиці стріляє? — допитувався грибок маслючок.

— А ви звідки знаєте, що стріляє, хай би воно лихом скрутилось?!

— Зупинись, мені тут сходити... Звідки знаю? Бо наскрізь бачу твою машинерію — і гальма там, і редуктор, і карданну передачу.

— А як здогадались, що в голові стріляє?

— Не тільки в голові стріляє, а й поперек ломить, ха-ха-ха. Бо не тільки машинерію бачу наскрізь, а твоє нутро всеньке. Хіба забув, що на безлюдді й Хома чоловік, а Гапка ще й люди? Спасибі, що підвіз.

Грибок маслючок скочив із кабіни, а машина й далі стояла, бо здивований шофер дивився й дивився Хомі в спину, а від розбризкувача рідких органічних добрив тхну­ло отрутохімікатами, гербіцидами, бардою. Й думалось шоферові: "Е-е, наш Хома після Америки не так діло в руки бере, як ото свекор пелюшки пере!"

Скажіть, а чи гоже було Хомі опиратися своїм мудро­щам так, як ото опирається кіт на льоду? Авжеж, не гоже, отож старший куди пошлють не опирався, хоч, може, й не пишався, як подеколи пишається вдова тими поминками, що справила по чоловікові-покійникові. Бо, як то мовиться, не в тім річ, що в хаті піч, а в тім річ, що як не києм, то палицею.

— Здрастуйте, Діодоре Дормидонтовичу! — привітався з директором школи товаришем Кастальським, що до шко­ли квапився з портфельчиком, а з портфельчика виглядала смажена гусяча ніжка, загорнута в газету.— Якийсь біс жениться, а нам коровай плескать, еге?

Діодор Дормидонтович просунув мимо по вулиці, мов хмара в небі, а грибок маслючок умить здогадався: "За­клопотаний, бо не встиг усе розкласти в голові на полички. Ти ж поглянь, який мастак, як вправно пере­ставляє з полички на поличку оті думки, що вчора ввечері переплутались. А які ж це думки директор сьогодні скла­дає на найвищій поличці, щоб напохваті було? І все чужі думки, не свої, а хоче видати за свої. І Квінтіліан: брехун повинен мати гарну пам'ять. І Таціт: підлизи найгірші з ворогів. І Демокріт: треба говорити правду й уникати багатослів'я... І ще, дивися, складає на верхній поличці розумні думки Монтеск'є, Плутарха, Вольтера, Канта...

Бач, яку славну думку знайшов у Сенеки: жорстокість завжди народжується з безпосередності й слабкості... Ну, хай розкладе директор чужі думки на поличках у голові, а мені, Хомі, чому б і не посміятись, коли один великий чоловік сказав, що сміх — це людинолюбство, коли другий великий чоловік сказав, що сміх — це сонце, яке проганяє зиму з людського обличчя, коли третій великий чоловік сказав, що сміх оздоровлює душу. А гумор, як запевняють не менші уми, ніж я сам, — це рятівне коло на хвилях життя, гумор переносить душу через провалля і вчить її гратися зі своїм горем, що коли я веселий — значить, я славна людина, а підляки рідко бувають веселими людьми!»

РОЗДІЛ ШОСТИЙ,

у якому Хома розмовляє з німицею й чистотілом, чує у вербах над ставом живий голос Федора Шаляпіна

і ще косить у лузі не траву, як інші косарі, а оперу Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм»

Історія замовчує, чи ходив грибок маслючок на корівник у той день, коли йому вранці привидівся ореол довкола Мартошиної голови, коли побачив райдужне сяйво над верхами дерев. Проте історія навічно вписала на свої скрижалі інші речі, що, може, складають справжню квінтесенцію життя і діянь грибка маслючка, обожнюва­ного хомопоклонниками всього світу.

І, на диво, вписала історія так на свої скрижалі, наче то й не вона, історія, карбувала рядки, а сам старший куди пошлють, ветеран війни і ветеран праці в колгоспі «Барвінок». А що манера мислення грибка маслючка відрізняється від манери мислення і Геродота, і Страбона, і Плінія Молодшого, і Плінія Старшого, і всіх інших відомих і менш відомих істориків, то не станемо дорікати Хомі за цю відмінність, а, навпаки, — похвалимо й воздамо належне за самобутність мислення, за неповторність, якої в сусіда не позичиш і на базарі не прикупиш.

Е-е, не скидався старший куди пошлють на оту бабу, що вловила, в міх положила, а воно — пурх! Ускочив Хома по самі вуха, таки влучив батька по колінах. Та й як було не вскочити, як було не влучити, коли світ весь одкрився перед грибком маслючком, таємниці й за­гадки відкрились — упіймав їх Хома, як сорока Якова.

Все забалакало — й сонна одур, себто німиця, забала­кала виделчасто-гіллястим стеблом і яйцекруглим листям, і квітки на квітконіжках та в пазушках листя. У лісах, на полях та в байраках гомоніли до Хоми білокопитник, глід, бруслина, бугила, чортове ребро, блават, жаб’ячі огірочки. Чистотіл хвалився старшому куди пошлють, що в народі його йменують і як гладишник, глечкопар, і як зелемозень, ластовине зілля, ростопаш, прозорник, сіре зілля, старовина!.. Отже, все, що зеленіло, цвіло й пло­доносило, балакало з Хомою — хай то звіробій, золото­тисячник, козачий залізняк чи чаполоч пахуча — і стар­ший куди пошлють знався на тій мові незгірше, ніж на рідній, яку ввібрав із молоком матері.

А ще грибок маслючок утямив мову птахів, що ви­співували в Яблунівці, і тепер для нього не було ніяких загадок у тому, про що базікали горобці, ластівки, ворони, щиглики та інша перната живність. Крижні з металево-зеленим оперенням на шиї та з темно-каштановими грудь­ми, шилохвости з чорними струменястими поперечними смужками на шиях, свищі з глинясто-жовтими головами й іржасто-каштановими шиями, широконіски з яскраво-зеленими дзеркальцями, спереду облямованими білою смужкою, та інші надводні птахи яблунівських ставів од­крились перед усепроникливим розумом Хоми так, як могла б відкритись книжка, де кожна літера — знана й перезнана, а слова читані й перечитані.

Гай-гай, не тільки пісні пташок розумів старший куди пошлють, їхні голоси, їхні хори!..

Під вітром кущі в лузі не просто шуміли гіллям та листям, а грали й співали. Ото Хомі не треба було телевізор чи радіо вмикати, йти на концерт художньої самодіяльності до Будинку культури чи їхати в обласний центр слухати естрадну програму. Для Хоми в Яблунівці куди ногою ступиш — скрізь музика, скрізь естрадна програма.

— Чуєш, Мартохо, — розповідав увечері грибок маслю­чок, повернувшись із тваринницької ферми, — що ниньки причулось у вербах над ставом?

— А що причулося? — спалахувала цікавістю рідна жінка, пораючись якщо не з шиттям, то з пранням, якщо не з солінням, то з варінням.

— Немов хтось арію Івана Сусаніна поміж листячка й гілля виводить.

— Арію Івана Сусаніна? Може, хтось із своїх співав?

— Еге ж, із своїх!.. Хто б це із своїх та й співав голосом Федора Шаляпіна!

— Та він же помер.

— Помер... Кому помер, а кому й ні, — відказував загадково.

Хома тільки з Мартохою перемовлявся про ті свої хи­мерні музичні ввижання, які йому за правду видавались. Еге ж, тільки з рідною жінкою, бо спробуй, скажи зоо­технікові Невечері, листоноші Горбатюку чи директорові школи Кастальському. Ти їм, як на духу, довіришся, а вже завтра хіба до твого обійстя не підкотить карета швидкої медичної допомоги, щоб аж до обласної лікарні взяти на обстеження до психіатрів та невропатологів?

Але й рідній жінці Мартосі не в усьому зізнавався Хома!

Та й хіба зізнаєшся їй у тому, що якось виходить за хлівець, де в них бузина росте, бугила кущиться, де всяке віниччя розкошує, — і в хащах цих чує раптом... Що б ви думали? Багатель! Багатель — це по-французьки, а хто по-французьки не тямить, то скажемо й по-нашому: дрібничка. Так, чує грибок маслючок за хлівцем дуже симпатичний інструментальний твір, такий граціозненький, такий виразненький. Хома заслухався, зачарувався, а за якусь хвильку-другу вже того багателю, себто дрібнички по-нашому, й не чути, обірвалась, погасла. А грали ж, грали — бузина та бугила, віниччя та лобода, ще й всякий там бур’янець, що в затінку і в затишку посотався.

Сам чорт ногу зламав би, якби намагався втямити все те, що відбувалося з Хомою, якби хотів довідатись, чому чемерник червонуватий раптом озивався до нього старо­руським культовим співом, так званим демественим, і старшому куди пошлють ставало так урочисто на душі серед чемерника червонуватого, наче він потрапив на трапезу, сидить за царським чи за княжим столом або ж опинився на пишній архієрейській відправі, на якій ніколи не випадало бувати і в вві сні... А то забрів гри­бок маслючок у зарості полину за корівником, і така тут йому журлива елегія зазвучала, так йому сумно стало серед цього запустіння!..

Вийшов якось із дядьками вкосити трави в лузі для колгоспної худоби. Сонечко в небі розсілось, мов книш на черені, повітря таке хмільне, що п’яниці й до буфет­ниці Насті не треба йти: пий — і п’яній, хоч, може, п’янство в роботі не товариш. А що вже квітів у траві!..

Ну, Хома косу в руки й косить разом із усіма, а тоді з лиця побілів, коса випала з рук, і Хома заплакав.

— Та що з тобою, — питають, — наче загубив голову, а без голови рукам і ногам погано?

— Ой, Одарки жалко! — рюмсає Хома, як маленький.

— Якої Одарки? — дивуються.

— І Карася жалко! — побивається невдатливий косар.

— Якого Карася?

— І навіть дрібненького турка шкода!

Тієї мови ніхто й на пучку не втямив, а Хома, пі­дібравши косу, геть почвалав...

То, спитаєте, що сталося з позиченим чоловіком? А сталось те, що в зеленому лузі того дня причулись Хомі музика та співи, а були ті музики й співи не які-небудь, а із знаменитої української опери «Запорожець за Ду­наєм», написаної Гулаком-Артемовським. І що проведе Хома косою по траві — то не трави з квітами вкосить, а співучого голосу Одарки, і що відведе грибок маслючок руку з косою, то не зеленого й живого зела втне, а живого голосу Карася вріже, і що втретє косою заміриться, то не паші для колгоспної корови повалить на пні, а повалить на пні оперу «Запорожець за Дунаєм»! Ну, як тут не заридаєш, як тут косу з рук не випустиш, як у розпачі геть не подасишся від косарського гурту?! Лихо з тієї музикою, та й годі...

РОЗДІЛ СЬОМИЙ,

де голова колгоспу «Барвінок» Михайло Григорович Дим приходить у гості до Хоми і бачить такі дива, яких іще вчора жодний голова колгоспу на всій Україні не міг би побачити в жодній хаті

Голова колгоспу «Барвінок» Михайло Григорович Дим ніколи не мішався між чужі лика, між двері пальця не клав, плювком бурі не зупиняв і в скрутних випадках чортові шапки не віддавав, аби тільки голова ціла на в’язах була. А тут діло з Хомою повернулось так, що, либонь, наспіла пора й між чужі лика мішатись, і пальці між двері класти, й проти бурі плювати, й чортові шапку віддавати.

— Добривечір, Хомо! — привітався Дим, переступивши поріг господи старшого куди пошлють одного погожого вечора, навесні, в другій половині двадцятого століття.

Хазяїн сидів за столом. Зодягнений у полотняну вишиту сорочку, він тримав у руках книгу першу «Позиченого чоловіка», де йшлось про нього ж таки, лукавого й невірного. Розкішне англійське видання, в палітурках те­лячої шкіри, зі срібними пластинками на ріжках, а за­головок тиснений літерами кривавого золота. При появі голови колгоспу хазяїн розгорнув книжку — й раптом вона спалахнула полум’ям у вузлуватих, мережаних жи­лами руках грибка маслючка. Вражений гість застиг на порозі й зблід. Хома згорнув книжку — й вогонь, який щойно освітлював жовтаве, як віск, обличчя позиченого чоловіка, погас.

— Добривечір, Михайле Григоровичу! — відказав із похмурою урочистістю. — Що це вас принесло — чи чов­ничок, чи весло? — Статечною ходою підступив до гостя, потис руку й поспитав: — А котра вже година?

Дим сягнув рукою до кишені, де завжди тримав при­несений з фронту продовгастий, мов цибулина, швейцар­ський годинник, — і вмить на обличчі його застигла роз­гублена гримаса:

— Чи загубив, чи в колгоспній конторі забув...

— А це не ваш годинник? — поспитав Хома.

На поораній безліччю борозенок долоні грибка маслючка поблискував продовгастий, мов цибулина, швейцарський годинник.

— Л-либ-бонь, м-мій, — затинаючись, мовив спантели­чений Дим. І взяв ту трофейну цибулину обережно, з острахом, подивився на циферблат. — Зараз, Хомо Хомо-вичу, за чверть сьома.

— А точніше, — ледь усміхнувся грибок маслючок, див­лячись пильно в перенісся голови колгоспу, — за дванад­цять хвилин сьома.

— Т-так-ки т-так, — промимрив Дим, пильніше гля­нувши на циферблат годинника. Нервовим рухом поклав до лівої кишені, похапливо переклав до правої. — То чого кликав, Хомо Хомовичу?

— Побалакати нам треба, як на духу.

— Охо-хо-хо, таки треба, од балачки не замуруєшся в комині. — І вже коли повсідалися за столом, уже коли поклали перед собою руки на скатертину, мов натруд­жені крила, поспитав: — Значить, правду про тебе го­монить Яблунівка?

— Воно, звісно, на похиле дерево і кози скачуть, — відповів за своєю звичкою грибок маслючок, та, згадавши, що сам покликав голову для поважної бесіди, зізнався: — Либонь, правду...

Гість спохмурнів ще дужче своїм чорним циганським лицем. Хома зозла вдарив кулаком по столу, й очі йому ворухнулись під повіками, як голівки гадючок у траві.

— Тільки не лякайтесь, Михайле Григоровичу, наперед, обіцяєте?

— Ну, обіцяю, — непевно відказав той.

Грибок маслючок проворно шаснув у сіни — й за якусь хвилю повернувся, в одній руці тримаючи гострого ножа, а в другій — вгодованого півня з червоним гребенем.

— Півня бачите? — поспитав Хома таким голосом, наче його чорти лоскотали.

— Б-бачу, — проказав похмурий Дим, зводячись за столом, і помацав кишеню, чи не пропав швейцарський годинник.

Блискуче лезо гострого ножа спалахнуло в руці стар­шого куди пошлють — і вже за якусь мить відтяту півнячу голову той тримав у лівій руці, а півня без голови в правій руці. Кров цебеніла на долівку. Гребе­нясту півнячу голову Хома поклав біля лежанки, а без­голового ґалаґана біля порога. Похижішавши колючими оченятами, бубонів заклинання — п’яте через десяте:

— Правда, що ми ходили дещо і гуторили про що... тільки коли я хоч що або абощо... то нехай мені казна-що... от що... а не те що! А ви ще кажете, щоб я там що-що або абощо...

І ще, либонь, не встиг Хома доказати своє химерне заклинання, як півень біля порога заворушився, стріпнув крильми, сп’явся на ноги — й подибцяв. І відтята голова також заворушилась, теж піднялась назустріч, очікувала, коли півень наблизиться в супроводі грибка маслючка.

Пришалимонений побаченим, гість очам своїм не вірив: голова приросла до шиї, й похмуро-урочистий Хома три­мав у руках півня, що позирав довкола намистинами випуклих вічок. І якби не пролита кров на долівці, то побачене могло видатись хіба що маячнею.

— Справді приросла? — промимрив Дим, не зважу­ючись простягнути руку й помацати, хоча хазяїн хати тицяв йому півня мало не під ніс. — І співатиме?

— Ще й курок топтатиме! І до сусідських вчащатиме!

— Ти ба, не штука наука, а штука розум, — позирав голова колгоспу на півня, що крутив ціленькою шиєю, наче веретеном. — А до чого ще вдатен, Хомо?

— До всього! Можу, к приміру, відрізати й приставити голову бику.

— У тебе ж немає бика на хазяйстві.

— Ну, колгоспному.

— Колгоспному не треба, — поміркувавши, сказав Ми­хайло Григорович. — От якби мав бика в індивідуальному користуванні, як ось півня, тоді міг би своїй тварині відрізати й приставляти голову... І не боїшся, що раптом не приросте? Що або виграв, або програв?

— А чого боятись? Хоч на час, та навскач! Знаєте, чуюсь на такій силі, що міг би відрізати голову й вам, Михайле Григоровичу.

Губи в гостя посіріли, наче попелом покрились, і голос став плюсклим:

— Як же я без голови та був би головою колгоспу?

— А ви б і без голови зоставались головою!

— Т-ти п-прав-вду к-кажеш?

— Правду! А потім я б вам голову приставив, і ви знову були б головою колгоспу з головою.

— Спасибі на доброму слові... Мені й так знімуть, як час наспіє, а тільки зараз іще мій час не наспів... Всі люди як люди, а ти — Хома! Хіба ми тебе такого в члени артілі приймали? Чому приховував, чому втаював?

— Не приховував і не втаював, — чесно зізнався гри­бок маслючок, — бо раніше таке за мною не водилось. А це раптом!.. Ото й покликав вас аж до хати, щоб зізнатись, аби відали, з ким діло маєте, ким керуєте. Я й сам до пуття не знаю, яке вміння ще за моєю душею тримається, які завтра таємниці відкрию за людьми чи за світом.

Не так утішений, як запечалений своїми магічними здібностями, грибок маслючок у сомнамбулічному стані закачав рукав сорочки до ліктя — і ножем, яким іще недавно перетинав шию півня, штрикнув себе по го­лому тілу.

— Хомо, схаменися! — скрикнув голова колгоспу, по­лотніючи. — Тобі завтра на ферму!

Грибок маслючок із канібальською гримасою на обличчі різав і колов собі ліву руку. Кров тремтячими краплями спалахувала на порізях, цвіла кораловими вогнями на живих ранах.

— Дивись, Хомо, — бубонів Михайло Григорович, — ли­стка непрацездатності не матимеш, бо в тебе не виробнича травма, бо в тебе симулянтська інвалідність!

Кров цебеніла з порізаної руки. Здавалось, голова кол­госпу зараз і заплаче, й заридає, бо кого не взяв би жаль, коли таку наругу чинить людина над собою.

— Хе-хе, нема краще понад мене та понад попову свиню! — похмурий, як бовдур усередині, похвалився грибок маслючок. — А тепер дивіться!..

Із ковбашки біля печі дістав якусь риночку здоровою, правою рукою, вмочив пальці в якесь золотаве масло з тієї риночки, змастив раз і вдруге скалічену руку — й Михайло Григорович знову не повірив очам своїм. Бо як ти їм повіриш, коли вони побачили неймовірну чудасію: рани, якими щойно кривавилась порізана ліва рука гриб­ка маслючка, вмить затягнулись, наче їх і не було, а шкіра біліла ціленька й невшкоджена. Хоч би тобі шрам дрібненький, хоч би подряпинка, вавка чи рубець, — ну чисто нічогісінько!

— Це ж не вівторок, щоб повторять разів сорок, — жалісливо кривився Дим. — А якби в нашому колгоспі та кожному таке вміння, як у тебе? А хтось із дурного розуму поріжеться і не зцілиться, тоді що? Кому від­повідати? А нагорі спитають, чому не доглядів, чому допустив!.. Це ж, Хомо, за тобою потрібне око та око! Гаразд, коли заманеться голову відрізати бикові. А якщо тому, хто наглядає за биком? Не приставиш голови бикові, то можна здати й на м’ясопоставки. А за безголового колгоспника хто відповідатиме? Ох-хо-хо-хо!

Не побивайтесь, Михайле Григоровичу, якось ви­крутилися б, — заспокоював грибок маслючок.

— Може, ти, Хомо, й викрутився б, а з мене голову таки зняли б.

І тоді грибок маслючок приніс із сіней великий лозиновий кіш, повний курячих яєць.

— Та ми з вами робочу силу для колгоспу й з повітря дістанемо! — похвалився. — Ось лишень візьміть яйце, котре вам до вподоби.

Повагавшись, голова колгоспу вибрав чимале куряче яйце й віддав Хомі. Той поклав яйце на лежанці під макітру, та скоро вже зняв макітру і, примружившись, лунко вдарив отим курячим яйцем об спину дерев’яного ліжка, що стояло коло лежанки. Яйце, звісно, розбилось, угору з-під ліжка полетіли якісь барвисті стрічки, пучки квітів, — і з шумовиння стрічок та з різнокольорового фейєрверка квітів появився незнайомий дядько. Дядько був озутий у гумові чоботи, одягнений у сіру куфайку, на голові — приношений картуз.

— На яку роботу мені завтра йти за нарядом, Михайле Григоровичу? — поспитав дядько хрипкуватим прокуреним голосом,

— Н-на п-проп-полку б-бур-ряків, — промимрив Дим посірілими губами.

Дядько гумовими чобітьми почовгав до сіней, зник там, скоро його тінь майнула під вікнами, а грибок маслючок прошелестів вкрадливим голосом:

— Беріть іще одне куряче яєчко, Михайле Григоровичу!

Голова колгоспу Дим — сторопілий, з дивним злодійку­ватим виразом в очах — узяв із лозинового коша ще одне куряче яйце. Узяв обережно, мовби гранату, з якої вже зірвано чеку і яка ось-ось вибухне.

— Значить, іще одного колгоспника, щоб ви занарядили його на роботу? — поспитав грибок маслючок, упевнений у перемозі. — Кого вам? Шофера, тракториста? Агронома, зоотехніка? Чи, може, телятницю, котра б завтра вибилась у передові?

Й куряче яйце поклав під макітру на лежанці.

— Аби якусь бабу, — побажав Михайло Григорович. — Аби в ланку до буряків...

Через якусь хвилинку старший куди пошлють дістав яйце з-під макітри, вдарив об спинку дерев’яного ліжка. І вмить із-під ліжка полетіли барвисті стрічки, пучки строкатих квітів — і з цього фейєрверка вродилась дів­чинка років дванадцяти. Веснянкувата, кирпата, з боро­давками на босих ногах, дівчинка тримала в руках сапку й світила гострими, шершнюватими очима.

— Вибачайте, Михайле Григоровичу, — винувато сказав грибок-маслючок. — Либонь, яєчко трапилось від моло­денької курочки, що дівчинку наворожили з вами. Заче­каємо кілька років, дівчинка підросте, стане молодицею — ось занаряджатимете її в ланку до буряків... Та куди ви?! Я ж бо ще не все показав, іще не висповідався до кінця, а перед ким я висповідаюсь, як не перед головою колгоспу?

А Дим уже зник, наче його блохи з’їли. Й Хома зітхнув:

— Побіг, мов червоний півень по жердочці.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,

у якому грибок маслючок вдається до заклинання і магічною силою самобутнього українського слова творить одне з найперших своїх вікопомних чудес

Далі пригода за пригодою бігла, через пригоду пе­речіпалась і об пригоду шкоперталась.

І ти хоч тій пригоді кажи «отче наш», а вона тобі весь час — «од лукавого»!

Либонь, насамперед годилося б розповісти про те, як грибок маслючок вилікував сільську пройдисвітку і спе­кулянтку Одарку Дармограїху, котрій колись позичався за породисту телицю, і в тій знаменитій історії вода освятилась не без допомоги рідної жінки Мартохи.

Постеливши вишиту трояндами та голубами полотняну верету в садочку під яблунею, Дармограїха лежала, мов на картині мальована. Дорідна, вкохана, курганами пе­резрілих грудей мало піднебесся над Яблунівкою не ся­гала, в ясних водах її глибоких очей пливли хмари. Грибок маслючок, зодягнений у лахмани, в яких терся на фермі коло худоби, стояв перед Одаркою Дармограїхою й не говорив, а сюрчав так, як сюрчить коник:

— Був я в матки-полуматки, ночував на страхах-полях, клав вогонь із чернери землі, їв я тінь-молоко. Від мат­ки-полуматки пішов я геть, ніс дев’ять палиць, а на кожній палиці по дев’ять сучків, а на кожнім сучку по дев’ять цідил, а в кожнім цідилі по дев’ять кіток, а кожна кітка мала по дев’ятеро котят. А там стояв яструб під шопою й держав ков’якало. Прийшов кетюпало і взяв ков’якало. Ой, вставай, нерозсвіте, вступай в опітницю, бери гаркітницю, доганяй нетюпало та відбирай ков’якало!

Одарка Дармограїха вже не лежала на ряденці під яблунею, а сперлася спиною до стовбура. Й дума тяжка, мов рало, їй чоло поорала, борознами виклала зморшки. Старший куди пошлють, наче з хмари випавши, бігав довкола молодиці так, як кіт за своїм хвостом ганяється, слова йому з рота вилітали зграєю кажанів і вились-хур-делились довкола смутної жінки.

— Прибігла шурда-бурда, узяла штрики-брики. Почули м’якинники, дали знати житникам. Гей ви, житники, сідайте на вівсяники, доганяйте шурду-бурду, віднімайте штрики-брики! А тоді вже прийшло собі, придибало, сіло собі на тертулі. Позичте, просить, мокротона-егрефиста, бо до нас прийшли ладуни! Потім чистота вхопила кра­соту і побігла на висоту. Люди стали кричать: «Давайте Божу благодать, бо вже хати не видать!»

Все в Одарки Дармограїхи в’яло від журливої задуми: брови в’яли й опадали, очі в’яли і згасали, щоки в’яли і линяли, губи в’яли і зітхали.

— Чистота вхопила красоту і побігла на висоту, — по­вторила слова із заклинання грибка маслючка.

А той тіпався так, наче гаспид, якого проганяв із Одар­ки Дармограїхи, та й не став собі шукати шкуру десь далеко, а переселявся зі своїми статками-манатками в шкуру Хоми.

— Бігла куца-білогуца попід слухани. Слухани зачули, сказали палцанам, палцани піймали, на костянім мості вбили. Далі прийшла непотуха та всілася на лелюха і просить позичити теленуха зарізати пустосвіта, нагодувати дармоїда. Потім прийшло й притупало, просить позичити шелихвоста, щоб зарізати полковника, бо приїхав князь.

Хе, побачили б ви Хому! Був схожий на оте, що на вогні париться, а на вітрі сушиться, що на вогні вмре, а на воді оживе. Себто на віск був схожий старший куди пошлють, себто був схожий на оту свічечку, на оте сонце — кальонце, посередині живиця. А тому-то й зда­валась його голова вогняною, серце — із клоччя, а тіло назбираним із усього світу, а тому-то був Хома отой гість, що сам себе їсть!

І, видать, закляв-таки грибок маслючок спекулянтку й пройдисвітку Одарку Дармограїху, бо, поглянувши зараз на жінку, ніхто б не сказав, що знає тільки базар і переторги. Виглядала зовсім на героїню праці, якій ото прямісінька дорога на Дошку пошани коло колгоспної контори. І вже вона, отямлена й до чистого сумління навернена, йшла із садка на обійстя, а з обійстя на вулицю, тільки ж Хома не відставав, слідом котився, як вогонь, себто як ота червона гадюка, що ладна весь світ поїсти, як ота червона ружана, що в полі пролежала б сім літ і на ній трава не виросла б. Котився Хома слідком за Одаркою, наказував:

— Йди туди, де за лісом, за пралісом, за розсохачем б’є бук бука буковим бичем. А як прийдеш, кумо, до куми, проси ляпоти, поляпати та й піти. А як побачиш стояку, то на стояці висить висяка, під стоякою ходить ходяка, отож у стояки й проси висяку!

Отак трибок маслючок заклинав Дармограїху — і за­кляв! Так заклав, що від того пам’ятного дня молодиця не знала більше ніяких спекуляцій, трудилась у колгоспі на картоплі та буряках, на капусті й огірках. Бо таку силу мало чудодійне слово грибка маслючка.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ,

де чудотворець Хома неповторним і могутнім українським словом творить іще одне чудо, воскрешаючи з мертвих довгожителя Гапличка

Отже, заклявши Одарку Дармограїху і вилікувавши її від грошолюбства та повернувши їй чисте трудове сум­ління, Хома зажив великої слави. Звісно, старався чоловік не задля слави, але, як то мовиться, не хотілось бути в церкві, та собаки загнали. Е-е, якби коровай такої слави дістався отому, що скупий, аж синій, що в його посеред зими й льоду не випросиш, — мав би добрячий зиск, доїв би таку славу у штири цицьки. А що Хома? Він із тієї слави штанів не шив і наперед матнею їх не носив!

Та вже коли мова зайшла в цій книзі про Хому-чудотворця, то, звісно, випадок із Одаркою Дармограїхою — не винятковий, і як ото ледачий віл усе верне на занози, то нам тут годилося б, либонь, вернути на красу й силу українського слова, карбованого вустами грибка маслючка. А щоб не було нарікань, що Хома начебто більше став віддаватись чудотворній роботі, ніж роботі на фермі, на­голосимо, що чудотворну роботу він виконував, так би мовити, на громадських засадах, а весь пал своєї душі і незгасне завзяття витрачав, як завжди, на тваринницькій фермі.

Отже, про довгожителя Гапличка. Про того діда, що в колгоспі «Барвінок» до яких тільки бугаїв та й був на­глядачем приставлений у давнину. Пригадується, в молоді роки при безіменних, а вже пізніше при бугаях із іменами історичними — то при Перонові, то при Наполеонові, при бугаєві Бісмарку, а ще ж і при Імперіалізмові. Як останній бугай вийшов у тираж і яблунівська індивіду­альна та колгоспна скотиняка стала зазнавати материн­ської втіхи від пробірок, дід Гапличок вийшов на пенсію. Вийшов на пенсію, проте до кінця не зрозумів переваг такого прогресу в тваринництві, а, не зрозумівши, почувався, наче зневажено його чоловічу гідність. А як зне­важено чоловічу гідність, то й вдача так зіпсувалась, що своїй бабці ще міг би купити капці, а що короткі були б, то втяв би старенькій пальці. А ще Гапличок у велике думання впав на кшталт отакого: «Десятку пропити чи штани купити? В лихий час випити квас, а як побачити пиво, пройти чи не пройти мимо? Чому воно інколи ні п’ється, ні ллється, ні в чарці не зостається?»

Видно, ці думи так тяжко давались довгожителю дідку Гапличку, що якось, вийшовши від буфетниці Насті, ста­рий прямо за порогом і звалився під тягарем тих думок, ноги підкосились. Народ яблунівський гадкував, що до­вгожитель, либонь, лежачи легше думатиме — близько чи далеко п’яному до Києва, чи добре дуть, як дадуть, чи вибачить дурний п’яному. Але ж упав Гапличок за порогом чайної і не зводиться годину, другу, третю. Зреш­тою яблунівський люд ударився в паніку. Хтось підняв дідові повіки — неживі. Хтось помацав пульс — ніякого пульсу.

А йшов мимо чайної Хома невірний та лукавий, загледів довгожителя Гапличка в бур’яні.

— Була ложка, помело, та й те з дому загуло, — проказав грибок маслючок, відразу втямивши, яка приключина приключилась отут. — А бодай його п’явки пили! Як умер, то як не бував...

І заходився привселюдно воскрешати з мертвих заду­білого довгожителя. І поки воскрешав — хоч би пальцем торкнувся до покійника, хоч би пучкою! А тільки словами, а тільки великою силою духу, яку вкладав у кожне слово, тому-то й були вони дужчі за будь-яке помічне зілля.

— Поїду в ліс, вирублю теліш, із того теліша ізробдю два човни, два столи і на діжку віко. І тоді біла-білява перед Богом стане: «Боже мій милий, моє тіло рубають, а кров мою п’ють!» А потім кобила на вербі гніздо змостить, наведе поросят, угору ніжками висітимуть, по­летіти хотітимуть. — І мовив до гурту, що зібрався до­вкола: — А ви повторюйте заклинання слідом за мною!

І яблунівці дружно й злагоджено забубоніли:

І на діжку віко... тіло рубають, кров мою п’ють... угору ніжками висітимуть, полетіти хотітимуть.

Хома невірний і лукавий притупцював довкола непо­рушного довгожителя Гапличка, приказував:

— На горі тичка, на тичці капличка, а в капличці вмістилась людей копичка. А ще там сиділа сижуха в семи кожухах і дуже мерзла, а хто на неї поглянув — очима в’янув. А оте з води росте, на воді сидить, у воді дивиться, а там дід над водою шелестить бородою.

Яблунівський люд приказував услід за грибком маслючком:

— Капличка, людей копичка... сижуха в семи кожухах... дід над водою шелестить бородою...

А що довгожитель як припав до землі, то й не зводився, Хомою й далі трусило та тіпало:

— У лісі росло, на комині сохло, прийшло в село — людьми трясло. Тоді явір гучав, баран бечав, і матка гладка, й отець кривий, і діти зверескливі, й коло носа повилося, й по череву — гайда!

Від натуги очі в яблунівського люду лізли на лоба, наче коти на стріху від собак дерлись:

— Людьми трясло... явір гучав, баран бечав... коло носа повилося, й по череву — гайда!..

Заклинання слідом за старшим куди пошлють повторю­вали трактористи й шофери, що трапились на цю трагічну нагоду, яблунівська трудова інтелігенція, котра не про­йшла байдуже мимо, школярі, що охоче прогуляли уроки в школі, а також і веселі відвідувачі Настиної чайної, саме оті відвідувачі, що, по-перше, горілки і в рот не беруть, друге — що й день начебто не такий, третє — по дві пляшки вже кожен із них видудлив, рукавом закусивши. Всі старались, наче мали такі голоси багаті, як пес — роги рогаті. Вже, здавалось, тими заклинаннями й зуби собі попроїдають, і кожен, заклинаючи, виприщувавсь, як чиряк, і кожен густо дивився, та рідко бачив. Бо, звісно, взявшися за гуж, ніхто не хотів сказати, що не дуж, отож і хекали, як воли в борозні, отож із них піт, як горох, котився, отож їм ніколи й носа було витерти. Бо, либонь, уже скоро мало на якесь діло за­кандзюбитись, уже той довгожитель Гапличок мав невза­барі очутитись.

Біле, як сніг, дметься, як міх, а в воді гине. Ні вареник, ні варениця, а на окропі вертиться. Та коли ж бо, нарешті, триста галок та п’ятдесят чайок та п’ятнад­цять орлів бодай однесеньке яєчко знесуть? Та коли ж бо птах на дванадцяти ногах одне яйце знесе?

Хома заклинав так ревно, так страшно, що скидався на отого уярмленого вовка, яким чорт оре, на хліб спо­діваючись, і люд яблунівський, заклинаючи, ні про що більше й не думав — ні про те, що золотом зайця не здоженеш, ні про те, що срібло — чортове ребро. Здавалось, що зараз ось від виснаження й Хома звалиться з ніг, і решта народу попадає.

— Триста галок, п’ятдесят чайок, п’ятнадцять орлів!.. Триста шістдесят п’ять чайок, п’ятдесят два орли, два­надцять голубів!.. Птах на дванадцяти ногах одне яйце знесе!

Ці заклинання, цей гамір, цей гармидер міг почути й мертвий — і отой, що вмер та й ноги задер, і отой, що не горів, не болів — зразу околів, і отой, що як би не болів — та славно околів. А довгожитель Гапличок не в ямі спав, а під чайною лежав, отож він спершу ледь-ледь рукою ворухнув. І поніс ту руку до очей своїх, наче спершу вкрав чуже, а тоді вже роздивляється. Й очі йому з-під повік випурхнули, як два горобчики, завовтузилися.

— Та коли ж бо птах на дванадцяти ногах одне яйце знесе! — лементував Хома як не свій.

— Птах на дванадцяти ногах! Птах на дванадцяти ногах! Птах на дванадцяти ногах! — ревіла юрба.

Коло чайної вирувало так, наче ліс у бурю. Грибок маслючок біснувався, наче отой, що впіймав жабу, а думав — риба. Люд яблунівський шалів так, мовби на коні їхав — і коня шукав. І раптом довгожитель Гапличок повернувся на правий бік і став дриґати ногами, наче відганяв од себе нечисту силу, а нечиста сила сікалась та сікалась, не відставала. І зненацька очі його, що дивились невідомо куди й бачили невідомо що, спалахнули сяйвом осмисленого погляду, як пелюстки маку на сонці. Розтулились губи, й ворухнувся язик, тільки, либонь, був дурний, мов овечка, бо не сказав і словечка.

Вляглась така тиша, що було чутно, як у грудях яблунівців б’ються серця.

— Ти ж бач, — мовив довгожитель Гапличок здивова­но. — Яблунівка! А мені здавалось, що я з руками, з ногами — з лавки не злізу. Що поклали мене в корито, яке другим накрито!..

— Дідуню, а як там на тому світі? — хекаючи, відсапуючись, поспитав мокрий, мов викручений, Хома.

— Трудно, Хомо, на тому світі: самі не п’ють — і мені випити не дають.

— Ні, дідуню, раз воскреснув із мертвих, то тепер ще стільки житимеш, як прожив.

— Авжеж, ніхто від того не втече — ні цар, ні цариця, «і риба в воду, ні миша в нору, — мовив довгожитель Гапличок, зводячись із землі й ледь-ледь заточуючись, наче на позичених ногах. — А тепер, Хомо, годилося б таке діло замочити, щоб я, із мертвих воскреснувши, та й не розсохся. Правда ваша, людоньки: явір гучав, баран бечав, коло носа повилося — й по череву гайда!

Та й, схиливши сиву голову на плече свого рятівника грибка маслючка, довгожитель Гапличок подибцяв до две­рей чайної, а за ними й гурт цікавих посунув, щоб випити й погомоніти про чудо.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,

у якому, нарешті, мовиться про дивовижні стосунки грибка маслючка з головою сільради Гнатом Васильовичем Перекучеренком, котрий змушений дивитись крізь пальці на всілякі його чудеса й пригоди

Резонно зауважать, що начальник районної міліції сам товариш Венеційський далеко, у нього в районі отаких, як грибок маслючок, тисячі, за кожним не встежить — позичають чоловіка чужій молодиці за породисту телицю чи за мотоцикл із коляскою, полетів до Америки на лайнері чи подався до Великого Вербчого на своїх двох, возить гичку з плантації на літаючій тарілці чи потай від сільської громадськості готується до ролі першого кол­госпника, якого закинуть аж у космос на довколоземну орбіту.

Авжеж, начальник міліції сам товариш Венеційський не встежить за всім, руки не дійдуть, але куди сільрада дивиться?

Авжеж, бо саме сільрада й повинна відповідати за тих, що дружно прожили всеньке життя зі своєю рідною жінкою, нічогісінько такого за нею не помічали, хоч, здається, можна було помітити як не перед війною, то вже після війни, коли хазяйство з руїн піднімали. Й раптом нате — німб засвітився над Мартошиною головою! Та де ж той німб раніше був, що не світився? А може, то в очах старшого куди пошлють засвітилося, слід пе­ревірити, а перевіривши — й доповісти куди слід.

Далі — ще гірше: став кожного наскрізь бачити. Ну, хай би наскрізь бачив комбайн, трактор чи якусь іншу машинерію, техніка — діло мертве, без нервів. Але, скажіть, кому сподобається, що його бачать наскрізь? Ба­чать, яку думку і на яку поличку розкладено?!

А то, ха-ха-ха, косить чоловік у лузі не сіно, а начебто косить оперу знаменитого Гулака-Артемовського «Запоро­жець за Дунаєм», косить то арію Одарки, то стинає під корінь арію Карася!..

Гаразд, що заклинаннями, силою й красою могутнього українського слова навернув вічну спекулянтку і прой­дисвітку Одарку Дармограїху до колгоспної праці, при­щепив молодиці трудове сумління. Але ж із довгожителем Гапличком хіба не стався формений конфуз? Ну, воск­ресив старого із мертвих, це правда, від правди не схо­ваєшся, бо майстерно-таки заклинав могутнім українським словом. Але для чого воскресив? Щоб довгожитель, ок­лигавши, знову подався прямісінько до чайної?..

Сільрада, звісно, в Яблунівці є, а в тій сільраді, звісно, є й голова сільради Гнат Васильович Перекучеренко. Як то вже принагідно міркувалось, прізвища трапляються всякі, й наш народ персональної відповідальності не несе за ті прізвища, які носить. Широко знано всяких Кучерів, Кучеруків, Кучерявих, Кучеренків, а от яблунівський го­лова сільради — аж Перекучеренко! Він, либонь, у мокре літо родився, бо високий виріс, а далі, мабуть, виростав у великому лісі, та ще й при воді. Замашний, що, на­певне, таким би в старовину та й старовинні верстви міряти; моторний, що, напевно, з усяким ділом спромігся б упоратись на кивах і на мигах; і здоровий, бо, напевне, завжди тримав голову в холоді, а ноги в теплі — такому б вік жити на землі.

Але в такого — і замашного, і моторного, і здорового — Перекучеренка водився один невеличкий ґандж. Цей ґандж у когось іншого зостався б непомітний, а в голови сільради маленьких ґанджів не буває, в голови сільради й маленький ґандж здається великим.

Гнат Васильович, який ото виростав у великому лісі, та ще й при воді, заїкався. Якесь одне слово зачинав у селі, а пологи того слова приймав уже десь у лузі. Якась думка в Перекучеренка закільчувалась увечері, коли тов­чену картоплю-гартаначку запивав кислим молоком, за­цвітала ця думка опівночі, коли вві сні горнувся до розімлілої від тепла жінки, а плодоносила ця думка вранці, коли на світ благословлялось.

До речі, Перекучеренко через заїкуватість і забарність Думки своїй майбутній дружині молодій учительці яблунівської школи Оксані Максимівні освідчувався три дні. Першого вечора, проводжаючи дівчину від клубу додому, лише мовив: «Оксано!.. » й замовк. Щоправда, в слово було вкладено стільки палкої ніжності, що саме тільки слово могло попалити йому губи. Другого вечора, наче випадково здибавши дівчину біля промтоварного магазину, мовив до неї: «Тут таке діло!.. » Й замовк, наче знову попікся. Третього вечора очікував на дівчину побіля її садиби. Й нарешті повністю освідчився в почутті: «Давай поженимось».

Поженились, жили мирно, постарались на двох дівчаток, що вдались у свою балакучу маму й не заїкались. Та коли Гнат Васильович намагався мовити своїм дочкам-пустункам якесь напучення і, проказавши слово чи й два, замовкав, то Оксана згадувала:

— Еге ж, тут таке діло!

На диво, голова сільради Перекучеренко відразу пере­ставав заїкатись, коли випадково здибався з грибком маслючком. Побачивши того на корівнику, в чайній чи на сільській дорозі, Перекучеренко ледь-ледь усміхався й відчував, що якась химерна сила тягне його до Хоми невірного й лукавого. А що не міг противитись цій силі, то вступав у балачку зі старшим куди пошлють. І заїкання — мов рукою знімало, говорив — наче гаптував, наче вилами по воді картини малював. А на кожне слово грибка маслючка реготав, наче не перед добром. Варто було Хомі казна-що сказати («0, бачте, отой собака сказився і з двору біжить, щоб хазяїна не вкусить»), як голова сільради сміявся, аж за живота брався. Йому б, може, треба на прийом до голови райвиконкому, а Пе­рекучеренко біля Хоми увивається — й на жодному слові не заїкається!

Скажете, це така правда, як одного рака повна торба — ще й клешня висить! Проте хоч собаче слово на небо не йде, але ж і собака дурно не бреше, що ж тоді про нас казати, коли ми крутимось, наче той собака, забуваючи, що хвіст весь час іззаду...

А тільки як повелось? Повелось так, що перед важливою поїздкою до району чи в область голова сільради неодмінно прагнув здибатися з грибком маслючком. Здибається, на­дивиться на того, хто крізь землю пройшов — червону шапочку знайшов, насміється повний мішок реготів — і вже не заїкається, і вже чи доповідь годен прочитати з трибуни, чи розумне слово докинути в бесіді.

А якось старший куди пошлють і каже голові сільради:

— Гнате Васильовичу, ви ж бо все-таки влада в селі, а бігаєте слідком за мною, наче я чи межу вам переорав, чи в борщ начхав. Коли яку нужду маєте до мене, то навідуйтесь додому.

Й Перекучеренко внадився вже до хати Хоми невірного та лукавого, щоб, подивившись на грибка маслючка й пореготавши вволю, полікуватись від заїкування, від якого ніякі лікарі вилікувати не годні були...

Неспроста кажуть: скрипка грає — голос має! Бо чимало отаких гостей (чутки, виявляється, довгі ноги мають) навідувались до їхнього сільського ясновидця. Гаразд, мав Перекучеренко природний ґандж, і дехто з тих, що з усіх усюд навідувались, також мали природжений ґандж. Але ж не всі, не всі! Один заїкався, бо поночі зі своєю законною жінкою здибався — та й перелякався. Другий заїкався, бо його у Сухолужжі погнали з посади колгосп­ного комірника й сказали, щоб до тюрми готувався. Третій заїкався, бо хоч у Липівці в сільмазі й протор­гувався, та ще не попався. Якомусь чоловікові з Кривошиїв судомило червоне, як розпечений чавунець, обличчя, коли намагався сказати: «Мені совість спати не дає». Дядько із Чудв, котрий робив обліковцем, починав за­їкатись, коли бачив: хоч і як середини у людському гурті тримався, а негадано для себе чи наперед прорвався, чи ззаду зостався.

Отже, всякі заїки навідувались до Хоми — й такі догідні, що тільки на смітник повикидать, і оті заїки-ледаща, які не годяться нінащо, й оті заїки, що вимиють ложки — та й виллють борщ! Грибок маслючок чи свині їсти готував, чи з-під корови гній вичищав, чи правою рукою Мартоху по вечері обіймав, а тим заїкам багато й не треба. Вони слідком за грибком маслючком шнуркували чи до свині, чи до корови, чи до Мартохи — й реготали. Хай лукавий і невірний Хома ложку після мо­лочного киселю облизує, хай на космічний супутник у небі дивиться, хай жаб’ячий концерт із очеретів слухає, — заїки знай регочуть. 1, здавалося б, нема чого реготати, а вони ж для своєї користі і для свого здоров’я хочуть якомога більше реготу урвати. Особливо ж надриваються і той, що з Сухолужжя, колишній колгоспний комірник, якому сказали до тюрми готуватись; і той із Липівки, Що проторгувався, та поки що не попався; і той із Кри-вошиїв, що ніколи совісті не мав — та й ту продав.

Звісно, Перекучеренко був чесний заїка, та й до пуття не відав, до якої компанії втрапив, але, як то мовилось і мовиться: із якими заїками поведешся — від таких заїк і наберешся, отже, хоч чи не хоч, а й на чесного заїку Перекучеренка можна було подумати всяку марну марницю!

Деякі з тих заїк видужували і вже ставали такими базіками, що язики в них бекали і бекали, мов голодні вівці. Декому (як отим із Кривошиїв, Сухолужжя чи Чудв) одпускало тільки на якийсь тиждень, то знову мусили навідуватись до Хоми, щоб підлікуватись. А яб­лунівський голова сільради — знову ж таки, хоч із чесних заїк! — теж мусив учащати на сеанси реготу, бо хоч і помагало, та ненадовго.

— Гнате Васильовичу! — запевняв старший куди по­шлють. — Не сумнівайтесь, вилікую ваше заїкування реготом. Бачте, перебої в процедурах, бо ви ж бо не завжди й удома застаєте мене. То, знаєте, міг би до вас і в сільраду заскочити, коли з ферми повергаюсь.

— Е-е, Хомо Хомовичу, краще вже ходитиму додому, я не ледащо, з якого води не вивариш.

— То приходьте на ферму. Поки я коло худоби пора­юсь, ви б і посміялись уволю.

— Хто ж бо, Хомо Хомовичу, стане привселюдно ре­готати з такого трудівника, як ви!

— Десь би заховалися за скотинякою — і реготали б, і лікувалися б!

— А що народ скаже? Народ скаже, що ви, Хомо Хомовичу, трудитесь, а я насміхаюсь.

— Чому ж насміхаєтесь? Із недугою своєю боретесь.

— А хто на фермі знатиме, що борюсь з недугою? Ніхто й не повірить. Отож і казатимуть, що стільки з мене користі, як із чорта смальцю...

Тепер ви втямили, куди ото дивилась яблунівська сіль­рада, що на її території вільно ріс такий характерник, як грибок маслючок?

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,

де автор намагається розгадати таємниці винятковості свого героя, котрий, виявляється, живе не тільки за московським, київським і місцевим часом (який цілком збігається), а й за декретним, ефемеридним і місцевим зоряним часом

Тут, либонь, слід сказати про те, що досі Хома невірний, лукавий не хворів ніякими хворобами. Бо Хома як здоровий удався, то так повсякчас і тримався, бо, як то мовиться, як удасться біс, то хоч вибий увесь ліс. І не тра було про нього казати, що горбатого й могила не виправить, чи з чорної кішки білої не зробиш, чи криве дерево не дуже виправиш.

А моцаком із моцаків Хома тому, по-перше, вдався, що в будь-якій роботі кохався.

Вже сам він колись похвалявся, що йому робити — мов п’яному з гори котитись. На грибку маслючку колгосп «Барвінок» і тримався: Хома брав силу із колгоспу, а колгосп брав силу із Хоми. Й трудно сказати, хто з них був дужчий у тій дружбі — старший куди пошлють чи колгосп «Барвінок». А що роботи в колгоспі завжди ви­стачало, то здоров’я в грибка маслючка ніколи не убувало, й чим більше трудиться, тим здоровший і на лиці врод­ливіший. А тільки трохи менше на фермі покрутиться, то, дивись, на силі немов і підупадає, і вже з лиця попоганшав, наче йому вночі приснилось оте, що страшно проти ночі й згадувать. Ото вже яка велика й мало вивчена лікувальна сила колгоспної праці!

По-друге, як ми вже казали, ніхто так не міг користати з краси і сили могутнього українського слова. Працюючи, старший куди пошлють ніколи не почувався бездумним, навпаки, в його думках зеленів, цвів і плодоносив увесь Світ. Світ цей був не окремішньо від Хоми, а в Хомі, він мав його в єстві своєму в кольорах, у пахощах, у музиці. А тому Хома скидався начебто на великий пук рослин, де були благодатка, чорногірка, лепешняк, гордовля, скусівник, кошачий горох, багун, квасниця, дикий шапран, німиця чорна, сонна одур, білокопитник, глог, гогоц, бозник, блават, водяний трифоль, гадючник...

По-третє, здоров’я в Хоми крилось не тільки в кол­госпній праці, не тільки в могутніх ресурсах невмирущого українського слова, а й у тому, що він завжди був точно визначений у космічному просторі, без будь-яких похибок зорієнтований щодо всіх небесних тіл.

Авжеж, мовиться про зорієнтованість тіла грибка мас­лючка щодо планет, зірок, астероїдів і т. д.

За яким часом жили і живуть у Яблунівці? Ну, за місцевим там, за київським чи московським. Дехто — й знать не знає про час, декотрі — про час не чули, бо плели мачули. А грибок маслючок, окрім київського, мо­сковського та місцевого часу, не міг обійтись ні вдома, біля жінки, ні на тваринницькій фермі без місцевого середнього сонячного часу, без поясного часу, без декрет­ного часу, без ефемеридного часу та без місцевого зоря­ного часу. Гай-гай, уся ця зорієнтованість старшого куди пошлють потрібна не так, може, для того, щоб не спізнюватись на ферму до скотини, як для того, щоб у будь-яку хвилю дня і ночі тіло яблунівського колгоспника було точно визначене щодо всіх небесних тіл. Скажімо, грибок маслючок завжди твердо знав видимий радіус сон­ця, проекцію сонячної вісі обертання на картинну пло­щину, геліографічну широту центру сонячного диска й довготу центрального меридіана Керінґтона. Шкурою своєю відчував старший куди пошлють і селенографічну довготу й широту центру диска Місяця, а також фізичні координати Марса, Юпітера й Сатурна.

Беручи воду з криниці, грибок маслючок сам собі міг сказати:

— О, комета Стефана — Отерма пройшла через сузір’я Овна...

А п’ючи пиво в чайній, міг буркнути отаке казна-що:

— Ти диви, де вже ота комета Туттля!

І ніхто з любителів пива не втямив би з тієї мови й на макове зернятко.

Авжеж, можна б докладно розповісти про те, які зв’язки існували між грибком маслючком та кільцями Урана; між грибком маслючком і чорними проваллями зоряної маси; між грибком маслючком і білими карликами; між гриб­ком маслючком і рухом окремої пилинки в кільцях Са­турна по круговій орбіті. Можна було б докладно роз­повідати й про те, як грибок маслючок відчував не просто секунду, а секунду атомну, бо оте її постійне відчуття теж мало неабияку вагу для яблунівського колгоспника, теж впливало на його трудовий ентузіазм, на поводження в колективі, на стосунки з сусідами, та, либонь, годі.

Годі гори перевертати, бо хоч скільки б їх перевертали — однаково стоять на місці!

Бо, може, міцне фізичне й душевне здоров’я старшого куди пошлють і справді трималось на невсипущій кол­госпній праці й на могутньому українському слові, а от чи трималось воно так само й на вивіреності та виваже­ності чинників космічних — хтось, може, й не згодиться, засперечається.

— Га?! — скаже листоноша Федір Горбатюк, багатий на розум проникливий, мало не енциклопедичний. — Хома не кашляє навіть тоді, коли Марс переходить сузір’я Діви? Кажіть-балакайте! Побачимо, що станеться з Хо­мою, коли Марс переміститься в сузір’я Скорпіона.

А через якийсь час знову гомонітиме серед яблунівського люду листоноша Федір Горбатюк.

— Га?! Кажете, Хома навіть не скривився, коли Марс перемістився в сузір’я Скорпіона? Побачимо, якої грибок маслючок заспіває, коли Марс буде видно в сузір’ї Стрільця!

А ще згодом:

— Га?! І не кривився Хома, й ніякої не співав, при повному здоров’ї? Стривайте лишень, нехай лиш Марс добереться до сузір’я Козерога!

Але не підупав на силі старший куди пошлють навіть тоді, коли планету Марс було видно в сузір’ї Козерога, бо, либонь, ніяке розташування планет не могло похит­нути його міцного духу, бо, либонь, будь-яке розташу­вання планет — і сприятливе, і несприятливе — йшло тільки на користь яблунівському колгоснику!

Бо таки навчився він танцювати на сосновій основі й на липовому пітканні, себто в решеті, і в дірки не по­трапляти.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,

у якому Хома з Мартохою, випадково буцнувшись лобами, здитиніли розумом, а ще вперше мовиться про загадковий парад планет

Отже, Хома на здоров’я не скаржився, й Мартоха не скаржилась, але з обома сталась прикра оказія, про яку слід розповісти бодай коротко. Яка оказія? У темних сінях Мартоха й Хома буцнулись лобами, та так буцнулись, що в обох із очей бризнули золоті жуки, у головах загули джмелі, у вухах зашаруділи таргани.

Повиходили чоловік із жінкою надвір, дивляться — і Яблунівки не впізнають, дивляться — й себе на своєму обійсті не впізнають. І так вони після того удару в темних сінях здитиніли і змаліли, що й за роботу в колгоспі забули, посідали на зелену траву коло криниці.

Давай гратись і співати, — сказала Мартоха до Хоми. Так, наче вона була дівчинкою, а Хома — хлопчиком. І заспівала тонким, як ниточка, голосом: — Дайте бабі киселя, буде баба весела, дайте бабі рибки, стане баба дибки.

Й Хома відповів хрипкуватим, як у півника, голоском:

— Дід пішов по гриби, баба по опеньки, дід свої по­сушив, бабині сиренькі.

Хома дриґав задертими ногами й співав:

— Цить, не плач, спечемо калач, медом помажемо, тобі покажемо, самі з’їмо, тобі не дамо.

І Мартоха сукала ногами по траві, чисто виводила:

— А качечка — льодком, льодком, а вовчичок — слідком, слідком, а качечка в ополонку, а вовчичок за головоньку!

Хома щоки надимав та й із реготом казав:

— Ішов дідько із ярмарку по колоді через воду, тільки став він на колоду — бовть у воду! Викис, вимок, виліз, висох, став на колоду та знов бовть у воду.

— Сонце світить, дощик кропить, чарівниця масло робить!

Так ото Хома з Мартохою, буцнувшись лобами й зди­тинівши умами, бавились на зеленій траві коло криниці, щедро сиплячи старими примовками до старих дитячих ігор. Уже, здавалося б, давно ті примовки вичахли в пам’яті, як вичахає жар у згаслому багатті, — але ж, послухайте лишень, знову ожили за такої оказії й пур­хнули з їхніх душ на волю.

З часом гули в Мартохи джмелі дедалі тихіше, аж поки й зовсім повмовкали, наче геть повилітали. Й тоді, пе­реставши дриґати й сукати ногами, питає Мартоха:

— Ти чого, Хомо, по траві качаєшся? Чому не подався на корівник?

— Хіба, Мартохо, заборонено? Повиростаємо — тоді й наробимось.

І здитинілий грибок маслючок став рачкувати по траві, розгортав лопухи, приказував:

— Ой гайку, гайку, дай гриба і бабку! Сироїжку з добру діжку, красноголовця з доброго молодця!

Але і в старшого куди пошлють невзабарі перестали густи джмелі в голові, дитяча сонна одур схлинула — й поглянув Хома довкола мудрими, зболілими очима.

— Вже отямився чи ні?— питає Мартоха жалісно. — Чи й досі маленький та дурненький?

— Ой, Мартохо, як добре маленькому й дурненькому! — несподівано зізнався грибок маслючок. — Може, ще раз ударимось лобами, щоб здитиніти?

— Бодай ти про лихо не знав! А як змаліємо до пелюшок та колиски, тоді що? Е-е, Хомо, треба до глузду навертатись, щоб від таких думок відцуратись.

— Так би й бавився!— прошепотів Хома. Й закричав до чоловіка, що проїхав на машині мимо їхнього обійстя: — Безштанько, безштанько — курячий дядько!

— Отямся Хомо, то ж голова нашого колгоспу Дим!

— Бач, не хоче зі мною гратися, сякий-такий, сухий та немазаний!

— Я вже очуняла, а він і досі...

— Очухався й очуняв, Мартохо... А й справді добре дитиною бути, можна всякою всячиною бавитись, аби не плакати. Качалися б у траві, як бублики, голенькі. От коли щасливі — хай там безпупі, без носа та без очей. Хоч голенькі, аби живенькі... Але ж, Мартохо, не можна, бо хто за нас усе в цьому світі поробить? У Яблунівці та в колгоспі? У пеклі та в раю? А ще ж бо, жінко, й парад планет на мою голову насувається, хто ж той парад планет і організує, як не старший куди пошлють?

Як бачимо, вперше мова про парад планет зайшла після того, як Хома з Мартохою буцнулись лобами в темних сінях. Можливо, якби вони буцнулись раніше, то й про парад планет ішлося б раніше, проте гадати вилами по воді не слід, а обмежимось лише констатацією факту. Почувши про парад планет, Мартоха стала схожа на оту тернину, яка грушок не родить, хоч, може б, і хотіла родити, бо тернина не оте погане дерево, що з нього й тріска погана.

— Га?— здивувалась Мартоха. — А це що за родина — кумового наймита дитина?

— Ага, — прикусив язика Хома, — родина — куминої свахи наймичка.

— Очуняв, та, либонь, не зовсім отямився, щось у твоїй голові деренчить. Може, ми тепер такі з тобою родичі, як чорт козі дядько?

— Еге, тепер я нашим воротам двоюрідний сарай.

— А я тобі, либонь, рідня — проти дня, а проти ночі — ні!

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,

де мовиться про богоборця Хому, котрий, воюючи проти культу своєї особи, виступає перед колгоспниками з розповіддю про єгипетських богів

До місця й до ладу вже докладно згадувалось про те, який то культ Хоми створювався по світах, до якого фанатизму та мракобісся доходило безліч хомопоклонників, що надсилали до Яблунівки тисячі й тисячі бовванів — тесаних-із дерева, рубаних із граніту, вилитих із металу. Мовляв, коли ви самі й досі не спромоглись поставити пам’ятник на готовому постаменті під ясеном на обійсті в грибка маслючка, то ось вам доста пам’ятників, для кожного яблунівця вистачить, щоб поставити на поста­менті в душі...

Підкреслюємо, грибок маслючок щиро й переконано бо­ровся з такими забобонами, але годиться наголосити й на тому, що яблунівська громадськість активно допомагала в його атеїстичній діяльності й самобичуванні. Так, на­приклад, громадськість доручила Хомі підготувати лекцію про облудну класову сутність древніх релігій. Відриваючи потроху часу від догляду за колгоспною скотиною, гри­бок маслючок таки підготувався, й таки виступив у Бу­динку культури перед трактористами, тваринниками й трудовою інтелігенцією, хоч вони, як і доповідач, ніколи не вірили ні в якого бога. Але хіба не цікаво було Хомі розказати, а їм послухати!

Отож, він розповідав, а вони й слухали про древньоєгипетського бога Сета — доброго бога часу, вісника нільської води й життя. Й про золотого бика Озіріса, місячного бика, у якого ранкова зоря — бог Сет — віднімала життя... Не було такого, чого б грибок маслючок не знав. Якби хтось із яблунівських піонерів запитав у нього, де в древніх єгиптян містився потойбічний світ, Хома не забарився б із відповіддю, сказав би, що в древніх єгиптян той світ містився на небесах, у золотому сонячному вінці, а не в чорних підземеллях, а тому-то вони й шанували сонячний диск, зображаючи його між двома рогами, між двома зміями та між двома лодіями...

Отож, як бачимо, викриваючи в своєму публічному виступі облудність поточених шашелем історії старовинних єгипетських релігій за панування фараонів усяких ди­настій, старший куди пошлють хитромудро й недорогим коштом стріляв із кривої рушниці в релігійний город сучасних хомопоклонників. А що таку криву стрілянину, може, не кожен був годен і втямити, то Хома вдався і до речей прямих, як мотузок, скручений усемеро. За­кінчуючи лекцію, сказав:

— Мої пращури, орючи панську ниву, знали, що до неба високо, а до царя далеко, що всі вони під Богом, тільки одна кобила під наритниками. їм, богомільним, велось так: родись, хрестись, помирай — та все грошики давай. Про мого прадіда Грицька що в Яблунівці подей­кували? Що тільки єдиний раз навідався був чумак до церкви, бо мусив, бо попові собаки загнали. Й то, либонь, було найбільше свято, що побачили прадіда Грицька у церкві. А прабаба Оришка вдалась іще боговірніша за свого чоловіка Грицька, бо той без молитви зайшов до Божого дому і без молитви назад вийшов, а прабаба Оришка завжди шепотіла одну молитву: «Вірую, вірую, по церкві бігаю, як би двері знайти та з церкви втекти». Дід Харитін теж любив схиляти коліна і перед Богом, і перед чортом, приказуючи на Великдень: «На тобі, куций, паски, щоб і ти знав, що Великдень». А його баба Явдоха, славна вишивальниця й гаптувальниця, казала: «Не хочу в рай, а хочу в пекло, бо в пеклі все тепло, а піди в рай, то й дровами дбай». А що вже казати про мого батька-нетягу Хому, якому, либонь, і сам чорт був не брат, який казав про пореволюційного яблунівського ба­тюшку Іларіона, коли той навідувався на поминки чи на хрестини: «Попа та дурака в передній куток саджають». І цього самого батюшку Іларіона хіба ж моя рідна матінка Варвара не кропила-святила своїм язиком превелебним? Хіба не виповіла йому на похороні, коли ховали бабу Явдоху? Виповіла йому так: «Ви, отче Іларіоне, тільки й чекаєте, аби хто вмер, — то б і шкуру здер. Хіба вас торік і позаторік за серце не брало, коли в приході мало людей умирало? Хіба у вас щодня долоня не свербить? Та нема нікому на світі, батюшко Іларіоне, як вам і ледачому котові: обоє лежите і марно хліб їсте!» Отак виповіла мати Варвара, то потім мала попову злобу до гроба. А я вдався і в пращурів, і в предків, і в прадіда Грицька та прабабу Оришку, і в діда Харитона та бабу Явдоху, і в батька Хому та матір Варвару, які знали, що Бог не оберне порося на карася, кола на вола й сухий сук на грошей пук. І я знаю, що Бог дуже милостивий — зми­лостивився над раком та ззаду очі дав. Я з отих чудо­творців та богомольців, що святим кулаком та по окаянній пиці, котрі гріх у міх, Спаса в торбу, а духу в морду!

Грибка маслючка слухали так уважно, мовби навіч ба­чили, як ростуть на вербі груші, а на осиці кислиці. А чом би й не слухати, коли почуте не завадить ні псу, ні вівсу! Й коли Хома зійшов із трибуни, за якою по­чувався так певно, наче отой макогін, котрий є великим хазяїном у хаті, то до нього мокрим листком причепився не хтось, а Діодор Дормидонтович Кастальський, директор школи, чоловік дуже вчений — він недавно відпустив собі вуса, щоб на все зважати й на вуса мотати.

— Ви, Хомо Хомовичу, дуже головата людина, й дивно, що така розумна голова стільки багато волосу держить, — не втримався директор школи від лестощів, проводжаючи грибка маслючка по нічній Яблунівці, над якою мерехтіли зорі. — Славно ви казали й про мумії, й про усипальниці, й про саркофаги. Звичайно, нашому колгоспникові треба тільки мріяти, щоб його забальзамували та поклали в саркофаг, достойний його героїчної праці біля землі чи біля скотини.

— Еге ж, забальзамують! — вдався Хома до крити­канства. — Та й саркофагів на всіх не вистачить.

— Ось тільки одного втямити не годен, — провадив далі Діодор Дормидонтович, і чоло його, наче пергамент, по­сіклося загадковими ієрогліфами зморщок. — Скажіть, Хо­мо Хомовичу, чого ви ото так від єгипетських богів одхрещувались? І навіщо так було сварити священного коз­ла? Чи священну корову — богиню Хатхор? Чи священних сокола, бджолу, шуліку, змію? Ото, може, ви тільки й пожаліли, що сонячного бога Ра...

— Якщо по правді, Діодоре Дормидонтовичу, то не завинили ні корова-богиня, ні священні сокіл, бджола, шуліка та змія. Ні баран в образі бога Амона... — зізнався щирий грибок маслючок. — Але не міг я не виступити з критикою, не міг! А чому? Щоб не шили мене до їхньої компанії, от! Я маю свою компанію в колгоспі «Бар­вінок» — отих, у кого рухи в горбатих мозолях.

— Та мало що про вас кажуть по світах, Хомо Хомо­вичу! Але у Яблунівці казна-що не верзуть, бо свій розум мають, а не купований.

— Поки що не верзуть, але ж Яблунівка також має вуха, з чужого голосу такої наспівають! А я в компанію до богів не хочу, мені добре і з рядовими членами кол­госпу «Барвінок». — Спершу Хома статечно гомонів, а тут наче його нечиста сила вкусила. — А то що? Забальза­мують, покладуть у саркофаг, поставлять піраміду аж до неба — й тоді спробуй доведи, що ти зовсім не фараон, що ти скотар!

— Хомо Хомовичу, — ладком урезонював директор шко­ли Кастальський, чудуючись, що розважливий грибок мас­лючок відбіг свого глузду, наче потопельник рятівної со­ломинки, — але ж ніхто поки що вас не бальзамує і в саркофаг не кладе. Ви ж бо знаєте, що в Яблунівці зовсім інші звичаї.

— В мене по світах стільки розвелось хомопоклонників! Хіба не вони з моїм культом носяться, як чорт із мальо­ваною торбою? А я не хочу, щоб мене висаджували на небо, мені й на землі коло Мартохи добре!

— Та нема в Яблунівці таких, навіть ваша Мартоха не хомопоклонниця... Себто вона хомопоклонниця, тільки зовсім іншого фасону, в неї жіночий фасон.

— І добре, що нема! Але про всяк випадок треба відмежуватись від тих, кого нема. Що, хіба мені трудно в груди себе зайвий раз ударити? Для профілактики не завадить!

— Значить, для профілактики відмежовуєтесь від усіх богів? — перепитав директор школи, і його поскороджене зморшками чоло спалахнуло в темряві світлом досвідче­ного порозуміння. — Про запас?

— Для профілактики, про запас! — кукурікнув Хома невірний і лукавий.

— Ну, хіба для профілактики... А запас біди не чинить, та й запас цей — не рідному батькові й не за готові гроші. Бо запас, трапляється, мов капуста: коли сам не з’їси — поїдять свині.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ,

у якому розповідається про багатоликого мандрівника Хому, котрий, подорожуючи по Україні, творить фантастичні чудеса

І став богоборець Хома такий, наче отой цап, якого треба боятися спереду, й наче отой кінь, якого треба остерігатися ззаду, й наче отой лихий чоловік, якого треба остерігатися навкруги.

Зопалу що накоїв? Зопалу цегляний постамент, збудо­ваний уже давненько за рішенням правління колгоспу під майбутній пам’ятник, узяв та й поруйнував, а з цегли намостив доріжку від воріт і до хліва, щоб породиста корова не заносила на ратицях грязі з вулиці до стійла. Авжеж, святе місце порожнє не буває! А якщо святого немає на святе місце, то хіба не лазили й не лазять на вільний постамент усі, кому тільки замандюриться? ! Хіба сам гри­бок маслючок, обуяний гординею, не видряпувався, щоб посидіти на постаменті в монументальній задумі? Відтепер святе місце поруйноване дотла — ні комусь, ні Хомі! Відтепер — прийде сто душ та візьме сто груш, то мало що й зостанеться, а прийде сто душ, принесе сто груш, то буде мірка. Втямили, що коли нема лою — світять водою? !

І, розпасіювавшись, дошками хрест-навхрест забив двері комори, в якій колись рідна жінка Мартоха в диявольській своїй закоханості в грибка маслючка обладнала музей імені Хо Хо Прищепи. Хотів навіть деякі експонати ви­кинути на смітник, та в останню хвилю завагався, пере­думав, бо згодом, коли знадобиться, днем із вогнем не знайдеш, скажімо, глиняний полумисок роботи яблунівських гончарів, із якого старший куди пошлють любив їсти гречану кашу, засмачену свинячими шкварками, лок­шину в молоці, пшеничні галушки...

Та коли вже на чиюсь голову шишки стануть падати!..

Начебто Хома тільки те й знав, що роботу в колгоспі, начебто й не виїжджав із Яблунівки ні в Чудви, ні в Сухолужжя, ні у Велике Вербче, а народ усяке подей­кував. А народ подейкував усяку всячину, мовби гриб­ка маслючка бачили і в Чудвах, і в Сухолужжі, і в Великому Вербчому. Але ж не тільки на золотому Поділлі, а й у поліській Борзні, а й у Веселих Боковеньках, що лежать у вольних степах, а й на гірському хуторі Бокач, що в Карпатах неподалік славної Путили. Начебто стар­ший куди пошлють дуже спритний і внадливий — де не посій, то вродиться. Що майстерно наловчився міняти свою подобизну: у поліській Борзні бачили його худющим, аж хребет можна промацати через живіт; а в степових Веселих Боковеньках бачили його ширшим, ніж довшим чи то довшим, ніж ширшим. Там він був рябий, наче на його лиці чорти горох молотили, в іншій місцині на виду чорний, мовби з казана з киплячою смолою втік, а ще десь — блідий, наче з хреста знятий.

І начебто отой багатоликий Хома, що блукав по світах, теж умів бачити німби над людськими головами. Проте світились йому не всі голови, а тільки ті, чиї власники-хазяї могли йому чи чарчину добру поставити із закускою, чи перекинути червінець-другий за ясновидющість. Ав­жеж, за ясновидющість, бо начебто мандрівний грибок маслючок бачив усіх людей наскрізь: і не тільки бачив те, що вони з’їли за сніданком чи за обідом, а й болячки їхні, котрі не завжди відкривались кваліфікованим меди­кам із районних та обласних поліклінік.

А хіба в Трилісах, неподалік од Фастова, в промтовар­ному магазині не сталось таке, що коли компетентні товариші провели ревізію після відвідин одного підозрілого покупця (цей покупець, за всіма ознаками, дуже схожий на мандрівного грибка маслючка, так-таки нічого й не купив), то побачили, що з прилавків несподівано пропали деякі види дефіцитних натуральних тканин, а замість них появилися сувої кримплену, нейлону, дерев’яного шовку та іншої мертвої синтетики. Крім того, вироби зі шкіри також замінено на синтетичні.

А під прилавком навіть появилась баночка синтетичної ікри, хоч, подумайте, в промтоварному магазині в Трилісах ніхто ніколи не торгував натуральною червоною чи чорною ікрою!

В селі Вовковиї, на Чернігівщині, пропав у колгоспі семилітній віл, яких на господарстві тепер не скрізь і побачиш. Від того екзотичного семилітнього вола не зо­сталось ні ріжок, ні ніжок, пропала й шерсть густа від загривка аж до хвоста.

Згодом слідчі органи лише довідались, що навідувався до Вовковиїв перехожий, на грибка маслючка як дві крап­лі води схожий, похвалявся коло буфету перед місцевими любителями оковитої: «За один раз чверть вина випиваю, пудовим хлібом заїдаю. Бика маю за телятко, козла маю за ягнятко. Курчат, курей, вутят, гусей і поросят спо­живаю для потіхи — гризу їх, мов горіхи!»

Але чи не найбільшого розголосу на Вкраїні зажив отой мандрівний Хома, коли під час своєї подорожі по республіці навідався до села Хрещатого, яке в старовину славилось по всіх усюдах багатим ярмарком. Либонь, слава того яр­марку й поманила грибка маслючка в таку далину. Труд­но сказати, що в Хрещатому відбулось насправді, та по­дейкують, що причина всього криється начебто в тій шапці-невидимці, з якою бачили Хому на ярмарку. Магічною шапкою-невидимкою зумів старший куди пошлють накри­ти весь товар — і товар зник! Ось щойно лежав на прилавках, лежав у кошах та мішках, ось щойно змага­лись між собою в красномовстві досвідчені віртуози яр­маркових хитрощів — продавець і покупець. А після того, як пройшов по ярмарку Хома, на тому знаменитому яр­марку в Хрещатому, як і раніше, були продавці й покупці, ось тільки продавці нічого не продавали, а покупці нічого не купували. З прилавків, із мішків та кошів пощезали печене й варене, сухе й солоне, квашене й вуджене. Хтось таки отямився, хтось таки закричав у Хрещатому на ярмарку: «Ловіть Хому! Бачте, захотів і море пере­скочити, й хвоста не замочити. Захотів пройдисвіт собі прибилі, а всім другим погибелі. То раніше про нього казали — не будь Хомою, на те ярмарок! А тепер він уже вчений, тепер він і з кошиком, і з грошиком, бо розжився на шапку-невидимку. Хе, він такий, що й з дешевої рибки наварить смачної юшки! »

Але як ти зловиш злодія, коли в нього шапка-невидимка? Захотів — і накрив шапкою-невидимкою весь то­вар, захотів — сам зодягнувся в шапку-невидимку, за­хоче — й на вас начепить шапку-невидимку, що вас не тільки ніяка холера не знайде, а навіть сам начальник районної міліції товариш Венеційський!..

Із уст в уста передавали, начебто мандрівний Хома ледь не віддав Богові душу. В місті Жданові на березі Азовського моря він зайшов до ресторану «Золота рибка». В ресторані грибок маслючок, на превелике здивування офіціантів, замовив одне-однісіньке куряче яйце, до того ж сире. І, на превелике здивування Хоми, сире куряче яйце в ресторані «Золота рибка» знайшлось. Він, — зо­дягнений у свій святковий покійницький одяг, імпозантний тією вишуканою імпозантністю, що характерна для будь-якого жителя Яблунівки, — не став розбивати куряче яйце ні з тупого носа, ні з гострого. А просто кинув до рота ціленьке й необлуплене. Коли спробував ковтнути, його схопили корчі. З нелюдським стогоном Хома звалився на підлогу. Викликали швидку медичну допомогу, старшого куди пошлють проворно доставили в поліклініку по вулиці Апатова. Тут змушені були вдатись до хірургічного втру­чання. Коли після складної операції з рота невдатливого їдця витягли не яйце, яке той проковтнув, а живе, добре вгодоване курча, оторопіння медиків не знало меж.

Хома великодушно подарував курча тому хірургові, кот­рий врятував йому життя. На прохання медичних пра­цівників поліклініки по вулиці Апатова в Жданові гри­бок маслючок іще спробував проковтнути качине яйце — й тепер йому з рота дістали чималу живу качку, яку дивний пацієнт подарував асистентові хірурга.

Хому попросили ковтнути гусяче яйце — і з рота його дістали живеньку гусочку, яка перепала тамтешньому сто­матологу.

Подякувавши за надану медичну допомогу, грибок мас­лючок зник із поліклініки, а там іще довго точились усякі балачки. Мовляв, такому унікальному пацієнтові немає ціни, він би міг забезпечити живою птицею, а не свіжозамороженою, весь колектив лікувального закладу, ніколи б не було перебоїв із постачанням, не довелося б по чергах бігати чи на базарі переплачувати втридорога. Мов­ляв, шкода, що інші пацієнти не такі. В інших пацієнтів — чи то виразка шлунку, чи то грудна жаба, чи то якась виробнича травма, інші пацієнти не вміють ковтати ку­рячих, качиних чи гусячих яєць, а від їхніх виразок шлунку, грудних жаб та виробничих травм ніякої користі не було, нема й не буде. Про таких хворих можна ска­зати, що вони не курять і не мелють, що вони б і псу віддали траву, бо свого коня не мають, що їм хоч куй, зозуле, хоч не куй.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ,

де змальовано зустріч старшого куди пошлють із начальником районної міліції самим товаришем Венеційським, який нітрохи не сумнівається в алібі яблунівського колгоспника

Коли по правді, то не всіх бовванів і побили, не всім лоби потрощили, бо коли народ наш удатний кішці хвоста зав’язати, коли здатен із відьмою по чарці випити, коли в космосі мало що не оре, не сіє і врожаю не збирає, то що там боввани! Деякі вціліли по бур’янах, славні такі боввани, пикатенькі, лупоокі, капловухенькі. Ну, ви­капаний грибок маслючок, яким його по світах нарубали й натесали хомопоклонники всякої масті. Питаєте, до чого додумались у нас? А додумались у нас оцих бовванів перелицьовувати, машкару їхню змінювати.

Спробуйте пам’ятник новий чи якесь погруддя поста­вити. І гроші, і матеріал, і робота скульптора, — а грошей, і матеріалу, й роботи навіть сам чорт легко не настарчить. Отож знаходили в Яблунівці загубленого справжнього бов­вана, трохи долотом чи обухом сокири міняли йому фі­зіономію та вираз очей — і вже, дивись, перед тобою не грибок маслючок, а зовсім інший фрукт.

Отож і появились по багатьох селах оці зовсім інші фрукти. Там, не без хитрої вигадки будучи, перетесали старшого куди пошлють на заслуженого вчителя, ще десь — на знатного механізатора, десь-інде — на знаменитого лікаря. Й не таке траплялось! У Сухолужжі такого бов­вана омолодили, причепили галстук, сунули піонерський горн у руки й поставили на шкільному подвір’ї. У Вінниці, в парку над Бугом, гранітного грибка маслючка зодягли в куценькі спортивні труси й приспособили до рук весло. У Мелітополі гіпсового старшого куди пошлють зуміли зодягнути в робітничий комбінезон, поставили на цент­ральній вулиці, а в ліву руку поклали велику гайку, яку Хома розглядав із сардонічним виразом на обличчі. Звісно, траплялися й інші цікаві знахідки в цьому жанрі мону­ментального мистецтва, яке так сміливо взялось експлуа­тувати дармових бовванів.

Часткова бовванізація монументального мистецтва збіглася з подальшими подіями, тому-то й слід трохи розказати про ці трансформації Хоми, в яких — і фантазія, і політ мислі, і практицизм.

Резонно скажете, що яблунівська сільрада в особі голови Гната Васильовича Перекучеренка в супрязі з головою колгоспу «Барвінок» Михайлом Григоровичем Димом, на­решті, повинні були реагувати. Така слава в самій Яб­лунівці, у білому світі, такий розголос, ажіотаж, нездорова сенсаційність, а місцеві органи мовчать, наче параграфів наковтались, а ті параграфи поставали їм кілком у горлі. Буває, кажете? Буває, що й гнида співає, але який лю­битель вокалу слухатиме її!..

Якогось дня Хому ласково таки запрошено до сільради перед очі Гната Васильовича. Спершу грибок маслючок гадав, що той надумав лікувати свою заїкуватість прямо за робочим столом, то поквапився прийти, бо помагав лікувати хворобу й помагатиме — йому не шкода своєї лікувальної магічної сили. Та коли переступив поріг ка­бінету, мимоволі розгубився.

Коло осяяного сонцем вікна бесідувало двоє — голова сільради й сам начальник районної міліції товариш Ве­неційський. Коли скрипнули двері, вони обірвали розмову і втупились пильними поглядами в грибка маслючка.

Над головами в обох світились німби. Й коли над головою голови сільради Хома побачив німб, котрий на­гадував срібне свічення, то вже над головою самого на­чальника міліції товариша Венеційського німб нагадував золоте свічення. Миттєвим поглядом пронизавши обох на­скрізь, старший куди пошлють побачив, що Перекучерен­ко сьогодні обідав капусняком, їв тушковану гусятину і запивав грушевим узваром, а сам начальник районної міліції пообідав кабачковою ікрою, рубленим шніцелем, сибірськими пельменями і талліннським кефіром. У нього болів поперек і нила права нирка. Хоча Венеційський і походив із подоляків, із діда-прадіда репаних селян, проте своєю вродою нагадував кавказьку людину, й щось де­монічне було у виразі його чорних опуклих очей, у різкому обрисі мужнього обличчя, яке годилося б карбу­вати на монетах.

Д-добрий д-день, Х-хомо Х-хомович-чу, — першим винувато привітався голова сільради, стримуючи радісну усмішку від зустрічі з грибком маслючком. Адже він так і лікувався від свого заїкування — спогляданням химер­ного яблунівця і веселим сміхом.

— Здрастуйте, коли не жартуєте, — стримано відказав грибок маслючок, — та щоб матері вашій сім копійок.

— Так, так, — усміхнувся Перекучеренко, відчуваючи, як із появою Хоми ота клята заїкуватість минає.

Начальник районної міліції сам товариш Венеційський сказав:

— Хомо Хомовичу, ви щойно з ферми, від худоби?

— Ага, бабрався в гною, бо коло скотиняки завжди клопотів по вуха.

— А ви вчора в Одесі не були?

— Вчора? В Америці бував, а от в Одесі бувати ніколи не доводилось.

— У нас є достовірні дані, що вас бачили на Привозі...

— Я ось кажу, що ви, Хомо Хомовичу, вчора з Яб-лунівки нікуди й ногою, — невластивою для себе скоро­мовкою заторохтів Перекучеренко, відчувши магічну дію грибка маслючка.

— Еге ж, бачили вас на Привозі, на знаменитому одеському базарі, — вів далі Венеційський, і в голосі його дзвеніла сталь.

— Та хай Господь боронить! Може, хтось нализався, от і приверзлось казна-що в червоному капелюшку... Вся ферма, вся Яблунівка можуть посвідчити.

— Бачили вас із пістолетом у руках...

— Із яким пістолетом? Та я ніякої зброї не тримав із війни, хіба що ножа чи вила-згрелі.

— Так от, весь Привоз бачив, як ви стріляли з пістолета, а вистріляні з пістолета кулі підхоплювали на лезо ножа.

— Тю! — скрикнув грибок маслючок. — Хтось оббрехав, а ви їм віри ймете.

— Потім привселюдно ви підкидали вгору колоду карт, стріляли з пістолета — й тричі влучали тільки в пікову Даму.

— Тільки в пікову даму? — щиро дивувався старший куди пошлють.

— Тричі! — не без захоплення повторив сам начальник районної міліції.

— Та не був я вчора на Привозі! — мовив Хома не­вірний і лукавий, проте мовив із якоюсь невпевненістю, наче й сам трохи сумнівався, що каже правду.

— Після Привозу вас бачили біля Одеського оперного театру.

— Та зроду-віку не ходив по театрах. У Нью-Йорку запрошували в Метрополітен-оперу, та якраз нежить схо­пив, довелось весь вечір чхати в готелі на сотому поверсі.

— Біля Одеського оперного театру жінка-продавщиця від громадського харчування торгувала пиріжками з лі­вером. Ви, Хомо Хомовичу, купили в неї пиріжок, роз­ламали навпіл — і всередині серед ліверу знайшли юві­лейного карбованця.

— Тю! — знову злетіло з язика в Хоми.

— В другому пиріжку ви знайшли ще одного ювілейного карбованця.

— За що купить, то купить, аби свіжа копійка, — вигукнув грибок маслючок.

— І в третьому пиріжку так само лежав ювілейний карбованець.

— Значить, набрався я грошей, аж кишеня не сходи­лась? — оговтавшись, пожартував Хома. Звичайно, він спер­шу розгубився, бо хто не розгубився б, угледівши на­чальника районної міліції, якого раніше доводилось бачити лише віддалік, та ще почувши від нього чудні речі. — З такими грошима, добутими з ліверних пиріжків, і в бруді будеш чистий... А хочете знати, що далі було?

— Де було? — в один голос мовили Перекучеренко і Венеційський, витріщившись на грибка маслючка, наче той узявся їсти свій язик, щоб не ходити до музик.

— Та ж біля театру!

— То зізнайся, що далі було, — примружився начальник районної міліції.

— Народу зібралося — страх, бо де ж це видано, щоб гроші добували з пиріжків. Ну, тітка відразу й прикрила свою комерцію, бо вона ж і сама годна повиколупувати ювілейні карбованці з ліверу, то чого має казна-кому віддавати!

— Ну-ну, — похмуро підохочував до зізнання начальник районної міліції.

— Розколупала всю корзину пиріжків — і не знайшла жодного карбованця!

— Суща правда, не знайшла. Значить, Хомо Хомовичу, таки були вчора в Одесі? Таки стріляли з пістолета на Привозі в пікову даму? Таки ловили кулі на лезо ножа? Таки добували ювілейні карбованці з ліверних пиріжків біля оперного театру?

— Й на Привозі не був, і гроші з ліверу не добував, — уперто стояв на своєму грибок маслючок.

— А так розказуєте, наче, своїми очима бачили.

— У мене алібі на сто процентів, — не здавався Хома невірний і лукавий. — Ось і голова сільради товариш Перекучеренко підтверджує.

— А може, прикриває вас? — висловив чорну підозру начальник районної міліції. — Бо звідки ви знаєте, що далі сталось біля оперного театру?

— Я все можу знати, як захочу... Ось ви сьогодні їли кабачкову ікру за обідом? Їли. А рублений шніцель і сибірські пельмені? Їли. І талліннський кефір пили.

— Та ви що, разом зі мною в районну чайку заходи­ли? — вражено пробелькотав товариш Венеційський, хоч, може, йому не годилося белькотати й за химерніших обставин.

— А я вас наскрізь бачу!

Сам начальник районної міліції товариш Венеційський звик до того, що він усіх бачить наскрізь — і не тільки своїх підлеглих, а й казнокрадів, хабарників, алімент­ників, порушників громадського спокою, дармоїдів, спеку­лянтів. Він не звик до того, що його самого бачили наскрізь, але ж бачив його не хтось, а сам грибок мас­лючок, феномен із феноменів, отож Венеційському трохи й лестило, що він удостоївся такого проникливого погляду старшого куди пошлють. Щоправда, він хотів сказати цьому яблунівському колгоспнику, що кожна людина в нашому суспільстві суверенна, має право не тільки на недоторканість своєї особи, а й право на недоторканість внутрішнього світу, що ота кабачкова ікра, сибірські пель­мені, рублений шніцель, талліннський кефір містяться у внутрішньому світі його особи, куди будь-кому зась поти­катись і поглядом. Але Венеційський несподівано для са­мого себе стримався від такої тиради, сказав натомість:

— А позавчора в Малих Дубових Грядах пограбовано промтоварний магазин. Винесено колготки жіночі, куфай­ки на ватині, гумові чоботи, джутові мотузки. Ходять чутки, що вас бачили в Малих Дубових Грядах увечері, а пограбування сталось опівночі.

— Я в Малих Дубових Грядах руками не дивився й очима не пас! Маю алібі: позавчора, як і вчора, я вранці, вдень і ввечері порався коло скотини, й ногою з ферми не ступав нікуди.

— Три дні тому в Кривошиях із біологічного кабінету в школі вкрадено заспиртованих гадів...

— Тю! — в один голос тюкнули голова сільради і старший куди пошлють.

— Заспиртованих гадів потім знайшли у верболозах над ставом, зловмисник викинув, проте спирт пропав, наче вивітрився. Ходять чутки, що ви навідувались у Кривошиї.

— Це якийсь добрий собака набрехав, ото вже солить мені язиком. І за той день маю алібі!

— Так, так, — не став суперечити голова сільради Пе­рекучеренко. — Хома не отой дзиґар, що одне показує, а друге б’є.

— Ви ж бо знаєте, яка слава про вас котиться по світах?

— Знаю. Де що скоїться, а Хома винуват. У якої вдовиці дитя народилось, а Хому батьком величають, у якого дядька здулась корова, а приплітають грибка мас­лючка. Авжеж, коли в мене така слава, то чом не тулити горбатого до стіни! Але вини моєї немає ні в чому — ні в тому, що в Малих Дубових Грядах украдено, ні в тому, що в Кривошиях познущались із заспиртованих гадів. Я в Одесі на Привозі не був і з пістолета не стріляв. Хоч, може, теж зумів би влучити в пікову даму чи лезом ножа зловити кулю. Й коло оперного театру в ліверних пиріжках не порпався і ювілейні карбованці не діставав. Хоч, може, зумів би дістати з пиріжка не ювілейного карбованця, а десятку чи сотню. І ще хочу таке сказати — й голові сільради, й начальникові районної міліції. Справді, я умілець, а народ називає навіть народним умільцем. І я зі своїм умінням ні від кого не криюсь. Але ж багато брешуть на мене, брешуть і не заїкаються. У Трилісах не я обчистив промтоварний магазин і не я там забув під прилавком баночку синтетичної ікри. У Вовковиях не я розправився з колгоспним волом! У Хрещатому не я накрив ярмаркові товари шапкою-невидимкою. А в Жда­нові в ресторані «Золота рибка» та в поліклініці не я ковтав яйця, не мені з рота діставали курку, качку й гуску! Хоч, може, я такий мастак і народний умілець, що теж без труда зумів би ковтати яйця, теж зумів би постачати споживачам живу птицю, а не свіжоморожену. Так що не треба причисляти мене до шахраїв і ловкачів, я не авантюрних і не пройдисвіт, а старший куди пошлють із колгоспу «Барвінок, і мені дорогі мої колгоспна честь і трудове сумління.

І грибок маслючок так споважнів, так набундючився, так нагороїжився, наче свою колгоспну честь і трудове сумління нікому не віддасть, не подарує і не проциндрить.

— Тут таке діло, Хомо Хомовичу, — поважно озвався Венеційський, суворішаючи чорними очима.

— Еге ж, таке діло, — вмить підхопив Перекучеренко й теж построгішав зеленим жабуриннячком очей.

— Ну, якого ще цвяшка хочете мені в лоб забити? — поспитав спогорда старший куди пошлють.

— Хомо Хомовичу, ми не сумніваємось у вашому алібі, — сказав начальник районної міліції. — Знаємо, що ви з ферми від скотини й ногою ні руш.

— Це ви як в око вліпили!

— Але ж слід було з вами зустрітися? Слід. Ген ви з радником американського президента здибались, із товсто­сумами за океаном ручкалися, знайомилися з підготовкою корпусів швидкого реагування, то нам сам Бог велів по­знайомитись.

— Авжеж, годилось познайомитись, бо ми одного поля ягоди, — поважно проказав грибок маслючок. — Але ж там, за синім морем, мене в літню резиденцію запрошу­вали, й то я не пішов, а тут у сільраду не міг не навідатись.

— Значить, Хомо Хомовичу, так, — мовив начальник районної міліції, і в голосі його, як годиться, задзвенів метал найвищої проби. — Ви маєте стопроцентне алібі, і ні слідчі органи, ні органи міліції ні в чому вас не підозрюють. Від вашого імені чи під вашим чесним іменем по селах району, а також по інших областях діють чи то аферисти, які видають себе за ілюзіоністів, чи то ілюзіоністи, котрих треба судити з усією суворістю, як аферистів. Та хоч би як викручувались оті кримінальні злочинці, що маскуються під самодіяльних магів, і са­модіяльні маги, чия артистична творчість пахне кримі­нальними злочинами, скоро всіх виведемо на чисту воду. Кожен лже-Хома дістане по заслугах!

— Лже-Хома не Хома, — шанобливо сказав грибок мас­лючок про себе. — А Хома — це вам не лже-Хома!

— Суща істина, — згодився голова сільради. — Хомою треба вродитись і вдатись, і не десь, а в Яблунівці.

— Якби ж один лже-Хома, а то розвелась ціла зграя, — мовив начальник районної міліції, і метал у його голосі був підточений жахом. — Та всіх виловимо! Навіть тих, що, може, щиро помиляються, щиро хочуть наслідувати ваші, Хомо Хомовичу, великі діяння. А вже потім з’ясу­ємо, хто правий, хто винуватий. Спасибі, що відірвались від роботи на фермі й прийшли в сільраду.

— Добре, що покликали, — тупцяв у порозі грибок мас­лючок. — Я вже й сам хотів просити міліцію, щоб якийсь порядок навела. Бо й справді розвелось багато отих, що вміють ускочити й вискочити, а на Хому звертають.

І щойно грибок маслючок вийшов, як Перекучеренко одразу став заїкатись:

— К-кому с-смішк-ки, а к-кому нітрішк-ки.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ,

де буржуазні органи масової дезінформації, наклепів і інсинуацій виступають на захист грибка маслючка, ллючи рясні крокодилячі сльози

Приїзд начальника районної міліції самого товариша Ве­неційського до обітованої Яблунівки і розмова в сільраді зі старшим куди пошлють були скрізь помічені й належ­ним чином прокоментовані. Помічені й належним чином прокоментовані у Великому Вербчому, Сухолужжі, Чудвах, Кривошиях та інших довколишніх селах, від яких і голку в сіні спробуй сховай, а тут такі події! 1, звісно, чутка докотилась до зарубіжних могутніх концернів брехні й наклепу, до синдикатів інсинуацій і фальсифікацій, до численних радіоцентрів.

Розперезались, як тільки могли, всі органи, котрі тут годі перераховувати, бо забагато честі для них. На перших сторінках газет аршинними літерами набиралось: Яблунівка, Хома Прищепа, Мартоха, Венеційський, Перекучеренко! Інформація про чергову відставку кабінету в Італії, про валютні баталії на біржах Нью-Йорка та Ріо-де-Жанейро, про воєнні вилазки ізраїльської вояччини на півдні Лівану, про страйк французьких докерів, про найновішу сукню англійської принцеси Анни та інші не менш важливі по­відомлення йшли на підверстку до матеріалів із Яблунівки. А що їх було обмаль, мов кіт наплакав, то майстри жовтої преси вдавались до хитромудрих маніпуляцій, після яких оті котячі сльози обертались на повноводі ріки брехні, де стояли каскади Ніагарських водопадів вигадок, обману, безсоромності.

Нічого не навчившись після поїздки грибка маслючка до Америки, де Хома невірний і лукавий відмовився зро­бити візит радникові вашінгтонської адміністрації, який помилково прийняв його за дисидента, тепер буржуазні органи масової дезінформації знову зчинили страшенний галас довкола славного імені яблунівського колгоспника. У їхніх виступах укотре йшлось про те, начебто саме на Хомі найяскравіше можна побачити, як порушуються пра­ва людини в Яблунівці. Мовляв, погляньте лишень, як вільно ведеться у їхньому вільному світі. У них там бідний до всіх рідний, а багатий нікому не радий. А яка свобода слова: хто має багацько, той бурчить, а хто не має, той мовчить. А яке в них суспільство рівних можливостей: багатому товстосуму щастя, а бідному поденщику діти, багатство дме, а бідування вдвоє гне, багатому життя, а бідному виття. А який у них високий рівень техніки, повсюдна механізація: багатому і під гору вода тече, а бідному і в долині треба криницю копати. А які плоди генетики й селекції: у багатого й теля з телям, а в убогого одна корівка — та й та ялівка. А яка небачена індустрія розваг та відпочинку: половина світу скаче, по­ловина плаче, багачеві вітер гроші несе, а бідному поло­вою очі засипає. І соціальна структура у них зі світу сього поширилась на той світ: бідним і на тім світі до­водиться на товстосумів робить — товстосуми будуть у котлі кипіть, а бідняки дрова носить. Ось, мовляв, як у них скрізь добре, навіть персональні протиатомні сховища мають капіталісти: дожившись до самого краю, хочуть пожити й за краєм, навіть у водневому пеклі бізнесмени спробують жить, як набіжить, а як не можна сяк, то вхитрятимуться інак, і бідняки в тому пеклі житимуть, аж поки жили порвуть.

А в Яблунівці, лящали на всі заставки органи буржу­азної дезінформації, давно не так і далеко не так. Ось хоча б для прикладу взяти знаменитого Хому невірного і лукавого, який колись чи то був закоханий у всесвітньовідому французьку горлодерку, чи то французька всесвітньовідома горлодерка була закохана в знаменитого старшого куди пошлють. Безумовно, Хома — надлюдина з колгоспу «Барвінок», правди ніде сховати, бо в нього завжди задні колеса йдуть за передніми, йому в гурті робити, мов із гори котитись, він попереду людей навчився бігти, але від людей ніколи не відстає. Надлюдина Хома дотримується особистого надлюдського морально-етичного кодексу, що зводиться до таких головніших афористичних постулатів: один — як ні одного; що два, то не один; одна головешка в печі гасне, а дві в полі горять. Серед хомопоклонників планети найбільше шануються його за­повіді: рука руку миє, нога ногу підпирає; хто від това­риства відстане, нехай від того шкура відстане; добрі діла шумко ходять, а злі дзвонять, як дзвони. А серед най-фанатичніших хомопоклонників (а в якого месії чи про­рока не було отих, що за його вчення ладні піти в огонь і в воду, на інквізиторське багаття чи на хрест!) магічний вплив мали такі ортодоксальні заповіді грибка маслючка: тринди-ринди, завтра Великдень; курзю-верзю, дайте на кутю гречки; телень, телень, бов, ялесь, шелесь, блесь!

Так от, районна міліція в особі начальника самого товариша Венеційського та яблунівські керівні верхи в особах Перекучеренка й Дима тиснуть на Хому так від­верто й так підступно, вимагаючи, щоб той добровільно позбувся найприкметніших рис своєї неповторної інди­відуальності, що вони, органи масової дезінформації, не можуть мовчати. А якщо не можуть мовчати — не ску­питимуться на обмови, щоб, пожалівши личка, не дове­лося згодом віддавати ремінчик. Значить, вони захищають права надлюдини Хоми в ім’я надлюдини Хоми, вони хочуть, щоб він і в майбутньому, як і в минулому, знав тільки розквіт своєї особи. Який розквіт?

І тут буржуазні рупори пропаганди давали собі волю, вони чого тільки бажали грибку маслючку! Щоб він у колгоспній Яблунівці проти гори сипав піском із поли, щоб йому роса очі виїла, поки сонце зійде, щоб він міг собі що головою в піч, що в піч головою. А ще хай би уволю лобом у стіну бився, може, й пробився б; а ще щоб він на небо не скочив і в землю не закопався, а ще хай би він із зав’язаними очима та вниз головою. А ще хай би його душа терпіла в тілі, коли сорочку воші з’їли, І щоб завжди йому було добре, як голому в терну, щоб голому грибку маслючку і розбій був не страшний. І хай би ніхто не забороняв бути ситим святим духом, і щоб він міг класти зуби на полицю, і щоб голод виганяв його на холод. І хай би йому завжди судилась вольная воля пішечки ходити з мішечком, і хай би він ходив по жебрах, та не мав у що хліба класти, і хай би кому видався похорон, а грибку маслючку завжди празник. І хай би його око не засинало глибоко, хай би йому не спалось, а хліб снився, хай би в нього були драглі, що перед Хомою спати лягли. І хай би з такого славного життя грибок маслючок пишався б, як кіт на глині, дувся б, як жаба в болоті, чванився, наче та кобила, що віз побила. А коли про той світ ідеться, то хай старшому куди пошлють і в пеклі добре ведеться: хай буде ні печаль, ні воздиханіє, но жизнь біс батька яка. І, ллючи крокодилячі сльози, буржуазні органи дезінформації і на­клепів по-фарисейському бажали, щоб грибок маслючок на тому світі, нарешті, зумів приставити нові дверцята до старої лазеньки, щоб навчився перемішувати тісто, вийнявши з гарячої печі, щоб йому там місяць світив, як зорі не схочуть, щоб заробив, нарешті, на хребет та й у губу.

Отак вони захищали права старшого куди пошлють із колгоспу «Барвінок», фальшиво шкодуючи, наче йому, надлюдині, обрубують крила. Еге ж, захищали, обстою­вали, зі шкури гнучись, але ніхто їх у Яблунівці не слухав і не чув. А якби оті буржуазні теревені докоти­лися б до Хоми невірного й лукавого, та архімудрий яблу­нівський колгоспник сказав би з усією притаманною йому розважливістю:

— На чужу галич повикидали стільки палиць, а на свого голубчика не зоставили й одного дубчика!

І лукава Мартоха не стала б чекати на слова, принесені сороками на хвостах, сама знайшла б слова:

— Почали заморські баби дзвонити в брехливі дзвони, так видзвонять, бо в немочі всього їм хочеться!

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ,

У якому переповідається зміст статті, вміщеної на сторінках районної газети, котра, кидаючи погляд на юні роки грибка маслючка, мимохіть передає куті меду з численними віруваннями та забобонами

Як уже відзначалось, Хома змушений був виступити з просвітительською лекцією про релігії древнього Сходу, водночас рішуче відмежувавшись від хомопоклонників, котрі схилялись перед ним, як перед новітнім ідолом. У руслі Цієї атеїстичної пропаганди слід розцінювати й статтю, що появилась на сторінках районної газети і в якій з матеріалістичних наукових позицій робилися аналітичні спроби пояснити феномен грибка маслючка. Звичайно, стат­тя мала сприяти у войовничій боротьбі з забобонами, а також давала гідну відсіч усіляким органам буржуазної лжеінформації, що намагались погріти свої слизькі руки на старшому куди пошлють.

В статті стверждувалось, що Хома, знавець космогонії, в дитинстві своєму був переконаний, наче Земля три­мається на трьох слонах, а слонів тримає на твердій панцирній спині черепаха-велетень, і ця черепаха-велетень плаває у безмежному молочному морі. І коли малому грибку маслючку дехто з ровесників силкувався доказати, що Земля з обітованою Яблунівкою тримається на трьох китах, то принциповий Хомко, відстоюючи засади своєї космогонії, ліз битись, обзиваючи шмаркатих опонентів і собачою печінкою, і чортовим насінням, і внуками кузьчиної матері.

У дитинстві малий Хомко, який іще тільки палко мріяв вибитись на старшого куди пошлють у колгоспі «Барвінок», умів задобрювати вітер. Еге ж, коли до Хомка приходив вітер (отой хтось та брав щось, а бігти за ним — не знаєш за ким, бо пішов туди — не знаєш куди), то хлоп’як потай від рідної матінки Варвари затикав у жме­ню пухкеньке борошно, висипав на причілку хати, ка­жучи: «Гей ти, без рота, без носа, а голос маєш! Не гнівайся, заспокойся, славний вітриську! Бери пшеничне борошенце і неси своїм дрібненьким діткам, які співають, свищуть і плачуть, а ніхто їх не бачить! »

Пасучи в полі корову, малий Хомко звертався до струм­ка: «Бережок-татко, водиця-матка, благословіть води взя­ти!» Щоб заприязнитися з калиною, на її гілля чіпляв гостинці — хай то блакитна биндочка, цукерка в цяць­ковій обгортці чи зірвана в житі волошка. А взимку малий Хомко крадькома набирав у дерев’яну ложку ки­селю, виходив у сіни і з порога задобрював киселем шпаркий мороз, що лютував надворі: «Гей ти, морозе-морозенку, приходь їсти мій кисіль, тільки вівса не морозь! »

Хомко, пастушачи в полі коло череди, сподівався, що в будяках, коло кринички, у вівсі можна знайти смерть, від якої вмирають люди. Смерть можна було б заховати в полотняну чередничу торбинку, міцно зав’язати моту­зочком — і віднести в отой ліс, що чорніє ген-ген далеко. Там залізти на високе дерево, прив’язати торбинку на вершку так, що тільки пташки могли б і бачити її. І від тієї пори перестали б мерти люди в Яблунівці, і баба Явдоха жила б на цьому світі вічно, поки й сонця. Усі народжувалися б — і ніхто не вмирав, і тоді ніхто б йому, малому Хомкові, не загадував загадки про мерця, якого несуть на цвинтар. Мовляв, одгадай, дитино, що то таке вчора сталось у нашій Яблунівці: п’ять голів, чотири розуми, на восьми ногах, а мають сто пальців? ! Але хоч і як пильно видивляв очима оту смерть, сподіваючись знайти і сховати до фарбованої бузиною торбинки, проте не знайшов, десь вона по світах никала...

Малий грибок маслючок учився викликати дощ: у спеку ловив на болоті жабу, накривав консервною бляшанкою і бив по бляшанці дрючком, щоб жаба заквакала. Авжеж, бо коли жаби розквакаються — неодмінно чекай на дощ. А коли замість жаби траплявся рак, то закопував його живцем у пісок. А якщо не було під рукою ні жаби, ні рака, а сонце смажило, то хитрий Хомко викидав із хати надвір віника й терпляче очікував, коли небо затягнеться хмарами й піде дощ. Траплялось, що жаба, рак чи віник таки помагали, дощ збирався і крапав якщо не через день, то бодай через тиждень, але що ж ви хотіли, в дитинстві Хомко тільки вчився магії, отож не дивно, що його могли спіткати невдачі.

Які тільки хотіння опосідали в ту пору буйну голову грибка маслючка! Потай праглося знайти в лузі чи в полі цапків слідочок, витиснутий його ратичкою, щоб із того слідочка випити дощової води. От якби трапився цапків слідок, от якби випив чародійної води, то обернувся б на цапка, гасав на волі й ніхто ніколи в Яблунівці не знав і не відав, що то хоч і цапок, але насправді — малий Хомко у цапковій шкурі та з цапковими ріжками.

Батько Хома, доглядаючи колгоспну кошару, підстрелив вовка, що темної ночі намірявся поласувати ягничкою чи овечкою. Здерта з вовка шкура сохла на бантині на горищі в хаті. Хіба ж не додумався Хомко темного вечора нацупити на себе вовчу шкуру, хіба не шукав на обійсті й на вигоні великих каменів і не стрибав через ті камені? І знаходив, і стрибав, мліючи у вовчій шкурі від гарячого страху, бо все здавалось, що ось-ось таки обернеться на вовка, ось-ось має трапитись такий чародійний камінь, який перетворює людину на сіроманця. Бо є такі камені, є, стрибнув у вовчій шкурі через камінь — і ти вже вовк, стрибнув назад — і ти вже людина. А коли не пощастить перестрибнути назад, то на все життя зоста­нешся звіриною хижою, батько та мати не впізнають і відцураються, нипатимеш по хащах лісових, полюватимеш на дичину, підкрадатимешся темної ночі до колгоспної овечої кошари, аж поки тебе сторож устрелить, поки вб’є, — й лише по смерті своїй ти загубиш вовчу шкуру й знову обернешся на людину, на Хомка...

Уже тоді, на зорі юного віку, малий Хомко вірив, що зуміє колись якщо не горами рухати, то бодай розсувати яблунівські горби; що зуміє не тільки викликати дощ у спеку, а й збирати дощ із небес і тримати його у вели­чезних гладущиках і макітрах; що навчиться ховати до міцних шкіряних торбинок цілі табуни норовистих вітрів — і випускати їх тоді, коли заманеться, а то навіть прода­вати на ярмарку в районі; що зуміє висушувати річки, щоб зорати дно й засіяти хлібом; що навчиться зцілювати хворих, лікувати недуги. Хомко мріяв стати на такій силі, щоб украсти місяць із неба над Яблунівкою, сховати в комині чи в коморі, а коли всі перелякаються — випу­стити місяця на волю, хай би світив для всіх, бо Хомко не скнара.

Стаття в районній газеті закінчувалась обіцянкою: «Далі буде». Наукові матеріалістичні позиції в статті були лише заявлені, проте, либонь, її наскрізь пронизував дух об’єктивізму та схиляння перед забобонами. Можливо, малий грибок маслючок і не цурався забобонів, можливо, в дитинстві ці забобони вплинули на його психіку, на ріст і накопичення феноменальних здібностей, що в до­рослому віці обернули старшого куди пошлють на над­людину, але ж чи не слід було всі ці чинники осмислити з критичних позицій? Авжеж, саме з критичних позицій!

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ,

де блідо й невиразно сказано про великий день вікопомних діянь яблунівського чудотворця

При нещасті і розумний подурнішає, сяка-така напасть, а спати не дасть... Що ж тоді про старшого куди пошлють казати, коли оті напасті валились на нього так, як галузь на ведмедя: коли мала галузь, то ведмідь спересердя бурчить, а коли велика, то бурмило мовчить.

Мовилось уже про те, як, буцнувшись лобами, грибок маслючок із рідною жінкою геть здитиніли, бавились у дворі коло криниці. Оте нагле здитиніння, та ще навідини начальника районної міліції самого товариша Венецій­ського, галас буржуазних органів дезінформації, туманний виступ районної газети (з отією, наче з «чорного гумору» взятою погрозою «далі буде») — усі ці чинники спричи­нились, либонь, до помітної макоцвітності в голові старшого куди пошлють.

Макоцвітність Хоми насамперед помітила його рідна жінка Мартоха, яка завжди заднім розумом була міцна, бо в неї й голова виросла, й ума багато винесла. А вгледіла вона, як уранці Хома взяв глек молока — й ніяк не вмудриться випити. Й так хотів голову свою встромити у глечик, і сяк, і перетак — не лізе голова ніяк! То взяв чоловік корито для свині, вилив туди молоко — й давай посеред хати навіть без ложки їсти. Мартоха так отетеріла, що змовчала, наче свого язика на позички віддала аж у Велике Вербче, а його їй і досі не повернули.

Старший куди пошлють, поснідавши молоком із корита, подався з хати.

Потім довго сперечались: це був великий день у житті грибка маслючка чи, навпаки, грибок маслючок сам був великий у цей день?..

На подвір’ї колишньої пройдисвітки та спекулянтки Одар­ки Дармограїхи горів огонь. Горів огонь саме на тому місці, де колись старшого куди пошлють уп’ято на лан­цюгу до криниці, а позичений чоловік побоювався так смикнути за ланцюг, щоб не перевернулась уся Яблунівка, а разом із Яблунівкою та й не перевернувся білий світ із військовими кораблями в морях і океанах, із корупцією усяких мастей у США, Японії та Ізраїлі, із сексуальною революцією в країнах буржуазного Заходу...

Отож, горів огонь, а сама Одарка Дармограїха у цю хвилю поралась коло великого закіптюженого казана, підвішеного над вогнищем. Тепер, живучи чесним життям, Дармограїха схудла, проте багатий і розкішний квітник, на який скидалось її буйне тіло, чарував чоловіче око, як і колись, і хто б не подумав про неї: «Добра жінка чоловіка дванадцять раз на день одурить, а як отака вогненнощока Одарка — то й без числа! »

— Готуєш вечерю? — поспитав грибок маслючок.

І він, забувши, що має квапитись на ферму до худоби, заходився допомагати Одарці Дармограїсі, не боячись пе­ресудів людських.

І тих голубів, що набила Дармограїха на голубину печеню, п’ятеро славних турманів, кинув до казана. А в казан линув повне відро води. А під казан докинув кілька березових поліняк, щоб багаття горіло веселіше. Господи­ня, зачарована старатливою роботящістю грибка маслюч­ка, позирала так, наче бачила: біда пішла з дому, а любов — у дім.

Хома приніс із криниці ще двоє відер води й долив у казан, а згори накрив кришкою, а до багаття знову до­кинув палива, і язики вогню скакали завзятіше, ніж язики всіх тещ на світі.

— А тепер, Одарко, дивися!

І артистичним рухом колгоспника-віртуоза зняв із ка­зана гарячу кришку.

— Ой! — сказала Дармограїха, злякано затуляючи об­личчя руками.

Та й хто б на її місці не сказав «ой», хто б злякано не затуляв обличчя руками, якби зненацька перед його очима з казана, підвішеного над вогнем, та й не випур­хнуло п’ятеро голубів! Еге ж, п’ятеро отих голубів, яких господиня побила на голубину печеню, яких грибок мас­лючок варив в окропі. Живі птахи, вирвавшись із казана, залопотіли крилами й полетіли на гілля саду, а потім спурхнули — й невдовзі потонули в лагідній синяві яб­лунівського неба.

— Мама за багача, а багач навтікача, — розгублено пробубоніла Одарка Дармограїха, зазираючи до казана. — А де ж поділись оті троє відер води, що ти сюди наливав?

Бо й правда: з казана і голуби полетіли, й жодна краплинка води не блищала на дні. Дармограїха похапцем одставила казан од вогню, щоб не луснув од жару, а Хома:

— Чого тобі журитись, Одарко? Отих самих голубів можеш удруге зловити, вдруге забити і вдруге у казані зварити!

— Тією самою печенею двічі ситий не будеш... Отак можна десять разів заміж виходити — і в старих дівках вік звікувати...

Двері чайної стояли навстіж одчинені, під стелею кру­тився вентилятор із чорними гумовими крилами, а бу­фетниця Настя — ширша, ніж довша, з грудьми, що висіли, наче два переспілі гарбузи на тину, — цідила з бочки пиво по кухлях і сварилась на листоношу Федора Горбатюка:

— Нащо ви мені тицяєте ґудзика замість монети? Пиво за ламані ґудзики не відпускаю.

— Чудеса, — бубонів Федір Горбаткж. — Наче ж клав у кишеню гроші, ніяких ґудзиків не було, й де тільки взявся...

— Дай лишень глянути, — мовив Хома, що трапився до чайної саме на цю хвилю. І, взявши ґудзик із руки листоноші, засміявся так, наче зрадів, що камінь йому зсунувся з душі. — Та який же це ґудзик? Зовсім не ґудзик, а натуральний карбованець.

Дивляться зачудовані листоноша Горбатюк та буфетниця Настя — й справді старший куди пошлють тримає на репаній долоні блискучого карбованця, новенького, наче щойно з монетного двору. Підкинув хвацько на долоні, просить:

— А налий-но два кухлі, Насте, бо в горлі пересохло, треба промочити.

— Е-е, бач, який прийшов посол та й упав у розсол, — отямився листоноша Федір Горбатюк і заговорив нудним та голодним голосом, неначе три дні хліба не їв: — Либонь, хочеш напитись пива не за свої гроші, а за мої.

— За які твої гроші? — мружиться грибок маслючок. — Ти мені ґудзика ламаного дав, а пиво я хочу випити за справжнього карбованця.

— Еге, кажи-розказуй! — лукаво моргає листоноша. — Знають тебе у Яблунівці й по світах.

— Як же це так? — дивувався Хома. — Я в тебе взяв ґудзика, а маю повернути карбованця?

— То ж мій, ха-ха-ха, карбованець, ти ж бо сам сказав, що ґудзика не було, та й не клав я ґудзика в кишеню, коли до чайної збирався.

— Ага, кажеш, не клав? На ось, бери!

І весело так простягає листоноші Федору Горбатюку долоню, в якій щойно тримав блискучого карбованця, й той, зрадівши, бере, хутенько простягає буфетниці Насті:

— За свої гроші і я можу випити два кухлі пива. Налий, Насте, але так, щоб менше піни.

Буфетниця Настя простягла руку по карбованця, взяла, а потім як закричить на листоношу:

— Ти бач, як у нього дереться горло — чи би пило, чи би жерло! Та я ще не ота дурна, що аж крутиться, аби мої мізки старими ґудзиками забивати.

Аж-витріщився листоноша Федір Горбатюк: таки й справді хотів розплатитись ґудзиком. Отим самісіньким ґудзиком, якого щойно давав старшому куди пошлють і якого з доброго дива таки надибав у своїй кишені.

— Напився пива? — глузував грибок маслючок. — На­пився пива, аж заболіла спина? Ото будеш знати, як носити ківш на рибу, коли риби катма... Насте, налий-но кухоль за мої трудові!

Що тут сталося з буфетницею — злякано скривилась, наче їй на плохенький животик раптом завадили з’їдені зранку пироги, та й каже:

— Е-е, хлопці, зачиняюсь!

— Та за трудові, Насте, а не за ґудзики.

— Немає пива, порожня бочка, зачиняюсь! Хто відає, де там у вас трудові копійки, а де ґудзики? А вас, Хомо Хомовичу, знають скрізь, ой знають!

Ну що було діяти грибку маслючку? Обернувся — й гайда на вулицю, тільки далеко від чайної не відійшов, бо тут поряд промтоварний магазин трапився. Ступив через поріг, привітався із потомственим яблунівським лавочником Петром Кандибою, що стояв за прилавком, наче аршин, зодягнений у синій бостоновий костюм.

— То, кажете, немає дитячих цяцьок? — допитувалась у лавочника молоденька телятниця Фрося, тримаючи за руку п’ятирічного синочка Василька. — Бо мій малий скиглій просить і просить цяцьку.

Лавочник Петро Кандиба вже вкотре пробубонів, що є тільки відра кольорові пластмасові. А що п’ятирічний Василько мав уже троє пластмасових відер, подарованих родичами, то мама Фрося допитувалась, чи немає якої стоящої цяцьки під прилавком. Голосом сухим і шорстким, як терпуг, лавочник відказував, що, може, колись і за­везуть, бо чом не завезти, коли, трапляється, по інших місцях таки завозять гарні іграшки. І лупав на маму Фросю, як дурень на каганець.

— Як то не привезли? — втрутився до розмови грибок маслючок, якому того великого дня самою долею судилося скрізь тицяти свого носа. — Затим крамниця пуста, що лавочник тут свище!

Й по цих словах старший куди пошлють ізняв із голови лавочника приношеного бриля з рисової соломки. З не­сподіванки Петро Кандиба нічичирк і дух притаїв, а очі стали такі, що лиш мовчали б та потакували. Телятниця Фрося з малим Васильком цікаво дивились на бриля в цупких і покручених, мов коріння калгана, пальцях яб­лунівського характерника.

— Пір’ячко бачите? — поспитав той і нагнувся, щоб підняти з підлоги пухнасте пір’ячко, занесене до лавки хтозна-яким вітром. Підняв, подмухав і повторив: — Ба­чите?

Хитро всміхнувшись, грибок маслючок опустив пір’ячко на дно бриля з рисової соломки й затулив долонями з розчепіреними пальцями. Довгі рукава піджака нависли над брилем, неначе притомлені крила загадкового птаха. Несподівано грибок маслючок крутнувся на одній нозі, бриль завертівся в його руках вовчком — і вже Хома наставляв бриля над прилавком, казав:

— Мої руки легкі, мої руки непожиточні!

Гай-гай, що тільки посипалося з рисового бриля потомственого лавочника, з того бриля, що опинився у легких і непожиточних руках грибка маслючка, у його вузластих пальцях, схожих на кручене коріння калгана! Посипались чудернацькі розцяцьковані машинки наших марок, а та­кож марок зарубіжних, модерних моделей і випусків ста­рих. А ще літачки — реактивні військові й мирні «ку-курудзяники», якісь дирижаблі, аеробуси, вертольоти... Цяцьки лежали на прилавку живим казковим царством, і, здавалося, рисовий лавочників бриль здатен явити ще й не такі багатства. Малий Василько, наче остерігаючись опектись, потягнувся до автомобіля з системою дистан­ційного управління — й злякано відсмикнув руку.

— Ну, хіба моя робота сама за себе не каже? — по­хвалився грибок маслючок і, отямившись, уже Петру Кандибі дорікнув: — А ти верзеш, наче цяцьок нема в лавці! Є цяцьки, тільки сховані у твоєму брилі. Ото б признався, чоловіче, навіщо таке добро від дітей ховаєш?

Петро Кандиба кидав своїми очима на ті цяцьки, наче молодих кібців пускав на курчат. І лице в нього криви­лось, як у тієї людини, що хотіла б навчитись плавати, та боїться набрати води у вуха.

— Бери, Фросино, всі цяцьки, — великодушно мовив вартий куди пошлють.

І вже телятниця Фрося з сином Васильком намірились ті цяцьки згребти й до великої корзини висипати, як Раптом лавочник Петро Кандиба отямився. Уже не лупав, як дурень на каганець, і вже його очі не мовчали й не потакували. Звинувшись, мов сірко за мухою, вихопив у грибка маслючка свій бриль із рисової соломки і так за­ чудовано розглядав, наче мав цілий ожеред золотої со­ломи, якою і сам визолотиться, і рідню свою визолотить.

— Ха-ха-ха! — сміявся, радіючи, немов і в його кози нарешті виріс хвіст. — Та я ж тепер із цим брилем такі цяцьки даватиму, аби донесли, а потім доганятиму — і ще даватиму!

Телятниця Фрося, яка нічому не дивувалась, бо, зда­ється, народилась після дощику в четвер, позбирала да­ровані цяцьки до лозинової корзини, Василька свого за руку — й гайда з лавки. Наче побоювалась, що лавочник справді доганятиме — і ще даватиме.

— Ти глянь! — булькав сміхом, наче індик, Петро Кан­диба. — П’ятий рік на голові ношу й не знав! А я ж його в Калинівці купив на базарі, з машини торгували такими брилями, покупці не дуже брали, а я взяв. Хомо Хомовичу, яка ж це фабрика випускає такі брилі, га? Шкода, ярличок не зберігся, то я б тепер по всіх усюдах поскуповував отакі брилі! Вони ж бо всі такі, як ріг достатку, еге? Крутну, а з нього й посипалось, еге? А можна, щоб із нього не тільки цяцьки сипались? А щоб удосталь сипались килими й кришталь, золоті каблучки і запчастини до телевізора? То нічого, що брилик ма­ленький, а сила ж у нього має бути велика, правда?.. І хай би горілочка з нього полилась, і червона ікра, і домашня ковбаска, і вудженина, і всяка всячина!

Тулив той рисовий бриль до грудей, зазирав усередину, цілував — і не вірилось, що може так далеко відбігти розуму людина, яка ще зовсім недавно виглядала, як аршин, зодягнений у синій бостоновий костюм. Крутив отим брилем і так, і сяк, і наперекосяк, бо вірилось, що ось-ось із того щось буде, має статись усякого дива по парі, по парі, а ззаду два! Може, для того слід знати потаємне заклинання, бо ж Хома вміє заклинати, може, треба сказати під ніс: «І носе Солосі! » Або: «Фесь! Та й увесь! »

Лавочник мордувався, а бриль той зоставався глухий та німий, а що з нього випало — так оте пухнасте пір’ячко, яке Хома знайшов на підлозі.

— Навчи свого хисту, Хомо, бо тобі навчити легше, ніж попу програти парафію!

— Еге ж, тебе тільки навчи, а потім тебе і вхопить, як попа за живіт.

— Бриль мій? Мій! А твій хист... Що там годиться приказувати? Моя покійна баба так приказувала: як густо, то й копно, весною і в вереб’я пиво, в степу і хрущ м’ясо. Шепчу по-всякому, а наче нахапав муки у міх без вітру... Отож признайся, щоб і я заклинав свого бриля, хай би з нього сипалося, мов із рогу достатку. А я б оддячив!

— Ти, Петре, не сподівався б на вербі груш, бо з такого статку не матимеш достатку.

— Хомо Хомовичу, з половини бариші наші: бриль мій — хист ваш.

І лавочник, знавіснілий від безсилля, знову взявся тов­кти в гандрабатих руках отого бриля, й очі його скупі враз поглухішали, мов хата без когута, а бриль із рисової соломки, куплений колись у Калинівці на базарі, зоста­вався собі й далі поношеним брилем, не обертався на ріг достатку.

Грибок маслючок, посміюючись із загребущості яблу­нівського лавочника, подався собі геть із лавки, бо його чекало в цей великий день багато інших справ, не звер­шивши яких, він ніколи й не зажив би слави великого народного умільця.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ,

де Хомі вдаються чудеса, яких Яблунівка не бачила від сотворення світу, хоча на своєму віку вона вже надивилась усього

Отак поглузувавши з колишньої пройдисвітки і спеку­лянтки, а тепер сумлінної колгоспниці Одарки Дармо­граїхи, отак покепкувавши зі скупого листоноші Федора Горбатюка, отак потішивши молоду телятницю Фросю з синком Васильком і заодно познущавшись із лавочника Петра Кандиби, наш грибок маслючок і далі творив чудеса реальні, бо тільки йому одненькому на весь «Барвінок» і судилось ілюзії обертати на явину. І вже ті чудеса не здавались чудесами, бо, як то мовиться, вбравшись між ворони, вони й крякали, як ворони.

Але не про ворон ідеться, а про качок. Про табун качок, які переходили дорогу перед носом старшого куди пошлють, коли він вийшов од лавочника Петра Кандиби. Слідом за табуном качок ступала доярка Христя Боро­зенна з лозинкою в руці. Достигнувши, мов пшеничний колос улітку, молодиця світилася золотим злитком зваб­ного тіла, а під бровами тлів такий жар очей, що Хома аж осліп на мить од того жару. Прозрівши, грибок мас­лючок досадливо схопив неповоротку качку, вийняв із кишені ножа, раз — і пошматував!..

— Хомо Хомовичу! — злякано пролепетала доярка Хри­стя Борозенна, й очі її стали такі порожні від жалю, наче їх обідрали, немов молоденьку липку.

— Та не бійся, Христе, — не без лукавства відказав грибок маслючок. — Бо моя душа не їла часнику, то й не смердітиме.

По цих словах пошматовану качку підкинув догори — й лишенько ти моє, що сталося з очима Христі Боро­зенної! Вже не були такі порожні, немов їх обідрали, як молоденьку липку. Бо навіч угледіла, як ота качка з її табуна, пошматована грибком маслючком, у повітрі обер­нулась одразу на дві качки — обидві живі. Закричавши й залопотівши крилами, вони шугнули над головою в доярки Христі і впали до качиного гурту, що, звісно, перелякано лементував.

Витерши об штани кров із ножа, грибок маслючок сказав:

— Чого злякалась, мов чорт ладану? Я добрий. Я такий упертий у доброті, що коли втоплюсь, то не глядіть мене за водою, а глядіть проти води, еге ж, бо впертюх.

— Нагнали страху, — зізналась Христя Борозенна. — От як воно? Хоч і знаю, що ви народний умілець, але ж забуваюсь. Еге, забуваюсь, що всякої хороби від вас можна чекати.

— Бо я весь час отакий гречаний: хоч ти мене в піч, хоч ти мене з печі, а я репаюсь.

— Може, своє вміння передали б моєму Хомкові, а вашому колишньому названому синку? Таке вміння, як у вас, за спиною не носить, воно скрізь у житті знадо­биться — хай дитина подасться на шахту чи в колгоспі коло машин.

— Може, й передам колись. А тільки затям, Христе, що не навчиться пес плавати, поки йому вода у вуха не наллється,

І розійшлись вони — доярка Христя Борозенна погнала крикливий табун качок до ставу, а старший куди пошлють подався своєю дорогою, бо ж не мав права баритися тво­рити великі діла.

Побачивши коло криниці самогонницю Вівдю Оберемок, попросив у неї напитись води, і коли жінка принесла розцяцькованого квіточками кухля, грибок маслючок і тут зумів запаморочити людині памороки. Черпнувши води, впустив склянку — вона й розпалась.

— Диво — на березині бруньки, — злетіло з язика у Вівді Оберемок.

— Велике діло — чортзна-що, — буркнув Хома у відповідь.

І, тихенько творячи замовляння («гуляй, курко, по бор­щу, поки другу притащу! що на серці, то на серці, а що в животі, то чого там нема! піймати б муху та повісити, а другі дивилися б і не кусалися б!»), грибок маслючок зібрав розбиті скалки. Зібравши, стулив докупи, простягає самогонниці Вівді Оберемок, а жінка дивиться — й очам не вірить: Хома простягає цілесеньку склянку, а в склянці повно води!

— Бери, Вівде, свою склянку й спасибі за воду, смачна вода! — мовив грибок маслючок і, либонь, щоб сотворене чудо не перестало бути чудом, іще одне заклинання мало не проспівав: — Ой, гоп, ти-ни-ни, у кого я вдався, мати сани продала — я з печі сковзався!..

Вівдя Оберемок обережно, мов гада живого кусючого, взяла з корчуватих пальців старшого куди пошлють ціленьку склянку, а що їй заціпило, то не обізвалась. І якось так задки, задки — в одній руці склянка, а в другій відро з водою — подалась до хати, аж поки гуль­кнула в сіни.

— Ох і чудний у нас народ в Яблунівці! — сам до себе озвався веселун, жартівник і дотепник Хома. — І чого йому дивуватись по нинішній день, що до революції у нас танцювала Романиха з Романом, загубила штири гроші з гаманом? І чого дорікати, що в громадянську війну у нас танцювала Тендюриха з Тендюром, загубила калиточку з тютюном, і не було Тендюрисі лиха, бо загубила калиточку тихо. Хе, ніяк не звикнуть до чудес, а пора б уже звикнути.

Після зустрічі з дояркою Христею Борозенною та са­могонницею Вівдею Оберемок старший куди пошлють під вербами край ставу прилучився до картярської компанії, а в цій компанії Хома не був би Хомою, якби не дав волю своєму хистові. Тільки вигравав у хлопців, бо чомусь йому йшла лише козирна карта, лише тузи та королі. Гаразд, хай би йшли, якби він грав чесно, але ж варто йому глянути на карту — і вже валет зовсім не валет, а дама, бо під тим магічним поглядом грибка маслючка помінявся малюнок і несподівано чоловіче обличчя пере­творилось на жіноче! А коли хлопці розгнівались на Хому й захотіли навіть віддухопелити яблунівського жартівника, то що він учворив? Підкинув усю колоду карт догори над головою й голосно сказав заклинання:

— Еге ж, ми з тобою свояки, бо моя мама й твоя мама в одній воді хустки прали... Еге ж, вона йому, Василевому, тітка, а він їй через вулицю бондар, по Тупишиці гончар, а попросту — як там хочете...

Проворно проказав заклинання — і враз колода карт угорі обернулась на зграю пташок, тріпочуть крильми, пурхають, щебечуть. Хлопці й роти пороззявляли, бевзі бевзями, аж поки грибок маслючок змилувався над ними, щось мовив — і за його владним наказом уже зграя пташок не лопотіла над головами, бо, либонь, обернулась на колоду карт, і та колода карт лежала собі на зеленій траві: грайте, хлопці, хоч усе життя програйте!

Не так далеко й відійшовши від картярів, здибав гри­бок маслючок стару бабу с серпом у руці та мішком порожнім на плечі, видно, йшла старенька вжати трохи трави в лузі. Ну, Хома візьми й зачепи яблунівську бабу: мовляв, куди це ви несете повнісінький мішок добра? Баба й витріщилась на лукавого чоловіка, який ото сміється й тішиться, неначе його бузько носом ськав. Тоді грибок маслючок бере в неї з плечей отой мішок, що справді таки порожній, наче обчищена злодіями церква, й хитро так дивиться на бабу, наче їй каже: не дивіться далеко, а глядіть за очкуром. І, взявши мішок за ріжки, став трусити, й тоді з мішка всяке добро посипалось. Еге, всяке добро посипалося — заполоч, наперстки, коралі, яких тепер і зі свічкою не знайдеш. Либонь, надбала баба ще за свого дівування, а може, у спадок од матері дісталось.

— Як же воно прип’ялось до мішка, як реп’ях до кожуха? — бідкалася старенька. — Як же це воно вче­пилось, як сльота, щоб ходити за мною весь день?

Та й, хапаючися, стала збирати дівоцьке своє багатство, до мішка кидати, дякуючи Хомі, що той таки не взув її в свої чоботи, правду сказав, бо не облесливий, як собака, бо лясів не підпуска, хвиглів не сипле, гадина в його словах не дихає. Зібравши дівоцьке багатство, старенька випросталась у попереку, хотіла подякувати грибку мас­лючку, глянула перед собою...

Еге ж, глянула перед собою та й остовпіла. Гадаєте, ви б не остовпіли, якби раптом побачили те, що яблунівська баба побачила? А що була богомільна й навіть читала колись книгу Еклезіястову, то залебеніло їй із язика:

— І двері подвійні на вулицю замкнені будуть, як зменшиться гуркіт млина, і голос пташини замовкне, і затихнуть усі дочки співучі, і будуть боятись високого місця, і жахи в дорозі їм будуть, і мигдаль зацвіте, й обтяжіє кобилка...

Так молилася стара яблунївська баба, тримаючи в руці кропив’яний мішок, у якому неспогадано опинилось її дівоцьке багатство, а перед собою бачила грибка маслюч­ка. Та річ у тому, що не просто грибка маслючка, зовсім ні! Цей грибок маслючок був ну геть чистісінько без голови. Тільки, зрозумійте правильно, був не зовсім без голови, тьху, він був із головою, але ж ту голову тримав не на в’язах, як то заведено в кожного яблунівського колгоспника, а під пахвою лівої руки!

З такого оторопіння богомільна яблунівська баба знетямлено заголосила Соломоновою піснею над піснями:

— Підкріпіте мене виноградним печивом, освіжіть мене яблуками, бо я хвора з кохання! Ліва рука його — під головою моєю, правиця ж його — пригортає мене!.. За­клинаю я вас, дочки єрусалимські...

Стара українська баба, стоячи в яблунівському лузі, мимоволі згадувала дочок єрусалимських, бо від безголо­вого старшого куди пошлють кому б не замакітрилось! А та голова, яку він тримав під пахвою, витріщилась на бабу живими, опуклими, як равлики, очима, а лукаві губи розтягувались у веселій усмішці, бо хто б не за­сміявся з такого небаченого людського оторопіння!

— Най буде бабі плескано! — озвалась голова голосом грибка маслючка.

— Знову я бачив під сонцем, що біг не у скорих, і бій не в хоробрих, а хліб не в премудрих, і не в розумних багатство, ні ласка — у знавців, — а від часу й нагоди залежні вони! — відмолювалась баба від страшної явний мудрістю з книги Еклезіястової.

— Хоч у коліно землі набий, аби твоя взяла, — знову озвалась голова під пахвою у грибка маслючка.

Й тоді яблунівська баба, зрадівши, що ще жива, що ноги їй іще не вгрузли в землю по коліна, задки-задки подибцяла від характерника, який чи то привидівся, чи то приснився, й коли від нього ні відхреститись, ні відмоли­тись, то ліпше втекти, почуваючись отим перцем, який сміливий, поки не вийде на герець, а як вийде на герець, то він уже й не перець!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ,

у якому Хома невірний і лукавий, обернувшись ще й на Хому безголового, носиться зі своєю головою, мов дурень із писаною торбою

Що ви скажете про Хому, який ото досі наче й не тихо ходив і не рідко місив, а тепер іще сягнистіше припустив і ще густіше замісив? Про Хому, який досі не брав чужого — й не боявся нікого, бо мав очі-міру, душу-віру, а совість-поруку? Щоправда, він і тепер на­чебто не поліз у чуже, щоб не втратити своє, знаючи, що чужим не наживешся, але ж, коли поміркувати, ніхто досі в Яблунівці свою голову під пахвою не носив. Згода, всякі лихі часи траплялись на Поділлі, при ординцях чи за ляхів не одному яблунівцю довелося не тільки з головою своєю розпрощатися, а й з білим світом, і коли з фашистами воювали, то теж не шкодували голів, але ж то в ім’я великої та святої справи розлучалися з головами!

А що ж тут? А тут яблунівський колгоспник, скотар, старший куди пошлють, званий у народі Хомою невірним і лукавим, перед старою бабою в лузі зняв із пліч свою буйну голову й сховав під пахву! Перед старою бабою! Навіщо? Аби здивувати? Але вона вже така надивована своїм життям, що ніяким безголов’ям її не здивуєш.

Усяку марницю верзли-варнякали про ті походеньки грибка маслючка з головою під пахвою, важко втямити, де тут правда й де вигадка. Бо в цій пригоді правда видається чудніша за вигадку, а вигадка схожа на буденну правду, тут правда, либонь, іще зліша від вигадки.

Хома собі йшов стежечкою в лузі, ніс голову під пах­вою, бо хто б йому чужий підрядився голову нести, а з головою ж, либонь, щось сталося. Ще б не сталось! Якісь там трибики зайшли за ролики чи, може, навпаки, ролики зайшли за трибики, тільки голова не мовчала, а гомоніла:

— Еге ж, дуже важливо знати, що у всіх частинах нервової системи поряд зі справді-таки нервовими елемен­тами існує ще один вид тканини, яка родинно близька значним, поширеним у всьому організмі тканинним ут­воренням, відомим під назвою єднальної тканини.

Голова під пахвою в грибка-маслючка видала цю дуже наукову тираду зовсім не голосом грибка маслючка, а голосом якогось високолобого професора, що виступає з кафедри перед студентами Оксфордського університету або Донецького держуніверситету. Та раптом фраза обірвалась, губи смачно плямкнули, наче облизувались після смач­ненької ковбаски, зуби хижо клямцнули, а очі змінили вираз — тепер це був погляд не професора університету, а якогось диктора телебачення чи лектора товариства «Знання»:

— Як і раніше, хитрощами заманювали молільників до храму. В історію ввійшов зухвалий подвиг ченців мона­стиря Сен-Медар. Святі отці помітили, що кількість про­чан цієї обителі катастрофічно падає, прибутки меншають, казна порожніє. Слід було щось чинити. Римські брати-ченці перейнялися співчуттям до тих, що зазнали зли­годнів, запропонували взяти напрокат тіло святого Себастьяна...

Значить, грибок маслючок йде собі стежечкою в яблунівському лузі, пташки співають, сонечко світить, а він тримає під пахвою голову, а голова гомонить. Авжеж, бо коли голові дано язика, то язик мовчати не звик, та ще такий язик, до якого грибок маслючок ізвик. І вже, ди­вися, знову лице змінилось, очі переінакшились, губи по-іншому сіпаються. Гай-гай, хто б іще вигадав краще для себе життя, ніж іти й слухати свою голову, а вона ж під пахвою, бачте, зовсім не так гомонить, ніж на в’язах. На в’язах вона, дивись, і дурницю якусь ізверзе, бо іноді в голові таке народжується, що й лопатою не вигребеш. А під пахвою — тільки мудре, тільки вчене, та ще ж бо на всякі голоси, які, здається, за Хомою раніше не водились, але що то дай волю голові! Хоч і під пахвою, а все-таки воля...

Поки ото, либонь, Хома лугом ішов і голову свою слухав, то вже вся Яблунівка від отієї перестрашеної баби довідалась, яка оказія приключалася зі старшим куди пошлють. А довідавшись, нітрохи не здивувалась, бо з ним ще й не таке траплялось. Фуражир Ілько Дзюнька, що коло греблі трапився назустріч грибку маслючку, не так із того здивувався, що здибав безголового Хому, як із того, що безголовий Хома й досі не на фермі коло худоби, а сонце ген як високо!

— Та я ось закривів на ногу, тільки не знаю, на котру, — відказує старший куди пошлють. І питає в Ілька Дзюньки: — Слухай, ти голову купити не хочеш?

— Голову? — перепитав Ілько Дзюнька. — Та голову свою маю таку дурну, що подеколи за нею горе ногам... Скільки ж ти за голову хочеш? Бо я не чував, у якій ціні тепер голови на базарі.

— Голови на базарі у всякій ціні, бо раз на раз не виходить, та й базар на базар не приходиться. На якому базарі дешевше, а на якому дорожче, де продають голови на голову, а де й на пучки. Добре, як на чесняка на­скочиш, той чесняк не стане лупити зайву копійку й відпустить свій товар за справжньою ціною. А я чесняк із чесняків, тебе дурити не стану, щоб самому не ошу­катись.

— А хоч розумна? — питає фуражир.

І в цей час голова під пахвою в грибка маслючка оз­валась:

— Ха-ха, годиться в цьому світі бути не дуже солодким, щоб тебе не проковтнули, й не дуже гірким, щоб тебе не виплюнули.

— Либонь, мудра голова! — здивувався почутому Ілько Дзюнька.

— Та ж кажу, що казна-що тобі не збуду, —запевнив старший куди пошлють.

І, мружачи стріхаті брови, голова знову озвалась:

— Природодослідники, що жили до Арістотеля, вважали, що рух відбувається у порожнечі, і що порожнеча — це місце, в якому відсутнє тіло.

— Що вона каже? — не второпав фуражир.

— Либонь, про Демокріта гомонить, — здогадався Хома невірний і лукавий.

— Кажись, — не став заперечувати й фуражир. Голова базікала, бо їй, як то мовиться, суботнім штихом не треба шити для поспіху, а фуражир Ілько Дзюнька та грибок маслючок слухали, стоячи коло греблі. Бо чом би й не послухати отаку кебетливу голову, таку славну, як оте рябе, що в краму дороге?

— Товар, може, й славний, ось чи тільки не занадто кебетливий? — мовив Ілько Дзюнька. — Либонь, зостанусь я вже при своїй голові, Хомо. Своя звичніша й для мене, і для людей. Це ж яблунівці не надивуються, що доп’яв таку мудру голову, ще, дивись, на гріх підведе, а зі своєю спокійніше, надійніше.

— Таж ніде більше такої не напитаєш! А я й попрошу недорого, по-Божому. Але ж утям, Ільку, не можу віддати за безцінь, бо засміють... Може, порадиш, кому продати?

— Попитай, Хомо, бо на всякий товар має знайтися свій покупець.

Старший куди пошлють удався із добротворців, а не з тих скупіїв, що вляжуться, мов собаки, на своєму добрі й ікла щирять, нікого не підпускають. Ізнявши собі з плечей голову, прагнув комусь продати, бо де ж ти ще таку голову знайдеш! Та в ній стільки розуму накладено, що хоч пальцем горни й на хліб намазуй. І якби ж Хома хоч просив дорого, зовсім ні, по-Божому ціну правив, бо хто ж захоче своє добро за безцінь уступити?

Він того дня таки поносився по Яблунівці зі своєю головою, мов дурень із писаною торбою, він таки хотів когось ощасливити, але ж лихо: кожне відмовлялось від такої мудрої голови! Ще б, може, якийсь яблунівець і взяв, бо чом не взяти про запас, котрий біди не чинить, та й мало що може знадобитись на господарстві. Але варто голові під пахвою в грибка маслючка обізватись, варто сипнути одною чи двома пригорщами дорідної, перлистої мудрості, як покупці пропадали. Мовляв, хоч одна мудра голова й варта десяти дурних, але ж скільки клопоту з нею, скільки мороки! Зі своєю простіше й надійніше. Своя міркує по-своєму!

Отож, хоч фуражир Ілько Дзюнька й запевнив грибка маслючка, що на всякий товар знайдеться свій покупець, проте на мудру голову охочі не траплялись. Та ще на таку балакучу. Та ще на таку, що не криється зі своєю мудрістю, носиться із нею, мов кіт із салом. Якби за­таїлась, якби помовчала, як іще подеколи деінде трап­ляється, то, дивись, прийняли б тебе за дурного голову, ось би хтось і взяв тебе, ось би ти вже сиділа на чиїхось в’язах, крутила б чиєюсь шиєю, командувала чиїмось тілом, порядкувала в чиїйсь хаті, лізла 6 цілуватися до чиєїсь жінки, а коли маєш так багато розуму — потерпай та начувайся, хоч лусни, а мусни, хоч не рад, то мусиш зоставатись під пахвою в хазяїна, старшого куди пошлють.

До чого додумався Хома невірний і лукавий? Ну, гаразд, коли вам шкода ламаного карбованця за мудру голову, то беріть за безцінь! І поклав свою голову на зелену травичку неподалік од цвинтаря, бо не може такого бути, щоб ніхто не підібрав добра. В Яблунівці як? У Яблунівці не встиг загубити, як уже знайшли й підібрали! Отож, лежала-лежала голова грибка маслючка на зеленому мо­ріжку, а сам грибок маслючок примостився неподалік у затінку ясенів та кленів, але з таким виглядом, наче вони з тією головою й не родичались ніколи. Зупиниться яка баба чи дядько, послухають хвильку, що голова на моріжку гомонить, та й далі своєю дорогою, бо в кожного робота, в кожного клопоти.

А в грибка маслючка серце з розпуки крається. Бо де ще їм знайти таку голову, як у нього? Бо коли там стільки того труда, що тільки зігнутись і підняти!

Махнув із досади рукою, повертається назад до своєї голови, а голова йому гіркими очима сяє й каже по­сірілими від пороху губами:

— Згадай, Хомо, що казав Гельвецій, французький філософ-матеріаліст вісімнадцятого століття. Він казав, що на землі нема нічого достойнішого, ніж розум!

— А так, — згоджується грибок маслючок. — Бо що ро­зум? Розум — це наче Гриць за волами, Гриць і за дровами, це наче і сюди Микита, і туди Микита.

— Отож, Хомо, не втрачай розуму! Бо така голова тобі ще самому ой як знадобиться.

— Без голови — як без рук, — згодився старший куди пошлють, згинаючись і беручи свою голову знову під пахву.

— Що рука, то не голова! Як ти, Хомо, без голови пошепчеш глухому й поморгаєш сліпому?

— А що голова, то не руки! Як би я без рук та свою голову під пахвою носив?

Так любо-мило гомонів побіля цвинтаря старший куди пошлють зі своєю мудрою головою, бо де ж іще міг на всю Яблунівку знайти дотепнішого співбесідника? Хома сміявся до голови, а голова йому зуби шкірила, а що вже лукаво підморгували одне одному!

Отак гомонячи, сміючись та моргаючи, дістався, нарешті, грибок маслючок на ферму до худоби. Спробував узятися за вила-згрелі, щоб гній вичистити від корівок, а як ти візьмеш ті вила-згрелі, коли голову під пахвою тримаєш? Таки заважає в роботі голова, що б там не казали, таки без голови краще. Бо судіть самі, Хома ту голову й так приспособлював, і сяк, не випускаючи з рук, а однаково згрелі не втримаєш тільки в правій чи тільки в лівій — обома треба міцно братись.

Поморочившись і помарудившись, Хома невірний і лу­кавий до чого домізкувався? Домізкувався до того, до чого хтось інший на його місці й не домізкувався б, та коли вже тобі дано мізки, то мізкуй. Ось він узяв свою мудру голову й поставив обома руками на в’язи, де вона раніше й була.

— Як улипла! — зрадів грибок маслючок, який завжди тішився з доброї роботи.

Коли вже сонце на полудень стало, а потім і з полудня звернуло, старший куди пошлють зібрався додому по­обідати. Аж тут у порозі корівника трапився зоотехнік Невечеря. Як завжди, очі-перепели тріпочуть у чоловіка на липі, наче стріпнуть ось крильми — й майнуть у білий світ. І дивився з такою зухвалою підозрою, наче бачив чоловіка, який, скажімо, ніколи не їсть жонатого борщу.

— Значить, так, Хомо... Десь там удома, коло своєї жінки, щоб ніхто не бачив, і можна... Твоя хата — твоя фортеця. Але до худоби маєш приходити з головою!

— Той ще не уродився, щоб усім угодив.

— А коли кожен захоче так, як ти? Зоставив собі голову вдома, щоб спочивала, а сам у колгосп без голови? Чи в школу без голови! Чи в бухгалтерію! А то в автобусі везе шофер без голови! Чи в магазині торгує продавець без голови!

— А чого ж, кому як заманеться...

— Не положено, ось! У кожному ділі має бути голова, й ти дурного прикладу людям не показуй. І нічого ділитися з усіма своєю головою — самому тобі потрібна. Так наче й очима пива не пив і в дурного не зимувався, не скажеш, що в тебе хоч і золоті руки, зате вражий писок... Значить, Хомо, щоб узавтра приходив до худоби на ферму з головою. Бо де це бачено, щоб чоловік сам у себе голову вкрав — і другому віддав, та ще й не спіймався на гарячому?

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ,

де мовиться про те, що грибок маслючок у давнину бував на Савур-могилі й під містечком Берестечком, що він разом із товаришами карав відступника й зрадника Саву Чалого, що в своїй козацькій смерті вік був безсмертний

Після першої статті в районній газеті появилася стаття друга, в якій, на прохання численних читачів, пробувалось Докладніше зрозуміти походження такого феномена, як грибок маслючок. Може, й не варто б зупиняти увагу на цій статті, щоб не спускати з ока величних діянь старшого куди пошлють, проте матеріал у районці при­мітний насамперед своєю псевдонауковістю і, можливо, «квасним» патріотизмом, то бодай коротко перекажемо зміст.

У статті безапеляційно стверджувалось, що такої ча­родійної сили грибок маслючок напився з молоком матері. Але материнське молоко не заподіяло б такого впливу на грибка маслючка, якби разом із молоком матері він не ввібрав у себе чар української пісні. Пісні, яка завжди лунала з уст матері.

Отже, феномен Хоми криється у веснянках та гаївках, у риндзівках, у косарських та гребовецьких піснях, ку­пальських та жниварських піснях, у колядках і щедрівках. Мовляв, Хома виворожений піснями про мак і просо, шум і чадо, галку й горобеєчка, в його душі звила гніздечко перепілка красная зіронька, там козел поїв лук-часник і чорну чорнушку. Мовляв, у єстві грибка маслючка камінь росте без коріння, сонце сходить без насіння, скрипка грає — голос має, дівки цвітуть різним цвітом, шляшок лежить — нема кінця, сокіл плаче, слід не баче, риба ходить — не говорить, і хміль в’ється вище лісу. А ще в те єство наїхали тури-люди, а ще там вербова дощечка лежить, а по ній дівойка бігає, а ще там весняночка-па-няночка, яка пряла на кілочку горобцю на сорочку, ви­водила нитку горобцю на свитку, виводила другу горобцю на пугу, й позоставались кінці горобцю на штанці. Гай-гай, а оті черевички з рогозу, що не бояться морозу! А отой милий, що купався не в лілії чи в шавлії, а в меді-вині, у цвіті-калині та в панській рожі! А ще ота перепілочка, що звила гніздечко з чорного шовку та білого льону й вивели в гніздечку двох діток — молодого Івана й молоду Тетяну — рано та ранесенько!

А раннє отроцтво грибка маслючка настало так, як Пет­рівка уже да настає, дівочий голосок прибуває, уже Петрівочки дві неділочки, нема голосочку половиночки, уже Петрівочки да не дня й не дня, уже голосочку да й нема, нема...

А ще ж у ті часи Яблунівка співала колядки, то хіба грибок маслючок, колядуючи, навіч не передивився, як ото предвічні на печі сиділи, а у печі пироги кипіли, зачали ся присувати, по єдиному витягати, усі з’їли; їдному пирогів не стало, він поліз на банти по сало, а ще сала не дістав, лишень дурно з бантів упав, розбився; предвічні взялися радити, що з тим побитим зробити, взяли його на санки, завезли го в будяки, най гине...

Та найбільше Хома усе-таки черпнув душею, серцем і розумом із пісень козацьких, співаних батьком, дідом, сусідом, чуваних од мандрівного люду та від перехожих. Із тих пісень увійшли в ясні хороми його голови оті козаченьки, що засвистали в похід з полуночі, заплакала Марусенька свої ясні очі. Малий Хомко чув, як кричала лебідонька, із-за хвилі виринаючи, він чув, як співали козаченьки, та й у похід виступаючи, він чув гомін, гомін по діброві, холи туман поле покриває, мати сина виряд­жає. І вже то він, малий грибок маслючок, навіч бачив, як пливла щука з Кременчука, да прибита із лука, вже то він, збираючись у похід, пускав кониченька в саду, а сам ішов до отця, до неньки, до милої на пораду, бо ж йому кортить до того війська, над яким короговки мають, попереду музиченьки грають. Мати хотіла своєму коха­ному грибку маслючку змити й зчесати головоньку, а він-бо їй каже, що йому змиють дрібні дощі, а розчешуть тернові кущі, а висушить ясне сонце, а розмають буйні вітри, а пригладить зелена ліщина, що й постелі йому стелити не треба, він сам собі постелить сірячину, а в головах кулачину, а вкриється калиновим листом, щоб не розстатися з товариством.

А в походах випало грибку маслючку! Ото як витоптала орда кіньми маленькії діти, подався він у ті краї, де з устні Дніпра та до вершини сімсот річок і чотири, да усі вони да у Дніпр впали, у Дніпр правий, несказанний! А ще ж бував на Дунаї, вів розмовоньку: «Чом ти, Дунай, став так смутен, став так смутен, каламутен? Що, Дунаю, тебе збило: чи галочки чорнокрилі, чи коники воронії, чи козаки молодії?» Бував і в городі Ізмайлові, де бився з турками, летіли бомби тесовії, шуміли кулі свинцевії, лежали тіла убитії, текли ріки кров’янії. Бував і на Савур-могилі, а над ним увишині пропливав орел сизо­крилий. Ой там при долині, ой там при лотоці пив мед-горілку з козаками-молодцями. А під Дашевом та під Сорокою множество ляхів пропало, бо й там грибок мас­лючок рубав мечем голови з плечей, а решту топив водою. Під містечком Берестечком не відчайдушному Нечаєві крикнули козаченьки із-за гори високої, з-під чорного гаю, щоб утікав, а крикнули грибку маслючку, тільки ж він і не гадав тікати від ворогів, то його там ляхи зсікли на мак, то його голова качалась на ринку, то не дбали вражі ляхи про Хомину вроду — рвали тіло по кавалку, пускали на воду... А з ким тільки знався грибок маслючок! І з Морозенком, за яким уся Україна плакала, і зі слав­ним отаманом Сірком, що ходив до хана у гості, і з Супруном, який у суботоньку, проти неділеньки, із ордою стявся. А ще, звісно, з козаком Залізняком Максимом, який із військом у сорок тисяч обступили город Умань, поробили шанці і вдарили з семи гармат у середу вранці, накидали воріженьків повнісінькі шанці... А ще ж і таке трапилось, що він карав разом із товаришами відступника й зрадника Саву Чалого, якого у світлиці підняли на три списи вгору, поклали пана Саву на дубовій лаві, сказали: «Оце тобі, пане Саво, сукні-адамашки!..»

Та, либонь, найвищого злету дух грибка маслючка звідав у Цареграді на риночку. Гай-гай, зовсім не Байда пив там мед-горілочку, а він, грибок маслючок, і пив не день, не два, не одну нічку, та й не годиночку. Це він не захотів служити царю турецькому, назвавши його віру проклятою, а царівну поганою. Це грибка маслючка за гак ребром зачепили, й так він висів не день, не два, не одну нічку, та й не годиночку. А діставши лука від свого вірного джури, це грибок маслючок як стрілив — царя вцілив, а царицю в потилицю, його доньку в голо­воньку. А все тому, що турецькому цареві годилося б знати, як грибка маслючка карати: слід було йому моло­децьку голову істяти, його тіло козацькеє поховати, во­роним конем їздити, хлопця собі зголубити!

А в своїй козацькій смерті грибок маслючок був без­смертний... Лежали його рученьки край крученьки, а ні­женьки край доріженьки, у головоньках росла травиця; а в іншому місці лежав він китайкою покритий, руки вкриті китайкою, а ніженьки нагайкою; а ще в іншому місці лежав грибок маслючок на купині головою, накрив очі осокою, кінь вороний у ніженьках, орел сизий в головоньках. І хоч би в якому краю своєї рідної землі лежав грибок маслючок, а коник над ним плакав: «Встань, козаче, ти проснися, на Вкраїну подивися, вже сідельця твої згнили і стремена вже потліли, орли очі повиймали, а татари шаблю взяли». А грибок маслючок розмовляв із сизим орлом: «Сизий орле, побратаймось! Як ти, брате орле, станеш з лоба очі видирати, дай же моїй неньці знати — моїй неньці старесенькій, матусеньці ріднесень­кій». І якщо не орел сизокрилий, то ворон чорний при­летить до матері із вісткою: «Ой я твого сина знаю, тричі на день попас маю, з лоба очі вибираю. Іди, стара, додомочку, візьми жовтого пісочку, посій його в город оч­ку, як той пісок вгору зійде, тоді син до тебе прийде».

Отакий він, Хома смертний, — безсмертний у живій українській пісні, отакої сили набрався з її могутнього лона, отакого чару спізнав.

Але ж бо ратища його ніколи не були поламані, і в ладівницях зостались набої, і шабля булатна в піхвах, тютюну не одна папуша, люлька-бурулька і бандура подорожна, бо не без того, щоб грибок маслючок у своєму житті бойовому та мандрівному не грав на бандурі, що посестрою доводилась йому...

Отака стаття появилась у районній газеті, яка, либонь, готувала цілу серію схожих матеріалів, бо ж мала пояс­нити й проаналізувати феномен старшого куди пошлють із яблунівського колгоспу «Барвінок», знайти корінь його чудотворних фантастичних діянь і подвигів.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ,

у якому сказано про угоду на творчу дружбу між колгоспом «Барвінок» і славетним театром опери та балету, а також змальовано правдоподібний політ Ікара на яблунівському корівнику

Якийсь час не було ніяких вістей про нові чудеса чи дива Хоми. Хоч він, як усяка творча натура, не міг обходитись без чудес чи див, тільки, можливо, незначного калібру, що здавались непомітними на тлі його попередніх грандіозних звершень. Спитаєте, які чудеса чи дива? На­приклад, одного ранку на похмілля ждав, ждав, що Мар­тоха дасть йому кухоль холодної води — й жданки свої розгубив. А то спитали яблунівські діти на вулиці: «Дядь­ку Хомо, звідкіля ви?» Грибок маслючок і відповів: «Не з куля, а з соломи!» А то ще покрадьки спричинився до того, що відколи світ настав, то рак і по нинішній день не свистав, а то доклав свого дошкульного вміння, що жодна баба так і не стала дівкою, а то не без злих хитрощів старшого куди пошлють ще й дотепер ніхто не побачив свого вуха. Гадаєте, то не Хома невірний і лу­кавий убив у голову сліпим, що вони й нині кажуть: «Побачимо!»? Гадаєте, не він винуватий, що й досі іще не вся сорока біла? Гадаєте, не він домігся, що шкуратяні гроші як перестали ходить колись, то й нині не ходять? ..

Ну й інших багато див і чудес, але такі вони дрібненькі, як зорі в далекому небі, годі про них...

Кілька років тому в різних колективах стали популяр­ними творчі угоди. А що яблунівський колгосп «Барвінок» не пас задніх, то його правління на чолі з Михайлом Григоровичем Димом вклало угоду на творчу дружбу з відомим театром опери та балету.

Перш ніж їхати в Яблунівку, театр довгий час диску­тував: із яким саме твором їм слід звітувати перед кол­госпниками «Барвінку»? Посилались на Арістотеля, котрий сказав, що фабула є основа й наче душа трагедії. Зга­дувались імена Есхіла, Софокла, Евріпіда. Так, навряд чи варто везти в Яблунівку отого мольєрівського скупого, який скупий — і тільки, але хто відає, чи в колгоспі правильно зрозуміють шекспірівського Шейлока, який і скупий, і кмітливий, і мстивий, і чадолюбивий, і дотеп­ний. Так, Дон Жуана зрозуміють, але чи на часі Дон Жуан?.. Ах, Мейєрхольд, ах, зображувальна стихія теат­ру!.. Ах, Станіславський, ах творець нового сценічного ряду, ах, імпровізаційна єдність звукових і пластичних інтонацій актора!..

Головний балетмейстер театру Веньямін Веньямінович Веньямінов, учень славетного Бальзама Бальзамовича Бальзамінова, безнадійно намагався винести на затверд­ження художньої ради таке питання: «Метафора. Трак­тування метафори у Києві. Трактування метафори у Яб­лунівці. Чи здатен зрозуміти старший куди пошлють, що метафора — одна з можливостей налагодити зв’язок ми­стецтва й реальності?» Проте художня рада театру відмовилася на своєму засіданні саме так ставити питання, наполягаючи на такій редакції: «Метафора. Спільність у трактуванні метафори в Києві і в Яблунівці. Метафора — одна з багатьох можливостей для старшого куди по­шлють завжди підтримувати тісний зв’язок мистецтва з життям». Головний балетмейстер Веньямінов, учень сла­ветного Бальзамінова, ніяк не міг пристати на таку ре­дакцію, висловлюючи певність, що грибок маслючок на­вряд чи дійде через метафору до концептуального сприй­няття світобудови. Й навіть правління колгоспу не поручиться за те, що Хома невірний і лукавий здатен осягнути міфологічні й міфологізовано-історичні персонажі у Шекспіра, у Расіна, у Гете.

Як бачимо, відомий театр опери та балету якнайвід-повідальніше поставився і до творчої угоди, підписаної з колгоспом «Барвінок», і до своєї звітної поїздки у Яб­лунівку, а що вже тут особа самого старшого куди по­шлють фігурувала на першому плані — дивуватись не доводиться. Отож і морочилася художня рада з отією сакраментальною метафорою, повертаючи її і сяк і так, розглядаючи і в затінку, й проти сонця.

Раділи, що та метафора мислями в небі, і шкодували, що вона ногами в постелі. Співчутливо зітхали, що та метафора вморилася, поки хліба наїлася. Дурнувато кліпали очима, коли бачили в лінивої метафори горб на животі, а в скорої метафори — горб на плечах.

Зрештою, коли всі дискусії й суперечки начебто зоста­лись позаду, славний театр опери та балету в своєму балетному складі відбув до Яблунівки. Либонь, немає потреби змальовувати ні маршрут, ні транспортні засоби, ні дорожні пригоди, бо не вони є визначальними у зв’яз­ках мистецтва з життям, а визначальною була й зос­тається пряма віддача мистецтва. Не станемо розповідати й про те, як у «Барвінку» зустрічали видатних митців, чим пригощали і які тости виголошували, хоча можете не сумніватись, що при зустрічі в Яблунівці сварка на воротях у жодного хазяїна не висіла, ніхто не кричав у в одну душу й за болячку ніхто нікого не хапав. А давайте зупинимось на тому моменті, коли навіч став відбуватися зв’язок мистецтва з життям, коли мистецтво навіч стало давати свою пряму реальну віддачу.

Помиляється той, хто думає, що балетна трупа театру виступала в новому Будинку культури в селі. Адже того вечора старший куди пошлють мав працювати на ко­рівнику, отож постановка спектаклю була задумана саме на корівнику, так би мовити, на безпосередньому вироб­ничому терені. У проході між загонами для худоби об­ладнали такі-сякі лаштунки, щоб вони могли якнайпов­ніше імітувати об’єктивну дійсність, щоб мистецтво не відривалось, а наближалося до життя.

У цю вечірню годину худоба, повернувшись із поля, жувала засипані до жолобів корми, зітхала й ремиґала. По кутках корівника тьмяно блимало електричне світло, яке начебто криво впрягли, та воно все-таки поїхало. Хома невірний і лукавий завзято вовтузився коло гною із вилами-згрелями в руках, і про грибка маслючка зараз ніхто б не сказав, що чоловік спить, а Химині кури бачить. І хоч у корові молоко не скисне, доярки мету­шились, готуючись до вечірнього доїння. У доярки Христі Борозенної аж душа свербіла взятися за дійки в корови, Щоб ото, як мовиться, чотири братчики в один корч стріляли. Зоотехнік Трохим Невечеря заглядав до рота рябій Квитанції, що поранила язика об колющину й жа­лібно мукала.

Спитаєте, який спектакль у той вечір ставився на ко­рівнику? Даруйте, що досі не сказано, проте пора й самим здогадатись. Так, так, «Ікар». Інші балети відпали з різ­них причин — і «Лебедине озеро», і «Спляча красуня», і «Лускунчик», чимало інших, що складали золоту скарб­ницю світового й вітчизняного мистецтва. Славетний те­атр опери та балету приїхав у Яблунівку з древньогрець-ким міфом про Дедала та Ікара — батька й сина, що злетіли на саморобних крилах високо до сонця.

Отже, старший куди пошлють зі смаком поплював на шкарубкі долоні, побиті залізним горохом мозолів, міц­ніше вхопився за держак вил-згрелів, загадково проказав:

— Цілячи в орла, не влучаймо у вола!

Голос грибка маслючка долинув до головного балетмей­стера Веньямінова, що стояв між двома хвостами — між хвостом чорно-рябої рекордистки Асамблеї і хвостом фу­ражної корови Ревізії. Балетмейстер Веньямінов ізблід, наче йому раптом усе пішло з рук, а не в руки. По­мітивши, що зблід Веньямінов, одмінився на обличчі й оркестр, що розташувався неподалік поміж хвостами семи корівчин — Квитанції, Накладної, Економії, Премії, До­гани, Регламентації, Безвідмовної. Хор, що мав співати без слів, збився докупи трохи далі за оркестром, і цей хор також спохмурнів на обличчі, наче раптом дружно позабував усі ті слова, яких він і не повинен був знати. Танцювальна група на дерев’яному підвищенні аж по­сіріла, наче в словах старшого куди пошлють застерегла оту іскру, з якої ох і великий вогонь буває!

Здолавши свій острах, що народжувався в демонічних безоднях підсвідомості, головний балетмейстер Веньямінов мимовільним молитовним трьохперстям правої руки торк­нувся блакитної, в білу цятку краватки-метелика на грудях — і цей його панічний рух сприйнято як сигнал. Оркестр, що стояв між сімома хвостами Квитанції, На­кладної, Економії, Премії, Догани, Регламентації, Без­відмовної, озвався ніжними голосами скрипок та де­рев’яних духових інструментів — флейти, кларнета, го­боя, близького до подвійного авлоса. Хор, що мав співати без слів, і заспівав, власне, без слів...

І почалось! І почалось те, чого досі не бачили не те що на сцені театру, а на жодному корівнику світу. Оскільки зв’язок мистецтва з виробництвом тут був такий тісний, то подеколи навіть найдосвідченіші театрали не помітили б, де мистецтво мало не обертається на вироб­ництво і де виробництво мало не перетворюється на ми­стецтво.

Флейта в оркестрі була не просто собі флейта, а флейта Пана, які водились іще в стародавній Греції, і в руках віртуоза-флейтиста її зв’язані мотузочком п’ять дудочок і сопілочки видавали звуки м’якого, ніжного тембру. Клар­нет наче аж дихав ясним, чистим звуком десь у діапазоні від «мі» малої октави до «соль» третьої октави. Гобой у високому регістрі народжував пронизливий і різкий звук. Скрипка променилась звуками такого проникливого пере­живання, що, здавалося, ось-ось сконає в руках скрипаля. Хор, який із великим успіхом умів виконувати хорову музику Глінки, Мусоргського, Чайковського, Римського-Корсакова, Ніщинського, Лисенка, зараз без слів співав так натхненно, як іще ніколи не співав.

Блідий, мов смерть, головний балетмейстер Веньямінов думав: «Хор — це згусток архаїчних інтонацій, він до­помагає передавати ветхозавітне відчуття старовини в міфі про Ікара». Перший акт сюїтного типу у виконанні ба­летної групи, що виступала у яблунівському корівнику, справив би враження на найрафінованіших поцінувачів мистецтва. Мрії та любов Ікара у першій картині, кування крил у другій картині, боротьба в третій, відчай і боротьба в четвертій, торжество безсмертної ідеї в п’ятій картині — все це разом, на глибоке переконання Веньямінова та всіх членів балетної трупи, не могло зостатись непоміченим старшим куди пошлють, фуражирами, доярками і зоо­техніком Невечерею, все це мало справити на них есте­тичний вплив, а справивши такий безсумнівний естетич­ний вплив — і втілитись у прямій віддачі мистецтва: у високій продуктивності праці, в трудовому ентузіазмі, у зайвих кілограмах надоєного молока, у підвищеній його жирності.

Грибок маслючок порався з вилами-згрелями коло гною, дівчата доїли худобу, грав оркестр, античний хор співав без слів, а на збитій із грубих дощок сцені посеред корівника звершувалось велике таїнство мистецтва. Про­зоро-кришталеві, пастельні тони в тих епізодах, де йшлось про любов Ікара, дещо втрачали в глухуватій напівтемряві корівника, проте танцюристи вражали майже фантастич­ною пластикою рухів, віртуозністю виконання кожного номера. Особливо вдались епізоди Ікара з Птицею, яку грала навдивовижу еластична блондинка, котра, либонь, зумисне гамувала свій дикий темперамент, але його ви­давала як врубелівської чарівливості синява очей, так і мелодійні, сказати б, контури тіла. А що вже музика спалахувала в цих епізодах! У музиці чувся політ, музика здатна була захопити в той політ не тільки Ікара й Птицю, а, здавалося, весь корівник разом із старшим куди пошлють, із доярками та зоотехніком Невечерею.

Головний балетмейстер Веньямінов, переживаючи за успіх спектаклю і водночас не сумніваючись у тому успіхові, аж млів од тривожного задоволення, коли під дірявим склепінням яблунівського корівника зазвучала пасторальна концертна п’єса для флейти соло та ударних. Музика тут мало не защебетала, або й защебетала, і в доярок, що не полишали доїння, перед очима постали, звісно, птахи й птахи, безліч птахів, що ринули в небеса й кликали їх за собою. Якби можна зафіксувати думки Веньямінова під час вечірнього доїння, коли худоба, жуючи сіно, зітхала й сопла, коли струмки молока вибігали з дійок і стріляли в дійниці, то думки головного балетмейстера мали б, очевидно, такий вигляд: «Ах, як злютовано короткі три-хордові і кварто-квінтові приспівки, яке остинато малої секунди у арфи та ударних, яка ладова й метроритмічна змінність із яскраво вираженою танцювальною основою!.. Прекрасно задзвенів сонорний акорд струнних, арфи й челести, він немов повиснув на якусь мить угорі над худобою, його можна було б побачити і, здається, навіть помацати пучками. А сопрано, тенори та баси ще ніколи й ніде не звучали, як сьогодні, бо чи тут, на корівнику, така неймовірна акустика, чи то на хор так магічно діє присутність старшого куди пошлють, котрий зовні дуже звичайнісінький, та зате внутрішньо, безсумнівно, бага­тий... Ще ніколи Ікар не кував собі крила так, як кує сьогодні в корівнику. Він вольовий і мужній, скільки енергії вкладає в кожен удар молота і як звучить молот на залізному ковадлі!.. Дяка долі, яка привела мене в Яблунівку! Ще ніколи з таким веселим натхненням не танцювався нашою трупою діонісійський танець, ще ніколи так не вражало темброве забарвлення міді в сцені по­лювання! »

Отже, як бачимо, коли не зостався спокійним головний балетмейстер, який у мистецтві балету з’їв собаку і з’їв собаку не одного, то що вже тоді казати про грибка мас­лючка та інших яблунівських тваринників! У мистецтві балету жоден із них собак не їв, було не до того, й на їхню чисту наївну свідомість спектакль мав справити не­бувале враження, позначившись на кілограмах надоєного молока.

Про такий спектакль могли б тільки мріяти кращі ба­летмейстери й виконавці світу! Щоправда, сталось кілька непорозумінь, хоча ті оказії комусь і не здадуться непо­розуміннями. Коли в корівнику величаво-грізно зазвучала тема Архонта, коли музика стала схожа на вигадливе поліритмічне плетиво з негаданими темброво-регістровими поєднаннями, коли в оркестрі стали помітно домінувати труба і ксилофон, озвалась корова Квитанція. Їй би, зви­чайно, мовчати й жуйку жувати, бо для неї в спектаклі композитор не передбачив ніякої партії, та й куди їй, колгоспній Квитанції, було змагатися з прекрасними Пти­цею чи Дівчиною! Проте в корови несподівано пробуди­лась чи театралка, чи меломанка, й рябенька Квитанція, що мала роги віночком, задерла морду над жолобом і мукнула жалібно. Можливо, те мукання додало неспо­діваної барви до так званої жестової мімічної музики спектаклю — про це може кваліфіковано судити лише головний балетмейстер Веньямінов. Залишається сказати, що коли мукнула Квитанція, обличчя його було спокійне, жоден м’яз не здригнувся.

Друга оказія сталася така. Серед виставлених на корів­нику декорацій були старогрецькі амфори, які театр по­зичив у історичному музеї саме для поїздки в Яблунівку Доярка Христя Борозенна, либонь, не звикла до того, що на корівнику йде спектакль, і, замакітрена, вилила пів­відра надоєного молока до амфори, що стояла до неї найближче. Можливо, колись у Фівах якась старогрецька доярка й виливала молоко до цієї старогрецької вази, так що головний балетмейстер Веньямінов цю оказію міг роз­цінити позитивно, вважаючи, що саме життя втручається в мистецтво, дописує спектакль на свій лад, отже, якомога переконливіше втілюється ідея єдності мистецтва з вироб­ництвом.

Головний балетмейстер Веньямінов страждання Ікара пе­реживав як свої. Краєм свідомості і закрайком підсвідо­мості він побоювався, щоб ці страждання негативно не позначились на виробничому процесі на корівнику, щоб від співчуття Ікарові не опустились руки в грибка мас­лючка, а з тих працьовитих рук не випали вила-згрелі. Проте Хома невірний і лукавий мужньо перетерпів страж­дання Ікара, вила-згрелі не випали з його рук, і головний балетмейстер був упевнений, що вже й не випадуть, бо на корівнику тим часом звершився епізод явлення Дівчини, що обіцяє Ікарові прекрасні земні блага, бо він таки вистояв, переміг, ворожі сили мають відступити, образ польоту в музиці набрав монументального звучання...

Перед фінальною картиною котрась із доярок змило­стивилась над головним балетмейстером Веньяміновим, що той захляв так і на тілі спав, та й налила чоловікові кухоль свіжоздоєного молока. Митець перехилив кухоль одним подихом, бо мав квапитись, бо вже звучала сим­фонічна поема з хором, бо вже пісенно-світло пливли над худобою та над яблунівськими тваринниками теплі звуки скрипок і гобоя, вже наче спалахувала звуками всіх своїх сорока семи струн арфа, так само сяйливо спалахувала небесними клавішними звуками челеста (слід сказати, що її молоточки, б’ючи по металевих пластинках, наче пуль­сували енергійним, ударним світлом, і їхній тембр був солодкий та ніжний, нагадуючи смак астраханського ка­вуна), і вже в цій божественній симфонічній поемі з хору озивався високий голос сопрано, й альти лебеділи білими лебедицями!.. Авжеж, спектакль увінчувався достойним вінцем, і сотворіння цього вінця вимагало від головного балетмейстера Веньямінова мало не повного самозречення, потребувало від нього максимального напруження й пе­реживання, — й він намагався і самозректись, і напружи­тись, і переживати. Щоправда, запах молока, який стояв на корівнику, лоскотав ніздрі, горло здригалось від спаз­матичних ковтків, але ці дрібниці не заважали йому думати приблизно так: «Ох, фінал — політ Ікара, фонтан емоцій, радість досягнутої мрії! Контрастно-складові і поемно-симфонічні структури... Кода має символізувати при­шестя десятків, сотень, тисяч нових Ікарів — хай вони приходять у колгоспи, на фабрики, на шахти. Ікари мають працювати, дерзати в труді, але труд їхній має бути не безкрилий, а крилатий. Новітні Ікари весь час повинні чути свої крила за плечима, чути себе в польоті, бо вони у віках утверджують подвиг першопрохідця повітряних трас!»

Авжеж, балетмейстер Веньямінов міг думати й зовсім не так чи приблизно так, ви ж бо знаєте, як трудно заглянути у внутрішній світ митця, спробувати зазирнути в безодні осяянь і натхнення чи силкуватись у словах передати знадливість і водночас матеріалістичну сутність творчого процесу...

Ще на яблунівському корівнику хореографічними, му­зичними й хоровими засобами творився образ монумен­тального польоту, як грибок маслючок поставив свої вила-згрелі у кутку.

— Ну, я ниньки молодець, — сам себе похвалив старший куди пошлють, витираючи рясний піт із чола. — Я ниньки один за вісімнадцять управився, хоч подеколи впоруюся за без двох двадцять.

Отак сказавши, наче гвіздочком прибивши, Хома не­вірний і лукавий велично пройшов мимо оркестру, що розмістився поміж семи коров’ячих хвостів, мимо хору що співав без голосу і таким чином без слів коментував події спектаклю, пройшов повз дощані лаштунки сцени, де саме яскраво втілювалась оптимістична трагедійність подвигу Ікара, повз конаючого в творчому екстазі голов­ного балетмейстера — й опинився надворі, в строгому зоряному блиску й запаморочливих пахощах літньої яблунівської ночі. Простував додому й гомонів сам із собою:

— Хе, хе, навіть негріте залізо можна під таку музику зігнути. Хо-хо, під таку музику навіть на крутеє дерево можна йти без крутого клина... Ну й Ікар! Такий не подавиться галушкою, як колись Мазепа в Полтаві пода­вився. Славний у них трикутничок вийшов: Дівчина, Ікар та Птаха!.. А які півтонові, чвертьтонові і кварто-квінтові!.. А яке важкодзвінке маркатне звучання рояля, які віолончелі й контрабаси, які голосні литаври, а ще ж ксилофон, дзвони, гонг, маримбафон!.. Хо-хо, під таку музику можна не спішити язиком, а квапитись ділом, можна руками підкладати, а не дарма ґелґотати!

Отож, як бачимо, на корівнику тільки здавалось, що той Ікар так Хомі невірному й лукавому потрібен, як ота ворожка — на той світ дорожка, у якої лікуватись — без здоров’я зостатись. Але така буває подеколи звичка в нашого колгоспника, що він усе бачить, усе розуміє, та тільки не скоро скаже — ну, в славнозвісний свинячий голос чи тоді, коли мокре поліно вогонь іматиме.

— Е-е, ти ниньки хутчій додому, — мовила Мартоха, коли Хома переступив хатній поріг. — Про тебе не ска­жеш, що ти живеш, аби землі важче.

— Де нема охоти, там нема роботи, — відказав Хома, — а сьогодні отой Ікар на фермі нагнав мені велику охоту до ударної роботи. Я й упорався на п’ять хвилин раніше, пішов додому, а вони там іще грали та співали...

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ,

де Мартоха не нахвалиться екзотичними звірами, птахами й гадами, побаченими літнього дня в ланці на буряках, а також скоромовкою сказано, як випивали й закусювали доглядачі звіринця

Повечерявши, гомоніли мирно про всяку всячину: про курей, корівчину, про те, що кріт на грядках цибулі поточив землю, слід би узавтра вдосвіта початувати на нього із заступом. І вже коли напали позіхи на обох, уже-коли обкладалися спати, Мартоха сказала, що до них у поле приїжджав сьогодні зоопарк. Так і сказала Хомі:

— До вас Ікара привозили на ферму, щоб помагав, а до нас у ланку на буряки доставили цілісінький зоопарк. Ми собі пораємось на буряках, а нам усяких звірів по­казують. Сонце грає в небі, припекло на лежнів, та й нам душно, але й ліниві, Хомо, старались! Гарно труди­лись у полі й ті, що п’ять день нічого не роблять, а шостий відпочивають, і оті, яким ніколи за вухом не свербить, і оті, що роблять, як собі на безголов’я. Бо що то зоопарк, бо що то звірі! Ні в кого в руках не мерзло, ніхто не хотів вести коровку до вовка, щоб не боліла головка...

А яких звірів привозили в поле! В окремій клітці у відкритому кузові автомобіля показували вгодованого сіро­манця, про якого можна б сказати, що він у клітці смирився паче вовка, якби сам та й не був вовком. Сіроманець поглядав по яблунівських полях, наче кошару хотів вистежити, або ж хотів пожаліти якусь яблунівську кобилу — зоставити хвіст і гриву, або ж хотів із якоюсь лошицею помиритись, щоб та лошиця додому не верну­лась. Мартошина ланка дивилась на сіроманця у клітці й думала: «Такий славний на державних харчах, що якби покликав козу в гості — коза прийшла б!»

Та що там вовк, та що там сіроманець!.. Славетний зоопарк приїхав до яблунівських буряківниць із птахами, звірами та гадами такими, яких поки що в цих краях не бачили, а відтак вони й не могли справити якогось впливу — позитивного чи негативного — на трудові по­казники... Бачили ниньки в полі сибірського козерога, голубого гну, що живе в африканських саванах, гвинторогого козла, що водиться в Белуджистані. Для показу на яблунівських полях спеціально відловили в Африці скотину, що називається ватуссі, а також антилопу канну, бегемота, білого носорога.

— Ой, Хомонько дорогий, побачив би ти двогорбого верблюда чи бізона, кафрського буйвола чи гривастого барана, ламу чи оленя Давида, дикого кабана чи благо­родного оленя — й почувався б ти не отією тещею, якій прибулося зятеві діти колихати, а був би ти отой Хома, що не без ума: не б’є жінку — б’є тещу. А ще ж у великих залізних клітках на буряки привозили ниньки багато іншого чудного звіра, щоб заохотили до труда й отих, які люблять три дні заходу, а день празника, і вбоїща такі, що ти хоч йому що хоч, і оті, що люблять у неділю по шавлію, в понеділок по барвінок, а в вівторок снопів сорок, а в середу по череду, а в четвер по щавель, а в п’ятницю по дяглицю, а в суботу на роботу. Серед того звіра годилося б назвати довгошиїх жирафів, зебру Ґранта, коня Пржевальського, європейську лань, гуанако, лосів, бантенгів, антилопу Нільґау, слона, тапіра, дико­браза, осла, туркменського кулана, смугасту гієну, гепарда...

Та, либонь, найдужче сподобався Мартосі амурський тигр, еге ж, — отой тигр, якого занесено до Червоної книги, бо зосталось їх не так багато.

— Давай, Хомонько, поміркуємо, як ото тепер дбають за простого яблунівського колгоспника. Хоч той тигр і рідкісний, хоч його занесено до Червоної книги, а все ж таки знайшли прекрасного звіра, щоб привезти в «Барвінок». Мовляв, дивіться, жіночки, — і хай більшає ваше трудове завзяття, хай в охотку рветься бур’ян на буряках.

А хто з ланки хотів, то міг і погладити амурського тигра, авжеж, через залізні прути клітки доводилось про­стягувати руку. Тигр муркотів, мружився золотими очима, перевертався на спину й дриґав лапами. Але не кожен сподоблявся погладити тигра, лише передовики, лише ті, що найвправніше трудились на буряках. Скажімо, Мар­тоха погладила за шерстю й проти шерсті, тигр муркотів удоволено, а вже коли хотіла погладити Одарка Дармо­граїха, то агроном одшив, сказавши, що хоч вона тепер і з сумлінних колгоспниць, та з недавніх спекулянток і пройдисвіток. Та й, мовляв, у Одарки Дармограїхи батько з матір’ю не з бідняків-незаможників, того-то їй зась лізти до амурського тигра.

А ще ж бо в тому звіринці не обійшлось без рисі та ягуара, без лева і навіть без звичайнісінької лисиці, хоч, здавалося б, де тобі трудовий ентузіазм візьметься від лисиці, яких і по яблунівських байраках вистачає. Весело посміялась ланка із яванських макак, із мавпи гусара, чорного патлатого павіана, мандрила, горили та ще ма­каки лапундера. В декого прокинулась справжня любов до екзотичних птахів — рожевого пелікана і кучерявого пелікана, до африканського клювача й азіатського клювача, до американського фламінго й шоломоносного ка­зуара, до ему, нанду й квакви. Були в звіринці чорний лебідь і лебідь-шипун, каролінська качка й кондор, беркут і стерв’ятник, вінценосний журавель і червоний ара, ку­бинський амазон і синьолобий амазон, білощокий бананоїд і берегові ластівки. Щоправда, берегові ластівки нічим не відрізнялись від яблунівських, так що пробудити трудове завзяття навряд чи могли. Зате китайський алігатор чи слонова черепаха, кавказька агама чи мідноголовий щи­томордник, строкатий удав чи сірий варан, середньоазіатська кобра чи амурський полоз — від їхньої присутності ки­дались до буряків оті, що вони робили б, та в них рукава болять, й ота Гапка, що гарно жито жне — серпа і в руки не бере, й оті, що звертаються до Господа, щоб не побив плоскіні, а побив матки на шматки.

Поки ланка пріла на буряках, доти й возили на ма­шинах звіринець за ланкою. А коли жінки посідали по­луднати в лісопосадці, то коло лісопосадки полуднав і звіринець. Ну, жінки там їли хліб із салом та цибулею, хто взяв вареники з вишнями та сиром, пили молоко. А в звіринця свої харчі! Чорного чубатого павіана, макаку лапундера, мандрила та горилу годували молодими паго­нами рослин, які й не ростуть у Яблунівці, якимись небаченими заморськими плодами, листям, корою, буль­бочками, комахами, молюсками, черв’яками, дрібненькими тваринками, що жалібно пищали на зубах. Для амурського тигра та для лева різали овечок та баранчиків, до білого ведмедя кинули живісінької риби та живісінького тюленя. Азіатський дикобраз ласував корінцями, насінням, буль­бами. Хижому беркуту кинули до клітки сірого зайчика — й де той зайчик скоро подівся!.. А всім отим гадам — мідноголовому щитоморднику, строкатому удаву, сірому варану, амурському полозу, середньоазіатській кобрі — давали всяких дрібненьких рептильок, пташечок там, пта­шиних яєчок, непоказних звіряток. І ті гади не відмов­лялись, їли з добрячим апетитом, бо, либонь, вважали, що заслужили від колгоспу «Барвінок», раз їх цілісінький день показували в полі для жіночої ланки!

Звісно, їли за рахунок колгоспу не тільки лев, тигр, слон, ведмеді, кондор, кубинський амазон, макак лапундер чи гади, а й ті, що доглядали гадів, звірів та птахів. Апетити в наглядачів на свіжому польовому повітрі так розігрались, що куди проти них кучерявим пеліканам, шоломоносним казуарам чи стерв’ятникам! Голова кол­госпу Дим уже постарався для гостей, що разом зі своїми звірами так надихали до праці ланку буряківниць. Там для тих, що доглядають гадів, було варене й парене, солоне й мариноване, смажене й печене, а про напої казати нічого. От наче доглядачі гадів та звірів пили на відстані від своїх підопічних, але ж градус який був у тих напоях! Той градус брав і на відстані, тому-то від самого духу захмеліли пугач, антилопа, червоний ара, бородач-ягнятник. А китайський алігатор від хмільних па­хощів очамрів так, наче навсправжки хильнув оковитої, й заплакав справжніми крокодилячими сльозами. Мавпа гусар стала гусарити — бешкетувала й верещала в клітці, кафрський буйвол гупотів буйволячими ногами, наче на­магався танцювати українського гопака, кінь Пржевальського сумно й довго іржав. Од хмелю, що носився в повітрі, гади міцно поснули — і строкатий удав, і мід-ноголовий щитомордник, і слонова черепаха, і вся-вся їхня компанія. От як-то далася взнаки гостинність вдяч­ного колгоспного правління!

Мартоха так славно розказувала про приїзд звіринця на бурякову плантацію, так змальовувала поснулих гадів, що Хома невірний і лукавий також захмелів, також йому замакітрилось у голові, наче на хвильку й він обернувся на якогось гада —полоза чи кобру.

— Ото бач, як водиться, Хомо, — гомоніла рідна жінка Мартоха, — хто пив ниньки в полі, а в амурського тигра має боліти голова! Гаразд, чоловік у місті завтра знайде похмелитись, а що діяти отій мавпі гусару, коли їй знову закортить погусарити?

— Або рисі? — згодився Хома. — Так, щоб потім про неї в зоопарку всі звірі казали, що рись сім літ похме­лялась та з похмілля і вмерла.

— Е-е, правда, що нема де впитись двогорбому верб­люду, щоб він і стежки не бачив.

— І не вп’ється бегемот, щоб йому море було по коліна.

Отак щиро, по-людському поспівчувавши звірам, Хома з Мартохою вголос помріяли про той день, коли на зби­рання буряків навідається в Яблунівку цирк, — ото славно копалися б цукрові, якби прямо в полі перед колгоспни­ками виступали циркачі, та з такими номерами, яких досі ще ніхто не бачив! Або хай би приїхав Ермітаж — хоч і не багато, а знайшлися б любителі в Яблунівці, котрі захотіли б подивитись Рембрандта, Веласкеса, Рафаеля чи Тропініна. А надивившись шедеврів, і в роботі неодмінно б пожвавилися: може, в передовики по району й не ви­йшли б, але задніх не пасли б, це вже точно, бо в магічному впливі мистецтва сумніватись не доводиться...

Хоч море їхніх мрій було ще більше, ніж справжнє, та зі справжнього вода не годиться, а з їхнього моря мрій ох і смачна водиця — легко нею впиться...

Коли нарешті поснули, то приснилось грибку маслючку, що бачить він на фермі крилатого Ікара з вилами-згрелями в руках. Крилатий Ікар так вправно орудував коло гною, що старший куди пошлють подумав не без за­здрощів: «О, цей умілець коло річки не стане копати колодязя, він празників не питає і сорочки не латає. Такий і премії гребтиме, й додаткову оплату, й фо­тознімок його висітиме на Дошці пошани». Й грибок мас­лючок уві сні відчув, що йому за плечима свербить, бо там із-під лопаток виростають крила, й ті дужі пір’їсті крила ось-ось піднімуть його з ліжка, відірвуть од рідної жінки, але не розтопляться коло сонця, бо справжні, а не з воску...

А Мартосі снилась бурякова плантація за селом. І сни­лися звірі. Вони сиділи не в клітках, а ходили на волі — всякі там верблюди, лані, лосі, олені, кабани, білі носо­роги, слони. Загледівши Мартоху, витягнули до колгосп­ниці морди з розумними й веселими очима, й кожен звір озвався своїм голосом, а їхні голоси начебто складались у пісню, з якої можна було втямити лише окремі слова: «Довго Хима юлила, поки хлопця обдурила... На весіллі погуляєм: дядько до мами сватається... Не женився — не журився, оженився — зажурився... » Отак співали в Мартошиному сні всякі заморські й незаморські звірі, все про дівування й парубкування, про милування та цілування, про женихання і віддавання, про залицяння та упадання, та що ти з тих звірів озьмеш: вони й літо просвистять у полі, а робити самі не стануть, їм дріта-дріта серед літа, прийде зима — хліба нема. Та не біда: якийсь колгосп «Барвінок» їх нагодує...

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ,

у якому старший куди пошлють знайомиться з академіками Мастодонтовим-Рапальським, Йоною Ісайовичем Корогли, Козаком-Мамариго та іншими, демонструючи виняткову ерудицію та обізнаність в усіх галузях науки

Наївні діти родючої подільської землі, Хома з Мартохою не здогадувались, що, можливо, славетний театр опери та балету і знаменитий на Україні звіринець приїжджали в той день до Яблунівки задля них обох, що до того приїзду спричинились добра воля й терплячий геній голови колгоспу Михайла Григоровича Дима. Бо надумав пере­виховати в труді Хому та Мартоху, бо замислив у на­тхненній праці зміцнити їхню мораль. Отож, щоб шану­вались у праці, нате вам театр опери та балету прямо на корівник, нате вам звіринець прямо на бурякову план­тацію!

Звісно, практичний і далекоглядний Дим не обмежився тільки театром опери та балету і звіринцем. Кудись там подзвонив по телефону, з кимось там погомонів — і не встигла ще рясна подільська курява влягтися за театром опери та балету й знаменитим звіринцем, як до Яблунівки вже їдуть зовсім інші шефи, із самої столиці, вже й приїхали! Еге ж, інші шефи, бо якби голова колгоспу Дим уповав тільки на одненьких шефів, то де б уже «Барвінок» зі своєю економікою й сидів, а за свої здобутки мав би, як свиня в городі — добре поліно.

До грибка маслючка на ферму в помічники не могли не виділити одного шефа. Оскільки всі вони мали високі академічні звання, то й цей, звісно, був пташкою їхнього польоту. З пещеною борідкою-еспаньйолкою, золоте пен­сне мерехтить на гачкуватому носі, високолобий, лисина сліпуче міниться арктичним сяйвом, в очах стільки муд­рості, що зразу видно: ото коли дурня саджають на покуті для сміху, то оцього посадили б тільки для честі. Рука, яку він простягнув грибку маслючку при знайомстві, була холодна, мов рука воскової фігури з музею мадам Тюссо.

— Академік Мастодонтов-Рапальський! — відрекомен­дувався він голосом, у якому задзвенів чеський кришталь.

І поки старший куди пошлють навчав академіка Мастодонтова-Рапальського тримати в руках вила-згрелі, шеф своїм чітко поставленим голосом, наче виступав перед професорською публікою в Оксфордському університеті, хвалився, що він таки є почесним академіком Оксфорда, а ще Кембріджа. А щоб Хома проникся до нього ще більшою повагою, академік Мастодонтов-Рапальський пе­рерахував світових знаменитостей, із якими нібито по­знайомився на міжнародних конгресах та симпозіумах. Далі дістав із кишень кілька коштовних оксамитових шка­тулок, навмисне захоплених до Яблунівки, і з тих шка­тулок вийняв усілякі чудернацькі нагородні знаки, оздоб­лені дорогоцінним камінням. Обережно поклавши нагороди до оксамитових шкатулок, сховавши все те до кишень, академік Мастодонтов-Рапальський взявся за вила-згрелі, пробуючи згрібати гній на корівнику. А що кляті вила кепсько слухались його рук, то академік упав в амбіцію й став хвалитись перед Хомою, який-то він великий уче­ний, як-то знається на своїй справі. Стояв погожий літній ранок, під стелею цвіріньчали горобці, а вельми великий вчений Мастодонтов-Рапальський не замовкав ні на хви­лину, такі мудрі слова ще ніколи не звучали на яблунівському корівнику, отож грибок маслючок і слухав, як заворожений. А йому до вух влітало і влітало: веге­тативна нервова система, фіброзні астроцити, катехола-міни, рефлекс зіниці, саккадичні рухи, дифузія в між­клітинних щілинах, рецепторний потенціал, просторова сумація, міоненевральна патологія...

А що академік Мастодонтов-Рапальський за своє довге життя в науці звик нічому не дивуватись, то маститий вчений нітрохи не здивувався, коли старший куди по­шлють уважно вислухав його і раптом у відповідь видав свою тираду, яка раніше теж ніколи не лунала на яблунівському корівнику:

— Мотонейрони, клітини Пуркіньє, розподіл Пуассона, пресинаптичне гальмування, синаптосоми...

Академік Мастодонтов-Рапальський, бачачи, що на­скочив не на дурного по саму зав’язку, тож, щоб під­твердити свій високий авторитет у світовій науці, мов горох об стіну сипнув:

— Синапси вегетативної нервової системи, синаптична затримка, синаптичні бляшки!

А грибок маслючок своєї:

— Синаптичні потенціали, синаптична відповідь!

Академік Мастодонтов-Рапальський поправив пальцем золоте пенсне і з великою гідністю заявив:

— В дослідах на п’явці з допомогою фізіологічних ме­тодів...

А старший куди пошлють підняв угору вила-згрелі, як найбільший свій аргумент, і січе:

— Досліди над сіамською кішкою, нейрони в середній смузі латерального колінчастого тіла...

Отак на корівнику гомоніли старший куди пошлють та маститий академік Мастодонтов-Рапальський. Із їхніх уст знай сипалися всякі там ацетилхолинові шуми, во­локна з ядерною сумкою, корзинчаті клітини, мозкові синаптосоми та піноцитозні вакуолі. Слова ці рідкісні, може, нічого й не сказали б зоотехнікові Трохиму Невечері чи доярці Христі Борозенній, а для грибка маслючка мудрі терміни були солодші за мед медович і цукор цукровий. Так і сипав, так і сік: мускульне веретено! генетичний фактор! радіоавтографія!

І хоч маститий Мастодонтов-Рапальський звик ніколи ні з чого не дивуватись, але тут, на яблунівському корівнику, мусив відмовитись від своєї олімпійської не­зворушності. Академік не без оторопіння дивився на непоказного грибка маслючка й на вила-згрелі в його жилавих, натруджених руках.

— Скажіть, Хомо Хомовичу, — поспитав не без ми­мовільного улесливого дрожу в голосі, — як вам коло колгоспної худоби вдалося так глибоко проникнути в таємниці і надскладних клітин, і твердої мозкової оболонки, і фузімоторних волокон? Адже ви позбавлені і лабораторії, і спеціального обладнання. Та ви знаєте більше, ніж багато вчених, узятих разом! І навіщо вам, Хомо Хомо­вичу, у вашій роботі на фермі отакі глибокі знання?

— Ех, ви! — тільки й мовив старший куди пошлють докірливо. Й вираз його обличчя став такий, наче чоловік хотів сказати: «А ще в капелюсі! » Оскільки в цю літню днину академік був не в капелюсі, а сяяв ідеально блискучою лисиною, то Хома невірний і лукавий утри­мався від такого сакраментального вигуку, натомість ска­зав по паузі: — Усі ці знання увібрав із молоком матері, я всяких там академій не закінчував. А знання синапсів збудження чи гальмівних синапсів, механорецепторів чи методу сахарозного місточка, нейрофіламентів чи денервації допомагають мені в роботі ось тут, коло худоби! Хоча ви й академік, може, й бували в Оксфорді чи ще там де, а від життя відстали, не знаєте, що тепер без таких знань навряд чи обійдешся на високотоварній тва­ринницькій фермі, на тракторі чи комбайні.

Вислухавши старшого куди пошлють, академік Масто­донтов-Рапальський зрозумів, що таки справді відстав од життя, що по нинішній день мав хибне уявлення про науковий арсенал рядового колгоспника у «Барвінку». Ав­жеж, є закономірність у тому, що вони, новоспечені шефи, допомагають сьогодні в сільськогосподарських роботах у Яблунівці, таким чином поєднуючи науку з життям, яке, виявляється, ой як далеко пішло вперед. І він із незграб­ною запопадливістю заходився орудувати вилами-згрелями, вигортаючи гній та перетовчену мерву.

— Ну, бачу, вам дай товкач, то й вікна повибиваєте, — Дорікнув грибок маслючок, якому накинули такого шефа, котрий не вміє до пуття вила тримати в руках.

— Я й справді наче ота добра кума, та розуму нема, — відказав академік, непомітно й собі черпнувши а без­донного колодязя яблунівської народної мудрості. Й навіть став піддобрюватись до свого наставника: — Але краще з вами, Хомо Хомовичу, два рази згубити, ніж зі мною один раз знайти, еге?

— Хто відає! — розмисливо сказав старший куди по­шлють. — Так із копита я вам не можу відповісти, чи зі мною ліпше в пеклі, ніж із вами в раю. Але, видно, ні в Оксфорді, ні в Кембріджі вас такого простенького діла не вчили, то в Яблунівці повчіться, вміння знадобиться на старість, потім ще й іншим академікам передасте — своїм і чужим, котрі б ото раді косити, та нема кому за ними косу носити.

— Бо з простоти люди пропадають, — згодився маститий Мастодонтов-Рапальський. Вила-згрелі він намагався втри­мати однією рукою, бо другою хапався за золоте пенсне, що спадало з перенісся гачкуватого носа. — От вам, Хомо Хомовичу, допомагає, а мені чомусь зовсім не допомагає моя обізнаність із гальмівними нейронами, рецептивними полями, синаптичною передачею...

— Не скажіть! — заперечив старший куди пошлють і скривився так, як ото подеколи святий на святого кри­виться. — Без тих знань ви отут на корівнику, може, не варті були б і печеної цибулі.

Добре, що грибку маслючку трапився такий старатливий шеф, як академік Мастодонтов-Рапальський. Звісно, за першим наїздом до колгоспу в цього славнозвісного ав­торитета не все виходило з вилами-згрелями, а чи знай­деться сміливець, який стверджуватиме, що в академіка нічого не виходитиме й через кілька років шефської до­помоги? Але, на жаль, не всі поміж приїжджих шефів відзначались таким сумлінням і скромністю, як Масто­донтов-Рапальський.

Якийсь академік носив оберемками вико-мішанку й закладав у жолоби для худоби. Дрібненький, наче немов­лям ніколи не нюхав материнського молока, з блакитною оксамитовою шапочкою на голові, що скидалась на цурку для гри в скраклі, цей академік світив злими золота­вими очима, що нагадували монети царської чеканки. Маститий Мастодонтов-Рапальський пошепки сказав стар­шому куди пошлють, що золотоокий в оксамитовій ша­почці — знаменитий сходознавець, часто виїжджає в арабські країни, брав участь у якихось древніх розкопках на бе­регах Мертвого моря, написав цінні праці про унікальні й рідкісні монети династій Саманидів, Тимуридів і Шейбанидів, здатен годинами аналізувати традиційні версії сюжету про Юсуфа й Заліха в пуштунській літературі, може в самозабутті напам’ять цитувати Османські судові документи будь-якого століття. Авжеж, вико-мішанка з його рук розсипається, авжеж, він не годен пройти як слід по корівнику, але нехай старший куди пошлють не сумнівається, що золотоокого в блакитній шапочці знають майже всі тюркологи. Мабуть, в очах Хоми невірного і лукавого майнув сумнів чи недовіра до почутого, бо ма­ститий Мастодонтов-Рапальський проворно скочив до зна­менитого сходознавця, щось шепнув на вухо — і в того від обурення побільшало золота в кожному оці принаймні унцій на тридцять-сорок. Заплітаючись тоненькими ніж­ками в підстилці, він підійшов до грибка маслючка й відрекомендувався: Йона Ісайович Корогли. Рука, яку по­тиснув грибок маслючок, була тверда, маленька й кругла, наче мідна фельса, себто монета. А потім став мало не виспівувати арабською мовою, химерно округлюючи або витягуючи рум’яні, мов персики, губи. Коли Йона Ісайович Корогли вмовк, старший куди пошлють сказав із усмішкою:

— Даруйте, що я трохи засумнівався у вашій ученості, але після того, як ви майстерно продекламували газель із паризького рукопису Дивана, що належить незрівнян­ному Бабуру, я більше нітрохи не сумніваюсь у вашій ерудиції.

У бідного Корогли від здивування обличчя стало таке, наче він тільки щойно втямив, що приїхав до Яблунівки у великому чоботі на лівій нозі, а малий чобіт забув удома під лавкою, і гордий погляд золотих очей став прямий, як свинячий хвіст. А грибок маслючок оту газель Бабура, що прозвучала арабською мовою, відразу ж пе­реклав на українську. Його сухий, мов перець, голос арабською тривогою звучав на яблунівському корівнику:

— З тих пір, як це обличчя й ці коси заполонили моє серце, вдень немає мені спокою, вночі немає мені сну.

В яку сторононьку я не піду, поряд зі мною йде страж­дання, куди б я не повернувся, назустріч мені йде горе. Сотні мук і кривд звідавши, тисячі страждань і печалей звідавши, спокою мало звідавши — такий, як я, є ще хто-небудь? Розлука з цією сонцеликою, біль від цієї непоправної біди запалили в моєму серці вогонь, затопили мою душу водою. Хоч би й як було тяжко, не кажи людям про свій біль, бо твій плач, о Бабур, для людей — сміх.

Академік Мастодонтов-Рапальський, якого старший куди пошлють уже встиг зачарувати раніше, дивився йому пря­місінько в рот, поки з того рота вилітали всі бейти — від першого до останнього. Академік Корогли ще не здогадувався, що за оцим грибком маслючком водиться сила, здатна й мертвого з могили підняти, тому лиш ошелешено кліпав повіками, вислухавши газель по-ук­раїнськи.

— Цю газель Бабур написав метром хазадж-і мусаман-і ахраб, — сказав Йона Ісайович, отямлюючись, та ще не відаючи, що з грибком маслючком водитись — як з лихою годиною. — У першому бейті слова-антоніми «день» і «ніч» надають антитетичності висловлювання...

— Еге ж, Йоно Ісайовичу, — не дуже ввічливо перебив старший куди пошлють, якому досі не випадало так близь­ко спілкуватися з академіками на корівнику. — А вже в п’ятому бейті, який завершує газель, Бабур виразив ан­титезу словами-антонімами «твій плач» і «сміх»...

Спантеличений Корогли (язичок його, либонь, любив скочити, перескочити і хвостика не замочити) шпарко заговорив про ряд семантичних протиставлень у цій газелі, що вони притаманні для багатьох дуалістичних міфологій, характерних для архаїчних періодів розвитку суспільних структур. А Хома невірний і лукавий з великою впев­неністю того, що на вечерні був і в кадило дув, не зостався в боргу перед академіком: шпарко заговорив про бінарну логіку мислення на основі тотемічних уяв­лень, про рунічне письмо, про парні антитетичні слово­сполучення задля стилістичного прийому.

Слухаючи тонкі, кваліфіковані міркування старшого ку­ди пошлють про перший бейт п’ятої газелі Бабура з його паризького рукопису Дивана, посилання на авторитетні імена Алішера Навої, Самойловича, Благого, Мелетинського, Золотарьова та інших, академік Йона Ісайович то синів, то зеленів од нападу несподіваних заздрощів і від бажання, щоб грибок маслючок послався й на його ім’я. Проте Хома невірний і лукавий не квапився посилатись на ім’я Корогли, з яким оце вів учену бесіду на яблунівському корівнику, не намагався навіть стати з ним на спільну дошку, а вперто підкреслював свою більшу обізнаність, ширшу ерудицію.

Либонь, цей турнір двох любомудрів тривав би й далі, та на корівнику появилась похмура постать зоотехніка Трохима Невечері.

— А чого ви, хлопці, тіснитесь, немов хліб у печі? — поспитав зоотехнік Невечеря, — А чого ви бали-теревені точите, а свині в ріпі? А чого ви мнете роботу, як сліпий торбу? По академіях своїх на одне слово відказуватимете сто, а тут працювати треба. Які позбирались: навіть Хома через вас позбувся ума, а досі ж на ньому вся ферма трималась. Та ви, бачу, такі славні шефи, що якби вигля­нули з вікна, то яблунівські собаки три дні ґвалтували б!

Мастодонтов-Рапальський хутенько за вила-згрелі схо­пився. Йона Ісайович побіг по вико-мішанку, а для Хоми теж робота знайшлася: здійснюючи загальне керівництво академіками, він то руки засував до кишень, то чвиркав крізь зуби.

Слава про грибка маслючка, який розумом перевершив Мастодонтова-Рапальського й Корогли (хоч вони були спе­ціалістами із різних галузей знань), хутко поширилася серед приїжджих шефів. Очевидно, цю славу поширив не так Корогли, котрого публічно осоромили, як Мастодон­тов-Рапальський, який знайшов собі рівного по плечу в благословенній Яблунівці. Й коли наморений грибок мас­лючок, ухоркавшись коло худоби, вийшов із ферми на колгоспне дворище, тут на нього чекали цікавим гуртом найвидатніші уми зі столиці.

Академіки дивились на старшого куди пошлють так, наче знайшли п’ятака, та не відають, як поділити знахідку. В їхньому гурті золотоокий Йона Ісайович був схожий на оту славнозвісну руду мишу, котра, вважай, загинула. Мастодонтов-Рапальський скидався на Ганну без солі, хоча й дженджурився, й очі його грали двома осінніми заде­рикуватими півниками. Дехто кривився так, наче поза­торік вимокнув як хлющ, дехто сутулився, немов у ди­тинстві обмерз як качка, дехто супився, наче йому ще сьогодні вранці на засіданні якоїсь вченої ради втерли носа. Грибок маслючок веселим зизом оглянув оторопілу компанію академіків і зразу відчув їхню глибоку не­довіру до себе — таку глибоку, що жабі по око.

— Чого ви, хлопці, поставали тут як опарені? — щиро поцікавився Хома невірний і лукавий. — Може, не годні набрести на свою стежку?

А що академікам заціпило від радості так близько бачити старшого куди пошлють, то він узяв нитку балачки всвої руки, став підбадьорювати:

— Хрестійбо, як сироти! Як сироти, на яких світ стоїть, бо вони тільки народжуються, а не мруть. Як сироти, що горбаті, й череваті, і їдять багато. Не журіться, хлопці, бо з яблунівської хати по нитці — ось уже одній сиротині сорочка, а коли сорочка біла, то відразу сиротині й Ве­ликдень!

Академіки слухали, пороззявлявши роти, наче гри­бок маслючок вправно обертав перед ними кота назад хвостом.

А був у їхній компанії Аполлон Кіндратович Козак-Мамариго, великий спец із технічних наук. Пізнавши в технічних науках геть усе, Козак-Мамариго взявся за хобі: цікавився медициною, генетикою, архітектурою, жи­вописом, музикою, історією народності майя, криміналь­ним правом, японськими віялами з рисової соломки, гор­ловим співом, так званими виходами людини в астрал, древньоєгипетськими папірусами, жаргонною лексикою одесь­ких биндюжників і так далі. Аполлон Кіндратович Козак-Мамариго зодягався у вишивану сорочку, носив полотняні штани, фарбовані бузиновим чорнилом, а також фран­цузький слуховий апарат. Еге ж, Козак-Мамариго трохи недочував, і слуховий апарат він одержав у подарунок від марсельських докерів... себто не зовсім від марсель­ських докерів, а від позашлюбного сина своєї другої дру­жини, з якою перебував у громадянському шлюбі. Поза­шлюбний син, будучи знаменитим футболістом, купив цей слуховий апарат у Марселі, куди їздив на матч у рамках офіційного європейського турніру, й купив не для когось, а для глухуватого вітчима, котрий начебто доводився йому й не вітчимом, а отим родичем, із яким спільно сушили онучі на одному сонці. Але ж не міг Аполлон Кіндратович сказати своїм високолобим колегам, що дістав іноземний слуховий апарат саме таким шляхом, ось тому й заявляв гордо, що апарат йому подарували марсельські докери, хоча вперто мовчав, де саме й коли зустрічався з ними...

Наділений мегатоннами вродженого й набутого в ака­демічному середовищі апломбу, Аполлон Кіндратович Ко­зак-Мамариго дивився на грибка маслючка так, наче по­бачив злодія, котрий украв, та ще й кінці поховав. Хома невірний і лукавий, упіймавши з натовпу шефів-академіків саме той погляд, доброзичливо підморгнув ученому в по­лотняній вишиванці і в полотняних штанях, фарбованих бузиною.

— А чого ви, дядьку, так дивитесь, наче угледіли десяту воду на киселі?

Лишенько, як від того невинного запитання завівся академік Аполлон Кіндратович Козак-Мамариго! Потем­нівши на лиці так, наче ось тут, біля яблунівського корівника, з його кишені вкрадено спасибі, він запрагнув змішати грибка маслючка з болотом, а тому й засипав колгоспника градом запитань. Еге ж, коли такий веле­мудрий, коли зажив такої слави серед моїх колег, то відповідай! Що буде, коли коротконогого смугастого півня схрестити з коротконогою чорною куркою? Які вродяться курчата від чорного темношкірого півня з листовидним гребенем та від курки смугастої, білошкірої, теж із ли­стовидним гребенем? Коли в нормальної жінки є брат-дальтонік, то чи може бути в неї син із кольоровою сліпотою? Якщо одружаться здоровий чоловік і здорова жінка, то чи може в них народитися син-гемофілік? Якщо батько й син у сім’ї гемофіліки й кароокі, а мати має нормальне згортання крові й голубоока, то чи передалися синові прикмети від батька? А коли схрестити білооку сіротілу самку дрозофіли з червонооким чорнотілим самцем?..

Вечірнє сонце сміялось у скалочках зіниць старшого куди пошлють.

— Говоріть хоч до скоромного Спаса! — весело озвався Хома невірний і лукавий, потішений тим, що до нього звертаються з такими мудрими проблемами. — Говоріть, поки я ще не запитав, скільки яйцеклітин утворюється у вас, Аполлоне Кіндратовичу, з одного оогонія!

Почувши веселу відповідь старшого куди пошлють, ака­демік Корогли сіпнувся, неначе приску на нього кинули, академік Мастодонтов-Рапальський зрадів, ніби ховався від смерті, та смерть усе-таки знайшла, академік Аполлон Кіндратович Козак-Мамариго зморщився, немов згадав про своїх далеких предків, які повмирали від редьки. Та, либонь, він удався з отих, хто уповатиме на поміч вос­кової свічки, яку встромлять між пальців, коли покладуть на мари та понесуть до ями. Отож, вірячи, що подужає грибка маслючка, він знову сипнув запитаннями, наче зі скрині Пандори. Мовляв, ти, яблунівський Хомо, чоловік темний і не вчений, храму Сивілли в Тіволі не бачив, через міст Фабриція в Римі не ходив, акведуків поблизу Німа не оглядав, у дім Веттіїв у Помпеях не навідувався й розписом стін не милувався, навколо Колізею не веш­тався, під аркою Тіта не шпацірував, до колони Трояна тебе не водили. Пантеон тобі не показували, тінь від кінної статуї Марка Аврелія на Калітолії на тебе не падала...

Слухаючи академіка Козака-Мамариго, який, здава­лося, здатен собі рота роздерти, коли той перестане ви­хвалятись, грибок маслючок поблажливо й великодушно всміхався. Зрештою Аполлон Кіндратович свою річ уклав, як сіно в годину, а Хома невірний і лукавий сказав:

— Е-е, видать, що ви не дурак, а наче отой буряк: на дорозі не росте, а все на городі. А знаєте, хлопці, що Плутарх казав про протилежність розуму й матерії? Пер­ше для нього — Озіріс, друге — Ізіда. Від їхнього шлюбу, від цієї єдності протилежностей, спочатку появилась докосмічна єдність, яку Плутарх назвав Аполлоном, чи не так, шановний Аполлоне Кіндратовичу?.. А далі ця докосмічна єдність обертається й на космічну, так що космос виявляється найбільшою красою буття взагалі, правда ж бо, дорогий Аполлоне Кіндратовичу?..

Слухаючи грибка маслючка, який говорив і говорив, наче дрова під казан із киплячою смолою в пеклі під­кладав, академіки лагідно всміхалися. За винятком хіба що єдиного Корогли, котрий ніяк не міг перейнятися симпатією до яблунівського любомудра, та заповзятого й самозакоханого Козака-Мамариго. Щоправда, поки грибок маслючок проводив тонкі історичні паралелі між Аполлоном і Аполлоном Кіндратовичем, у академіка випадково самовимкнувся французький слуховий апарат, подарований начебто марсельськими докерами, тому-то Козак-Мамари­го й не оцінив по достоїнству сказаного, тому-то, знову ввімкнувши французьку слухавку, він ще раз кинувся вперед зі своєю ерудицією, мов індик на червоне. З його рота сипнули якісь еліпси, циклоїди, епіциклоїди, гіпо­циклоїди, параболи, гіперболи, параболоїди...

В академічній компанії незворушний, самовдоволений грибок маслючок скидався на оте українське дерево, про яке говорять: «Дарма верба, що груш нема, аби зеленіла! » Звідки-бо академікам, які начебто все знали, та й було знати, що він не тільки бачить справжні срібні німби над їхніми головами, не тільки бачить з’їдені ними сніданки та обіди, не тільки внутрішні болячки, а й кожну думку їхню читає! І хай ти будеш хоч семи вершків у лобі, і хай би ти любив їздити — і не любив саночки возити, і хоч би ти хотів багато мати — і ще більше спати, однаково від грибка маслючка ні з чим не сховаєшся.

І коли з рота академіка Аполлона Кіндратовича Ко­зака-Мамариго, нарешті, в запашне яблунівське повітря літнього вечора перестали сіятись усякі там теореми Де­зарга й Паскаля, Хома невірний і лукавий ступив якийсь крок по споришу до академіка Козака-Мамариго й сказав:

— Еге ж, чули ми про мильні плівки на контурах, чули й про формулу Лапласа про поверхню рідини в капілярі. Як то мовиться, козел в огороді, а п’яниця ключник! А скажіть, шановний Аполлоне Кіндратовичу, глухота вам не заважає?

Академікові Козакові-Мамариго від несподіваного за­питання заціпило, і в його запальних речах не стало браги, а на обличчі відваги.

— У диспуті мені допомагає французький слуховий апарат, подарований марсельськими докерами!

— Апарат, може, помагає, зате глухота заважає, — не без афористичної влучності відповів грибок маслючок. — А чи не хочете ви позбутись французького слухового апарата?

— Але ж це подарунок марсельських докерів!

— Еге ж, від дідового сусіда молотників! — усміхнувся грибок маслючок так, що академік Козак-Мамариго зблід, зрозумівши: цей скотар знає і про його другу жінку, з якою він живе у громадянському шлюбі, й про її сина-футболіста, якому доводиться чи то вітчимом, чи то й ні. — Давайте лишень слухавку, а я вам вуха полікую!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ,

де Хома раптово обертається на народного голкотерапевта, вправно лікуючи від глухоти академіка Аполлона Кіндратовича Козака-Мамариго, а інших світил науки також рятує від болячок

Треба сказати, що академік Аполлон Кіндратович Ко­зак-Мамариго звертався по медичну допомогу до кращих вітчизняних і зарубіжних вухогорлоносів. Вітчизняні вухогорлоноси заспокоювали вченого, кажучи, що буває гірше. Звісно, лучче одно око своє, ніж чужі обоє, звісно, сліпий сліпому стежки не вкаже, звісно, сліпий не баче, а кривий не скаче, але ж у вас, Аполлоне Кіндратовичу, зовсім не так. Для вас, мовляв, не тільки двох, а й однієї обідні правити не будуть, вам не болить — отож ваш язик і не кричить. Вам не треба, щоб баба ворожила та й головою наложила. Про вас, глухого, не скажеш, що вам ані смерті, ані попусту, щоб вам уже не милий світ, що вам уже не топтати ряст. Глухому — скрізь добре, бо глухий — це не старий та дурний, до нього старість ще не йде й хвороб не веде, йому не треба жувати воду, коли хліба нічим.

Так заспокоювали академіка Аполлона Кіндратовича Козака-Мамариго наші внутрішні, себто вітчизняні, вухогорлоноси. Зарубіжні вухогорлоноси теж делікатно натя­кали, що глухота минеться, коли чоловікові умреться, що смерть не перебирає — бере також глушманів і тетер, що глухому викопають яму не вужчу й не мілкішу, ніж сліпому чи кривому.

Звісно, від таких розмов із вітчизняними та зарубіж­ними вухогорлоносами академік Козак-Мамариго почував­ся значно краще, подеколи здавалось, що може обійтись без французького слухового апарата, начебто подарованого марсельськими докерами. І потай від усіх він плекав сокровенну мрію, що смерті шукати не треба — сама прийде, а коли смерть прийде, тоді вже він напевне позбудеться глухоти!

Отож, коли в той пріснопам’ятний вечір грибок маслю­чок, якого нікому з академіків не пощастило подужати в стихійних інтелектуальних турнірах, та й пообіцяв полі­кувати слух великого спеца в галузі технічних наук, в очах колег засвітилась надія на чудо. Бо якщо хтось із них навіть усе своє свідоме в науці життя й боровся з народною медициною, то — будемо відверті! — до кінця людської подоби не втрачав, десь у неофіційному зака­марку душі вірячи в цілющу силу до кінця не вбитої ним народної медицини. Аполлон Кіндратович належав саме до таких світочів нашої науки. Він подивився на грибка маслючка очима небіжчика, якому забули покласти мідні п’ятаки на повіки, й сказав:

— Авжеж, до біса всякі там фазові простори та топо­логічну структуру складних органічних полімерів у моєму мозку! Поки купило не притупило, купую, Хомо Хомо­вичу, ваш товар, бо те купуєш, без чого не пробудеш!

Гай-гай, і цей академік під впливом Хоми невірного і лукавого не зміг не черпнути зі скарбниці яблунівської народної мудрості, коли з тієї глухоти став якийсь зиск викроюватись.

— Давайте, хлопці, за курник! — скомандував старший куди пошлють. — Там народ не підглядатиме.

Шефи притьмом слухняною отарою посунули за курник слідом за грибком маслючком. У кущах дерези поспинялися. На обрії сідало сонце, з поля поверталась, мукаючи, худоба. Обличчя в Хоми невірного й лукавого було чер­воне, мовби підмальоване вечоровою сонячною кров’ю. Й коли маститий Мастодонтов-Рапальський уже дивився на яблунівського колгоспника, як на новоявленого месію, то губи Йони Ісайовича Корогли тремтіли саркастичним усміхом.

— Роздягайтесь! — наказав старший куди пошлють ви­датному спецу із технічних наук.

Академік Козак-Мамариго спершу лякливо схопився за полотняні штани, фарбовані бузиною, далі розгублено смикнув за китайку-поворозку свою вишивану сорочку.

— А може, тільки рукав сорочки закотити? — несміливо пробелькотав.

— Хто ж лікує від глухоти людину, в якої закочено тільки рукав? — заперечив грибок маслючок.

Заперечив, звертаючись до всіх присутніх за курником шефів, наче до своїх асистентів, і вони дружно та мудро кивнули головами. Бачачи, що колеги повністю підтри­мують Хому й розуміючи, що тут не Будинок культури, який зобов’язує до певних норм поведінки, Аполлон Кін­дратович незграбно стягнув вишиванку й передав у руки колеги Корогли. За вишиванкою зняв майку і вже хотів стягувати штани, як знову обізвався старший куди по­шлють:

— Хто ж лікує від глухоти людину без штанів? Ви роззуйтесь!

Роззувшись, а також вийнявши з вуха французький слуховий апарат, академік Козак-Мамариго постав перед своїми колегами та перед грибком маслючком не тільки напівголий, а й глухий. Ще в босоногому дитинстві його тіло татуйовано всякими наколками, яких маститий Апол­лон Кіндратович не соромився хіба що в присутності своєї другої дружини, з якою перебував у громадянському шлюбі.

— А ви чого смієтеся? — мовив старший куди пошлють до шефів, які іронічно розглядали свого колегу. — Не бачили голого академіка? Мовчіть, сякі, бо й ви такі! Авжеж, не бачить сова, яка сама...

Академіки слухняно позгрібали усмішки з облич, по­ховавши своє кепкування на господарство. Грибок маслю­чок дістав із-за вилоги звичайну циганську голку з ни­ткою, яку носив там про всяк випадок: пришити ґудзик, залатати дірку чи, може, зайнятись голкотерапією.

Еге ж, зайнятися голкотерапією. Бо коли грибок мас­лючок дістав із-за вилоги піджака циганську голку, то Мастодонтов-Рапальський, Корогли, Козак-Мамариго та інші приїжджі шефи відразу здогадались, що Хома невірний і лукавий неодмінно практикує з голкотерапії. Їхній здогад переріс у певність, коли той чіпкими пальцями, наче кліщами, взяв ліве вухо глухого академіка і, вибравши якусь невидну цятку в раковині вуха, заходився наколю­вати химерну цятку гострим кінчиком циганської голки. На посинілих від страху губах Алоллона Кіндратовича розклалась, немов турецький святий на покуті, велика зміїста усмішка. Далі кінчик циганської голки старший куди пошлють загнав у праве вухо.

Обличчя в Алоллона Кіндратовича стало таке, наче в отого кота, який знає, чиє сало поїв. Потім, посадовивши спеца просто на землю, грибок маслючок загнав кінчик циганської голки в ліву п’яту свого стихійного пацієнта, перегодя не з меншою вправністю — в праву п’яту. Слід сказати, що голка в п’яти йшла з великим скрипом, бо на них жовтіла чи не буйволяча шкіра.

Шефи надзвичайно пильно стежили за маніпуляціями народного голкотерапевта з Яблунівки, фіксуючи кожен його рух, вираз очей, міміку обличчя.

От і все, зробила Гапка бісового батька! — весело вигукнув грибок маслючок, виймаючи циганську голку з буйволячої шкіри Козака-Мамариго. — Не будьте жвавими, як ведмідь за мухами, вдягайтесь і взувайтесь, щоб народ не зглядався.

— Та невже? — здивовано вигукнув Аполлон Кіндра­тович, і лице його розцвіло такою нестриманою усмішкою, що якби притримали, то й ледар піймав би.

— Що, ні сіло ні впало — дай, мамо, сала, еге? — тепло всміхався яблунівський голкотерапевт.

— Еге! — усміхаючись, показував квасолини зубів Апол­лон Кіндратович.

— Не сама пряла, кума помагала, правда? — тішився чужою радістю старший куди пошлють. — Думали, як уродиться лоша з лисиною, то так воно й пропаде?

— Чую! — кричав за курником Козак-Мамариго, якому, здається, зараз було не жалко втопитись у чистій воді. — Тепер я чую без французького слухового апарата, пода­рованого марсельськими докерами!

І татуйований спец із технічних наук кинувся обіймати й цілувати грибка маслючка, що своєю чародійною гол­котерапією порятував от глухоти, від якої не могли по­рятувати найкращі вітчизняні й зарубіжні вухогорлоноси!

Що тут зчинилося серед приїжджих шефів-пацієнтів, людей у літах, а раз у літах — значить, із видимими чи невидимими болячками й хворобами! Декому з них здалось, що вони життя прокалатали, як у ніч уклали, що вони вік ізжили, як у ступі стовкли, що пішли їхні літа, яко вітри вкруг світа... Але не все ще втрачено на землі, раз їм пощастило в Яблунівці здибатися з народним зцілителем!

— Авжеж, такий наш вік, що ниньки жиєш, а завтра гниєш! — прочитав старший куди пошлють прозорі думки в головах академіків. — Не хвилюйтесь, громадяни, під­ходьте по одному, та не пріться поперед батька в пекло...

І поки літнє сонце сідало за обрієм спати, старший куди пошлють займався голкотерапією за колгоспним кур­ником. Він і без лікарняних довідок, без діагнозів медич­них світил бачив, що ось в оцього ховрашкуватого з лиця академіка завжди болить голова, а зараз аж розко­люється, наче клепки порозсихались чи обруч відпав. Ану, шановний, роззувайся, скидай свої імпортні замшеві туфлі, поколемо тобі голі підошви. Ну, що, перестало, голова вже не розколюється, клепки на місці?.. А ти, дороге­сенький, прославився у геронтології й геріатрії, вивчав біологічні можливості подовження людського життя? Не хочеш вірити, що проти віку нема ліку, не хочеш упев­нюватись, що час від часу, а до смерті ближче, не хочеш знати, що скільки не літай, а доведеться на землю падать?

І якби ж хвороба як хвороба, а то розболілися зуби на шефських роботах у колгоспі «Барвінок». Гаразд, мо­жеш не роззуватись і не роздягатись, а тільки наставляй своє вухо, ось ми вухо поколемо циганською голкою. Бач, уже не болять, уже не кривишся, уже знову свято віриш, що скільки не співати, а не доведеться «амінем» кінчати, та біс із тобою, людям потрібні й такі геронтологи. Хай вони, як то у вас по-вченому кажеться, міркують над онтогенезом і старінням, над конституціональними типами старіння, над збільшенням стабільності генома, над іонізуючою радіацією та вільними радикалами, — тобто над усім тим, над чим покликані міркувати наші геронтологи!

А це ж бо що за благочинний академік, який начебто позичив свою фізіономію в якогось святого на день чи два, та забув повернути й сам носить уже не перший десяток років? Можеш і не признаватись, на лобі напи­сано, що борешся з усякими культами, що ти вже не одного боженьку взяв за ноженьку та й бабахнув об землю, що ти й хомопоклонників зараз бив би, якби трапились, а до Хоми невірного й лукавого просишся, аби порятував од потаємного гріха. Авжеж, одних богів звергаєш із престолів привселюдно, а потайки б’єш по­клони іншому богу — скляному, любиш, щоб хрін та редька живіт упушили, мед та горілка все те потушили. Від потайного алкоголізму теж циганська голка помагає, ось тільки не кривись, наче тебе вхопило, як попа за живіт, ось не супся, наче в неживого бога не випросив хліба, та не мружся так страшно, наче задумав і в пеклі мати собі приятеля. Звісно, до пляшки-свашки легко звик­нути, ось тільки голка циганська відучить від гріха, тепер ти чесно зможеш усім казати: «Гетьте з богами, станем з тютюном! »

А це чиї очі такі розгублені, наче їхній хазяїн у дядька служить, а з дядини плату править? Невже спеціаліст із філософсько-методологічних проблем прогнозування? Що­правда, свій шлях у науці він також починав із сміливого проекту. В юному віці трудячись на незначному промис­ловому підприємстві, якому завжди бракувало води для виробничих потреб, висунув ідею транспортування антарк­тичних айсбергів. Цілий караван айсбергів можна б транс­портувати від Землі Ґрейама, через море Росса, далі Індійський океан, далі Суец, Середземне море, Дарданел­ли, Чорне море!.. Й не страшно, що до Шпитьок (там у юному віці трудився майбутній майстер із філософсько-методологічиих проблем прогнозування) немає жодної вод­ної артерії, можна ж бо прорити канал — і айсберги з дешевою антарктичною водою причалюватимуть прямі­сінько в Шпитьках!.. Так від якої недуги задумали поліку­ватись у грибка маслючка? Від алергії, бронхіальної астми, кропивниці, судинних захворювань, больових синдромів? Господи, лише від куріння? Хутчій роззувайтесь, настав­ляйте свої п’яти й вуха: циганська голка в руках яб­лунівського голкотерапевта лікує і від зловживання ніко­тином. Та не сіпайся так, наче програв у карти і батька, і матір, і родину, та не здригайся, як отой, для кого великий гаман — велике свято, а трясця — велика хво­роба. Рефлексотерапія старшого куди пошлють вилікує тебе від куріння, щоб надалі не заважало в найфантастичніших проектах — скажімо, помпувати питну воду у Шпитьки з самісінького центру Землі. Або з допомогою мудро сконструйованих «сонячних пасток» черпати енергію з невичерпних космічних запасів. Або ж весь транспорт у Шпитьках, що працює на бензині, замінити на транс­порт, що працює на атомній енергії.

Гай-гай, у кожного пацієнта знайшлась болячка для грибка маслючка! Скажімо, серед приїжджих шефів Хома відразу вкмітив, навіть без пальпації, що в отого булькатенького з набряклими повіками — перша стадія збіль­шення щитовидної залози, скоро ходитиме з чималим висячим зобом. Ану, булькатенький, іди до моєї циганської голки, полікую, бо ти ж, либонь, займаєшся радіозв’язком між цивілізаціями, які перебуювать на різних планетних системах, вивчаєш можливість здійснення міжнародного зв’язку оптичними методами, хочеш зв’язатися з інопла­нетними цивілізаціями з допомогою автоматичних зондів, — то нащо тобі, такому хорошому, та ще й зоб!

А цей академік тримається прямо, наче кола йому в спину загнали, дивиться винувато, наче й по смерті йому не пізно буде каятися за гріхи. Ага, та це ж визначний поліглот, котрий, спеціалізуючись на українській мові, знає бездоганно майже всі мови світу, лише в українській спотикається, наче його доглядають сто баб — сто хвороб. А ти з якою неміччю просишся до моєї циганської голки, сподіваєшся на силу моєї народної рефлексотерапії? Кажучи по-вченому, в тебе неміч славна, якраз пасує твоїй велевченості: хеда семантична афазія! Ти й сам не здогадуєшся про свою хеду семантичну афазію, про свій розкішний симптомокомплекс, що зава­жає розуміти смисл граматично складних фраз, співвід­ношень між словами, які виражаються з допомогою атрибутивних конструкцій, порівняльних конструкцій, флексій, прийменників. Значить, уражені в тебе мізки в тім’ячку, потиличці й скроні, але ж ти не здогадуєшся, ні. Ось я тебе поколю циганською голкою, полікую яблунівською голкотерапією, то, може, позбудешся своєї хеди семан­тичної афазії, заодно і в українській мові перестанеш спотикатись, перестанеш від неї старіти, наче від сердитої жінки, навпаки — молодітимеш, наче від доброї й веселої!

Поки грибок маслючок за курником у дерезі колов ци­ганською голкою приїжджих шефів, сонце сіло, запала м’яка й тепла літня темрява. В цій темряві радісно світились очі тих, кому допомогла чудодійна рефлексотерапія. Зате зеленкуваті вовчі вогники блимали в очах академіків, яким не вдалось протовпитись до народного голкотерапевта за спритнішими й дужчими. Авжеж, не пощастило, а пора вже їхати, бо на артільний двір подано автобус, шофер давить і давить клаксон, скликаючи своїх пасажирів.

Прощаючись, маститий Мастодонтов-Рапальський довго й щиро тиснув мозолясту руку старшого куди пошлють. Тиснув би й тиснув, якби його не відтиснув експансивний Аполлон Кіндратович Козак-Мамариго, котрий сказав:

— Дякую, дякую... Проте я так звик до французького слухового апарата, подарованого марсельськими докерами, що носитиму подарунок і далі в нагрудній кишені.

Потім з Хомою невірним і лукавим прощався Корогли Йона Ісайович.

— Що ви знаєте про синдром Хойзінгера? — поспитав він у грибка маслючка.

— Ага, ви їсте землю, — нітрохи не здивувавшись, мовив той.

— Коли відчуваю циркулярну депресію, — гордовито мовив Йона Ісайович, соромлячись своїх колег,

— Не тільки при циркулярній депресії, — заперечив яблунівський голкотерапевт. — А також при нападі пси­хопатії...

Йона Ісайович кліпав повіками, наче його несправедливо скривдили, проте мовчав.

— А також, коли загострюється ваша шизофренія!

Академік Корогли, який ще зовсім недавно так чва­нився своєю вченістю перед старшим куди пошлють, не став заперечувати ні нападів психопатії, ні загострення шизофренії.

— Неодмінно приїду до вас із своїм синдромом Хой­зінгера, — обіцяв Йона Ісайович так, що, либонь, по його обіцянку на скорій шкапі не тра було поспішатись. Його золоті очі в темряві ледь-ледь блищали, наче там доро­гоцінного металу зосталось по унції, не більше. І, по­дужавши велику свою гординю, нарешті похвалив: — А як ви сьогодні прекрасно читали й коментували перший бейт із п’ятої газелі Дивана златоуста Бабура: «Твоє чорне волосся стало дивним нещастям для серця, моєму розби­тому серцю твоє волосся було чорною бідою...»

Нарешті, розпрощавшись із старшим куди пошлють, шефи-академіки подалися до автобуса, тяжко зітхаючи, що доля-розлучниця не дуже ласкава до них. А Хома невірний і лукавий сховав за вилогу піджака циганську голку, що сьогодні в його вправних руках повернула здоров’я стільком ученим мужам, і подався додому. До­рогою, за своєю звичкою, міркував уголос, бо, як то мовиться, що в печі — те й на стіл!

— Хіба академіки не такі люди, як усі? Як їдять та п’ють, то й кучерявчиком звуть, а як поп’ють, поїдять, — прощай, шолудяй!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ,

у якому амстердамський напівпорнографічний журнальчик брехливо пише про синдроми рідні грибка маслючка, марно намагаючись за тими синдромами побачити коріння надлюдської сили яблунівського колгоспника

Наїзд шефів-академіків до Яблунівки, їхня посильна участь у суспільно-корисній праці, наукові диспути з гриб­ком маслючком, а також сеанси практичної голкотерапії, які Хома невірний і лукавий дав багатьом світилам науки за колгоспним курником у дерезі, — все це не могло пройти не поміченим органами світової преси — хай то будуть органи інформації чи органи дезінформації. Ан­глійська буржуазна газета «Дейлі міррор», наприклад, писала про те, що постановка балету «Ікар» на яблунівському корівнику — це незначний, малопомітний успіх у налагодженні контактів мистецтва із життям. Паризька газета «Орор» удавано скрушно зітхала, що на Україні не так багато мандрівних звіринців, у кожному колгоспі їм побувати трудно, отож ближчим часом важко споді­ватись на різке підвищення врожайності сільськогосподарських угідь. За кордоном не припинялися спроби з’ясувати «фе­номен Хоми», коріння його надлюдської сутності. Блеф, сон рябої кобили — так можна б назвати більшість статей. Особливо яскравий такий сон рябої кобили появився в одному напівпорнографічному бульварному журнальчику, що друкувався в Амстердамі, а називався цей сон рябої кобили так: «Дослідження Хоми з Яблунівки у клінічній психології».

Автор статті, що починалася з імені Зигмунда Фрейда, стверджував: мовляв, на генеалогічному древі грибка маслючка не обійшлось без сучків... Для баби Явдохи, яка так любила малого Хомка, був характерний так зва­ний симптом капюшона. Симпом капюшона виражався в тому, що, б’ючи праником шмаття на камені, баба Явдоха так закидала спідницю на спину, що спідниця навіть затуляла бабі обличчя. Крім того, в баби Явдохи був синдром Отелло. Цей синдром виражався в тому, що баба Явдоха ревнувала свого діда Харитона до кожної яблунівської спідниці. Крім того, баба Явдоха в дівоцтві кілька разів преживала манію еротичного переслідування Крафта-Ебінга, їй здавалось, що в темній вулиці її пе­рестрінуть парубки, здавалось, що чує їхні сороміцькі балачки. Ця манія еротичного переслідування минула в баби Явдохи, коли її пошлюбив дід Харитон.

А вже в цьому напівпорнографічному амстердамському журнальчику перепало дідові Харитонові, звичайнісінько­му яблунівцю! Та, либонь, не такому й звичайнісінькому, раз без нього не могло обійтись на тому генеалогічному древі, яке увінчував Хома невірний і лукавий. В юному віці трудячись на панській економії, Харитон на восьмому й дев’ятому роках життя спізнав жах так званого акінетичного нападу Дузе: несподівано завмирав перед рябим ярчам чи безрогим телям, наче блискавкою вдарений. Тоді ж, на роботі в панській економії, він побачив ло­комобіль, з допомогою якого молотили зерно. Сильне вра­ження від локомобіля спричинилось до синдрому Джеліффа: малому яблунівцю здавалось, що його ноги обернулись на двоє металевих коліс, на яких можна хутенько коти­тись по дорозі та бездоріжжю. Уже парубком він часто потрапляв під владу скиртоїдії Бжезицького: любив поза­даватись і похизуватись перед дівками, проскакавши перед ними на дикому огиреві, міг на ярмарку захопитись во­лами, на які в нього не було грошей, а то раптом у розмові з учителем церковноприходської школи ввернути вчене слівце, почуте від сільського батюшки. Та чи не найяскравіше в діда Харитона в першу світову війну виявився симптом акайрії Аствацатурова. Поранений у ногу в мазурських болотах, Харитон із Яблунівки до кожного приставав із одним і тим самим запитанням: «За віщо вони мене?.. За віщо вони мене?.. За віщо вони мене?» Почувши чи й не почувши відповідь, розпачений, ненавидячи жорстоку несправедливість смерті, він тоді, в мазурських болотах, із цим запитанням, здається, звер­тався до хвойника, до морошки, до клюкви, до птахів, наче світ природи міг відповісти!

Далі в тій статті в амстердамському напівпорнографічному журналі йшлось про матір грибка маслючка, начебто Вар­вара з Яблунівки хоч і була молодиця при вроді та доброму здоров’ї, а все ж... Коли до революції в Яблунівці трапився недорід, то юна Варвара страждала ункусним епілептичним нападом Джексона; раптом у батьківській хаті, де й порошинки борошна не було, їй починали пахнути книші, паляниці, коржі, пундики, маторжаники, в ніздрях лоскотали пахощі ковбас, шинки, вудженини!.. Уже коли прийшли фашисти, у Варвари начебто вияви­лись прикмети ліліпут-галюцинації, себто всі німці та поліцаї стали їй здаватись малесенькими людьми, що їздять на малесеньких танках і машинах, тримають у руках малесеньку зброю, п’ють шнапс із малесеньких наперстків. Ліліпут-галюцинації у матері Варвари водночас дуже див­но поєднувалися з гуллівер-галюцинаціями: сама собі вона видавалась дуже великою й сильною, іноді бачила свою голову в небесах. Отож зарубіжні писаки в своїх вигадках дійшли до того, що стверджували, нібито вона одного зимового вечора з сухою соняшничиною в руках кинулась на колону німців, що марширували через Яблунівку. Ав­жеж, німці видавались мурашками, то чому їй, головою до хмар сягаючи, та й не змести їх одним помахом сухої соняшничини, щоб очистити землю від окупантів?..

Лишенько, а які тільки синдроми приписано в тому напівпорнографічному амстердамському виданні старшому Хомі, себто батькові грибка маслючка! Роблячи в колгоспі коло худоби, він вірив, що в кожної корови, коня, свині чи кози всередині закладено магніт. У якої тварини його більше — та краще слухається, її легше доглядати й запрягати в плуг, а в якої всередині закладено менше магніту, та тварина вредна, брикається, хвицається, дає мало молока, не підставляє шию під хомут... Коли німці вступили в Яблунівку, майбутній батько грибка маслючка задумав спалити в полях урожай пшениці на пні, його було зловлено своїми ж таки посіпаками, бито шомполами до смерті, а в очах йому до скону стояв, не гаснучи, образ молодої Варвари, що тримає на руках малого сина Хомка, й так та картина заскліла в його стуманілому погляді, що і в цій чіткості й довготривалості картини виявився начебто ейдетизм Урбанчича-Йенша.

А Мартоха! А яких тільки собак начіпляли на Мартоху! Щоправда, вона відбрехалася б од будь-якої собаки в Яблунівці, але цур і пек отому напівпорнографічному амстердамському журнальчику: як такого ходу, то лучче з мосту та в воду... Мовляв, чоловік і жінка одного плота коли, отож Мартошині синдроми теж не з дому, а тільки додому, отож і від них дещо перепадало Хомі. Й пере­раховувались, наче на бухгалтерській рахівниці. Синдром Пьотцля, себто звуження поля зору: іноді бачить Мартоха поза собою, та не бачить перед собою. Піквікський син­дром, себто сонливість: вона виспала б і коваля, і бондаря, якби поруч не спав старший куди пошлють. Синдром Стерджа-Вебера-Краббе, себто дражливість, схильність до перебільшень: говорила б, як ота покійниця балакуча, в якої аж пуп розв’язався, брехала б, як отой владика, в якого кістка не стримить із язика, гнівалася б і мутила, як під греблею біс.

Автор статті в амстердамському напівпорнографічному журнальчику про синдром самого грибка маслючка обіцяв написати в наступній своїй статті, а в цій доходив сак­раментального резюме. Бачте, казав він, на якому гене­алогічному древі виріс Хома з Яблунівки, бачте, які в нього батько й мати, які дід і баба, яка рідна жінка Мартоха. Безумовно, в своїй сукупності риси їхніх осо­бистостей не могли не позначитись на формуванні психіки старшого куди пошлють, на особливостях біологічного по­ля, на незвичайній енергії його свідомості та підсвідомості.

Звичайно, ця стаття намагалась поставити все з ніг на голову, напевне, автор добре набравсь та й замислив податись у гості до довгохвостих. Якби авторові отого добра та ще хоч піввідра, то він не тільки б свій ум пропив, а й останні штани!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ,

де мовиться про підступний лист академіка Йони Ісайовича Корогли до правління колгоспу, а також про найтяжчу кару, якою намагаються перевиховати старшого куди пошлють, а саме — про його відлучення від ударної праці на корівнику

Авжеж, соціальні свої виразки буржуазне суспільство завжди ладне приписати й суспільству нашому, отож оцією обставиною слід пояснювати, чому на статурне українське генеалогічне древо навішано стільки синдромів. Можливо, в тих псевдонаукових викладках є факти, близькі до істини (батько грибка маслючка таки палив пшеницю в полях, матір старшого куди пошлють таки вбито німцями під час окупації), але навіщо докупи валити святе й грішне, навіщо все пов’язувати синдромами?

Та годі про синдроми, з яких толку — мов із цапа молока, а давайте перейдемо знову до трудів і днів стар­шого куди пошлють у колгоспі «Барвінок».

Академік Йона Ісайович Корогли, повернувшись до столиці, на ім’я яблунівського правління колгоспу «Барвінок» написав листа, що дихав обуренням і гнівом. Послугову­ючись найкращими зразками вітчизняного епістолярного красномовства, знаменитий сходознавець, якого знають і шанують усі тюркологи світу, звірявся в своїй сердечній епістолі, що через день-другий виїжджає до Самарканда, аби взяти участь у дослідженні старовинних чавуноливар­них майстерень XVI століття. Проте ремісничі майстерні-кархана він вивчатиме зі спокійною совістю лише тоді, коли виведе на чисту воду старшого куди пошлють. Так, тепер усі академіки цілком слушно визнають, що серед них не знайдеться людини, яка б у будь-якій галузі знань дорівнялась до інтелекту грибка маслючка. Але цікаво знати, яким чином Хома невірний і лукавий, працюючи на корівнику, досяг таких необмежених знань із арабістики, медицини, генетики, живопису, вищої математики, про­гнозування і т.д.? Очевидно, ці знання старший куди пошлють здобув, крадучи час у своєї роботи. А якби він не крав часу в роботи, тоді б у Яблунівку не довелось наїжджати шефам-академікам, аби доробити роботу, яку годилося б робити Хомі невірному і лукавому.

Проте його вина ще й у тому, що старший куди по­шлють не тільки лінувався працювати в той день, він ще й збаламутив академіків, праця яких у колгоспі остаточно так і не переросла в красу. Зловживаючи цілком зрозумілим інтересом видатних умів до голкотерапії й зловживаючи необізнаністю видатних умів у галузі на­родної медицини, Хома невірний і лукавий з допомогою звичайної циганської голки зчинив серед приїжджих не­здоровий ажіотаж, лікував їхні болячки в дерезі за кур­ником. Звичайно, пацієнти не втнули, що старший куди пошлють вдався до грубої наруги над їхніми визнаними авторитетами, принизив їхню гідність, чого вони самі поки що не розуміють. Зате правління колгоспу «Барвінок», сподівається Йона Ісайович, не тільки зрозуміє, а й на­лежним чином поставить грибка маслючка на місце, себто на законне місце старшого куди пошлють.

Авжеж, лист був продиктований враженим самолюбством академіка Корогли, який марно пнувся перевершити Хому невірного і лукавого в обізнаності й тлумаченні газелей незрівнянного Бабура, але правління колгоспу «Бар­вінок» не стало дошукуватись причини.

— Який садизм! — гримів на засіданні правління Дим, сердячись, наче навздогад спробував плести постоли — і не вдалось. — Уся Яблунівка знає, що ти мудріший за академію наук, тільки академія того не відає. То так познущатись із людей, доказавши їхнє неуцтво? Та вони в «Барвінок» приїжджали, щоб допомогти на всяких вузь­ких місцях, а не для того, щоб поїхати з поглумленою честю. А голкотерапія? Навіщо їх було раз-два лікувати хутенько гамузом? Та вони всеньке життя лікувалися в таких самих великих світил, як самі, хай би й далі собі лікувались, так ні!

Позачергове правління, скликане для розгляду листа академіка Корогли, дійшло спільної згоди, що за не­тактовне поводження з академіками Хому невірного й лукавого слід покарати. Ось тільки як? Гроші всюди хо­роші, то чи не оштрафувати, вдаривши карбованцем? Коли Хомі регочеться, а його пацієнтам не хочеться, то чи не заборонити Хомі сміятись, аби не плакав? Коли гордість грибка маслючка зводить із ума, коли академіки від старшого куди пошлють навчились, а старший куди пошлють від академіків розучився, то чи не послати рішенням колгоспу Хому у високу науку, щоб років через п’ять-шість повернувся в рідну Яблунівку точнісінько та­ким, як ото приїжджали шефи?

— Товариші! — урочисто сказав Дим, і очі його світились гордістю, наче в отієї голоти, що, нарешті, вилізла з болота. — Щоб Хому взяло за печінки, маємо застосувати до нього найстрашнішу кару, якої в Яблунівці ще не знали!

— Винного двома батогами не б’ють, — пролунав голос на захист грибка маслючка.

— Хай знає, почому коряк дьогтю, — пролунав голос і проти грибка маслючка.

Світячи радістю в погляді, наче заробив води до хліба, голова колгоспу Дим сказав урочисто:

— Пропоную до старшого куди пошлють Хоми Хомовича Прищепи застосувати найтяжчу міру покарання, а саме — відлучити його на місяць від ударної роботи на тваринницькій фермі!

Очі в членів правління стали раптом порожні й жалісливі: таку біду на чоловіка валити! Від такої біди Хома, звісно, не вмре, але всохне.

Ген як воно буває, — міркувало вголос велемудре правління колгоспу «Барвінок», — що нудьга за біду дочку віддає, а халепа на весіллі грає!

Нашого Хому знають і в Яблунівці, й по світах, бо водиться за ним багато всяких див! — Язик у роті в Михайла Григоровича гув залізним гулом, як молот на ковадлі. — Не маємо права зоставляти чоловіка напризволяще, наш обов’язок — перевиховати через покарання Бо як прокинуться на старість у старшого куди пошлюті муки совісті, то охляне від них, мов щеня в дощ. Отже товариші, в ім’я Хоми відлучимо Хому від ударної роботи на корівнику!

Правління розходилося з кабінету голови колгоспу по­хнюплене, а Михайло Григорович Дим, зоставшися сам у кабінеті, теж несподівано зажурився...

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ,

у якому Хома відлучений, страждаючи, з допомогою санс-удару зупиняє своє серце, вступає в санс-контакт Із буфетницею Настею і, напившись із горя, безуспішно намагається вдатись до санс-контакту з чорнявою молодичкою на автобусній зупинці

Про те, як старшого куди пошлють, за рішенням прав­ління колгоспу «Барвінок», відлучали від ударної праці на корівнику, поширилося стільки легенд, пліток і побре­хеньок, що тут дуже трудно відділити грішне від правед­ного, відсіяти зерно від полови.

Вдосвіта до грибка маслючка додому зайшов зоотехнік Невечеря (щасливий на лиці, немов йому сьогодні вдалося взути один чобіт на дві ноги) й сказав, що Хома невірний і лукавий може спокійно цілий місяць сидіти в хаті, бо, мовляв, прийшла злісна скарга від академіка Йони Ісайовича Корогли, бо, мовляв, не можна потішатися з шефів, бо, мовляв, не слід старшому куди пошлють у робочий час займатись голкотерапією в дерезі за курни­ком, лікуючи од усяких видимих і невидимих хвороб.

Та й подався собі з хати зоотехнік Невечеря, радий досадити грибку маслючку будь-якою досадою, а хазяїн відчув, що, либонь, пішло його щастя в ліс по пруття. Авжеж, досі оте щастя, як трясця, напало Хому та й довго не кидало, робив собі й робив коло скотиняки на корівнику вволю, а тепер йому щастя вилетіло з рук, як птиця з сіті. А все через отого золотоокого Йону Ісайовича, що має руки маленькі й круглі, наче мідні фельси, себто монети. Видать, у вченому світі не прощають, що ти краще знаєшся, скажімо, на газелях Бабура, можеш про­коментувати будь-який бейт, антоніми й антитези...

— Цілий місяць без роботи! — прошелестів язиком стар­ший куди пошлють і потемнів на виду, наче смерть йому стала за плечима, а біда в хаті справляла весілля. — А все через отого академіка Корогли, в якого очі-ями, а руки-граблі! Завидющий — завжди загребущий, а загре­бущий — і вночі завидющий!

У розпачі грибок маслючок подумав, що зараз ось серце його зупиниться. А що серце й далі билось у грудях, то він задумав його зупинити силоміць. Авжеж, чого ти стукаєш і стукаєш, коли старший куди пошлють у такому розпачі!.. Так звану сансу, себто життєву силу, грибок маслючок силою волі заходився мобілізувати в частинах свого тіла, що були найближчими до серця. Насамперед у м’язах грудної клітки — у великому грудному м’язі, у малому грудному м’язі, у малому зубчастому м’язі, у міжреберних м’язах, у м’язово-сухожилковій пластинці діафрагми. А також у м’язах живота — у прямому м’язі, у зовнішньому і внутрішньому косих м’язах, у попереч­ному м’язі і в м’язах спини, поверхневих і глибоких. Також заходився грибок маслючок організовувати санс-енергію в трахеї, бронхах і легенях, а ще в стравоході, шлунку, печінці, жовчному міхурі, дванадцятипалій кишці і в підшлунковій залозі, бо коли вже братися за діло, то слід братись усерйоз!

Отже, зібравши сансу, старший куди пошлють силою волі по певних каналах у своєму тілі із зони підвищеного санс-тиску направляв її в зону пониженого тиску, до серця. Рій мікрочастинок, із яких складалася санса, ру­хався по каналах життєвої сили, старший куди пошлють збивав із них більші й менші потоки. В розріджені частини тіла, з яких вилетіли свої мікрочастки енергії, налітали мікрочастки з сусідніх частин тіла, й вони, потрапляючи в загальний потік, ринули й ринули далі до серця. Рух видався такий голосний, що якби, скажімо, в цю пору Мартоха була не в ланці, а в хаті, то рідна жінка б почула, що Хома не просто сидить на ослоні й мовчить. Бо він хоч і мовчить, зате шумить!

А щоб санса не ринула назад, у зону пониженого санс-тиску, то Хома невірний і лукавий, звичайно, стискував тканини тіла, по яких щойно пройшла санса. Охо-хо-хо, не нам учити старшого куди пошлють, як поводитися з тканинами свого тіла, щоб вони не порвались під натиском саней, що санс-удар можна спрямовувати будь-куди, не ті ьки в серце!.. Ось, нарешті, в серці підвищився санс­тиск, воно б’ється в грудях усе повільніше й глухіше, ось, нарешті, зусиллям волі грибок маслючок додав іще саней, не шкодуючи, — й воно затихло, перестало битись у грудях. Якби зараз Матроха приклала вухо до чо­ловікових грудей, то не почула б там дзвону серця, як звикла чути вдень і вночі, а тільки легесенький, моно­тонний шум саней... І якби Мартоха взяла руку грибка маслючка, щоб промацати пульс, не почула б ніякого пульсу. Бо так-таки: Хома невірний і лукавий на ослоні сидить та мовчить, серце в грудях не трепеще — тільки санса шумить!

Ось до чого може довести себе старший куди пошлють із колгоспу «Барвінок», коли на його життєвій дорозі трапиться завидющий академік Йона Ісакович Корогли та коли правління колгоспу, піддавшись інтригам, що панують у вчених сферах, відлучить рядового колгоспника на цілий місяць від роботи...

Отже, коли серце від розпачу саме не зупинилось у грудях, то грибок маслючок зупинив його своєю демоніч­ною волею, завдавши санс-удару по серцю. Потім, зберігаючи ясну свідомість, старший куди пошлють заходився випу­скати з серця сконцентровану там сансу, направляючи її через праву грудну порожнину і в голову, і в черевну порожнину, а також у м’язи грудної клітки, у трахею, бронхи і легені, а також у стравохід, шлунок, печінку, жовчний міхур, дванадцятипалу кишку і в підшлункову залозу, бо коли маєш діло з сансою, себто з життєвою силою, завжди повинен повернути її на місце, де взяв. Тепер уже серце билось так, як завжди, вільно й глибоко дихалось, хоча, може, щоки порожевіли від хворобливого рум’янцю.

Після вольової зупинки серця грибок маслючок дістав із печі макітру вареників із сиром і всмак поснідав. І вже поснідавши, став картати себе, що мав би зовсім позбутись апетиту, аж нате — їсть як не в себе! І від­лучений Хома хутенько, наче заряд дробу хапнувши під хвіст, подався в яблунівську лавку до потомственого лавочника Петра Кандиби.

Спитаєте, що відбулось далі?.. Розказують, начебто гри­бок маслючок пообіцяв лавочникові щедрого могорича тільки за те, що Петро Кандиба зважить його на отих вагах на яких важить мішки з борошном і сіллю, ящики оселедцями й макаронами. Лавочник повів Хому в підсобку, поставив на ваги, відрегулював шкалу та й каже:

— У сандалетах, у штанах і в майці, Хомо, ти важиш шістдесят сім кілограмів!

А Хома, ставши з лиця такий, наче згадав попа, у якого піст, а в зубах курячий хвіст, і каже:

— Дивись, Петре, як я зараз перед твоїми очима стану худнути!

— З якого дива тобі худнути, Хомо? Про тебе не скажеш, що такому голодному — і вівсяник добрий.

— Так, Петре, в мене й справді не такий голодний живіт, що й камінь змеле, але я худнутиму з великого горя: мене відлучено від роботи на фермі коло худоби. На цілий місяць!

— На цілий місяць? — жахнувся лавочник.

— А коли тіло саме не хоче худнути — приневолимо! Про сансу чував?

— Про сансу чував, — озвався лавочник Петро Кандиба, хоч почув уперше оце в підсобці від грибка маслючка.

— Принцип саней знаєш? — поспитав Хома.

— Чому ж не знаю принципу саней? — наче аж обра­зився лавочник Петро Кандиба. — Давай до діла, Хомо.

І старший куди пошлють, стоячи на вагах у підсобці яблунівської лавки, від балачок перейшов до діла. Спершу він збирав життєву силу по всьому своєму тілу. Удосталь набравши саней, Хома відлучений став хитро-мудро ви­давлювати її зі свого тіла, а потомствений яблунівський лавочник, вирячивши очі, тільки дивився, як-то все вдається грибку маслючку, прислухався, як-то чужа санса шумить, наче вітер перебирає сухим листом. Зібравши величезні запаси своєї життєвої сили в глибинах тіла й сконцент­рувавши її під шкірою, старший куди пошлють ущіль­нював і ущільнював життєву силу, так що їй нічогісінько не зоставалось, як випромінюватися з грішного тіла гриб­ка маслючка в підсобку.

— Славно пішла санса! — похвалився грибок маслючок.

— Як із коня зсадив оту сансу! — підлестив і лавоч­ник. — А як тепер позбираєш? У лантух чи в торбу?

— Де можна в лантух, там торби не треба!.. А тепер, Петре, прикинь на вагах, скільки я втратив живої ваги з великої розпуки.

Потомствений лавочник Петро Кандиба пововтузився з шалями — й раптом очі в чоловіка так від здивування окукобились, мов ті горлички.

— Ти, Хомо, загубив три кілограми живої ваги!

— Так мало? — здивувався грибок маслючок. І дорікнув сам собі: — Значить, мало побивався за своєю роботою, ой мало, що лише три кілограми загубив. Якби дужче журився, то й витягнув би двадцять фунтів!

— Ну, Хомо, ти за один день хочеш одразу перевестись на смик, — уголос міркував лавочник. — Дивись, до кінця тижня станеш такий, що як біжиш — то дрижиш, а як упадеш — то лежиш.

— І то правда. — Хома кивнув головою, як отой мудрий цап, котрий однак дає менше вовни, аніж дурна овечка.

Вийшовши з підсобки, грибок маслючок подався не ку­дись там, а до буфетниці Насті, в якої давненько не бував. Усівся в кутку за пластиковим столиком, підпер щоку мозолястою долонею й сам собі сказав: «Значить, так! Я — індуктор, а Настя — перципієнт. Ось я мобілізовую свою сансу і з допомогою небувалої демонічної волі на­лагоджую санс-контакт із перципієнткою Настею. Хоче чи не хоче, а контакт буде! Тільки образ якої пляшки спро­ектувати в своїх мізках? Кальвадос, петрівську горілку, плодоягідне, лимонний лікер чи зубрівку? Гаразд, без довгих вагань проектую в своїх мізках образ пляшки із зубрівкою, а тепер такий самий образ пляшки проектую в мізках буфетниці Насті. Вона ж бо не підготовлена до санс-контактїв зі мною, а тому послухається наказу взяти пляшку на полиці. Чомусь Настя не слухається... Невже я малувато набрав саней, невже не повністю перейшов на сансовий рівень сприйняття свого організму, невже я без достатньої волі притягував образ Насті до себе і в себе? Охо-хо-хо, це ж бо я не зовсім нейтралізував свою психічну діяльність!..»

Так або приблизно так мислив Хома відлучений, сидячи за пластиковим столом у буфеті і вдаючись до навіювання. Й тут, либонь, неодмінно слід сказати про те, що обличчя в грибка маслючка стало мінятись, еге ж, воно вже ски­далось на обличчя буфетниці Насті; і в очах його спа­лахнуло карим жіночим сяйвом, хоч досі карим жіночим сяйвом очі старшого куди пошлють не спалахували; й губи його тверді, мов батоги з сириці, округлились і пом’якшали, наче ту сирицю на дощі вимочили; і навіть брови-стріли помінялися, ставши пухнасто-мітелчастими, грайливо-звабливими. Якби Хома відлучений у такому стані торкнув зараз своє коліно, то воно видалося б йому заманливим і круглим коліном буфетниці Насті!

Зрештою, ще дужче зосередившись на санс-контакті, вже скоро Хома сам собі здавався не Хомою, а буфет­ницею Настею, так, буфетницею, зодягненою в синю спідницю й рябеньку блузочку, в цупкому бюстгальтері й шовковому трико, з учорашнім перманентом на голові. Почуваючись у жіночому тілі, грибок маслючок водночас не втратив здатності самостійно орієнтуватися в буфеті, й думки його зосталися суто чоловічими думками, хоч, може, хтось сподівається, що думки його та бажання стали жіночими, хай сохранить Господь!

Вступивши в такий санс-контакт із буфетницею Настею, відлучений Хома не просто відчував, що наче переселився в огрядне жіноче тіло, а водночас відчував і втіху тієї близькості, яку завжди відчуває чоловік із жінкою. Ли­бонь, таку саму втіху спізнавала й Настя за буфетною стойкою, бо лице її мінилось щасливим усміхом.

Грибок маслючок надалі так сконцентрував свою сансу, себто життєву силу, щоб у своїй голові та в голові бу­фетниці Насті мати образ пляшки зубрівки! Зрештою вольовий наказ дійшов до буфетниці, не міг не дійти, й жінка взяла ту пляшку на полиці і, як заведена, подалась до Хоми, що, зосереджений і похмурий, нагадував люди­ну, яка вчора гукнула, а сьогодні чекає, що їй одгукнеться.

— Знаю, Хомо, — озвалась ласкаво, — що не відаєш, де гроші подіти, — нема за що калитки купити.

«Ну, перципієнтко Насте, — й далі подумки займався навіюванням грибок маслючок, — а тепер ось у моїх і в твоїх мізках я створив образ гранчастої склянки, тільки не засидженої мухами, а чистої».

Перципієнтка Настя, поставивши пляшку зубрівки на столі, пішла до буфета й принесла гранчасту склянку.

— Або на, або видереш, — пожартувала жінка, що завжди рада догодити чоловікові.

«Ну, перципієнтко Насте, — подумки навіював свої на­кази старший куди пошлють, — тепер принеси не смаже­ного мороженого хека, а добрячий кусень рум’яної шинки!»

— Ти ж, Хомо, не такий хороший, як свиня у дощ, то ось тобі й закуска смачненька, — мовила невдовзі На­стя, повертаючись із шинкою, яку дістала з потайного місця.

«А тепер, перципієнтко Насте, в своїх і твоїх мізках я витворюю образ сковороди, на сковороді шкварчить сви­няче сало, на салі смажиться яєчня на десять яєць від курочок-леггорнів!»

— Лишенько ж моє! — злякано скрикнула буфетниця Настя, й лице її стало хороше чортам на гроші, і смуток у її очах посунувся, мов горохова копиця. — А де ж бо я візьму яєчок від курочок-леггорнів?

І, ставши від розпачу така велика, як скибка в руках, гайнула з буфету на роздобудьки.

Звісно, зібрався народ у буфеті, шумить, свариться, бо який би народ не сварився, очікуючи на забарну буфет­ницю! Але тут і Настя появилася з яєчнею на сковороді, несе старшому куди пошлють і всміхається так, наче за чиєюсь головою і на її голові скоро волосся не стане. І Хома їй так само всміхається, немов дешевим конем уволю наїздився або ж за що купив, за те й продав. А народ і далі шумить, що така увага старшому куди пошлють, та ще й відлученому від колгоспної роботи, а йому, народу, якого ніхто не відлучав від колгоспної роботи, ніякісінької честі! Авжеж, якби знали, що буфет­ниця з грибком маслючком перебувають у санс-контакті, то, може, й не здивувались, а так...

Випивши й добряче закусивши, Хома відлучений, по­хитуючись, вийшов із чайної. Літнє сонце в небесах смі­ялося з грибка маслючка, щирячи до нього золоті зуби. Грибок маслючок і собі щирив зуби до сонця, підморгнув лукаво й запитав:

— Гуляй, душа, без кунтуша, еге ж?

Заточуючись, подався до автобусної зупинки, мугикаючи під ніс усякі нісенітниці:

— Бутум-бас, бутум-бас, а хто буде свині пас... Била Хима Євдокима, пішла позивати: присудили Євдокиму ще Хими прохати!..

На автобусній зупинці грибок маслючок побачив чор­няву молодицю, що сиділа на лаві, очікуючи на попутний транспорт. Молодиця так блимнула смолою виразистих гарячих очей, що в підпилого Хоми віднялись ноги, а серце обірвалось і впало кудись далеко в животі. «А чи не взяти її на санс-контакт?» — майнуло.

Підпивши, Хома забув, що горілка заважає при санс-контактах, що його знамениті канали життєвої сили по­слабшали, що свідомість не здатна ефективно контролю­вати рій мікрочастинок, а що вже там казати про авто­матизм у досягненні певної сили й концентрації отого рою!

Отож Хома і м’язами, і волею намагався мікрочасткам надати певного руху, а вони лиш хаотично крутились, не збираючись у каналах життєвої сили, — власне, так поводяться мікрочастки в кожної підпилої людини. Грибок маслючок не міг зібрати мікрочастки ні до малих, ні до великих потоків, які б циркулювали по його тілу, він не відчував розріджених зон на устях і дельтах потоків, куди б намагались ринути мікрочастки з довколишнього простору. Авжеж, від тих м’язових і вольових зусиль мікрочастки рухались і, рухаючись, творили шум, і якби вродлива чорнява молодиця прислухалась, то навіть на відстані почула б отой безладний гамір у тілі Хоми невірного і лукавого, що стовбичив неподалік. Але хоч як грибок маслючок зосереджувався на іконописному об­разі жагучої молодиці, хоч як вольовою напругою при­тягував її образ до себе і в себе, хоч як намагався нейтралізувати свою психічну діяльність, — не вдавалось, хоч плач! Уже сяк і так зосереджував свою увагу на дрібній цяті свідомості, з якої прагнув подивитись на погожу літню Яблунівку чорними пристрасними очима контактерки, тобто звабливої молодиці, намагався якомога довше втриматись на тій цяті свідомості — не щастило, ані мур-мур!

Тут із сапкою в руках нагодилась Мартоха, що повер­талася додому з ланки. Ще віддалік угледіла свого Хому, ще віддалік утямила, чого він стовбичить на автобусній зупинці.

— Що, Хомо, пошився в дурні зі своєю саксою? — поспитала Мартоха, яка знала всі гріхи, що водилися за чоловіком. — Став такий слабкий, що тільки під хвіст перцю — й тоді заворушиться твоя санса?

— Зледачіла моя санса, — зітхнув грибок маслючок, ні­трохи не розкаюючись, що Мартоха заскочила його під час різностатевого санс-контакту.

— А все тому, що не шануєшся, а якби шанувався, то не проґавив би такої славної молодички, ввійшов би з нею в санс-контакт. Мені, Хомо, аж соромно пред людьми за тебе, що став нікудишній, і перед чорнявою молодичкою встид бере!..

Вони йшли додому, й по дорозі Мартоха все шпетила й шпетила свого Хому. Бо коли душа міри не знатиме, бо коли грибку маслючку й крапля буде дорога, бо коли, п’яний, свічки не ставитиме, а тільки валитиме, то санс-система взагалі вийде з ладу. Порушиться циркуляція саней, занехаяться канали, по яких вона рухається, на­чисто пропадатимуть усі зусилля по очистці санс-системи. А раптом санса грибка маслючка почне безконтрольно пе­реливатись прямо на вулиці в санс-систему будь-якого стрічного яблунівця! В такому разі що може трапитися? Може трапитись, що організм Хоми невірного і лукавого весь час страждатиме від постійної нестачі саней, зате організм отого яблунівця потерпатиме від її надлишків, і грибок маслючок навіть не відатиме, що, сам страждаючи, водночас завдав негаданих страждань іншому колгоспнику чи трудовому інтелігенту.

Отож, Хомонько дорогий, гомоніла дорогою додому сер­дешна Мартоха, негоже брататися із зеленим змієм, бо споганиш свою санс-систему, атрофуються канали, а в магазині не купиш, із-під поли не придбаєш. А твоя санса, Хомонько золотий, ой ще як знадобиться і вдома на хазяйстві, і в колгоспі, коли мине твій строк відлу­чення від роботи. Добре, Хомонько ненаглядний, подумай, із чим повернешся на корівник!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ,

де зі сльозами на очах автор змальовує неймовірний випадок на корівнику, коли народний контроль дає зрозуміти Хомі відлученому, що він таки справді Хома відлучений

Усе життя проробивши в колгоспі, Хома відати не відав, яке то нещастя, коли тобі закрито доступ на артільний корівник і вирвано вила-згрелі з рук. Здавалося б, роз­кошуй волею, впади в такі лінощі, щоб тебе називали ледащом з цілого світу, щоб був день свят, а діла сплять, щоб казав «нехай, нехай» — та й зовсім занехаяв, але ж не такий Хома, другого такого в світі нема!

Після того дня, коли на автобусній зупинці з причини великого перепою грибку маслючку не вдалось увійти в санс-контакт із вродливою молодичкою, він так-сяк перекапарів нічку. Діждавшись ранку, Хома почувався наче попеченим, на якому не заживе ні до весілля, ні після весілля. Знаючи, що від раптових немочей є ліки, які ще не пропали навіки, грибок маслючок із хати своєї скочив і Яблунівку перескочив. А як Яблунівку переско­чив, то опинився вдосвіта не десь, а якраз біля колгосп­ного корівника. Радіючи, що зараз дорветься до вил-згрель, Хома став на лиці такий гарний, що був би ще кращий, та вже нікуди.

Та передчасно Хома відлучений у передчутті праці так повродливішав на лиці! Бо тільки грибок маслючок пере­ступив поріг корівника, тільки жилавими руками вхопився за держак вил-згрель, як рипнули немащені двері куточка відпочинку. Еге ж, рипнули двері, а з їхнього війстя ступило четверо, зашарудівши підстеленою жовтою соло­мою. У Хоми й вила-згрелі випали з рук, коли вгледів зоотехніка Невечерю (ниньки була в нього рожа, та не така кожа), листоношу Горбатюка (луб — лице, очі — тріски), діда Бенерю (пика як гречаник порепаний) і довгожителя Гапличка (худенький, як різницький стовпчик).

— На роботу прибіг, Хомо Хомовичу? Згадала баба дівера, що добрий був? — поспитав зоотехнік Невечеря, і в голосі забринів хміль, наче вдосвіта чоловік брався за вино, чи не скисло воно. — А ми думали, що ти й дня без роботи не витримаєш, ще вчора тебе чекали, забарився.

— Знаємо, що ти майстер язиком і так, і сяк, а ділом ти майстер ото-го-го як! — пробубонів листоноша Федір Горбатюк так, як бубонять оті, що звикли самі в хаті бубоніти, бо ні з ким.

— Знаємо, що ти губами говориш, а руками робиш, — озвався дідок Бенеря, що на старість став схожий на оту бабину дівку, якій усе недогода.

— Знаємо, що в тебе багато слів, а ще більше діла, — озвався й довгожитель Гапличок, що на старість став так курити, аж жінчина рідня чманіла.

— Хлопці! — сполотнів на лиці грибок маслючок. — Хлопці, та я ж не звик, щоб словами і туди й сюди, а руками нікуди, не вмію думками за горами, а ділом у запічку!

— Авжеж, кортить до роботи, мов голому женитися! — зловтішно насміхався зоотехнік Невечеря. — Але ж спе­ціально по тобі є рішення правління колгоспу «Барвінок», і це рішення ще не скасовано.

— Хлопці, та я ж бо вмираю без роботи, я хочу не словом сіяти, а ділом діяти!

— Хомо, Хомовичу, тут по твою душу зібрались пред­ставники народного контролю Яблуніки, а народного кон­тролю ще ніхто не переступив! — пихато мовив листоноша Горбатюк, немов учений шпак, що говорить усяк.

— А все через отого академіка Йону Ісаковича Корог­ли! — кричав у розпачі грибок маслючок.

— Було б не водитися з академіками, — дорікнув дідок Бенеря, — то не мав би лиха з розуму.

— Вік буду каятися за свій розум! Хлопці, хочте, я перед вами на коліна стану, тільки не виганяйте з ферми!

— Ні, Хомо, рівно місяць тобі тут появлятися заборо­нено, — стояв на своєму зоотехнік Невечеря.

— Та ви ж такі лихі, аж іскри вам із очей скачуть!

— Закон є закон, — муркнув листоноша Горбатюк, схо­жий на оте погане дерево, яке в сучки росте.

— А ви, дідуню? — благально мовив до довгожителя Гапличка. — Хіба забулось, що я вас од вірної смерті врятував? Із мертвих воскресив так надійно, що ви й по нинішній день скрипите й рипите.

А довгожитель Гапличок:

— Еге ж, Хомо, знаємо, що робота для тебе — наче ота баба, що ладна без єдваба. Але ми не хто-небудь, а народний контроль, отож маєш слухатись.

— Ваші слова, дідуню, лисі, мов макогони!

— Може, наші слова й хороші, мов рідке сито, — наприндився дідок Бенеря, — але в колгоспі в усьому має бути лад. Раз тебе, Хомо, відлучено, то гайда з корівника.

— Та нема такої сили, яка б мене від ферми відлу­чила! — заревів грибок маслючок, мов поранений звір. — Та я з діда-прадіда старший куди пошлють, І ніхто з мене цього звання не зніме!

— Так, Хомо, звання в тебе й справді високе, а по званню й честь, — мовив зоотехнік Невечеря. — Тільки не забувай, що зараз ти не старший куди пошлють, а Хома відлучений. Потерпи якийсь місяць — і знову тобі повернуть високе звання.

— Господи, й нащо було ниньки вмиватись, коли немає з ким цілуватись! — стогнав грибок маслючок, якого, ви­являється, було не тільки відлучено, а й позбавлено ви­сокого звання старшого куди пошлють.

— Чи так, чи не так, а не буде з риби рак! — муркнув довгожитель Гапличок.

— Хоч ви й народний контроль, тільки нема такої сили, щоб до роботи не підпустила!

— Дивись, Хомо, лучатимеш корову, а попадеш у ворону, — застеріг дідок Бенеря.

Група контролерів стояла на корівнику перед Хомою, наче стіна, й здавалось, що вже ніколи нашому теляті та Й вовка не піймати.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ,

у якому відтворено подиву гідні пригоди грибка маслючка на корівнику, коли, рвучись до ударної праці, Хома проходить крізь стіну куточка відпочинку, визволяється з-під замків і з гамівної сорочки

Власне, з появою на корівнику групи контролю й по­чинаються найфантастичніші пригоди з Хомою відлуче­ним. Оскільки ми свідками тих пригод не були, роз­повідаємо з чужих слів, то не можемо поручитися за їхню достовірність, як не могла поручитись баба за оте куповане порося, яке їй завдало стільки клопоту.

Начебто грибок маслючок, упевнений, що всякий двір хазяйським оком держиться, того ранку намислив удатись не до вмовлянь, а до своєї сили, і, прорвавши глуху стіну контролю, таки допався до вил-згрель. Проте гурт конт­ролерів, пильнуючи, як ока, постанови правління колгос­пу, вхопив у восьмеро рук Хому відлученого й запроторив до куточка відпочинку, начепивши на двері важкий замок. Мовляв, посидь під замком, почуваючись таким господа­рем, як із лика батіг. І зоотехнік Невечеря вдоволено потирав долоні, коли глядь — а грибок маслючок із вилами-згрелями вже товчеться на корівнику коло гною, наче його, відлученого, й не замикали в куточку відпо­чинку. Зоотехнік Невечеря, звісно, оторопів, бо замок на дверях висить як і висів, підкопу ніякого на волю нема, шибки у вікнах цілі, а в Хоми від колгоспних клопотів голова ну тріщить!

Не інакше, як крізь стіну пройшов чоловік, бо від нього всього сподівайся! До чого додумався клятий Невечеря? Згребли грибка маслючка у вісім рук і понесли вже не в куточок відпочинку, а до кімнатки зоотехніка. Там зв’язали Хому налигачами, так що не міг ворухнути руками й ногами, тільки лежав на вівсяній підстилці й кректав.

— Хомо, ти крадеш собі роботу, — дорікнув довгожитель Гапличок, — а краденим добром не забагатієш.

— Еге ж, Хомо, — підтакнув і дідок Бенеря, — коли хочеш пропасти, то почни роботу красти.

— А крадена на фермі робота однаково випадком ви­паде, — погрозливо прорік листоноша Горбатюк.

Погомоніли між собою про всяку всячину, вже й по ділах намірились розходитись, аж глядь — ману їм на очі наслано чи не ману: грибок маслючок допався до вил-згрель і в превелику охоту бабрається в гною на корівнику! Хіба ж не диво, коли замок на кімнатці зоо­техніка висить, як і висів, коли ніякого підкопу не видно?

Але де ж це видано, щоб пильний контроль та й не проконтролював рішення правління колгоспу «Барвінок» про примусове відлучення Хоми від роботи строком на місяць! Отож, почуваючись невдахою, якому не первина з порожнім мішком до млина, втомлений контроль тяжко зітхнув. Зітхнувши хором, у восьмеро чоловічих рук ухо­пили грибка маслючка й наділи на нього гамівну сорочку. Спитаєте, де на фермі взялась гамівна сорочка? Принесли яблунівці, серед яких хутко поширилась чутка про те, що ніяк не можуть приборкати Хому відлученого. Сорочка вдалась на славу, хоч, може, шилась у «Барвінку» вперше і востаннє задля такої нагоди, і грибок маслючок у гамівній сорочці не міг, звичайно, й руками ворухнути, бо довгі рукава міцно зав’язано. Крім того, одягненого в гамівну сорочку грибка маслючка запхали до ящика з піском, що стояв на корівнику на випадок пожежі, а ящик замкнули на замок. Ну, здавалось, хоч би й як свербіло Хомі відлученому дорватись до ударної праці, без якої життя здавалось прісним животінням, проте не дорвешся, амба!

Витираючи мокрі лоби, змучений контроль почувався таким ухорканим і зголоднілим, що їв би не тільки на молоці, а й на сироватці. Вже й хотів по хатах пороз­ходитись, аж глядь — Хома з вилами-згрелями бабрається в гною, наче й не зодягали його в гамівну сорочку із зав’язаними рукавами, наче й не кидали до ящика з піском, а ящик не замикали на замок, що звідти, зда­валось, і дух не годен вислизнути, не те що колгоспник!

— Тьху! — спересердя сплюнув зоотехнік Невечеря, на­че грибок маслючок улучив його в лоб, бо зоотехнік не знав, куди соб.

— Ура! — вигукнув листоноша Федір Горбатюк, і його очі спалахнули, мов у тієї кішки, яка почула, де сало лежить. — Знаю, що слід зробити: Хому треба зашити в мішок!

— Викрутиться, як в’юн, — крутнув головою зоотехнік Невечеря.

— А перед тим закувати в наручники, — тішився своїм розумом листоноша, — а мішок із Хомою почепити на карнизі висо-о-чезно-о-ого хмарочоса!

— Здорово! — тільки й мовив зоотехнік Невечеря.

— Ось тільки я не подумав над тим, — досадливо сказав листоноша Федір Горбатюк, — що в нашій Яблунівці поки що нема хмарочосів...

Та до чого додумався хитрий контроль? Силоміць роз­дягнули грибка маслючка, хоч він і брикався, як отой карась, якому згадалась щука в морі, зоставили в тому, в чому мати народила, під замком у куточку відпочинку, а одяг заперли в кімнатці зоотехніка. Не визволишся, чоловіче, навіть якщо третій півень прокукуріче.

Та не встигли ще й відхекатись, як Хома, не маючи ключів ні від одного замка, ні від другого, якимсь побитом визволився, у свій-таки одяг нарядився І за вила-згрелі схопився!

— Хома наварив, Хома і пожив, — сам себе грибок маслючок похвалив. І поглузував із невдах-контролерів: — Бачу, ви, хлопці, дуже вчені, що й кобили не запряжете.

— Скажи, Хомо, чесно, чи є на тебе яка управа? — у безсилій злості поспитав зоотехнік Невечеря. — Бо ти такий учений, що за тебе маю дати десяток невчених.

— І вчений, і товчений, — загадково сказав грибок маслючок, — бо аз — били мене раз, буки — набравсь я муки. А тільки ніякої сили нема, щоб відлучити мене від ударної праці.

А впертий контроль як затявся, бо виходить, що навіть до топіння в нього нема уміння, що він не годен Хому вченого навчити їсти хліба печеного. Може, викликати телефоном самого начальника районної міліції товариша Венеційського, щоб узяли Хому під варту кількох найпильніших стражів порядку?

Нарешті Хома відлучений упорався з гноєм на корів­нику, витер долонею рясний піт на лобі та й каже:

— Ви, хлопці, хоч і народний контроль, а чужому лиху не радуйтесь. Бо немає злішої кари в світі, аніж без роботи сидіти. Я з тих, що риють, поки жиють, а по смерті мене зариють... Ви таки народний контроль і му­сите мене контролювати, розвеселю я ще вас ниньки!

Дістав грибок маслючок із однієї кишені котушку ни­ток — і ковтнув перед здивованим народним контролем. Далі з другої кишені дістав пакет голок, висипав у пригірщ, а з пригорщі сипнув у рот, наче то конопляне сім’я, й ковтнув.

— Хомо! — злякано скрикнув довгожитель Гапличок, колись порятований грибком маслючком од вірної смерті. — Авжеж, твій рот — не хлів, не зачиниш, губ твоїх не заткаєш, але ти не відаєш, чим обідаєш!

А Хома відлучений спритним рухом уже діставав із рота свого довгу-предовгу нитку, на яку було насилено всі ті голки, які він щойно ковтнув привселюдно.

— Втнули, хлопці, що яка прядка, така й нитка? — мовив грибок маслючок до народного контролю, якому заціпило від здивування. — Ви звикли до того, що від лося — лосята, а від свині — поросята, тільки я не вашого поля ягода, от, мене від роботи ніяким побитом не відлучите!

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ,

де західні буржуазні органи дезінформації

вбачають у відлученні Хоми від колгоспної роботи причину багатьох своїх соціальних нещасть і водночас наголошують на тому, до яких земних курйозів спричиняється задуманий грибком маслючком парад планет

Буржуазний Захід, що не переставав пильно стежити за трудами й днями Хоми Прищепи з Яблунівки, сен­саційно роздув примусове відлучення грибка маслючка від ударної праці. Забувши про мільйони власних безробітних, які в умовах капіталістичного визиску не можуть знайти діла для рук, забувши про нескінченні черги на біржах праці, буржуазні пропагандисти щодуху дули в свою криву дудку. Мовляв, ще ніколи й ніде так не топтались по правах людини, як у колгоспі «Барвінок». І, мовляв, чи не варто питання про відлучення старшого куди пошлють терміново поставити на одному із засідань Організації Об’єднаних Націй?

У всяких інсинуаціях та вигадках буржуазна преса так низько впала, що нижче впасти не можна. Стверджу­валось, наче Хому замикано до тюремних камер, проте з усіх тюремних камер він таки визволявся й тікав на корівник. Наче грибка маслючка взяли в залізні наруч­ники, запроторили до мішка, а мішок прив’язали до че­рева вертольота. І що? Вертоліт знявся в повітря, здава­лось, уже ніякою ціною Хомі не визволитися з пастки, бо щось схоже вдавалось лише знаменитому магу й ілю­зіоністу Гаррі Гудіні, він же Еріх Вейс (1874-1926), що доводився близьким товаришем автору «Шерлока Холмса». Так, Гаррі Гудіні вмів виплутатися з найскладнішої си­туації (знамените його «гудінайз»!), він міг напролом пройти через цегляну стіну, перед очима здивованих ґа­воловів велетенського слона обернути на слона-невидимку. І хоч Хома — не Гаррі Гудіні, але ж і Гаррі Гудіні — не Хома з Яблунівки! Хома теж по-своєму неперевершений, отож і він зумів визволитися з наручників та з мішка, підвішеного до черева вертольота, зумів визволи­тись не на землі, а в повітрі, в польоті, й потрапив-таки знову на корівник, ухопився за вила-згрелі!

На Заході пащекували також про те, що примусове відлучення Хоми від колгоспної роботи неминуче спричи­нилось до багатьох катаклізмів як у світовій політиці й моралі, так і в сфері економічній. Мовляв, грибок мас­лючок пообіцяв організувати парад планет, а слово в нього ніколи не розходилося з ділом. Звичайно, парад планет — справа непроста, тут потрібні особиста мужність, енциклопедична вченість і філігранна точність. І якби Хому не вибили з душевної рівноваги відлученням від роботи, парад планет відбувся б спокійно й точно в при­значений грибком маслючком час, але ж де та душевна рівновага!.. Отож, бачте, й передують параду планет усякі аномалії.

Які аномалії? Авжеж, із буржуазної пропагандистської пісні слова теж не викинеш, отож назвемо бодай деякі, щоб продемонструвати їхню курйозну брехливість.

У яких тільки гріхах звинувачувався Хома відлучений! Мовляв, знамениті в усьому світі дельфіни Фріско і Марі ефектно виконували трюк у басейні: злагоджено стрибали з води через обручі, розташовані один над одним. Спільний трюк дельфінам удавався тому, що Фріско був закоханий у Марі, а Марі закохана у Фріско. Проте в той день, коли Хому відлучили від роботи, спільний трюк дельфінам більше не вдавався, бо дельфіни втратили сентименти одне до одного...

Мовляв, французькі собаки породи лабрадор були на­треновані вишукувати такі наркотики, як героїн і морфій, навіть під землею й під водою, не те що в пластмасових пакетах чи згортках, посипаних нафталіном. Та ось ці вірні друзі людини породи лабрадор у день відлучення Хоми від роботи втратили своє натреноване вміння, тор­говці наркотиками відразу цим скористались — і різко зросла наркоманія серед молоді, особливо серед школярів...

Мовляв, у день відлучення Хоми від роботи в про­вінційному французькому містечку Сен-Дені-де-Кабан, в департаменті Луара, робітники-будівельники на обійсті ста­рого будинку під кам’яною плитою натрапили на криївку, а в тій криївці знайшли два металеві ящики, а в тих металевих ящиках — близько трьохсот золотих наполе­ондорів. Скарб золотих монет, безумовно, належав до неспокійної епохи Наполеона, й нічого в цій знахідці не було дивного, якби той скарб несподівано не пропав. Щоправда, зостались два металеві ящики, але в металевих ящиках не залишилось жодного золотого наполеондора!..

Рука Хоми!.. Зловісну руку Хоми відлученого бачили в усьому, що відбувалось у світі від дня відлучення. В Італії в м’ясних консервах для дітей виявили високий вміст гормонів, які завдавали непоправної шкоди дитячому здоров’ю. Здавалося б, треба звинуватити хазяїв підпри­ємств харчової промисловості, що погналися за прибутка­ми, погребувавши здоров’ям юних італійців, проте деякі газети і в цьому скандалі зуміли чомусь побачити руку Хоми...

Зловісну руку Хоми побачили і в тому, що різко зросло так зване мистецтво підробки. Авжеж, мистецтво підробки не нове, ще в Древньому Римі підроблялись грецькі скульп­тури, на які тоді пішла мода, але ж подивіться, що твориться тепер! Молоді художники та скульптори, не маючи змоги збувати свою мистецьку продукцію, бо їхні імена не роздуті спекулянтською рекламою, вдаються до фальсифікацій античних майстрів та майстрів серед­ньовіччя, підробляють картини Ґоґена, Мане, Сезанна, Ренуара, Деґа. З шестисот картин Рембрандта, розкиданих по музеях і приватних колекціях, лише половина — справжні, а решта — талановиті підробки усіляких шахраїв від мистецтва...

Руку Хоми дехто бачив і в публікації жарналу «Солдат фортуни», який випускає відставний полковник армії США Роберт Браун. У публікації говорилось: «Ставайте най­манцем! Це дасть вам змогу поїхати до екзотичної країни, помилуватись її природою, познайомитися з цікавою лю­диною і вбити її. 1000 доларів на місяць! Ніяких податків. Безкоштовний проїзд до місця служби. Безкоштовна квар­тира та медичне обслуговування. Щорічна двомісячна від­пустка. Страхування життя в розмірі 20 тисяч доларів». Скажете, що тут насамперед видно руку відставного пол­ковника Роберта Брауна, ніж руку відставного старшого куди пошлють Хоми Прищепи? Та річ у тому, що начебто деякі примірники журналу «Солдат фортуни» в країнах Африканського континенту продавалися з припискою, в якій пізнавали почерк грибка маслючка: «Маленький аку­ратний отвір у вашій голові обійдеться цілком безкош­товно, бо вогнепальна зброя в руках чорношкірих працює лише на войовничому ентузіазмі».

Гай-гай, на бідного Хому всі шишки падали... Є між Австралією й Тасманією острів Фліндерс. В дні, коли грибок маслючок не працював у колгоспі, більше ста китів викинулись на мілини цього острова й загинули. Причина масової загибелі океанських велетнів? Та сама причина — рука Хоми... Космічний апарат «Вояджер-1» передав інформацію, що викликала переполох серед учених. Із тієї унікальної інформації стало зрозуміло, що кільця довкола планети з’єднані загадковими відростками! Зви­чайно, це суперечило уявленням, що кільця довкола Са­турна не з’єднуються між собою. Загадкове явище комен­тували так і сяк, аж поки вчені із лабораторії реактивного руху в Пасадені (штат Каліфорнія) заявили, що загадкові відростки між кільцями помічено в період, коли Хома не працював у колгоспі «Барвінок», отож чи не тут слід шукати причину їхньої появи?.. В австрійській столиці Відні у ці ж самі дні організувався «клуб повністю емансипованих чоловіків», які, щоб не залежати від жінок, самі прали білизну та дитячі пелюшки, в’язали панчохи й гаптували серветки, готували їсти й виконували іншу так звану специфічну жіночу роботу. На противагу Клубу повністю емансипованих чоловіків у тому ж Відні став діяти Клуб повністю емансипованих жінок, завсідниці яко­го виконували так звану специфічну чоловічу роботу. І що ж? Протримавшись лише кілька днів, обидва клуби роз­пались, чоловіки відмовились від своєї емансипації, а жінки від своєї, обопільно визнавши над собою владу протилежної статі. Звісно, в цій віденській оказії побачили руку Хоми, наче йому мало клопоту в своїй Яблунівці!

Та чи не годі оказій, які нібито доводять, що зловісна рука Хоми відлученого — це об’єктивний фактор уже навіть не часу, а всієї нашої епохи? Й що цей фактор уже тепер дуже помітний, коли грибок маслючок тільки пообіцяв парад планет, коли, так би мовити, ще в космосі йде підготовка до майбутнього параду планет? А на які катаклізми слід чекати, коли парад планет відбуватиметься насправді? А що рука Хоми ще покаже себе під час параду планет, у цьому можна не сумніватись, як негоже сумніватись і в тому, що кий на кий вадить, а хліб на хліб — ні, що в роті й сало потане, а ковбасам лихо стане, що чим собака закусить, того покинути не мусить!

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ,

у якому по-дилетантському невміло розказано про те, як Хома відлучений, остерігаючись можливих захворювань і прагнучи омолодитись, віддає перевагу східній кухні перед яблунівською і п’є чай бакча-жень-шень, їсть водорості ламінарія японіка та сливи умебосі

Хома з Мартохою, про яких розповідається в цій книзі, хоч і не належали до мудреців Сходу, а, як відомо, були рядовими колгоспниками з «Барвінку», проте й вони добре знали, в чому криється людське щастя. Вони вважали, що для щастя треба жити довгим життям і ні до чого не втрачати цікавості, навіть тоді, коли ви думали попити й поїсти, а вас примусили танцювати. Крім того, не піклу­ватись про гроші, навіть коли у голові пусто, а грошей то й зовсім не густо. Крім того, слід уміти підсвідомо уникати нещасних випадків чи труднощів, які можуть призвести до передчасної смерті, навіть тоді, коли твою біду біда породила, а біди й чорт не візьме, коли отакі ваші вжитки — ні кожуха, ні свитки!.. Крім того, усвідом­лювати й не забувати, що лад має бути завжди не тільки в хаті, не тільки на землі й під землею, а й на небесах, хай там навіть спаруються двоє — одне дурне, а друге нерозумне...

Звичайно, крім цих мудрощів, Хома з Мартохою спові­дали й інші, які навіть на воловій шкурі не спишеш, наприклад: уже коли рвати, то рви не смикавши; далеко сховавши, ближче знайдеш; не треба все на ніжки ста­вити; не все те переймай, що на воді пливе; нічим нічого не одбудеш; одні очі плачуть і сміються. Та ще, повто­рюємо, багато-багато інших яблунівських філософських мудрощів, проте тут ми наголосити тільки на тих, що ріднять їх із мудрецями Сходу.

Прагнучи щастя, Хома з Мартохою, очевидно, були обізнані з макробіотикою, себто з технікою довгого життя, і, зневажаючи всякі фармацевтичні продукти й складні хірургічні операції, більше покладались на таке благо для свого тіла, якого можна досягнути піклуванням про здо­ров’я, гармонією між тілом, розумом і душею...

Після того як Хому відлучили від ударної праці на корівнику, Мартоха й каже своєму чоловікові:

— Авжеж, Хомо, щастя й здоров’я твоє в праці. Ото як не можна боронити козі лісу — най гложе, так най усі відають і видять, що ти й робота — близнята.

— Моя рука — в роботі владика, — згодився грибок маслючок, снідаючи локшиною, і хоч відлучений, та про корівник колгоспний думаючи. — Бо свій зароблений хліб кращий чужого книша.

— Але ж за тою роботою за здоров’я забуваєш, — дорікнула Мартоха, пораючись коло печі.

— Чим більше роблю — тим дужчий, а чим дужчий — тим більше роблю!

— Кажи, кажи! — буркнула Мартоха. — Та вже коли маєш від колгоспу отой примусовий місяць, то, може, подумав би про своє тіло, щоб у ньому дух високий не переводився.

— А може, й справді в оцей примусовий місяць добряче попіклуватись про своє здоров’я? Щоб потім із ще біль­шою силою взятись до вил-згрель? Авжеж, душа рветься до колгоспної худоби, душі моїй не можна без артільної скотиняки, але чом і душу не примусити, щоб не рвалась?

І хоч грибок маслючок був начебто здоровий, але ж завтра всякі хвороби могли напасти, їх просити не треба, самі наскочать. Хому аж тіпати починало, коли помір­кував, що в білому світі на нього чигає ревматизм, синусит, сифіліс, склероз, слонова хвороба, правець, тиф, трахома, флебіт, цинга, цистит, паранойя, шизофренія, екзема, епілепсія, рак...

— Лишенько, скільки хвороб — і всі мої! — жахався грибок маслючок.

І Хома заходився шануватись! Щоб не причепилась шизофренія, він споживав натуральний зелений чай і соєвий соус сьобан. А побоюючись екземи, він відразу старався пити того самого натурального зеленого чаю яко­мога менше. Остерігаючись ревматизму, він ще менше пив натурального зеленого чаю, споживаючи підсмажений рис, а також місо і сезамову олію. Щоб не пристали глисти, особливо круглі, грибок маслючок готував відвари з хризантеми, а також зажарку, беручи листя хризантем і борошно та смажачи їх на сезамовій олії.

А як грибок маслючок лікувався від запалення легень! Щоправда, запалення легень у нього ніколи не було, а була лиш Мартошина підозра на те, але ж чому не вдатись до профілактики? Зловив грибок маслючок у яблунівському ставку здоровенного дзеркального коропа, від­різав ножем голову, зібрав у кухоль холодну риб’ячу кров і, поки риб’яча кров не згорнулась, хутенько випив. Мар­тоха взяла макогона, потовкла того коропа в макітрі, величаючись при тому, мов куций бик у череді, потім потовченого коропа наклала на груди грибка маслючка, міряючи його температуру через кожних півгодини. І що? А те, що випита риб’яча кров і пластир із коропа дуже допомогли Хомі, він так і не захворів на запалення легень!

Остерігаючись грипу, грибок маслючок пив японський чай кахон, який, звичайно, купував у яблунівській лавці в продавця з діда-прадіда Петра Кандиби. А ще проти кашлю не цурався ренкону, себто лотосового чаю, який готував за таким рецептом: давив корінь сирого лотоса довжиною близько шести сантиметрів, до видушеного соку додавав трохи імбиру й трохи солі. Проти нежитю вживав чай хару.

Щоб очистити свою кров, побоюючись неврастенії й гонореї, ревматизму, нефриту й сифілісу та ще болів у шлунку, він смакував сью-бан, себто натуральний зелений чай із соєвим соусом. Ви чули про чай янь-янь? А Хома не тільки чув, а й пив. Ви чули про чай банча-жень-шень? Старший куди пошлють споживав саме банча-жень-шень як прекрасний тонізатор. Він, хитромудрий, брав нату­ральний зелений чай, смажив кілька хвилин, потім до­давав кілька шматочків кореня жень-шеню, досипав трохи імбиру, далі заварював. Заварюючи, ніколи не брав посуд із заліза чи з алюмінію, бо тоді б йому вдався не бан­ча-жень-шень, а казна-що, від якого могла напасти швид­ка настя.

Отак грибок маслючок піклувався про своє здоров’я, щоб міцніше стискувати вила-згрелі в руках, коли, на­решті, повернеться на колгоспну ферму. Отак Хома до­тримувався принципів макробіотичного дзену, себто мис­тецтва омолодження й довголіття, занехаявши споконвічні яблунівські безпринципні принципи. Які саме? Душа не Упир, того хоче, чого й мир; нема в світі, як той борщ: хоч поганий, та до біса; насипай, жінко, перцю, нехай нам хоч раз на віку гірко буде.

До Хоминого раціону увійшли водорості конбу, себто ламінарія японіка. Мартоха десь там діставала цю ламі­нарію японіку, нарізала шматочками, варила, солила, ви­парювала воду — яка прекрасна страва вдавалась! А то до ламінарії японіки додавала накришеної моркви, коріння лопухів і лотоса, зв’язувала все це докупи гарбузовим стеблом, варила, солила, додавала соєвого соусу. А то вже давала своєму чоловікові цю саму ламінарію японіку, смажену на соняшниковій олії. А то зв’язувала довгими смужками завтовшки з мізинець і смажила. А то варила юшку з ламінарії японіки. А то готувала голову сома в ламінарії японіці, додаючи трохи підливи Осави. Не бу­демо вже згадувати докладно про те, що меню грибка маслючка не обходилось без водоростей хідзікі, які готу­валися з лотосовим корінням на рослинній олії і подава­лися з сиром і смаженою соєю...

Ланка, полуднаючи в полі, розпитувала в Мартохи, як-то вона готує для свого Хоми відлученого всякі наїдки та напої, бо жінки завжди гомонять про такі речі. Інша, може б, і крилася зі своїми секретами, тільки чого було критись Мартосі, коли ділилась усім із усіма?

— Питаєте, жіночки, як я готую уме-сьо-бан? Та нічого тут такого нема, щоб ви не зуміли. Ото підсмажую на пательні чай трирічної витримки, себто чай, що руки до нього три роки не доходили. Добавляю води й тільки однесеньку сливу умебосі.

— Еге ж, одненьку сливу умебосі, — підтакувала ланка на буряках чи на кукурудзі.

— Заварюю в макітрі. До питва додаю трохи тра­диційного соусу сьойю, себто тамарі.

— Еге ж, традиційний соус сьойю, — запам’ятовувала ланка.

— Цей чай уме-сьо-бан дуже славно очищає кров мого Хоми Хомовича.

— А як ти, Мартохо, готуєш уме-сьо-кудзу?

— Беру одненьку сливу умебосі, столову ложку борошна з маранти, себто кудзу, три ложки соєвого соусу, беру імбир та воду, потім давлю умебосі у воді... Ото МІЙ Хома ніколи й не простуджується, що п’є уме-сьо-кудзу.

Допитливе яблунівське жіноцтво, до всього в світі Є йому діло, ото Мартоха мусила розказувати, як готує вустриці, видавлюючи з них усю рідину й солячи їх, вмочаючи в борошно, а потім збите куряче яйце з крих­тами хліба, як смажить вустриці у глибокій пательні з накривкою. Ще не встигли про вустриці до пуття розпи­тати, як уже цікавляться рапанами. А що рапани? Треба дістати молюска з мушлі й помити, порізати на дрібненькі шматочки й посмажити разом із морквою й цибулею. Потім усе це слід покласти назад у мушлю, налити туди підливи, що зветься бешамель, і пекти в духовці. І ще не встигла Мартоха розповісти про вустриці й рапани, як уже подавай своїм подругам із ланки секрети приго­тування оладок із креветок! Або: як смажити червону дораду і подавати її з тушкованим кресом чи з капустою? А оладки з кальмара? Як подавати сиру дораду, як дораду смажити, солити чи запікати? А що таке рагу з допади? Бульйон із доради? Суп із мідіями? Нітуке з кальмара?

— Скажи, Мартохо, а чому в твого Хоми такі чисті та білі зуби? — допитувались жінки.

— Бо як? Беру посолений і висушений баклажан, спа­люю, а з попелу маю зубну пасту.

— І не лисий Хома, чуб на голові густий, як у молодого...

— Помагає сезамова олія, — хвалилась Мартоха.

— І параліча в Хоми ще не було...

— Помагають кульбаба й чортополох! А ще помагає, жіночки, жменя насіння круглого гарбуза з острова Хоккайдо! Але, жіночки, ще й річ у гречці!

— У гречці завжди річ, ще й велика! — усміхались молодиці, наче їм служба — в дружбу, та дружба — ніколи в службу. — За життя взнаєш гречки з семи печей!

— Е-е, вам завжди одне на умі, — дорікнула без серця Мартоха. — Нехай Господь нас милує від пропащих панів, свинячих постолів і вербових дрів, тільки не від гречки.

Ні для кого не було секретом, що Хома Хомович При­щепа, з діда-прадіда гречкосій із гречкосіїв, кохається в гречці, але щоб так кохався! Можна сказати, що храм для гречки він спорудив прямісінько в своїй душі, щоб далеко не ходити. А спорудивши, не тільки не бив їй поклони, набиваючи гульомахи на лобі та мозолячи ко­ліна, а й наїдався гречкою від пуза. Й кашу гречану, й пампушки з гречаного борошна, й кашу-запіканку спо­живав. Скажете, ці страви їли і їдять чи не всі яблунівці, нема нічого дивного. А дивне в тому, що Мартоха для свого Хоми готувала й готує гречку не тільки по-яб­лунівському, а й по-японському. Скажімо, тільки він сма­кував гречаною кашею «морі», до якої Мартоха сікла ножем-сікачем цибулю-шалот, тушковану в одненькій ложці соняшникової олії, доливала три чашки води, дванадцять сантиметрів сухих конбу, себто довгих водоростей, що добуваються з океанської чи морської глибини тільки в двадцять метрів, а потім заварювала в окропі. Вийнявши конбу, добавляла чайну ложку солі й п’ять столових ложок соєвої підливки. Як тільки суміш закипала, знімала з вогню.

— А ще ж, подейкують, Хома їсть у тебе «анкаке»! — кинула ланка заздрісне слівце.

— «Анкаке» готувати просто! Підігрійте гречану кашу, що зветься «теучі», й давайте своїм чоловікам у чашках. А ще не забудьте на олії підсмажити цибулю, моркву й капусту, а потім гречаної підливи. До цього тіста долийте води й варіть, поки тісто стане консистентним...

— Яким-яким? – спитала котрась із молодиць, не втямивши.

— Ну, консистентним! — пояснила їй тямковитіша мо­лодиця.

— Ага, консистентним! — нарешті втямила нетямковита молодиця.

— А потім оцим варивом помийте гречану лапшу — ось вам і «анкаке»!

— Як просто! — дивувалась ланка.

— Ой жіночки, чим смачніше Хома їсть, тим ніжніший і солодший зі мною. Отож я й не шкодую для нього надавити соку адзуки, себто а дрібної червоної квасолі, чи сушених водоростей хідзікі. А що вже тоді казати про насіння з гарбуза «Хоккайдо»!

Котрась із жінок поцікавилась, а де ж то Мартоха дістає і насіння з гарбуза «Хоккайдо», і адзуку, і хідзікі, й лотос, і жень-шень. Ланка подивилась на недотепу так, наче та з неба звалилась і на буряках опинилась. Мовляв, чи ти не знаєш, як усе дістають? І Мартоха дістає так, як усі люди, а саме воно до рук не припливе, коли на печі лежати і в стелю плювати, тут не можна так робить, як чорт летить і ноги звісив!

— Еге ж, не можна так, — згодилась Мартоха. — Ото я й кажу Хомі: «Або ти, Хомо, їдь у ліс по жень-шень, а я зостанусь удома, або я буду вдома, а ти їдь у ліс по жень-шень!»

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ,

де щиро й правдиво розповідається про макробіотичний дзен, котрий омолодив довгожителя Гапличка й дідка Бенерю, а також розказано про зловживання лавочника Петра Кандиби, якого на путь правопорядку навернула колишня пройдисвітка й спекулянтка Одарка Дармограїха

Чутка про те, що в пору відлучення від колгоспної роботи грибок маслючок ударився в макробіотичний дзен, себто в мистецтво омолодження й довголіття, хутко по­ширилась по Яблунівці. Макробіотичний дзен!

Ну, раз грибок маслючок ударився в мистецтво омоло­дження й довголіття, то в нього знайшлись послідовники, що захотіли нагуляти молодості й здоров’я для роботи. А що Хома з Мартохою не ховалися зі своїм дзеном, як кіт із салом, то послідовники росли й росли, як гриби після дощу. Інший би, посіявши рожу, поставив би сто­рожу, тільки не Хома з Мартохою. Отож із Яблунівки макробіотичний дзен перекинувся на Чудви, Сухолужжя, Велике Вербче та інші села району й навіть області, знайшлись послідовники в самій Вінниці! Гаразд, дзен так дзен, мало які кампанії траплялись на нашому віку. Але ж як ти її переживеш чи пересидиш, коли тут почались усякі химерні непорозуміння...

Спочатку в лавці в яблунівського з діда-прадіда лавоч­ника Петра Кандиби можна було дістати все, що зама­неться. Скажімо, заманулось тобі веретенистих маленьких чорних водоростей хідзікі, замандюрилось пасти із япон­ської туберози конняку, приспічило умебосі, себто япон­ської сливи, яку засолюють і зберігають три роки, — приходь до Петра Кандиби, винесе з підсобки й не об­важить, хоч, здавалось, який лавочник не обважує. Ку­пують у чоловіка — й він такий щасливий, аж пика в нього стає солодким медом, що, дивись, мухи заїдять. Вам, довгожителю Гапличок, потрібен кунжутний сир гома тофу? Беріть кунжутний сир, ніде такого свіженького не знайдете, як у мене! А ви, дідуню Бенеря, хочете пола­сувати тофу, себто сиром із білих соєвих бобів? Беріть, Дідуню, наїдайтесь від пуза й походжайте поважно не тільки там, де маленькі вікна! А чого треба вам, колишня самогоннице Вівде Оберемок? Трохи кинпіри, себто суміші лопуха з морквою? Авжеж, можна й самій зготувати кинпіру, дурне діло не хитре, але беріть готовеньку, бо за роботою в ланці нема коли лопухів нарвати й моркви начистити, їжте кинпіру й величайтесь, як попадя на весіллі...

Та коли в яблунівському колгоспі «Барвінок» зчинився ажіотаж із отим макробіотичнин дзеном, в лавці стали відбуватись усякі дива. Які, наприклад? Скажімо, прихо­дить зоотехнік Невечеря і просить у лавочника Петра Кандиби чану, себто турецький горох. Мовляв, оцей ту­рецький горох із зародками й шкуркою підсмажуватиме в піску і їстиме по пригорщі в день...

Ще не встиг зоотехнік Невечеря вийти з лавки, як поріг переступив листоноша Федір Горбатюк, надимаючись на лиці так, наче колись був волом, а тепер хоче зда­ватись конем.

— Петре, всип турецького гороху трохи, — попросив і запишався, як попович у гостях.

— Велено турецький горох відпускати з навантаженням. Додається рубана петрушка, нітуке з моркви, коріння кульбаби в соєвій підливі, нітуке з креса, натуральний зелений чай банча.

— Схаменися, Петре! — вигукнув листоноша й заме­тушився по лавці, як отой заєць від радості, що Бог його надарив таким хвостом.

— Але ж я прийшов до тебе лікувати не курячу сліпоту! Нема в мене курячої сліпоти!

— Кажеш, нема в тебе курячої сліпоти? — прикро з-за прилавка питає Петро Кандиба, й очі в нього такі горді, наче в отієї панської свині, що об тин почухалась. — Нема, то буде, значить, бери, що дають!

І, либонь, листоноші Федору Горбатюку так припекло мати турецький горох, що взяв чоловік рубаної петрушки, нітуке з креса, коріння кульбаби в соєвій підливі та натуральний зелений чай банча, щоб лікуватись від ку­рячої сліпоти, хоч її ніколи не було ні в нього, ні в родичів, ні в сусідів!

З діда-прадіда лавочник Петро Кандиба, либонь, не був би лавочником із діда-прадіда, якби деякі товари відпускав не тільки з навантаженням, а й з-під прилавка. Якщо ти йому доводишся небожем чи небогою, то не пошкодує кілька банок джему з червоних бобів, так званого єну, чи кілька пучків дайко, себто довгого білого японського редису, чи кілька в’язанок морських крупних водоростей кобу і комбу, знайдених на глибоких місцях.

Зловживання ніколи до добра не доводить, а тут зло­вживання — ще й яке! Наче й продуктами став менджувати лавочник Петро Кандиба, а поміркуйте, що стоїть за тими продуктами? За ними стоять невилікувані боляч­ки, а ще ж молодість і довголіття яблунівців!

Гадаєте, не діяв макробіотичний дзен? Діяв, ще й як! Довгожитель Гапличок скинув із своїх плечей років із двадцять, ходив по селу півником, так і жди, що заку­курікає. Навіть на дівчат знову став задивлятись, як у молодості, і встрявав із парубками в ті сварки, в яких один одного не цілують, а малюють.

— Моя баба вмерла, — гомонів у чоловічому гурті коло буфету. — Либонь, пристану до жінки здорової, а до тещі багатої, хай би були мені послухачами, а я для них був би постукачем.

А дідок Бенеря? Либонь, цьому зарадили такі страви, як юшка з мідіями, бульйон із червоної доради, сирий тунець, з якого здерто шкіру, порізаний на дрібні шма­точки. І, либонь, в омолодженні діда Бенері неабияк прислужилась так звана сидяча хлорвінілова ванна, яку він майстерно готував сам для себе. Заварював дві-три пригорщі сухого листя білої японської редиски в чотирьох літрах води, додавав трохи солі. Тепленько накрившись рядном, дідок Бенеря сідав у ночви й подеколи доливав іще гарячий відвар туї. Прийнявши цю ванну, він випивав чашку чаю з соєвою підливою.

І хоч макробіотичний дзен стверджував, що хлорвінілова ванна — чудовий засіб проти всіх хвороб саме жіночих органів, дідка Бенерю це твердження макробіотичного дзену зупинити не могло, бо він усі його положення своїм міцним вузлуватим розумом освоював творчо. Й добився того, що так скинув із своїх плечей не менше двох десятків років.

— Кажуть, що жінка не черевик, із ноги не скинеш, — розмірковував омолоджений дідок Бенеря в чоловічому гурті коло буфету. — А я б так щодня тепер по такому черевику скидав!

— Вам, дідуню, може, краще вдома чорта тримать, а не жінку? — жартівливо допитувались. — Щоб вона вам удома не співала пісеньки: «Поки кисіль укипів — уже милий одубів!»

— Та я!.. Та в мене!.. Та зі мною!..

Бачте, як нахвалялись Гапличок і Бенеря, самотужки осягнувши мистецтво омолодження й довголіття!

Інші яблунівці теж гав не ловили, хоч, може, на перших порах і не вповні осягнули секрети макробіотичного дзену. Чому? А тому, що коли на їхній стіл потрапляли вермі­шель огура, коріння лотоса чи пиріжки з сезамом, то за давнім звичаєм їли ці екзоти так, як не того тіста книш, чи як галушки, які дзьобом сіли, чи оте що-небудь, аби вареники. Отож і не було ніякої користі ні від підливи бешамель, ні від осітасі, ні від кави з кульбаби...

Саме в ту пору пишним цвітом розцвів у благословенній Яблунівці хаос... Та й як було не розквітнути хаосу, коли якась тітка має з лавки ліонську підливу і яннох, себто каву Осави, може омолодитись і скинути з плечей років десять-п’ятнадцять, а її сусідка через дорогу як носила на плечах свій вік, так і носить, бо не годна в лавочника Петра Кандиби дістати ні ліонської підливи, ні каву Оса­ви, ні кокко, ні чай міу, ні банча-жень-шень. Поглянеш на якого механізатора чи шофера — не тільки сам чоловік омолодився, походжає лебедем, а й жінку свою омолодив, і та походжає лебідкою, а й своїх молоденьких діток омолодив, хоч, звичайно, дітворі те омолодження зовсім не потрібне!.. А на деяких яблунівських бабів подивилися б ви (звісно, на тих бабів, у яких якщо не син при ділі, то зять, якщо не дочка, то невістка)! Ще вчора була отією бабою, якою двір наживається і зживається, яка сиділа на печі й не кукала, яка всіх жаліла, а її ніхто не жалів, зате сьогодні... Зате сьогодні вона вже спростувала оту споконвічну яблунівську мудрість — і стала таки дівкою. Та ще такою дівкою, що якби її дід на торг возив, то ту бабу кожен би купив, що якби дід їй говорив о хлібі, то вона б йому тільки о фіалках!

А кашу заварила колишня спекулянтка й пройдисвітка Одарка Дармограїха, навернена грибком маслючком до сум­лінної колгоспної праці. Коли вона зайшла в лавку по­гожого літнього дня, то очі в Петра Кандиби стали такі, наче в їхніх зіницях міль молю гризе, а молі чорт не бере. Задумавши й собі омолодитись, попросила молодиця гречки й пшона, помідорів і картоплі, квасолі й щавлю, буряків і грибів, часнику й чечевиці, редьки й цибулі та іншого надібку, без якого яблунівці тепер не омолоджу­ються. Лавочник із лиця став такий, наче йому краще б відьму зобачити, а не Одарку Дармограїху.

— Може, тобі ще й реп’яхів дати? — поспитав крізь зуби їдко.

— І реп’яхів, і гарбузів, і капусти...

— І молоденьких пагонів бамбука? — поспитав, наче глека розбив пополам.

— І пагонів бамбука, й сельдерею, й зеленого горошку, й спаржі...

— Оливок зелених і чорних, куропаток, яєчок із за­родками, анчоусів, лангуст, форелі, жабок? — допитувався з таким притиском, наче ось-ось на кутні засміється.

— І жабок, Петре, аякже, бо коли омолоджуватись, то омолоджуватись, бо коли дбати про довголіття, то дбати. Все візьму, навіть напій із білого полину!

— Навіть такі спеції, як василіон і кервель? — Петро Кандиба кидав слова, наче маслаки для скаженого пса. — І морську нерафіновану сіль?

— Еге ж! Бо коли всі скидають літа, то чом би й мені якийсь десяток-другий не скинути, чом би знову в мо­лодість не повернутись!

— Не дам! Так що пора тобі гладити дорогу з лавки, — сказав Петро Кандиба голосом людини, що вчора пере­пила, а сьогодні ще ніяк не похмелиться.

— Але ж іншим відпускаєш...

— Тобі не дам, щоб знову не схибнулася з правильної дороги й не вдарилась у спекуляцію та шахрайство. Бо, чує моя душа, не доведе до добра оте добро, яке ти хочеш узяти в лавці. Та й де стільки грошей набрала, щоб закупити чи не всі макробіотичні харчі? Видать, зосталися запаси від колишніх нетрудових доходів?

Одарка Дармограїха доказувала, що, звичайно, могла б нарвати реп’яхів по бур’янах і гарбузів і капусти дістати для макробіотичного дзену, але ж роботи стільки, що вгору ніколи глянути. От якби вона ледарювала, як пер­ше, то в лавку не навідалася б, усі ці макробіотичні харчі мала б якщо не зі свого саду чи городу, то з чужих пройдисвітських рук.

— Остання в попа жінка, та й то неправда, — стояв на своєму лавочник Петро Кандиба, сердячись на покупця так, як сердилась на попа три роки ота проскурниця, а піп і не знав.

То до чого додумалась Одарка Дармограїха? Надумала скаржитись голові колгоспу Диму. І ще не встигла по­скаржитись, як отой вредний лавочник Петро Кандиба, що намислив собі потішитися з бідної колишньої спеку­лянтки й пройдисвітки, а тепер свідомої трудівниці, вирішив замаслити Одарку Дармограїху. Він їй посеред ночі на автомобілі «Запорожець» повнісінький багажник чого тільки не припер — тільки з риби були там вустриці, спрути, вугрі, судаки, мерлани, форель, щука, тунець, дорада, камбала, соми, лангусти, креветки, омари, осе­ледці, сардини, анчоуси... Бери, Одарко Дармограїхо, їж, омолоджуйся, дбай про довголіття, як інші яблунівці дба­ють, тільки не ходи зі своїми заявами до голови колгоспу Дима.

Од гніву обличчя в Одарки Дармограїхи стало червоне, Мов круглий місяць над сільським обрієм.

— Щоб тебе живцем земля пожерла! Та тобі забожить­ся, як-собаці муху з’їсти! — полетіли їй із рота прокльо­ни. — Та чи Хома Хомович для того навертав мене на путь істини, путь правди й добра, щоб ти мене знову збивав на криву стежку? Та лучче мені ходити мара марою, нечупарою, ніж я руку простягну до твоїх ха­барів!

— Дурна клятьба господаря шука, — буркнув роздоса­дуваний лавочник Петро Кандиба. — Та ні один чесний чоловік не відмовився б від оцих макробіотичних харчів, бо розумний.

То до чого іще додумалась молодиця? Сіла за кермо «Запорожця», завезла оту рибу до яблунівського ставу й випустила у воду. От саме з тих пір, коли хочете знати, й розбагатів колгосп «Барвінок» на вугрів, судаків, спрутів, щук і сомів, бо стало водитись тієї риби в Яблунівці тьма-тьмуща, вистачало не тільки для своїх споживачів. Та це вже випереджаємо події...

Не збивши з путі праведного колишню спекулянтку і пройдисвітку, лавочник Петро Кандиба змушений був по­каятись і сам із кривої стежки вернутись на путь істини й правопорядку. Відтепер уже він цурався всяких родин­них стосунків чи блату, відтепер відпускав макробіотичні продукти в порядку живої черги. Так що навіть Одарка Дармограїха навезла собі стільки макробіотичних продуктів, скільки хотіла, навіть запас, який біди не чинить, зібрала в коморі й на горищі, в погребі й погрібнику, в хліві і в курнику.

Тепер уже ніщо не перешкоджало Яблунівці всерйоз і надовго зайнятись мистецтвом омолодження й довголіття, і вже ніхто не прагнув того довголіття на дурницю.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ,

у якому правління колгоспу «Барвінок» знову одержує лист від золотоокого академіка Йони Ісайовича Корогли, котрий намагається вивести на чисту воду Хому з його макробіотичним дзеном, а також мовлено про зустріч грибка маслючка з головою колгоспу

Видать, отой клятий золотоокий Йона Ісайович Корогли не був би сам собою, якби забув про грибка маслючка з Яблунівки. Грибка маслючка, який зажив слави народного голкотерапевта, а тепер, ударившись у макробіотичний дзен, своїм прикладом заразив усю Яблунівку, що захо­пилась мистецтвом омолодження й довголіття. Еге ж, яки­мось чином стало відомо в’їдливому й заздрісному світилу науки, що діється в колгоспі «Барвінок».

І знову — лист на ім’я правління! А в листі — про східну медицину, а також про так звану двополюсність у природі: день — ніч, чоловік — жінка, війна — мир. А також про інь-янь. Про лікування харчами, повітрям, думкою. Авжеж, не треба здирати шкіру з рослин. Авжеж, треба їсти тільки ті харчі, які не тікають від вас, — рослини, водорості, молюски. Авжеж, можна вилікуватись від будь-якої хвороби, не виходячи за поріг свого будинку. А який закон всесвіту? Те, що має лицьову сторону, має й зворотну. Те, що має початок, має й кінець. Нема нічого однакового у всесвіті. Чим більша лицьова сторона, тим більша й зворотна. Всі протилежності взаємодопов­нюються. Інь і янь — дві руки Безмежжя, Абсолютної Самосутності, Бога або Нескінченної Пустки.

Звертаючись до правління колгоспу «Барвінок», ака­демік Йона Ісайович Корогли писав про те, що Хома невірний і лукавий стихійно, підсвідомо сповідає східну філософію та вульгарно схиляється перед східною меди­циною. Якщо він виходить із так званих дванадцяти теорем загального принципу, в основі якого лежить інь і янь, то, безперечно, Хома — це янь, а Мартоха — це інь. Себто Хома з Мартохою є двома полюсами безмежної Пустки в благословенній Яблунівці. Відтак Хома з Мар­тохою, будучи янь та інь, творяться на подільському чорноземному ґрунті нескінченно, постійно й вічно самі з нескінченно чистого вільного простору, якого в Яблунівці не позичати й не купувати. Звичайно, Мартоха, як інь, відцентрова, а Хома, як янь, доцентровий, відтак інь творить тінь та холод, а янь творить вагу, тепло, світло. Дивися, інь Мартошине витісняє янь Хомине, а то вже янь Хомине витісняє інь Мартошине, бо, коли виходити з дванадцяти теорем загального принципу, неодмінно хтось когось спершу витісняє і вдень, і вночі, а потім уже витісняє когось хтось. Крім того, всі речі і явища скла­даються з інь і янь у різних співвідношеннях, так що, дивися, у сварці то Мартоха бере гору, а Хома піддається, а то вже Хома піддається, а Мартоха бере гору.

Крім того, все таке непостійне, що речі і явища постійно міняють інь та янь, із яких складаються, отож і виходить У Хоми та Мартохи: «Де ти був?» — «Через річку переходив». — «А чому ж ти сухий?» — «Бо немає чого їсти». Крім того, немає нічого такого, що було б повністю інь або повністю янь, все дуже відносне, отож і виходить, що Мартоха схожа на Хому так, як свиня на великий піст, макогін — на ночви, колесо — на оцет, цуценя — на пиріг, хвіст — на панахиду, олія — на дзвіницю. Крім того, нема нічого нейтрального, завжди інь або янь у надлишку багатому, як ото колись у Мартохи був багатий халат — сімдесят сім лат, можна було ще латать, та ніде було голкою хватать. Крім того, привабливість чи сила тяжіння між Хомою та Мартохою пропорційна відміні в них інь і янь, отож як Мартоха молодиця, то цілують хлопці в лиця, а як стане стара баба, то не поцілують, хоч би й рада, а Хома вміє діяти, діяти, іде в поле сіяти, бере Мартоху волочить, та не нам його учить. Крім того, інь витісняє інь, янь витісняє янь, відштовхування чи тяжіння двох об’єктів інь чи двох янь перебуває в обер­нено пропорційній залежності від різниці в них сил інь чи янь, отож у Мартохи з Хомою й виходить подеколи, що свій на свого, щоб чужий духу боявся, а то вже в них і Хома, як ведмідь, реве, і Мартоха, як корова, реве, а хто кого дере — і сам чорт не розбере! Крім того, інь народжує янь, янь народжує інь у надзвичайній мірі, отож або Мартоха впіймає Бога за бороду, або Хома опариться, як муха в окропі, а тільки так не буває, щоб Мартоха не впіймала й Хома не опарився. Й, незважаючи на всі вищеперелічені пункти, усе-таки янь у центрі, а інь на периферії!..

Ох і смакував академік Йона Ісайович Корогли цю останню з дванадцяти теорем! Змішуючи праведне з гріш­ним, себто свій академічний стиль із стилем яблунівського народного голкотерапевта, він усмак потішався, що янь Хоми завжди бере гору над інь Мартохи. Мовляв, грибок маслючок упав у своє янь, як у тісто, що він із свого янь не зробить ковальський пшик, що йому янь не тільки по бороді тече, а й у рот попадає... Авжеж, коли ти справедливо відлучений від ударної праці на корівнику, то можеш удатись і до сумнівної філософії, тим більше до такої, яка утверджує твоє, Хоми відлученого, янь над Мартошиним інь!

У своєму листі до правління колгоспу «Барвінок» золотоокий академік Йона Ісайович Карогли висловлював здивування, що, справедливо відлучивши старшого куди пошлють від роботи, громадськість водночас не тільки не подбала про його дозвілля, а й про філософські захоп­лення, відтак появився на яблунівській арені макробіотич­ний дзен! Йона Ісайович застерігав від шкідливих наслідків, до яких може призвести начебто таке невинне мистецтво, як мистецтво омолодження й довголіття, коли розглядати його в народногосподарському аспекті. В якому саме? А в тому, що в яблунівців може підупасти гастрономічний патріотизм, вони, захоплюючись усякими там чапаті, дан-го, гобо, гомоку, курі, тофу, дзосі та іншими стравами, забуватимуть про споконвічні яблунівські, це може при­звести до різкого падіння врожаю жита і пшениці, буряків кормових і цукрових, вишень і смородини, квасцю і кропу...

Голова колгоспу Михайло Григорович Дим, одержавши нового листа-скаргу, впав у тяжку задуму. Аж до столиці дійшло, пишуть, а на листи трудящих годиться реагувати. Може, Хомі вже так поможе, як умерлому кадило, але!..

Грибок, якого покликав черговий виконавець, зайшов до кабінету голови колгоспу, як ота людина, що держить голову в холоді, а ноги в теплі — буде жити вік на землі.

— Ой Хомо Хомовичу, — тяжко зітхнув голова колгоспу, й те зітхання прозвучало повзком, де низько, тишком, де слизько. — Якби так малось, як не мається, то що б то було! Почитай ось листа...

Грибок маслючок читав листа від академіка Корогли, й лице його дедалі більше ставало таке, наче чоловік побачив яму й намірився відступити назад, щоб гаразд її перескочити.

— Бачиш, Хомо, в нього злості повні кості. Й чорти ж тебе мордували, коли заходився доказувати, що ти муд­ріший за всіх академіків! Ми з тобою, Хомо, ворохобились і воловодились так і сяк, а виходить усе наперекосяк, не дорікнеш, що дивились крізь пальці на твої витребеньки. Навіть вдались до найсуворішої міри покарання — від­лучили від роботи на певний термін. А ти — у філософію вдарився! Ну, хоч би філософствував мовчки, а то й людей за собою потягнув, хоч, може, їм той макро­біотичний дзен і не потрібен, коли поміркувати... Та оце така думка в голові моїй крутиться.

А грибок маслючок, звісно, вже прочитав тую думку в голові у голови Михайла Григоровича Дима, й лице його так скривилось, що й чорт так скривитись не придумає.

— Невже й зовсім замислили вивести з колгоспу? Й таке загальне рішення прийняти?

— Ну, правління ще такого загального рішення не прийняло, — знову зітхнув Дим, немов шкодуючи за тим, що звідки прийшло, туди й пішло. — А тільки таке за­гальне рішення можна підготувати!

— Але, Михайле Григоровичу, якась доля й вашої вини є в тому, що я впав у філософствування, як в’юн у болото. Бо якби не відлучали від роботи, хіба я мав би час, щоб мізки сушити?

— Ні вини, ні відповідальності я, як керівник, із себе не знімаю!

— Прошу вас, Михайле Григоровичу, не приймати за­гального рішення про моє вигнання з колгоспу. Бо руки до роботи на фермі аж сверблять!.. Ну, пофілософствували трохи з Мартохою, з ким не буває. Та вже ж омолодилися з жінкою!

— Омолодились! — не без заздрості сказав голова кол­госпу. — Ну, гаразд... Тільки дивись, щоб академік Ко­рогли більше не писав до колгоспу...

— На те Йона Ісайович і мудрагель, щоб писати кляузи, — буркнув грибок маслючок, топчучись у порозі кабінету. — Гаразд, омолодились — і годі, щоб до дитячого розуму не докотитись, обіцяю вам, Михайле Григоровичу, забути, якщо вдасться, і закон всесвіту, і дванадцять теорем загального принципу. Воно, звичайно, живому чо­ловікові все потреба, але негоже розхитувати човна, щоб не вивернутись...

— Гарний гусак пером, а наш Хома умом! — похвалив голова колгоспу. — Бачили, як теперь славно живемо? Й балет на корівнику, й звіринець у ланці на буряках, і шефи-академіки!..

— Та вже ліпше амурський тигр із звірниця, ніж шеф-академік Йона Ісайович! — вигукнув Хома відлуче­ний, беручись за клямку дверей, щоб іти.

— Еге ж, тямиш ти, як їдять, та тобі не дають, — тиснув йому руку на прощання Михайло Григорович.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТИЙ,

де не без жалощів мовлено про замріяного Хому

«Он як буває! — скрушно міркував грибок маслючок після чергових відвідин кабінету голови колгоспу. — Я граду-тучі увійшов, а злих рук Йони Ісайовича Корогли не увійшов. Такому ворогу все оддай, а сам зостанься — аби далі від лиха, такого ворога хлібом та сіллю годилося б покарати, але ж, бачу, Йона Ісайович такий ворог, що ти його напій і нагодуй, а він ворогом таки буде. І баран буцне, як зачепиш, а тим паче — академік! Сидить у Києві, а в Яблунівці бачить, либонь, із тих мудрагелів, що, буває, має чим думати, та немає об чім, або і є об чім, та немає чим! Горе ж мені, відлученому від ударної роботи! Здається, й омолодився по-людськи, й віку собі доточив після отого макробіотичного дзену, а куди моя молодість теперішня судна й кому вік мій судний, коли на корівник нема доступу? Горе мені, народному умільцю з Яблунівки, але й голову колгоспу можна зрозуміти, має реагувати й вживати заходів, раз пише писака, що не розбере собака, має виховувати й перевиховувати, а як це тяжко йому, сердечному, ох тяжко! Либонь, жартувати з ним негоже, бо що, коли справді з колгоспу наженуть? Інші колгоспники як колгоспники, тільки я — мов гор­батий коло стіни, і сміх, і гріх!»

Від остраху, що можуть нагнати з колгоспу, стихійний макробіотик Хома почувався так, наче за шкуру снігом сипнуло й волос шапку підсував. Омолоджений і забез­печений довголіттям, був не радий ні омолодженню, ні довголіттю. Вештався без діла по хаті й по обійстю, наче шукав добра, а біда сама прийшла, наче й не кликав біди до себе, а вона сама знайшла.

«А може, помріяти?!» — раптом осяяла грибка маслюч­ка щаслива думка. Хома відлучений улігся за хатою в затишку груші. Лежить горизнак, пташки щебечуть, ло­пухи пахнуть, небо вгорі синіє волошково, а грибок мас­лючок наказує собі мріяти...

Може, помріяти, щоб ота он ворона, яка замолоду попід небом не літала, та й полетіла туди під старість?.. От якби наших білих яблунівських курочок та підгодовувати червоним перцем день у день, то вони б поставали рожевими й не було б таких рожевих курочок ні в Сухолужжі, ні в Чудвах, ні у Великому Вербчому...

Ось такі мрії снувались у голові грибка маслючка, але з тими мріями почувався Хома — як із-за вугла мішком прибитий: бо зумисне гнав од себе найсокровенніші мрії. А які? Та мріяв про колгоспний корівник і вила-згрелі!

Грибок маслючок відати не відав, що так трудно в білому світі мріяти. Адже який той білий світ широкий для мрій, еге ж, як ота свита, що на Савку шита, а вони водно — на корівник.

Де скоком, де боком, де рачки побігли в Хоми відлу­ченого сльози з очей від великої розпуки, хоч і намагався чоловік узяти себе в руки. Сльози хоч рідкі — та їдкі, й сільський стихійний макробіотик киснув, як кваша. Хтось інший, може, не журився б і не ходив, як тума, бо якого дідька журитись, бо все те перетовчеться та перемелеться, тільки не Хома відлучений, котрий почу­вався так, наче журба та горе його з ніг звалили, а біда землею привалила.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ,

у якому розказано не тільки про те, як Мартоха масажувала Хому, а й про те, як грибок маслючок удався до лікувального сорокаденного голодування, й благословенна Яблунівка за його прикладом також голодувала, очищалась від шлаків, харчувалась повітрям, здоровшала й дужчала

«Гаразд, — міркувалось Хомі під грушею, — раз академік Йона Ісайович Корогли наврипився на мою душу, раз голова колгоспу Дим дме в одну дудку з академіком, то пора мені піддати анафемі й східну філософію, й макробіотичний дзен. Віднині я не тільки не споживатиму макробіотичних харчів, а й взагалі нічогісінько не їстиму. А дзусь тобі, Хомо, холодцю їсти, навіть хріння в руки не братиму, навіть не кластиму до рота й того, що кіт наплаче».

Так собі намислив Хома відлучений, якого досі ніхто за їжу не лаяв, а за роботу й поготів у вічі ніколи не плювали.

— Хомонько, це ти чи не ти? — скрикнула Мартоха за обідом, бачачи, що Хома за стіл не сідає й до страви не береться. — Чи ти согрішив, що навіть крихти хліба собі не вкришив?

— Вгамуйся, Мартохо, я чмеля не вхопив, так що не треба тобі надвоє ворожити: або вмру, або буду живий, — заспокоював грибок маслючок свою рідну жінку. — Перше ми як діяли? Перше ми їли, щоб жити, й жили, щоб їсти. Навіть отой макробіотичний дзен був нам потрібен, щоб не зійшли наші літа зі світа. А тепер, Мартохо, я голодуватиму, то, дивись, і не захворію на жодну з тих хвороб, яких у мене нема. При макробіотичному дзені я харчувався, а тепер не харчуватимуся зовсім і результат матиму якщо не той самий, то ліпший. Гарантія від усіх болячок! Ніяких витрат на ліки й операції, ніяких ін’єкцій, ніяких ескулапів! Омолоджуся ще більше, і мій природний магнетизм буде завжди в нормі.

Мартоха дивилась на свого Хому, як на великомуче­ника. Звісно, якби не відлучали від роботи, грибок мас­лючок не подався б ні у великомученики, ні в макробіотики, зоставався б собі й далі невірним і лукавим, але ж!..

Значить, перестав грибок маслючок їсти, тільки ходить і дивиться. В коморі дивиться на сало й ковбаси, в саду — на яблука й груші, в хаті — на хліб і молоко. Й води вип’є, щоб тільки закропитись. І — дихав! Побачили б ви, як Хома дихав! Дихав так, наче перед смертю боявся не надихатись, але не через рот, а через ніс — от у чому заковика. Спочатку хитрий грибок маслючок напов­нював повітрям нижню частину своїх легень, далі середню частину, потім уже самісінький верх. Затримував повітря у легенях, наче отой дурний, що допався до мила, а потім видихав, наче нечистого духа виганяв. А ще ж не тільки при голодуванні Хома не їв, не тільки славно дихав, а й...

А й вдався до масажу, до якого раніше не вдавався! І якби уранці чи вдень, а то взяв собі за моду посеред ночі. Лежить у ліжку, в чому його мати спородила, й вовтузиться на простирадлі так, наче його нечиста сила мордує. Руки й ноги, живіт і крижі розтирає собі сам, аж крекчучи від вдоволення й приказуючи: «Лиха твар усе переможе!.. І пес за моїми болячками не витиме!.. Чумак чумака таранею допіка, а сам у нього з воза потягує чабака!..» А вже масажувати спину й шию кличе грибок маслючок свою рідну жінку Мартоху. Ну, раз таке діло, то Мартоха хіба відмовлятиметься? Тре йому спину ще й приказує:

— Муку сію, крупу товчу, люблю Хому, аж муркочу!

— Бо не гоже, що гоже, а те гоже, що миле? — аж млів у ліжку грибок маслючок під вправними руками жінки.

Та як не міг Хома сховатись від Яблунівки зі своєю східною філософією та макробіотичним дзеном, так, звісно, не сховався і з голодуванням, бо Яблуніка — це ук­раїнське село, а не було й немає такого українського села, яке б спало й нічого не бачило, не чуло, не відало.

Довідавшись, що грибок маслючок голодує і лікується, село дружно заходилось міркувати над тим, від якої хво­роби не допоміг йому макробіотичний дзен, що чоловік одразу ж ударився в мистецтво голодування. Може, хоче порятуватись від базедової хвороби? Але базедової хвороби немає ні в Хоми, ні в Мартохи, то чого б йому, скажіть, лікуватись від неї? А коли не від базедової, то, може, від слонячої, га? Хоч, здається, й про слонячу не чували не тільки в Яблунівці, а й у самому Великому Вербчому... Може, від грижі? Й на старшого куди пошлють у відставці позирали так, наче він досі таїв свою грижу від громад­ськості.

А раз лікується, то чи не заразна в нього хвороба, чи не треба остерігатись, щоб потім самому не довелось лікуватись голодуванням, не припусти Господи? І почали грибка маслючка обходити, наче остерігались підлесливого потайного собаки, який вкусить і зуби похова.

Але неспроста Хома голодує, міркувала Яблунівка, не­спроста лікується так хитро, що під золою і жару не знати. І Яблунівка, в якої ніколи не були слова маснії, а пироги піснії, заходилась і собі голодувати. Звісно, за­ходилась голодувати не тому, що кожному свого харчу стало жалько, чи завелось у них таке м’ясо, що тільки псам його їсти, чи жінки стали так варити, що їхні страви тільки надвір викидати. Зовсім ні, бо село й досі любило всякий борщ, аби з м’ясом, а жінки варили все, що в горщик улазило, і всякого добра вистачало, що його б і свині не захотіли. А тому замислила поголодувати Яб­лунівка, що в її велику колективну голову закралась велика колективна думка: «Треба про всяк випадок по­голодувати й полікуватись, та й профілактика — велике діло! »

Яблунівці по-всякому випадало на довгому віку — й надголодь за кріпаччини жити, й очкура затягувати тугіше перед революцією, й останнім куснем хліба ділитись в окупацію. Але щоб на старшого куди пошлють у відставці дивлячись, голодувати й пропадати так, як ото через одну паршиву вівцю вся отара пропадає?!

Голодуючи, кожен лікувався від якоїсь хгороби, але якби в яблунівця чи в яблунівки запитали, від якої саме хвороби вони лікуються, то ніхто не відповів би з пев­ністю. Бо й не відали до пуття, від хвороби справжньої чи тільки передбачуваної, уявної. Зате в цей час пішло селом багато всяких чуток. Начебто отой-о, голодуючи, лікується від хвороби Кофуса, себто від пізньої амавротичної ідіотії, що виявилась у людини в тому віці, як і слід, а саме — в зрілому, й начебто прикмети виказують амавротичну ідіотію, бо помічено пігментний ретиніт з атрофією зорових нервів, органічний психосиндром, про­гресуючу деменцію. А начебто отой-о, голодуючи, хоче полікуватись від синдрому де Ланге, себто від розумової недорозвинутості, бачте, він і народився передчасно, й худенький, і куценький, і на бридкому лиці брови по-зростались густо, й вуха глибоко позападали, наче оті зайчики, що повтікали і лапки склали...

Підозрюючи одне одного в усяких смертних хворобах, звичайно, називали й імена, щоправда — не в очі, а позаочі. До слова, за довгожителем Гапличком підозрю­вали синдром Марчіафава — Біньямі, причому підозрював не хтось, а дід Бенеря, і його підозри виливались при­близно отаким внутрішнім монологом. Еге ж, міркував дід Бенеря, нехай довгожитель Гапличок прикидається, що він не мимутя, що він буває і вдома, і тута, а насправді він таки бемул, а якби не бемул, то не приховував би своєї алкогольної енцефалопатії! Енцефалопатія в нього не мала, а велика, тільки, може, змалилась. А від яб­лунівських сорок доводилось чувати, що в довгожителя Гапличка розвивається деменція, хай би Господь кинув оту деменцію, де її не треба... Ще мені снилось, що в нашого довгожителя відбувається зміна особистості, його переслідують апатія і депресія, так що він подеколи зі своєю паршивою головою та в тин прямісінько лізе, ди­вись, ще унадиться в тин, як свиня в моркву, та й стане тим, що моркву риє. А хіба нема в нього слухових та зорових галюцинацій? Інколи йому бачаться по Яблунівці ангельські волоса на чортових головах, або ж салом зма­щені, або ж коти, що граються з мишами, або ті, що без мила в душу лізуть. Та інколи йому чуються голоси, мов сурмоньки, та не чуються чортові думоньки. А ще, либонь, у довгожителя Гапличка негаразди з неврологією: тремор рук такий, що з тим тремором він таки старший, а не менший, дизартрія така, що про ту дизартрію в добрий час сказать, а в лихий помовчать; порушення ходи таке, що не відає чоловік, радіти йому чи смутитись; гіперрефлексія така, що більшому більше й не треба; зіничні реакції так послабшали, що хоч стрижи їх — не оббирай чи хоч оббирай їх — не стрижи. Зрештою, чекає на довгожителя Гапличка таке затуманення свідомості, що він і не відатиме: спершу треба розсудити, а вже потім робити чи спочатку пошукати, де глибше, а вже потім, де лучче. А ще чекає на славного односельця псевдопараліч, так що він не зможе й на чотирьох спіт­кнутись, навіть якби став конем...

Так або приблизно так ставив дід Бенеря діагноз дов­гожителю Гапличку, а що при цьому змішував стилі (себто до високого яблунівського стилю безбожно додавав грубу й низьку медичну термінологію), так даруйте йому, неосвіченому: може, здалось, що термінологія з маком — ось і захотів пожувати!

Отож, лікувались у селі голодуванням від усяких бо­лячок, які в собі мали чи й не мали, на які сподівались чи й не сподівались, і це лікування було поставлено так здорово, що поступово зникали в яблунівців не тільки ті болячки, які вони мали, а й ті, яких не було і яких вони тільки остерігались. А тому тільки йолоп не зрозумів би отакої розмови двох сільських молодичок, що здибались коло криниці та й гомонять собі.

— Як ти славно схудла, Галю, ну мара марою, якби трапилась мені вночі — і в очах потемніло б із переляку! Ну така, наче коване порося, ну така дріпа, мов червива ріпа!

— А ти, Оксано, схудла ще більше, ніж я. Десь на­бралось ряботиння на лице, стало немов сороче яйце. Така ти ладна, що послухай лишень, як пси на тебе гавкають. Ну така гарна, як свиня в дощ, ну й потвора, що побий тебе сила Божа. Не поможе ні мило, ні вода, коли така врода.

— Ти вже, Галю, так виголодалась, аж зуби поприїдала!

— А ти, Оксано, виголодалась так, що дивлюсь на тебе та й думаю: «Одна мати тебе народила, одну й смерть дала».

— А на які хвороби, Галю, голодуючи, ти не захворіла? Признайся, як на духу.

— Чом не признатись, Оксано? Не захворіла на синдром Піка, ось!

— Значить, не бачила крізь стіни й не бачиш?

— Еге ж, як не бачила крізь стіни, то й не бачу, видать, голодування помогло. А ти на яку болячку не захворіла, коли не секрет?

— А в мене як не було галюциноїдів Попова, так і нема!

— А ти часом не з тих, що як не брехнуть, то й не дихнуть?

— Оксано, собака б тебе слухав, коли не віриш. А я правду кажу, що не було й нема іилюциноїдів Попова! Як не чула своїх думок, щоб у голові звучали, так і не чую. Й чужих не чую — значить, добряче допомогло голодування.

— А я, Галю, й далі голодуватиму, щоб, сохрани Гос­подь, милував мене симптом Раншбурга!

— А я, Оксано, голодуватиму, щоб милували мене стереогностичні галюцинації Равкіна!

Розійдуться жіночки з відрами від криниці, а хитра Галя думатиме: «Еге, так я тобі всю правду й скажу. Дзуськи признаюсь, що я голодую й від інших болячок, яких не було і яких мати не хочу, а саме: боюся хворою лежати і без пам’яті хліб їсти, боюся в Петрівку на льоду розчахнутись, боюся бути такою щедрою, щоб аж за копійкою труситись, а ще боюсь розстаратись на синдром Жіль де ла Туретта, себто не хочу, щоб у мене сіпались лице й тулуб, вертілись очі, морщився ніс, крутилась голова, смикались плечі!» А не менш хитра Оксана, йдучи з відром од криниці, теж голубитиме лукаві думки в голові: «Я — не ота Одарка, що ні Богу свічка, ні чортові угарка, я не дурна признаватись, що, може, не хочу бути отією нечупарою, що поки прибереться, то бояри й мед поп’ють, що не хочу бути лежачим каменем, який мохом обростає, не хочу бути отією роззявлякою, що на базар ходила та зівак ловила, а з базару прийшла, то аж двох принесла, а ще не хочу нав’язливих ламентацій, себто симптому Турсо, коли раптом потраплю в лікарню й буду сто разів на день тими самими словами розказувати лікареві, що в мене не болить те, що ніколи й не боліло!..»

Коли Яблунівка голодувала, у неї пропав голос. От іще недавно співала й бесідувала, виступала з трибуни й шептала в саду, сміялась і журилась, бо до всяких на­строїв надавався її голос, чистий і мелодійний, а тут упав той голос, мов лихо. Які оказії траплялись, як то мо­виться, двісті — та не в однім місті! Скажімо, голова колгоспу Дим ранесенько в конторі занаряджує своїх бри­гадирів, а голосу в чоловіка нема — геть сів. Але бри­гадири такі бестії, що розуміють своє начальство без голосу — тільки з міміки обличчя. А коли бригадири самі вже заняряджують своїх підлеглих, то і їхніх голосів не чути, проте рядові колгоспники розуміють їхні накази і вмить кидаються виконувати. Диво, та й годі. Бо вчителі в школі ведуть уроки без голосів, а діти однаково засво­юють нові уроки, та так славно, що, відповідаючи ос­воєний матеріал без слів, одержують тільки відмінні оцінки за високі знання. Буфетниця Настя в яблунівській чайній тямковито обслуговує свою постійну клієнтуру, в якої сів голос, бо розуміє клієнтуру без звуку, лише по скупува­тому красномовному жесту. Самогонниця Вївдя Оберемок півдня сварилася зі своєю сусідкою через курей, що грабаються на грядках, в обох молодиць посідали голоси, проте, либонь, ще ніколи вони так не ображали й не розуміли одна одну, як тепер, без голосів! А як Мартоха, пораючись на городі, виспівувала без голосу — ну ж бо так чисто й задушевно, що вся Яблунівка слухала зача­ровано й хвалила...

Заглядаючи наперед, скажемо, що багато всяких пригод відбувалося з голосами. До прикладу, в зоотехніка Невечері був звичайнісінький голос, у якому ні сталь не дзвеніла, ні мідь, а коли Трохим Трохимович закінчив голодування, коли очистив од шлаків не тільки весь свій могутній організм, а й голосові зв’язки, то вже був у зоотехніка не звичайнісінький голос, а прекрасний бари­тон! Доярка Христя Борозенна несподівано розжилась на таке контральто, яке не снилось найвидатнішим світовим співачкам. У довгожителя Гапличка зненацька прорізався громовий бас, і далеко чулось у вечірньому повітрі, коли довгожитель, за звичкою, висловлював сентенцію на кшталт: «Пий пиво — та не лий, люби жінку — та не бий!» Голова сільради Перекучеренко, поголодувавши, остаточно перестав заїкатись, тепер у нього появився тужавого тем­бру тенор, від якого не одна яблунівська жінка раптом починала солодко й тривожно тремтіти всіма жижками. У фуражира Ілька Дзюньки чоловічий суворий голос обер­нувся на м’який жіночий, звабливий, так що в нічних сутінках не один яблунівський залицяльник обманувся тим голосом, хапонувши добрячого ляща від фуражира, в якого була дуже груба рука від грубих кормів для скотини. Авжеж, не без того, щоб у якоїсь баби на старість після тривалого лікування голодуванням та й не зажебонів із грудей дівочий голос, але, але, але...

Забігаючи наперед, іще додамо, що голоси в яблунів­ських дівчат завжди звучали закличними золотими сур­моньками, проте кутю медом не зіпсуєш, отож після голодування в їхніх голосах і справді немов побільшало того меду, тепер кожна щебетала якщо не ластівкою, то озивалась лебідкою, а парубки їм відповідали якщо не солов’ями, то лебедями. Тепер у Яблунівці вечорами не можна було людського голосу почути, такий стояв пта­шиний ярмарок: тьох-тьох-тьох, курли-курли-курли, фіть-фіть-фіть, цвірінь, кар-р-р!..

Поголодувавши, яблунівський люд став зіркіше бачити, бо й очі почистились від зайвих шлаків. І коли вже хтось клав коло чужої жінки кілок — тепер цей кілок бачили, могли б ним і печінки перебити кому слід. Бачили тих, що роблять — як собі на лихо, й тих синів, що ростуть хоч дурні, зате великі, й тих, що надолужували як не на спанні, то на взуванні.

Гріх не сказати, що голодування прислужилось також і лисим. У кого волосся падало з голови, наче листя з осіннього дерева, — тепер не випадало, а стало рости густою щіткою. В кого волосся сивіло — тому повертався його природний колір: чорний, рудий чи білий. У кого взагалі не було жодної волосинки — тепер теж пішов у ріст густий поріст. Свідки бачили, що дід Бенеря поламав пластмасового гребінця на своїй недавній лисині, яка за­врунилась гусячим пушком, хоч досі такий пластмасовий гребінець ламався тільки від доторку пучкою!

Яблунівці, що хропли уві сні так, аж вібрували вікна в сусідів, перестали зовсім хропти і тепер спали, як після маківки.

Разючі зміни відбулися з почерком: він став рівний і прямий навіть у тих, хто мав за плечима один чи два класи церковноприходської школи, навіть у тих, хто не знав ніякої грамоти і взагалі не вмів розписуватись. Го­лова тепер не боліла не тільки в тих, у кого вона раніше ні за що не боліла, а й у тих, у кого б вона повинна боліти за адміністративним становищем. Хто по ночах мерзнув і не міг угрітись під ковдрою, хто часто про­студжувався, — тепер спав без ковдри, міг босоніж ходити по снігу без шкоди для здоров’я. Зуби з жовтих оберну­лись на білі — здається, навіть у тих, у кого від старості давно повипадали. Тепер вони стали тверді й міцні, що вгризли б не тільки дерево, а й залізо. Директор школи Діодор Дормидонтович Кастильський нормалізував свій під­вищений тиск крові. Любителі тютюну так зненавиділи цигарки, сигарети й люльки, що тепер за версту оббігали будь-якого стрічного курця.

Дуже зросла чоловіча й жіноча снага. Авжеж, і раніше в яблунівських чоловіків та жінок ця снага була не маленька (принагідно згадаймо грибка маслючка, що зажив слави по світах), але ж після голодування вона зросла неабияк. Отож у Яблунівці й закипіло оте кохання, що, неначе добрий кінь, носило людей. Той дядько, дивишся, ходить, немов пожежа, ніякою водою не погасиш. А ген тому чубатому шоферюзі, либонь, уп’ялись чорні брови, як п’явки, в душу. А на оту тітку подивишся й подумаєш, що якби в її серці та були дверці, то всі люди його бачили б. А отому юному механізатору, видно, хоч до дівки далеко, та ходить легко, а до сусідки близько, та ходить слизько.

Завжди знайдеться скептик, який із кривою усмішкою прочитає, як то Яблунівка добровільно голодує, виводить із організму всяке сміття й шлаки, іржу та плісняву, мотлох та попіл, що накопичилися за довге життя пра­щурів і нині сущих поколінь, та й каже: «Ви й під столом не вибрешетесь! Щоб ото Яблунівка нічогісінько не вки­нула до свого пащекуватого рота? І це в той час, коли у кожного таке багатство, що вітер хату мете, сонечко хліб пече, вода сама ллється — все гаразд ведеться? ! Та це могло бути тільки в отієї голоти, що ночувала біля болота, що мотузком хліб різали, бо ножа не мали, до кого чужа воша як не залазила, то вони й не багатіли. А яблунівці щось-таки мали споживати, бо позвикали і пишно, й затишно!»

Знаєте, отой скептик таки має рацію, коли звикнеш жити, як нирка в салі, коли ото хіба пташиного молока нема, то вже потім не дуже кортить жити на зелах-лободах, або — як сорока на тину. Авжеж, яблунівці хар­чувались! По-перше, після спазм підшлункова залоза та інші залози виливали свій сік у шлунок, так що не скажеш, наче кругом було чуже, а всередині не наше. А ще Яблунівка під час голодування ох і любила поласувати! І не чимось там, а найсмачнішим делікатесом — повітрям!

Коли ідеш на день, то харчів бери на три дні, а тут у всіх повелось так славно, що краще й не придумаєш, бо харчів повнісінько, не переводяться. Й не треба сіном чи комбікормами запасатись, й не треба землю орати й засівати, й не треба вудкою чи ятером ловити. А ще не треба варити чи смажити, солити чи в’ялити, тушкувати чи пряжити. Й не треба ложку брати чи виделку, ножа чи чашку. Й ніхто в рота не заглядає, наче ти їси чуже повітря, а не своє, й ніхто з рук не видирає. Харчуєшся собі повітрям удень і вночі, в полі і в лузі, на роботі й на безділлі. Сам ситий, жінка сита, діти ситі. Лишенько, й чому раніше Яблунівка не бралась до голодування і не навчилася харчуватися з повітря?

Яблунівські гурмани так призвичаїлись харчуватися з повітря, що, здавалось, назавжди занехають дідівські сек­рети української кухні. Авжеж, нащо берегти секрети кулінарії, коли, скажімо, вийшов у садочок, дихнув ра­зочок — і вже ти такий ситий, наче змегелив макітру вареників із сиром та в сметані. А коло ставка подихав — і вже наче вустрицями наївся, а дихнув у байраці — і вже ніякі краби не замінять тобі тих подихів. Дехто з дядьків-пияків навіть ухитрявся п’яніти від повітря так, як від мелясівки чи цукрівки, від хлібної та бурячихи, а дехто, демонструючи витончений смак, — наче від грузинських вин, інші — немов од бургундського, ще інші — наче від токаю, а вже найзатятіші пияки таким чином добирались навіть до вірменських коньяків. Дирек­тор школи Діодор Дормидонтович Кастальський у своїх запоях перевершив геть-чисто всіх: споживаючи алкоголь із повітря, ходив під добрячою мухою, проте ця муха була дуже високого польоту, пахла французьким коньяком «Наполеон», бо яблунівський директор міг дозволити собі таку розкіш, чи не так?

Після сорокаденного голодування старший куди пошлють у відставці вранці пожував трохи хліба, випив морквяного соку навпіл із молоком, до якого додав ложку меду. Потім злизав блюдечко манної каші. За обідом їв юшку, зварену з цибулини, спеченої без олії просто на сковороді, а також із морквини, кількох корінчиків петрушки, сельдерею, картоплинки, солі. Ще не встигла та юшка зваритись, Хома вже з’їв гарячу страву, додавши лимонного соку. За вечерею обережненько пожував свіжого картопляного пюре з молоком, додавши кілька пелюсточок дрібно посіченого часнику, випив яблучного соку, потім гарячої води з молоком та медом.

На другий день після голодування грибок-маслючок жу­вав не тільки хліб, а й помідори, не відмовив собі в гречаній каші, в салаті зі свіжої капусти, редиски й цибулі. За обідом — салат із сирих овочів, юшку, варену картоплю з помідорною підливою, смакував груші та яб­лука, пив молоко з медом.

На третій день уже мав більше сили, щоб їсти, отож не відмовив собі в тому, що їв у перший та другий дні, а ще додав сиру з часником, картоплі смаженої та со­няшниковій олії, салату з печених буряків, макаронів у томатній підливі, усяких фруктів і всякого питва. І хай ніхто не дивується, коли почує, що грибок маслючок уни­кав споживати м’ясо, коров’яче масло, сіль, оцет; замість цукру їв мед; на перець і не дивився. Бо Хома невірний і лукавий знав, що зловживання сіллю може призвести до туберкульозу, коров’яче масло — до подагри, цукор — до кислотності шлунка й неврастенії, оцет — до хвороб печінки й нирок. Та й не дійшла ще черга до м’яса...

Щоб не погрішити проти правди, скажемо, що після голодування грибок маслючок, як і вся Яблунівка, їв не гала та бала, себто без резону, а навпаки — з дуже великим резоном. Коли вже кидав до рота щось, то жував і пережовував так, наче цвяхи залізні гриз.

— Правду кажуть, що коли багацько знатимеш — менше спатимеш, — гомонів після голодування старший куди пошлють у відставці. — Коли голодував, Мартохо, то звідав таке блаженство, якого раніше ніколи не відав. Але як-бо я чудно зшитий-збитий, що якби не поголо­дував, то й не втямив би...

— Не тільки, ти Хомо, порозумнішав, а й Яблунівка, з тобою голодуючи, теж набралась тями. Ось Хома таки винуват, таки не можна Хому минувать! — підхвалювала Мартоха, що вміла пошуткувати, але знала, коли пере­стати. — Ми з тобою не дурні і в дурного не зимували! Бачиш, поголодував — і маєш велику користь аж в обидві руки.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ,

у якому йдеться про те, що Хомі рішенням правління колгоспу нарешті повернуто статус дійсного старшого куди пошлють, а також мовлено про рясні плоди науково-технічної революції, котра не оминула корівника

Незабаром після тих подій відбулось екстрене засідання правління колгоспу «Барвінок». Правління скликано на прохання ветерана праці довгожителя Гапличка, який по­клопотався про те, щоб Хомі відлученому повернути статус дійсного старшого куди пошлють. Мовляв, грибка маслюч­ка покарано з усією адміністративною строгістю, він гли­боко пережив, глибоко усвідомив, глибоко визнав і пере­виховався, попутно омолодившись і подбавши про дов­голіття. Отож чи не пора переглянути рішення?

Правліня колгоспу, визнавши слушність клопотання ве­терана праці довгожителя Гапличка, що колись ударно трудився коло артільних бугаїв, одноголосно повернуло Хомі статус дійсного старшого куди пошлють. Почувши цю новину, грибок-маслючок запишався так, наче на но­гах сап’ян рипить, а в кишені трясця кипить.

— Тепер ти, Хомо, й десятому закажеш загризатися з отим Йоною Ісайовичем Корогли, — гомоніла Мартоха. — Ген ти який у мене, а й тобі кільце в губу вправили, наче ведмедеві.

Як Хома того дня йшов на роботу! Його ходу можна порівняти з писанням картини, тому що то була не просто хода яблунівського колгоспника, а живопис. Хома не йшов, а клав сміливі мазки, геніально відчував пропорції, інтуїтивно вловлював перспективу! На жаль, хоч би й як ми розказали про дерзновенну ходу грибка маслючка на корівник, наша сіра розповідь і на йоту не відтворить животрепетну магію його ходи...

— Знати звіра по тропі, а Хому по ході! — чулося захоплене від криниці.

— Хто не має худоби, не знає хвороби, а для Хоми хвороба — бути без худоби! — шелестіло в повітрі.

— Тепер Хома знову старший куди пошлють, а не убогий за порогом! —гукали звідусіль.

Грибок маслючок над головою кожного яблунівця бачив срібно-золотавий німб. Верхівки дерев палахкотіли в сяйві, наче в ореолі. Всяке живе зело грало йому своєю музикою й співало своїм голосом. Він прозирав кожну людину наскрізь — хвора чи здорова, чим учора вечеряла й сьогодні снідала, які думки розкладено в головах на по­личках. Так само наскрізь він бачив мотори стрічних машин із їхніми сущими чи завтрашніми дефектами.

Крім того, по дорозі на корівник Хома не забував творити чудеса, бо в цей день почувався таким чудотвор­цем, як ніколи. Так, для зарюмсаного дитяти він дістав із своєї порожньої пазухи живого сизого голуба — й дитя засяяло радістю, мов краплина роси на сонці... Йшла дівчина вулицею, несла в руці червонобоке яблуко, то Хома вихопив у дівчини достиглий плід, розламав руками навпіл — і з яблука вилетіло раптом два рожеві метелики, пурхнули над головою враженої дівчини... У проїжджого незнайомого шофера на автобусній зупинці попросив ки­шенькову хустинку, проте не став собі чи комусь витирати носа, а дістав коробку сірників — і спалив, сказавши пришалимоненому шоферові дістати хусточку з кишені, — й той поліз до кишені, дістав звідти свого носовичка, тільки вже не брудного, а сніжно-чистого, накрохмаленого!

Геній чудотворення не полишав грибка маслючка й на хвильку, бо як то багато важить щасливе усвідомлення, що ти не якийсь там Хома відлучений, а справді-таки старший куди пошлють.

Ще через міст до корівника йдучи, грибок маслючок зупинився й протер очі. Далі вдруге протер очі і втретє, наче хотів побачити калача, а побачив бича. Наче попе­реду корівник — і наче не корівник. «Як там не мед, так там не масло! — чудно міркувалось Хомі невірному й лукавому. — А чи не доведеться мені на тому корівнику живши-живщи та й піти завивши? »

Нарешті ступив чудотворець Хома на ферму — й не впізнав ферми! Все не так, як до відлучення від ударної праці. Билась думка про вила-згрелі, а де ж ти знайдеш ті вила-згрелі, коли тут таке діється, твориться, чвориться... Ошелешений грибок маслючок дивиться кругом і не відає, що він бачить. Не відає, що бачить на корівнику новісіньку техніку, і як тільки ця техніка не називається: і причіпний роздавач кормів, із якого роздають корми по годівницях, і роздавач меляси, що роздає в годівниці мелясу з карбамідом... А які автонапувалки! А яка доїльна установка типу «Тандем»! А ось охолодник-очисник, а ось молочний сепаратор, а ось паровий пастеризатор! Хо­лодильна фреонова установка для охолодження холодної води, охолодник молока...

— Це раніше тягнули рядно на двох одно, а тепер!.. — вражено прошепотів Хома. — А може, сниться? Бо що думаєш, те й сниться...

Грибок маслючок заплющився, боляче ущипнув себе за руку — й розплющився: механізований корівник не щез­нув, як наслання, а сяяв, наче заводський цех.

Підійшов зоотехнік Невечеря, схожий на отого пугача, якому не треба показувати дзеркала, бо він знає, що й так красний.

— Очам не віриш, Хомо? — поспитав зоотехнік. — Бач, як ферма обновилась, поки тебе відлучали!

І яких тільки див напоказував зоотехнік Невечеря чу­дотворцю Хомі на тваринницькому комплексі колгоспу «Барвінок»! І косарки-подрібнювачі, які скошують, по­дрібнюють і навантажують траву. Й соломосилосорізку, яка подрібнює грубі корми, силос та зелену масу. Й агрегат комбікормовий, що подрібнює зерно й готує зернову суміш. Грибок маслючок надовго закам’янів перед дробар­кою, що подрібнює зерно й сіно на борошно, а також зелену масу й коренеплоди. Витріщився на мийку-коренерізку, що миє й ріже коренебульбоплоди. Мало не заплакав від розчулення, коли перед очима постав змі­шувач меляси і карбаміду, шо змішує рідкі корми; елек­тричний водонагрівник для підігрівання води; казан-пароутворювач, що дає пару для запарювання кормів та обігрівання приміщень; агрегат, що готує рідкі кормові суміші для випоювання телят; навантажувач силосу і гру­бих кормів; пломбіратор ПК-1, що таврує тварин; фура­жир ФН-1,2 продуктивністю 3,5-6 т/год.

В пологовому відділенні й на телятнику старший куди пошлють побачив небачені доїльні установки, напувалки для корів і напувалки для телят, ручні безрейкові візки, електроводонагрівники, станки для випоювання телят... На відгодівельній фермі вразили навантажувачі-подрібнювачі силосу й сінажу, бункер-дозатор концкормів, бункер-живильник кормів, головний розподільний транспортер, ста­ціонарний роздавач кормів, автонапувалки, стійлове об­ладнання.

— А хто ж це таке нагнав, як буря вітри? — поспитав Хома.

— Науково-технічна революція, — відказав зоотехнік Не­вечеря, запишавшись так, наче вскочив у чужу гречку — й вискочив.

— Господи, таку революцію проґавив! — мало не заволав чудотворець Хома. — Сам усякі чудеса витворяв і витво­ряю, а до такого не додумався.

— Еге ж, ти один не додумався, а ми гуртом додума­лись. І поки ти там відлучався, то ми гуртом революцію почали — й хутенько довели до пуття.

— Значить, я наче не революціонер? Значить, я тихше води, нижче трави?

— Коли пристаєш до нашого гурту, то революціонер.

Старший куди пошлють не втримався: пішов і на сви­ноферму, аби подивитись, які блага науково-технічна ре­волюція принесла для свиней та свинарів. А ще ж не оминув і пташарні, де розглядав напувалки жолобкові підвісні, самогодівниці для мінеральних кормів, механі­зовані гнізда, жолобкові годівниці з ланцюговим транс­портером, бункер ланцюгових роздавачів, поперечний ланцюговий транспортер, вивантажувальний транспортер...

А з яким натхненним завзяттям (хоч чорт неси яйця, аби яйця!) зоотехнік Невечеря, коли з пташника повер­тались на корівник, став розхвалювати автонапувалки. Мовляв, раніше корова пила воду з дерев’яного жолоба чи з відра, а тепер із автонапувалки, а в тій хитрій автонапувалці що тільки передбачено науково-технічною революцією для колгоспної корови: і стоячок, і хомутик, і гумова прокладочка, й сідельце, й решіточка, й пружинка, й клапан, і клапанна коробочка, і вісь, і важіль, і чаша.

— Поміркуй лишень, Хомо, коли зіпсується якась дріб­ничка — хомутик чи сідельце! Вже автонапувалка ні к чорту не годна, вже корова непоєна! Хай хоч скільки корова тицяє мордою у той важіль, а в чаші водою й не бризне.

— А як наша худоба до такої техніки звикла? По технікумах яких посилали стадо чи на місці здобула освіту, без відриву від стійлового утримання?

— Без відриву од стійлового утримання. Тицьнула мор­дою — ось і вся грамота.

— Значить, мудріша тепер скотина, ніж до технічної революції?

— Куди к чорту мудріша! — згодився зоотехнік. — У те­бе ж у хаті такої техніки нема? Щоб тицьнув мордою — і вода, щоб тицьнув — і борщ, щоб тицьнув — і узвар?

— Таки нема, — пошкріб потилицю старший куди по­шлють.

— Отож-бо, що нема, що наша скотина, можна сказать, забезпечена технікою краще, ніж людина. Як погляну на яку Маньку чи Зозулю, то бачу — в неї на лобі написано гонор та бундючність, що доскочили до таких технічних плодів революції. Біля такої скотини іноді таким чуєшся дурним, що хоч об вугол бийся.

Опинившись на корівнику, старший куди пошлють уже не так злякано роззирається кругом і питає:

— Трохиме Трохимовичу, правління знову допустило мене до роботи, то чи не скажеш, де мої вила-згрелі? Бо ніяк очима не знайду.

Зоотехнік Невечеря гримнув сміхом, наче залізними ціпами вдарив.

— Дав би тобі вила-згрелі, дав би! — ледь вичахали від сміху щоки в зоотехніка. — Як то мовиться, рука дающого не оскудіє, а берущого ніколи не відсохне. Але нема їх на корівнику.

— Як то нема? — зблід на лиці грибок-маслючок так, наче необачно таки зазирнув у зуби дарованому коневі. — А з яким же струментом я до гною стану?

— Ти, Хомо Хомовичу, як отой, що сорочку викупив, а сукман зоставив. Себто безнадійно відстав од науково-технічної революції. Вона, революція, ген як далеко впе­ред пішла, а ти зостався там, де й був. Зашкарублі думки маєш, а із зашкарублими думками революцію не здоженеш.

— В мене, Трохиме Трохимовичу, долоні зашкарублі! — гордо мовив грибок маслючок і показав свої поцвяховані мозолями долоні. — І якби не мої вила-згрелі, то, може, й науково-технічної революції не було б.

— А що, Хомо Хомовичу, діло речеш, — згодився зо­отехнік Невечеря. — Але хоч і як твоя душа болить за вилами-згрелями, та, либонь, віддадуть їх тобі на безрік.

— Та вони для мене, як мама рідна! Нема того краму, щоб купити маму...

— Ось давай лишень, Хомо Хомовичу, поглянемо, яка техніка замінила твої вила-згрелі.

Й зоотехнік Невечеря став показувати старшому куди пошлють техніку, що замінила на фермі вила-згрелі, які здавались незамінними. Ось, мовляв, тобі, Хомонько, начіпний бульдозер БН-І до трактора «Беларусь», щоб ви­возити гній із вигульних майданчиків. Про всяк випадок колгосп «Барвінок» запасся навіть бульдозером Д-149П до гусеничного трактора (запас біди не чинить!), щоб вивозити гній із корівника при безприв’язному утриманні. Ось тобі, Хомонько, транспортер скребковий, що працює від електродвигуна на п’ять з половиною кіловат, — цей транспортер видаляє гній із корівника. Ось шнековий на­сос, щоб забирати й навантажувати гноївку. Ось гноїв­корозкидач, щоб навантажувати, перевозити на поле і вносити у грунт гноївку. Ось причіп тракторний 2ПТС-4 для перевезення гною...

Зоотехнік Невечеря показував і розказував, квітнучи щоками. Коли показував шибер гнойового каналу, то голос його задзвенів, наче забряжчали золоті монети! Й коли зоотехнік розказував про будову скребкового транспортера, то голос був солодкий, наче бджоли меду наносили в горло чоловікові!

Грибок-маслючок слухав, приглядався, мацав руками І, Здається, навіть на зуб узяв би отой похилий транспортер чи поворотний пристрій, щоб перевірити, чи надійну техніку прислано на яблунівський корівник, якому віддано кращі роки чудотворного життя. Проте очі в нього зоставалися сумні, як в отого вовка, про якого казано: носив вовк овець — понесли вже й вовка.

— Ніде правди діти, славна техніка, — зітхнув. — І все-таки моя журба не сонце, сушить добре.

— Хомо Хомовичу, що буває, те й минає.

— Знаю, що миле, так і те запостиле, а що я вдію зі своєю журбою, коли вона дужча від мене?

— Ставай, Хомо Хомовичу, до транспортера. Ну, во­дились вила-згрелі в тебе за царя Тимка, як була земля тонка. А тепер — транспортер!

— Та я ж на вилах-згрелях грав, як на сопілці!

— А на транспортері гратимеш, наче на телевізорі!

— Та я ж у вила-згрелі душу вкладав! Нащо мені жар-птиця, коли я звик до синиці?

— Хомо Хомовичу, побійся Бога, коли не боїшся на­уково-технічної революції! Нащо тобі та допотопна синиця в небі, коли маєш модерну жар-птицю в жмені? Твої зашкарублі мізки не втямлять, що тепер на фермі робимо лиш я, Христя моя, фуражир Дзюнька й ти. Інтенсифі­кація праці космічної доби, а ти за старим журишся.

— Журюсь? Та я не знаю, радіти мені чи плакати, танцювати чи сміятись, бо душа роздвоєна. Гадаєш, не до вподоби всі ці плоди науково-технічної революції? Ще й як до вподоби! А тільки, Трохиме Трохимовичу, душі не накажеш...

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ,

де переказано пасталакання заокеанського хіроманта Майкла Макговерна, котрий, намагаючись зрозуміти природу надлюдської сили грибка маслючка, пильно розглядає трудову руку яблунівського колгоспника, бачачи на ній винятково рідкісне кільце Венери, а також називає Хому рабом планети Меркурій

Ми так захопились великими діяннями чудотворця Хоми на рідному терені, себто в Яблунівці, що на якийсь час забули — йдеться про людину всепланетарного масштабу. Про людину виняткову в своїй звичайності і звичайну у своїй винятковості. Про людину, з якої не спускали за­цікавленого ока за морями-океанами й на хвильку, бо вже коли йдеться не менше й не більше, як про парад планет, оголошений старшим куди пошлють, то тут не заплющиш очей ні в Пекіні, ні в Токіо, ні в Лондоні, ні у Вашінгтоні, ні в інших світових столицях.

Усі доскіпувались його надлюдських можливостей, рів­них яким не бачили в століттях минулих за всю бага­тостраждальну й прекрасну людську історію. У спеціальній літературі проводились аналогії між Хомою та іншими надлюдьми, чиї імена гриміли в різний час, та оті інші надлюди гасли перед старшим куди пошлють так, як зорі в нічному небі гаснуть перед ранковим сонцем.

Розмірковуючи про грибка маслючка, вдавались до тео­софії, магії, кабали, спіритизму, френології, фізіогноміки, графології, хіромантії. Знаменитий американський рукогадальник Майкл Макговерн присвятив яблунівському кол­госпнику велику статтю, яку передрукували з журналу «Ньюсуїк» найпопулярніші тижневики світу. Стаття по­чиналася словами: «Рука — це жест; жест — це видиме слово; слово — це душа; душа — це людина. Отже, вся душа людини в її руці».

Лишенько, трудові руки Хоми лукавого й невірного стали предметом пильної уваги рукогадальника Майкла Макговерна! Звісно, якби воля правління колгоспу «Бар­вінок», чи воля самого Хоми, чи воля його рідної жінки Мартохи, такого б ніколи не сталось, але як багато в цьому світі не залежить від нашої волі, а залежить від волі чужої!

Якби в грибка маслючка, розпатякував Майл Макго­верн, була коротенька рука, себто кисть, то це свідчило б про погану вдачу, якої й лихому сусідові не побажаєш. Якби він мав довгу кисть, то це теж було б не краще; при довгій кисті грибок маслючок удався б дріб’язковим, метушливим, схильним до хворобливих маній... Маленькі й тоненькі пальці грибка маслючка заявляли б про його слабенький розум, а пальці широко розчепірені — про пустомолотство й великий егоїзм, а також про ворожість до будь-якого жанру мистецтва; а пальці гнучкі, що легко загинаються назад, казали б про спритність та хитрість...

Якби грибок маслючок мав покручені, зігнуті, нерівні нігті — це б казало про його самодурство і хижацький норов. Якби грибок маслючок мав худющі пальці із за­гнутими, покрученими нігтями — це виказувало б у ньому натуру злісну й пристрасну, та ще б наводило на думку, що він хворіє легенями. Гай-гай, а якби мав чорні чи бліді — особливо ж круглі! — нігті, то його повинен би остерігатись кожен, бо небезпечнішого знайти трудно... Білий, матовий колір шкіри виказував би не тільки кепське здоров’я, а й байдужість та апатію, немічність духовної сили. Та ще, не дай Боже, водночас мати за­гострені пальці — такого Хому слід обходити десятою дорогою...

Але не такі руки в грибка маслючка! Вони в нього — середньої величини, пропорційні до розмірів усього тіла, що свідчить про рівновагу особистості. Його добра натура вгадується в гарно складених, пропорційної будови паль­цях. Про твердість і постійність Хоми кажуть нігті чистого рожевого кольору. Білі плямки, які цвітуть на його нігтях, віщують йому неабияке щастя, хоч даватиметься воно з труднощами.

Хіромант Майкл Макговерн у своєму псевдонауковому опусі теревенив і теревенив про руку шановного Хоми Хомовича. Мовляв, п’ять трудових мозолястих його пальців перебували й перебувають під впливом п’яти планет: на великий палець впливає Венера, на вказівний — Юпітер, на середній — Сатурн, на безіменний — Сонце, на мізи­нець — Меркурій. Може, запитував американський хіромант, на грибка маслючка з однаковою силою впливають ці планети? Венера — любов, Юпітер — влада й сила, Сатурн — час, доля, фатум, Сонце — обдарування й таланти, Меркурій — практична діяльність по хазяйству і в колгоспі, торговельні здібності? Чи, може, старший куди пошлють зазнає переважного впливу якоїсь однієї з планет, і ця планета вносить у його вдачу визначальну прикмету?

Поставивши ці запитання, рукогадальник Майкл Мак­говерн вдався до такого аналізу, якому ще не піддавався жоден колгоспник у благословенній Яблунівці, не кажучи вже про Чудви чи Кривошиї. Так, стверджував рукога­дальник Майкл Макговерн, у подільській Яблунівці за всіх часів можна здибати особистостей, що перебувають під впливом Юпітера. Вони, юпітерці з Яблунівки, можуть похвалитись гордовитою поставою, високо піднесеною го­ловою; вони дужі, широкоплечі, рославі, мають каштанове волосся, міцні зуби, серед яких виділяються два середні — лопатками — різці... Очевидно, саме від юпітерців стар­ший куди пошлють перейняв їхнє вміння добре пожити й смачно поїсти, їхні веселощі, балакучість, привітність і непослабну цікавість до жінок будь-якого віку.

Звичайно, в Яблунівці чимало люду, залежного від Са­турна. Кістляві, худі, високі, похмурі, з землистим кольором обличчя, з бляклими очима й трухлявими зубами. Здається, їх знаходять у капусті вже постарілими й нуд­ними. Вони люблять тишу, замкнутість, самотність, схильність до наук, вони сумніваются й не довіряють, обережні й помірковані... Можна здогадуватись, що стар­ший куди пошлють узяв од них працелюбство, терп­лячість, любов до землі й непогамоване бажання оброб­ляти її.

Авжеж, Яблунівка знала й знає тих, чия доля залежна від Сонця, себто від бога Аполлона. Вродливі, поставні, середнього зросту, вони переважно світло-русяві чи біляві. Доля ласкава до них, вони щасливчики. Але Сонце — гаряче, вогненне, тому вогонь в їхньому житті часто має фатальне значення... Старший куди пошлють, звичайно, теж щасливчик, доля ласкава з ним, проте він і не білявий, і не світло-русявий, сьогодні не можна сказати, яку саме роль відіграє в його житті Сонце.

Так, у Яблунівці водились і водяться сини Марса, народ міцненький і важкенький, короткошиїй і червонолиций. Переважно руді, зуби — як пилки, гачкуваті носи, що мало не впинаються в підборіддя. їхня вдача — це два протилежні полюси. З Північного полюса вони, либонь, мстиві, злопам’ятні, нетерплячі та безсоромні... Звичайно, старший куди пошлють узяв од них із Південного полюса їхню відвертість, щирість, хоробрість і великодушність,

А самого грибка маслючка заокеанський рукогадальник Майкл Макговерн із властивою йому категоричністю причислив до клану рабів Меркурія. Як планетний тип люд­ської натури, Хома невірний і лукавий бачився самовпевненому рукогадальнику і маленьким, як грибок маслючок, і хитрим: зробив Хома, та й вдома нема; і кмітливим: хоч би як він коли хворів, а вмре добре; і розумний: розумом надточує, де сила не бере; і проворний: бувало, лупить яйце по цілому на день; і тямковитий у ремеслах: не зробить того нікому, що самому не миле; і неперевершений старший куди пошлють: не живе сам для себе, бо не вродився сам для себе; і геніальний брехун та базіка: брехнею увесь світ перейде — й назад повернеться.

Ніде не знайдеш такого гостроокого й доскоцького, та­кого спритного й шустрого сина планети Меркурій, як Хома невірний і лукавий із подільської Яблунівки!

Далі рукогадальник Майкл Макговерн, упавши в ложний пафос красномовства, звеличував великий палець старшого куди гошлють. Мовляв, це перст у грибка маслючка свідчить про глибокий розум і залізну волю!.. Рукогадальник Майкл Макговерн радів, що в Хоми Хомовича нігтевий суглоб великого пальця не грудкуватий, як колобок, — із такою хіромантичною прикметою грибок маслючок по-звірячому поводився б не тільки з Мартохою чи Одаркою, а й з колгоспною худобою, не було б віроломнішого скотаря в «Барвінку». Якби суглоб розуму, навіть довгий, та трохи розплющився, то де й подівся б увесь геній чудотворця Хоми!.. Далі рукогадальник Майкл Макговерн міркував про значення горбочка в основі великого пальця старшого куди пошлють, який начебто виказує натуру багатолюбну, з невичерпними запасами почуттєвої любові, і якби роз­винувся хоч трохи більше — був би Хома Хомович роз­бещений, розпущений, ненажерливий у любові.

Розглядаючи долоню яблунівського колгоспника, замор­ський хіромант казав, що лінія життя в нього бездоганна: рівна, різка, хоч і тонка, не дуже глибока, безперервна, без усяких знаків на ній, рожева... Далі Майкл Макго­верн хвалив лінію розуму, що починалася в одній точці з лінією життя, — рівна й різка риса, довга, яка, на щастя, не закінчується зірочкою, бо якби закінчувалася зірочкою, то це, безперечно, свідчило б лише про одне: старший куди пошлють неодмінно збожеволіє!.. Третю важливу лінію, лінію серця, рукогадальник Майкл Мак­говерн бачив у грибка маслючка навіть не з двома гілоч­ками, що свідчили б про успіх у житті й благополуччя, а з трьома, й ці три гілочки на лінії серця виказували його добре й чесне серце, розвинуте естетичне почуття, чесність, правдивість. Він любить підсолоджувати свої по­чуття, особливо ж погомоніти з молодичками.

Далі заморський хіромант переходив до лінії Сатурна в шановного Хоми Хомовича, вказуючи, що в яблунів­ського колгоспника лінія Сатурна починається не в проміжку між горбиком Венери й Місяця, не поблизу рівнини Марса, не на самому горбі Марса (це було б прикметою життя, сповненого жорстокої боротьби з долею, але бо­ротьби переможної), а лінія Сатурна в грибка маслючка починається з горбика Місяця, себто з нижнього краю ребра долоні. А тому-то чудотворець Хома є неперевершеним фантазером, тому-то він завжди натхненний, завжди спізнає раптові осяяння великих і малих думок, йому завжди щастить навіть за тих ситуацій, із яких ніхто б не знайшов виходу. І як добре, вигукував Майкл Макговерн, що лінія Сатурна в грибка маслючка тягнеться до сонячного, себто безіменного пальця, — така особливість свідчить про його вроджений потяг до мистецтва!

Лінія щастя, тобто лінія сонячна, в Хоми була рівна, ясна, чиста, пряма, без сторонніх знаків і гілок, що йдуть униз. Починається вона від лінії життя і горбика Місяця, йдучи до пальця Сонця. Старший куди пошлють — дитя Меркурія! — тому-то й процвітає в колгоспі «Барвінок», утверджуючи труд як мистецтво, що в нього така виразна лінія щастя. Маючи лінію щастя, яка йде з горбика Місяця, грибок маслючок своєю буйною фантазією, звичайно, міг би сягнути вершин в оперному чи балетному мистецтві, в мистецтві еквілібристики чи ексцентрики, але хіба на яблунівському корівнику він подеколи не виступає як неперевершений ексцентрик, як видатний еквілібрист, як майстер оригінального жанру?!

Лінія печінки, або здоров’я, в грибка маслючка тягнеться, звісно, до мізинця, до пальця Меркурія. В Хоми ця лінія рівна, виразна, без обривів і знаків, значить, чоловік він міцного здоров’я, має добре травлення. І якби з такою лінією грибок маслючок за покликанням не вступив до колгоспу «Барвінок», то міг би домогтись видатних успіхів на терені ораторського мистецтва, а також зайнятись ад­вокатською практикою.

І — Кільце Венери!

Заморський рукогадальник Майкл Макговерн докладно змальовував специфіку розташування Кільця Венери на долоні в яблунівського колгоспника, як воно тягнеться крутою дугою від проміжка між вказівним і середнім пальцями до проміжка між безіменним та мізинцем. Древні хіроманти таку дугу називали поясом Венери, бачили за нею розбещеність і розгульність у почуттях, що ведуть до злочинів. Проте в грибка маслючка це рідкісне Кільце Венери свідчить про чудову будову тіла й незгасне здо­ров’я, яке, звісно, прагне виходу в тісному спілкуванні з жінками.

Скрупульозний педант Майкл Макговерн докладно роз­глядав кожну цятку на руці колгоспного трудівника, чо­тирикутник, трикутник, зірку, кружечок, острів, хрест, які щось означали й щось віщували. Помітивши на горбі Сатурна трикутник, він захоплено казав про схильність Хоми до магії і чаклування, до спіритизму, гіпнотизму, магнетизму. І як добре, втішався заокеанський рукога­дальник, що на горбику під мізинцем у грибка маслючка нема хреста, бо він же — дитя Меркурія, а Меркурій, як відомо, бог злодіїв, і хрест на його бугрі неминуче спричинився б до злодійства...

В одному з прикінцевих абзаців рукогадальник Майкл Макговерн знову нагадував свій постулат: «Рука — це жест; жест — це видиме слово; слово — це душа; душа — це людина. Отже, вся душа людини в її руці». І, звісно, доля старшого куди пошлють — у його руці, написана чітко, тільки читай!..

Хома Хомович Прищепа краєм ока передивився цю статтю в журналі «Ньюсуїк», який йому принесли разом із районною газетою, й сказав Мартосі за сніданком:

— Отой Майкл виріс, та ума не виніс. Авжеж, маю вдосталь сонячної енергії, ще не переживаю енергетичної кризи, як ото вони переживають. Гм, доказує, що моя доля — в моїй руці... Авжеж, свою долю міцно тримаю в своїй руці, нікому не віддам!

— Бачиш, назвав тебе дитям Меркурія, — образилась рідна жінка Мартоха, погортавши той «Ньюсуїк». — Досі ж ти був Хомовичем, мав батька Хому, а цей рукога­дальник бач, на що натякає! Та не було чеснішої жінки на всю Яблунівку, ніж твоя мати Явдоха! Де вона могла доп’ясти того Меркурія?!

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ,

у якому старший куди пошлють, відчуваючи жахливу роздвоєність особистості, звідуе цефалогічні психози Мінгаззіні й жахи маячні еротичного переслідування, а також успішно навіює собі любов до скребкового транспортера

Неспроста, звичайно, зоотехнік Невечеря дорікав чудо­творцю Хомі, що той своїми зашкарублими мізками відстав від стрімкого поступу науково-технічної революції, яка вторгнулася на яблунівський корівник. Може, грибок мас­лючок і не відстав би, якби сам взяв активну участь у прогресивних змінах, якби вчасно пристав до гуртка таких технічних революціонерів, як доярка Христя Борозенна, фуражир Ілько Дзюнька, зоотехнік Трохим Невечеря. Але якби ж не отой золотоокий академік Йона Ісайович Ко­рогли!

Можливо, в практиці науково-технічної революції ко­мусь там у Великому Вербчому чи в Сухолужжі легко вдавалось розпрощатися з вилами-згрелями й чистити гній на корівнику скребковим транспортером чи шнековим на­сосом збирати й навантажувати гноївку. Можливо, отой хтось мав ясну свідомість, молодесенькі мізки, не журився за вчорашнім днем, бо жив днем завтрашнім. Можливо!

А в старшого куди пошлють Хоми Прищепи з Яб­лунівки раптом сталось роздвоєння душі й роздвоєння особистості... Начебто його навідало так зване анта­гоністичне марення Сегла, грибку маслючку здавалось, що він опинився в центрі протиборства двох антагоністичних сил, його єство стало ареною їхньої смертельної сутички, й сам він — лише пасивним полем бою.

В пору роздвоєння особистості (вила-згрелі ще не роз­люблено, а скребковий транспортер іще не полюблено) старший куди пошлють звідав хворобу, яку можна назвати як цефалогічні психози Мінгаззіні. Голова боліла так, наче їй забракло кількох дубових клепок, а в сутінковій свідомості спалахували дикі зорові й слухові галюцинації, які дивно б, здається, спізнавати рядовому яблунівському колгоспнику. Ввижались Хом: барвисті спалахи, зміїсті блискавки в хаті й на подвір’ї, а коли йшов вулицею, то марилось, що ось-ось із попутної вантажівки на ходу вискочить шофер, щоб кинутись на чудотворця з ножем...

Може, й не слід казати, а говорити слід, що в пору роздвоєння особистості жорстока доля послала старшому куди пошлють іще одне суворе випробування: він звідав жахи маячні еротичного переслідування. Якби від рідної жінки Мартохи, то можна б і не згадувати, а то ж... Варто йому вийти за ворота, як увижалось, що молода сусідка зі скромними очима шепоче: «Хомо Хомовичу, я така гарна, хоч із лиця води напиться, і ви ще хлопець молодий, як барвінок. Давайте з вами підемо за хлівець та й з моєї пшениці напечемо паляниці, а з вашої пряжі натчемо полотна!» Грибку маслючку від тих слів солодких пекло солодко в усьому тілі, але чоловік мусить тікати від баби, щоб уникнути непроханої зваби.

Утік недалечко, десь у левади, а в левадах між вер­болозів іде самогонниця Вівдя Оберемок, череслата й клубаста, і начебто так промовляє до старшого куди пошлють: «Горе людям із дітьми, горе ж мені без дітей, але мені хотілося б насіння навіть без весілля. То чи не посприяв би ти, Хомо Хомовичу, хоч одненьким маленьким, що не понесе ложки за вухо? »

Спантеличений чудотворець дременув далі від гріха, дійшов до мосту через ставок, а тут на мосту йде вчителька молодших класів їхньої школи Ганна Ксаверівна, яка, либонь, уже вдруге чи втретє молода, й так ози­вається: «Ви, Хомо Хомовичу, не будьте гірший торіш­нього: прийдете звечора, а підете ранком, — ніхто й не збреше, що ночували. Дайте ж обнятися й дайте по­цілуватися, любите мене вбрану — полюбіть й невбрану».

Чудотворець накивав п’ятами й від учительки молодших класів Ганни Ксаверівни! А тільки в той день чомусь ну кожнісінька жінка липла до нього, мов шевська смола до кожуха. Гаразд, що мудрий Хома зі своєю роздвоєною душею в роздвоєній особистості знав гаразд про ту маячню еротичного переслідування, яка з ним приключилась. А якби відати не відав? Добре, що поморочила Хому ота маячня еротичного переслідування — й відпустила, цю хворобу якась інша хвороба вхопила.

Куди його, роздвоєного чудотворця Хому, в цей час тільки заносило!.. Сів за столом снідати, взяв ложку в руку — й завмер у позі імператора Наполеона, що роз­мірковує про битву під Аустерліцом: зіниці розширились, не реагують на світло чи якусь там акомодацію й кон­вергенцію. Дивиться на нього Мартоха й лише головою співчутливо похитує: «Хай старший куди пошлють хоч раз у житті посидить так, як імператор, бо не тільки ж імператорам сидіти по-імператорськи. Гаразд, що манія величі, а не якась там астазія-абазія, що бідному Хомі ні лягти, ні сісти, ні спати, ні встати».

— Хомо, — казала рідна жінка Мартоха, — коли так страждаєш за вилами-згрелями, то краще не страждати!

— Авжеж, краще не страждати, — згоджувався Хома, — але ніяк не вийму їх із серця!

— Та взяв би до серця отой скребковий транспортер — і горя не знав би!

— Мартохо, чи я кажу, що не хочу взяти? Може, й візьму. Але так зріднився зі згрелями!

— Зріднишся з транспортером! Ось раніше ми в колгоспі теж не бачили ні балета на фермі, ні звіринця на буряках, ні шефів-академіків, а довелось, бо науково-технічна ре­волюція. Без цього тепер ні хліб не вродить, ні сало на свині не наросте. Не такий транспортер страшний, як ти його малюєш. Геть перевівся нінащо! Марно пропало й голодування, й макробіотичний дзен.

— Знаєш, як на душі? Наче одна рука тягнеться за вилами, а друга вже простягається до гноєтранспортера.

— Та сам себе вдар по руці, що тягнеться до вил, і перестанеш страждати. Бо й перед людьми совісно, що так побиваєшся. Дивись, щоб той Корогли знову не при­слав якого листа до правління за твою роздвоєну душу.

— Може бути... Не все ж балакати про буряки та яйця, скільки там вродило жита на сто гектарів землі... А затіють балачку, що там родить на ста гектарах моєї душі!

Грибок маслючок, снідаючи гречаними галушками на салі, мляво жував і тужно міркував: «Може, вдатись до системи Станіславського? Навчитись командувати своєю увагою — значить, навчитись командувати самим собою! Коли прийду на корівник, весь Простір Уваги поділю на три частки. Велика частка — весь корівник із новітньою технікою й худобою. Середня частка — скребковий транс­портер і корівчина, біля якої підчищаю. Мала частка — скребковий транспортер і я сам, душа моя, чорноземні гектари, на яких маю плекати дорідні колоски ударної праці. Та коли я ще до великої, середньої й малої часток Простору Уваги за системою Станіславського додам частку четверту, тобто внутрішню, щоб прислухатись до серця, душі й голови, тоді неминуче навернусь до транспортера, відкинувшись від вил-згрель!»

То до чого вдався чудотворець Хома? Всмак наївшись гречаних галушок на салі, він, за порадою мудрої рідної жінки Мартохи, що навчилась читати його думки, вдався до самонавіювання! Хома набурмосився й навіював сам собі:

— Я дуже хочу, щоб мої трудові руки ніколи в світі не торкалися вил-згрель!.. Дуже хочу, щоб мої руки ніколи не торкались вил-згрель!.. Мої руки ніколи не торкнуться вил-згрель!.. Мої руки не торкаються вил-згрель!.. Руки не торкаються вил-згрель!

Важко передихнувши, наче гору з плечей скинув, гри­бок маслючок витер піт на чолі й сказав:

— Либонь, одхрестився, хай їм трясця!

— А тепер навій собі любов до скребкового транспор­тера, — порадила Мартоха.

Чудотворець Хома став на лиці такий, наче сови йому з очей повилітали, натомість в очах соколи позвивали гнізда.

— Я дуже хочу, щоб у моєму серці запалала любов до скребкового транспортера, — проказав грибок маслючок, і щоки йому цвіли, мов півонії, на які ось зараз по­прилітають бджоли.

— Е-е, Хомо, в тебе, либонь, на язиці медок, а на душі льодок, — дорікнула Мартоха.

— Дуже хочу, щоб у серце запала любов до скребкового транспортера, — уже зі щирішим натхненням навіював собі сентимент до нової техніки старший куди пошлють.

— Е-е, в тебе слова ласкаві, та думки лукаві, — вга­дувала Мартоха роздвоєну душу свого стражденного мак-рсбіотика.

— Хочу, щоб у серце запала любов до скребкового транспортера, — ще завзятіше, мало не зі стогоном про­казав чоловік.

— О, вже не скажеш, що на словах милості просиш, а за халявою ніж носиш, — похвалила жінка.

— Щоб у серце запала любов до скребкового транспор­тера! — скрикнув Хома, наче йому віл на ногу наступив.

— О, вже не граєшся, як кіт із мишею!

— У серце запала любов до скребкового транспортера!

— Славно, Хомо!

— Запала любов до скребкового транспортера! — самонавіювався грибок-маслючок хоробро.

— О, твоя відвага мед п’є й кайдани тре!

— Люблю скребковий транспортер! — мовив старший куди пошлють голосом людини, що їсть хліб із сіллю, з водою, живе правдою святою.

— Вила-згрелі були милі, тепер найкрасніший транс­портер!

— Люблю транспортер! — упевнено повторив чудотво­рець Хома.

— І впертий же ти! — мовила Мартоха. — Як прив’язав­ся душею до вил-згрель, так і відгризся.

— Тепер ти мені хоч слово про вила-згрелі, то я тобі сто слів про транспортер.

Бачили, як постраждав чудотворець Хома од науко­во-технічної революції? Бр-р, роздвоєння особистості — і не в кого-небудь, а в законного дитяти планети Меркурій, як визначив заморський рукогадальник Майкл Макговерн. А ще ж бо цефалогічні психози Мінгаззіні! А ще маячня еротичного переслідування!..

Та велика й щира дяка самонавіюванню, яке оновило зашкарублі мізки старшого куди пошлють!

Подався чудотворець Хома на корівник — і як улип біля скребкового транспортера!

РОЗДІЛ СОРОКОВИЙ,

де змальовано деяких представників летючого загону роботів, котрі прибули в колгосп «Барвінок», а також наголошується на тому, що ніщо людське не чуже будь-якому чуду маніпуляційної техніки

Як бачимо, чудотворцю Хомі в пору науково-технічного прогресу не так легко вдалось пристати до таких тех­нічних революціонерів, як зоотехнік Невечеря, доярка Христя Борозенна, фуражир Дзюнька. Проте він ніколи не був би старшим куди пошлють у колгоспі «Барвінок», якби від прогресу відстав, а до революціонерів не пристав.

Кожен день науково-технічного оновлення в колгоспі «Барвінок» приносив небувалі гостинці, а коли дозрів сьогорічний урожай, у село хмарою нагрянув летючий загін роботів!

Пригадуєте, коли старший куди пошлють на лайнері літав до Америки, його на фермі підміняв робот Вася? Робот Вася належав іще до перших моделей, експериментальних, багато в чому недосконалих, тому-то й психіку мав неврівноважену, під впливом заїжджого гіпнотизера-шарлатана забаглось йому стати пляшкою горілки, з якої око­вита не убуває, — й пропав безслідно робот Вася у світах...

Гай-гай, новітні моделі роботів із летючого загону, що прибув до Яблунівки, відрізнялись від робота Васі так, як сучасний колгоспник відрізняється від якогось печер­ного пітекантропа чи австралопітека. Роботи бігали по селу, снували в полях, на фермах, і ніхто з яблунівців не остерігався гостей, бо добре засвоїли так звані закони робототехніки, нещодавно введені до колгоспного статуту. Перший закон запевняв, що робот не завдасть яблунівському колгоспнику шкоди й неодмінно втрутиться, якщо хтось наміриться завдати шкоди тому колгоспнику. Другий закон запевняв, що роботи виконуватимуть усі накази, які їм даватимуть яблунівські колгоспники, за винятком тих випадків, коли вони вестимуть до порушен­ня закону першого. Третій закон запевняв, що роботи захищатимуть своє існування, за винятком тих випадків, коли такий захист може призвести до порушення закону першого й закону другого.

Роботи, що прибули в Яблунівку, мали руки з кистями; були самохідні й самокеровані; мали системи енергопо­стачання й керування; мали невеличкий обчислювач із пам’яттю для видачі інструкцій і прийняття рішень; мали датчики — тактильні, шерехатостей, твердості, позиційні, маси, крайньої теплопровідності, температури, наближен­ня, форми, розміру, зорові, кольорові, дистанційні, слухові й ті, що визначають положення кінцівок.

Хай ніхто не сприйме за образу, коли скажемо, що кожен із роботів мав прекрасні електронні мізки, які працювали з надзвичайною точністю й безвідмовністю. Тому, звичайно, прибулих роботів можна було викори­стати на будь-яких роботах. Скажімо, ніхто не здивувався, коли замість листоноші Федора Горбатюка, що відбув на курси по підвищенню кваліфікації, пошту по селу став розносити робот, прозваний Кіндратом.

Яблунівці милувались і намилуватись не могли вірту­озністю, з якою робот Кіндрат діставав кореспонденцію з поштарської цератової сумки! Ще б пак не бути йому віртуозом, коли конструктори навчили його робити захват долонею порівняно крупних предметів, таких, як журнали «Дніпро» й «Вітчизна», — тоді пучка великого пальця протистояла в нього пучці вказівного пальця з вишуканою граційністю. Коли робот Кіндрат брав порівняно тонкий об’єкт, такий, як лист чи переказ на гроші, — тоді великий палець протистояв пучкам інших пальців. А як йому вдавався так званий пір’євий захват, коли брав олівець чи ручку! Міцний боковий захват робот Кіндрат демонстрував, затискаючи районну газету між кінчиком великого пальця і боковою стороною вказівного пальця. А ще ж бо стрижневий захват, коли робот Кіндрат складав пальці на олівці в протилежних напрямках, а ще ж бо кульовий захват, коли його пальці замикались довкола круглої речі, а ще ж бо круговий захват!

Лишенько, та такому листоноші, як робот Кіндрат, не страшні були морози й негода — він сяяв пластиками й гумою, натуральною й штучною шкірами! А про його педантизм можна розповідати анекдоти — Кіндрат тричі на день у точно визначену годину приходив на обійстя яблунівця з кореспонденцією навіть тоді, коли для того яблунівця не було в сумці ніякої кореспонденції...

Замість буфетниці Насті за буфетною слойкою в чайній появилась грізна постать робота Полікарпа. Подивитись на Полікарпа збирались не тільки завсідники, а й при­бігали діти, навіть старі баби навідувались. Річ у тому, що грізний робот Полікарп мав не п’ятипалу, а семипалу руку! Семипалою рукою електронний буфетник водночас хапав не тільки пляшку «Сонцедару», від якого б трава вигоріла, наче від американського напалму — в’єтнамські джунглі, а й чарку, а й смажену сарданелу під томатним соусом, а й пачку цигарок, а й коробку сірників. І хоч рука в робота Полікарпа не нагадувала руку буфетниці Насті, все ж це була досконала рука, на якій сім пальців поводились незалежно й протистояли фіксованому вели­кому пальцю.

Вдаючись до так званих модульованих сигналів радіо­частот, використовуючи пряме візуальне відображення ви­хідних сигналів за допомогою електронно-променевої труб­ки, а також виводячи сигнали в інфрачервоній і ульт­рафіолетовій сферах, або на ультразвукових частотах, електронний буфетник Полікарп увічливо казав:

— Сердечно прошу, шановний довгожителю Гапличок, приємного апетиту й довгих років життя!

Розчулений повагою, довгожитель Гапличок пускав сіру, як тля, пекучу сльозу:

— Робот Полікарп мене поважає! Лучче тепер, ніж у четвер, дождатися з моря погоди! Та його б устами мед пити, та хай би його казанню кінця не було.

— Та я такий, що й батога з піску вплету! — похвалився робот Полікарп, котрого, либонь, сконструювали не тільки любомудром, а й задавакою.

— Видно, Полікарпе, що ти господар не кепський, а лепський! — підхвалював довгожитель Гапличок, якому де­далі дужче подобався компанійський балакучий робот. — Еге ж, не сито з собачого хвоста!

А в яблунівський лавці замість лавочника з діда-прадіда Петра Кандиби появилося за прилавком чудо маніпуляційної техніки робот Василь Васильович, який зовні мало чим відрізнявся від людини. Статечний, імпозантний у рухах, він сяяв матовою білизною продовгастих щік і сферичною опуклістю блідого чола, а губи мав аскетично худі. Взагалі, губи своїм малюнком виказували в його натурі якщо не приховану похітливість, то глибоку заці­кавленість протилежною статтю, себто грайливим яблунівським жіноцтвом, котре так і сипнуло в лавку, щоб помилуватися симпатичним роботом, схожим на кіноак­тора Мастрояні. І хоч якійсь вертихвістці товару ніякого купувати не треба, однак крутиться перед вродливим ро­ботом, лупає й лупає на нього лукавими очима. Повірте, якби на вас так лупали, ваша душа співала б солов’єм, тож і робот, не лопуцьком роблений, мав почувати щось!

— Василь Васильович! — щебетала яка-небудь яб­лунівська звабниця. — А відпустіть-то мені кульок солод­ких горішків, бо щось на солодке потягнуло.

І, вже одержавши від спритного робота Василя Ва­сильовича кульок горішків, звабниця загравала:

— Пригощайтесь моїми горішками, Василю Васильови­чу, ох і смачні!

— Ми не вживаємо, — чемно відказував робот.

Проте навриплива колгоспна звабниця так насідала на робота Василя Васильовича, що де й дівався його стрим! Це чудо маніпуляційної техніки клало до рота цукровані смажені горішки й жерло так, що ніхто не засумнівався б: еге, він робот добрий — од хліба, од солі чорт його не віджене! А що молодичка підсміювалась до робота Ва­силя Васильовича, то й він відповідав їй добре відрегульо­ваним соковитим баритоном, блимав зіницями очей, і ніхто не осмілився б сказати, що цьому симпатичному Василеві Васильовичу, може, знамените чудовисько Франкенштейна доводиться пращуром по батьківській лінії.

Як ото в людській сім’ї не без виродка, так, буває, один паршивий робот усе стадо псує. Кіндрат, Полікарп, Василь Васильович — славні роботи, зажили пошани в яблунівців, хоч їхні портрети чіпляй на Дошку пошани біля колгоспної контори. Посадили в бухгалтерію «Бар­вінка» Модеста Олексійовича Недригайла, модель типу «Астарта», ціна якому не більша, ніж кольоровому те­левізору в базарний день. Не так уже й багато операцій від нього вимагалося — сиди за рахівницею, клацай кіс­точками, підраховуй колгоспні прибутки, знай своє сальдо-бульдо, так ні ж!

Він, андроїд (себто робот екстремальної форми зі шкі­ряним покриттям — гладеньким, еластичним, ніжним, яке не відрізниш від людського), не хотів знати своє саль-до-бульдо, а тільки розхвалював сам себе, наче хворий на нарцисизм. Розвалившись у кріслі, як отой, що ладен із неба зорі хапати, а під носом нічого не бачить, Модест Олексійович Недригайло так казав про себе рахівникам та економістам:

— Та ні в кого з роботів нема таких блоків мажори­тарної логіки, як у мене! А операція настройки перцептрона для мене — просто тьху! Та куди там системі «Адалін» чи «Мадалін» проти моєї системи «Астарта». Ось зачекайте лишень, скоро використають інтегральну схемотехніку, мініатюризують мій перцептрон — я тоді не такої заспіваю!

— А ви, Модесте Олексійовичу, знайомі з методом тіньової маски? — запитував котрийсь із колгоспних еко­номістів, який теж був не ликом шитий у робототехніці.

— Ха-ха, ще б пак! — погордно відказував робот Недригайло і, ще важніше розкидаючись у кріслі, закладав ногу за ногу. — Знаємо так звані позитивні й негативні суми, й суму-помилку!

— Тямите на позитивній і негативній кореляціях?

— Ха! Авжеж!.. А хто з вас може похвалитись такими конденсаторами, як у мене? — І робот Недригайло бив себе кулаком у груди, наче якийсь яблунівський дядько. — А фотоелементами? А кодово-імпульсивними модуляціями? А мажоритарними логічними елементами?

Ввійшовши в раж, марнославний робот Модест Олек­сійович Недригайло хвалився, як ото хвалилася сова своїми дітьми, гудячи все людське, — хай то артерії великого кола кровообігу чи особливості капілярного кровообігу в яблунівців. Хто б то відати відав, що вітер віє та й стихає, а як робот почне — не переслухаєш. Модест Олексійович базікав про якісь свої рефлекторні дії і по­зиційний зворотний зв’язок, про методи акумулювання енергії й соленоїди!

— Я не без роду-племені! — бундючився й бундючився робот Недригайло. — Я маю родичів не десь, а в Америці. Система «Роботаг» трудиться на транспортері. Там мої родичі роблять не тільки на фермах, а й на заводах коло конвейєрів! «Сервейор-3» літав до Місяця! І в Японії теж маю родича на прізвище «Хівіп», знали б ви, які в нього підсистеми «око», «мозок», «рука», який у нього магніт­ний барабан для програми!

Як бачимо, робот Модест Олексійович Недригайло вдав­ся не тільки базікою, що користувався своїм штучним інтелектом, як мельник путнім вітром, а й хвальком, що хвалиться, йдучи на торг, а не з торгу, а й ледарем, якому аби день до вечора. Та цур йому! Пек!..

Як не сказати про те, що голову колгоспу Михайла Григоровича Дима на якийсь час замінив робот Леонардо Явтухович Датунашвілі. Очевидно, враховуючи те, що Леонардо Явтухович покликаний працювати в середо­вищі, потенційно небезпечному для людини, конструктори наділили його лівою рукою й кистю лівої руки з дис­танційним управлінням. Зате в праву руку й кисть правої Руки робота Леонардо Явтуховича вмонтовано систему автоматичного самоуправління. Хтось би подумав, що з такої причини ліва рука робота Леонардо Явтуховича подеколи не відає, що чинить права, — й помилиться. Бо коли працювала ліва, то не працювала права, й навпаки — коли працювала права, то не працювала ліва. «Справжнє моє місце за покликанням — у атомній промисловості, — міркував у Яблунівці робот Леонардо Явтухович. — Але де, коли не в селі, я повинен розширити обсяг своєї робочої зони, як маніпулятор?! Де, як не в селі, підвищувати швидкість функціонування?!

Мабуть, до вищесказаного годиться додати, що робот Леонардо Явтухович Датунашвілі, працюючи деякий час на посту голови колгоспу «Барвінок», привертав загальну увагу не так своїми прикметними руками, як тим, що пересувався не на ногах і не на колесах, а на... гусеницях!

Кабінет — обмежений простір, і в цьому обмеженому просторі робот Леонардо Явтухович показував високі зраз­ки максимального маневрування. Прилаштували б йому, скажімо, троє коліс із незалежним управлінням — і вже б він не домігся такого ефекту за столом, чи біля сейфа, чи біля діаграми економічних показників, що висять на стіні. Звичайно, паркетна підлога в кабінеті дуже й дуже потерпала б від гусеничних шасі, якби не шини. Треба сказати, що шина в робота Леонардо Явтуховича на гу­сеницях була з окремих часток-брикетиків, її сконструю­вали з рояльних струн, так що Датунашвілі пересувався під звуки приємної фортепіанної музики. На протектор шини пішли титанові смужки, розташовані ялинкою, в шину також вмонтовано амортизаційні кільця, які змен­шували прогинання, дозволяли наїжджати на камінці, пеньки, пляшки. Зайве захоплюватись такими шинами на гусеницях у робота Леонардо Явтуховича, адже кожному зрозуміло, що, коли ти підміняєш голову колгоспу «Барвінок», шини оптимальної конструкції дають тобі змо­гу вільно пересуватись не тільки в кабінеті, не тільки в полях і на фермі, а й незамінні біля законної жінки, з котрою мусиш теж неабияк крутитись.

І як тут не згадати робота-красеня Едика, який вразив увагу яблунівських жінок та дівчат! Хай і не в лавці за прилавком стояв, хай і не в кабінеті голови колгоспу гримів рояльною музикою гусениць, а звичайний ме­ханізатор — зате який механізатор! Споконвіку в яб­лунівських дядьків та парубків водилось на хозяйстві по дві ноги, і в майбутньому, не припусти Господь, мати менше чи більше...

Робот Едик мав чотири ноги!

Ставний, крутоплечий, груди — колесом, щоки — кров із молоком, він грав червоними вогнями очей, наче стоп-сиг­налами. Коли вдосвіта йшов у поле до трактора, ноги в робота Едика ступали по черзі й не квапились одна поперед одної, й не відставала якась у такому великому гурті. Траплялось, одна з численних ніг (тут не скажеш — ліва чи права! ) псувалась, тоді Едик спокійно втягував її в тулуб і далі йшов на трьох ногах. Траплялось, що вранці вродливий робот ішов у поле до трактора на чо­тирьох ногах, а з поля повертався лише на двох, бо — правди ніде не сховаєш — техніка безпеки роботів у «Барвінку» ще накульгує на обидві ноги, отож як добре, що Едику приробили аж чотири ноги!

Вечорами вродливий робот Едик, що квартирував у сільської самогонниці Вівді Оберемок, виходив у яблуне­вий сад із електрогітарою, звуки якої чимось нагадували звуки гаванської гітари.

— Ходи-но сюди, Векло, бо ще не смеркло! — лунав палкий спів робота Едика по всій Яблунівці. — Поквапся, Тетяно, бо ще рано! У всякої Федорки свої одговорки!

Прекрасна яблунівська стать мліла від мук кохання до звабливого робота, котрий розмовляв із нею щирим зо­лотом яблунівських-таки приповідок.

— Хто вийде заміж за Пилипа — буде голий, наче липа!.. Дурного Кирила і Химка побила!.. Який Яків, стільки й дяки!

Отак-о вродливий Едик на чотирьох ногах залицявся до Векли, Тетяни чи Федорки, водночас ганячи й збит­куючись із їхніх Пилипа, Кирила чи Якова. Та ще під музику електрогітари, що ридала гаванськими звуками! Не один яблунівець спалахував злістю й ревнощами, не один хотів побити електрогітару на залізних крижах, за­одно потрощивши Едику всякі гідравлічні циліндри, зуб­часті коліщатка й зубчасті рейки, вертикальний вал та програмний барабан. Еге ж, поспівав би, якби добряче стукнули по програмному барабану! Хоч ти й на чотирьох ногах, але добре спотикався б!

Але ніхто з яблунівців так і не зважився по-чоловічому чи по-парубоцькому поговорити з роботом Едиком. Зна­менита яблунівська гостинність не дозволила. Адже при­слала роботів у село науково-технічна революція, хоч, може, не всі вони й достойні відстоювати її позиції.

РОЗДІЛ СОРОК ПЕРШИЙ,

у якому на авансцену роману виступає робот Мафусаїл Шерсткюк, обладнаний протипожежними засобами, а також докладно змальовано стосунки між грибком маслючком і роботом, котрий зазіхнув і на скребковий транспортер, і на серце Мартохи

Коли того літа в колгоспі трудились роботи, «Барвінок» цвів і зеленів!

Робот Кіндрат, педант із педантів, розносив пошту; робот Полікарп велично стояв за буфетною стойкою, за­вжди доливаючи й не обраховуючи; чудо маніпуляційної техніки Василь Васильович відпускав товари із лавки, наче з рогу достатку; робот Модест Олексійович Недри­гайло, не перестаючи орудувати язиком, наче ковшем екскаватора, клацав рахівницею в бухгалтерії. Робот Ле­онардо Явтухович Датунашвілі на посту голови колгоспу тільки й знай що гримів рояльною музикою своїх гусениць не тільки в кабінеті, а й по артільних об’єктах. Робот Едик інколи йшов у поле до трактора на чотирьох ногах, а повертався на двох, і його електрогітара не переставала дзвеніти вечорами в яблунівському саду самогонниці Вівді Оберемок.

«А як там Хома з Мартохою? — запитаєте ви. — Дійшов бодай один із летючого загону роботів на корівник чи не дійшов, перечепився по дорозі?»

Кумедна оказія приключалася з Хомою, бо дурному дурне в голові, а старшому куди пошлють — робота!

Щойно Хома одного ранку впорався на фермі, підчис­тивши гній і вибравши всю гноївку, щойно вимкнув скреб­ковий транспортер і помив руки, як приходить зоотехнік Невечеря й каже:

— Познайомся, Хомо Хомовичу, з роботом Мафусаїлом Шерстюком!

Грибок маслючок неквапливо — ударники справжню ціну собі знають! — витер руки рушником, почепив на цвяшок над рукомийником, а вже тоді обернувся до гостя.

Робот Мафусаїл Шерстюк теж був на гусеничному ходу, як і робот Леонардо, який у хмарі куряви і з рояльною музикою щодня літав по тваринницькому комплексу. Про­те, на відміну від Леонардо, робот Мафусаїл був облад­наний протипожежними засобами, які захищають від по­лум’я. Датчик вогню виглядав у нього з нагрудної ки­шеньки — цей датчик виготовлено у вигляді кулькової авторучки на шість різнокольорових стрижнів.

— Щоб ви були такі веселі, як весна! — привітався грибок маслючок, тиснучи руку робота, зодягнену в лай­кову рукавичку.

— А щоб ви, Хомо Хомовичу, були багаті, як земля! — не поліз робот Мафусаїл по слово в кишеню.

— Чув, Хомо, що в нас об’явились роботи? — озвався зоотехнік Невечеря. — Помагають, аж гай гуде. Ось робот Мафусаїл і постоїть замість тебе коло скребкового транс­портера.

— Як це — постоїть робот Мафусаїл? — тіпнуло грибком маслючком. — А хіба не я наставлений старшим куди пошлють коло транспортера? Та я від гною ані ногою! Та мені без гною хоч у вир головою? Та мені без гноївки не захочеться ні жінки, ні дівки!

І розгніваний чудотворець Хома так подивився на новоявленого робота Мафусаїла, що якби того не обладнали протипожежними засобами — згорів би маніпулятор від пекельного погляду яблунівського колгоспника. В усякому разі, датчик вогню автоматично ввмікнувся у нагрудній кишеньці — й не вимикався, зумерив із погрозливою тривогою. Фотоелектрична оптична система (заміняла ро­боту Мафусаїлу очі й справді виготовлена у формі бла­китних сливовидних очей) під тим вогненним поглядом вимкнулась, бо спрацював затвор, що оберігав зір Мафу­саїла від яскравого світла й механічних пошкоджень.

— Хомо! — злякано скрикнув зоотехнік Невечеря, який усякої всячини набачився за грибком маслючком. — Обла­май свій норов і не чіпай робота! Чи закортіло, щоб правління назавжди відлучило тебе від скребкового транс­портера?

Чудотворець Хома згадав, як після доносу золотоокого академіка Йони Ісайовича Корогли його відлучили від вил-згрель, згадав, як упав у макробіотичний дзен, як сорок днів голодував, омолоджуючи й доточуючи собі віку для роботи в корівнику, — й погроза зоотехніка Невечері вмить отямила його.

— Гаразд, — тільки й мовив похнюплено і відвів пе­кельний погляд убік.

І щойно відвів полум’яний зір, як датчик вогню в нагрудній кишеньці робота Мафусаїла автоматично ви­мкнувся й перестав зумерити, фотоелектрична оптична система блимнула осмисленими блакитними сливовидними очима.

— Ось щоб я почервонів, коли оце збрешу! — вигукнув Мафусаїл Шерстюк. — А тільки б круть-верть — була б мені в черепочку смерть, якби в моїй автоматичній швид­кодіючій системі захисту та й не використовувались вла­стивості різних суспензій у рідинах!

Став робот Мафусаїл до скребкового транспортера й тільки ввімкнув та вимкнув, бо старший куди пошлють уже попорав на корівнику. Й коли чудо маніпуляційної техніки торкалось до транспортера, то в чудотворця Хоми так заболіло серце, наче за мамою рідною: хоч би й що ви казали, а недарма самонавіюванням вбивав у душі любов до вил-згрель і прищеплював любов до скребкового транспортера, законного дітища науково-технічної рево­люції!

— Отож дивись, Хомо, — застеріг зоотехнік Невечеря, — щоб і муха-говоруха об твоїх фокусах не буркнула!

Гай-гай, що людина — то не робот, і що робот — то не колгоспник...

Поміркуйте лишень, як учені мозолили собі мізки, щоб явити на світ Мафусаїла Шерстюка! Як дбали про його рефлекторні дії й регулювання температури з використан­ням термісторів, про датчики силового зворотного зв’язку й резистивні тензодатчики, як піклувались про муфти й гальма, про пневматичний та гідравлічний приводи! Оз­броюючи робота Мафусаїла зором, ішли від простих спо­собів розпізнавання символів, розвивали ті прості способи, підсилювали контраст у скануючій системі й підсилювали контур шляхом накладання! А як привчали слух Мафу­саїла сприймати мову, розуміти структуру слів, — тут тобі й вокодер із пасивними фільтрами, й активні фільтри для вокодера, й механічні фільтри у вокодерах, й індуктивні дистанційні детектори! Та ще багато всякої всячини, що не злічити.

А чи може Хома Прищепа з яблунівського колгоспу «Барвінок» навіть в епоху науково-технічної революції похвалитись, що батько з матір’ю, зачинаючи свою ди­тину, обладнали її бодай кисневим аналізатором, фото-транзисторами чи повітряною подушкою? І на війні грибок маслючок не розжився ні тобі гідростатичним мано­метром, ні пневматичним приводом, ні індуктивним дистанційним детектором, хоч, може, для організму все знадобилося б. А хіба в героїчний післявоєнний час у колгоспі на трудодні видавали мультивібратори, потен­ціометри, напівпровідникові діоди, хіба в той час було до моторних теорій і до так званих «муарового образу» та «муарового ефекту»? Що ні, то ні!

Отож і довелося старшому куди пошлють викручуватися своїм розумом, а не позиченим чи прикупленим, а не вкутим на ковадлі чи сконструйованим у заводських ла­бораторіях...

Робот Мафусаїл Шерстюк, маючи дистанційне управ­ління, пришелестів увечері на гусеницях до корівника точнісінько у визначену пору. Бачили б ви, як сяяли його очі — себто пристрої, де клітини сітківки утворю­вались рядами сірчано-кадмієвих фотоелектричних еле­ментів! Мафусаїл, увімкнувши скребковий транспортер, пустив машину по корівнику, щоб підчищати гній, а коли згодом вимкнув, то транспортер хоч би навильник гною нагріб!

— Не тепер по гриби ходити, а восени, як будуть родити!

Так мовив фуражир Ілько Дзюнька до ошелешеного робота Мафусаїла Шерстюка. А доярка Христя Борозенна, проходячи по корівнику, проказала із загадковою усмішкою:

— Як не вмієш, то й не знайдеш!

Наступного ранку повторилась та сама історія. Заше­лестіли по соломі гусениці, і в точно призначену годину робот Мафусаїл, підвладний дистанційному управлінню, появився біля скребкового транспортера. Й знову роботу не пощастило зібрати й на пучку гною чи бодай краплину гноївки, бо на фермі було чисто-чистісінько, як у лікарняній палаті. Здавалася, сірчано-кадмієві фотоелект­ричні елементи в Мафусаїла зараз ось задимляться — й згорить од здивування оце чудо маніпуляційної техніки, не допоможуть і протипожежні засоби.

— Прийшов ні за чим, пішов ні з чим, шкода й питать, тільки ноги болять, — проказав фуражир Ілько Дзюнька, що за звичаєм не міг не кинути дошкульне слівце.

— Ярьома, Ярьома, посидь лучче дома, — додала й свій глечик на капусту доярка Христя Борозенна, яка з допомогою доїльної установки, Молокопровід-100, са-ма-самісінька вже встигла подоїти всю колгоспну череду.

Увечері повторилась та сама приключка, наступного ранку — теж, а що фуражир Дзюнька та доярка Боро­зенна не втримувались від глузів, то, здавалось, робот Мафусаїл Шерстюк ось-ось сподобиться діждати своє серце на шматки рвати, що заплаче — ще й ухне!

Проте, либонь, про робота Мафусаїла не сказав би, що дурень, що був би більший, то вже нікуди. Бо знагла, наче якийсь рядовий яблунівський колгоспник, вдався на фермі до самонавіювання.

— На корівнику ось-ось появиться гній, — бубонів Мафусаїл коло скребкового транспортера, і його сірчано-кадмієві фотоелектричні елементи іскристо пульсували. — Появить­ся багато гною, вже появляється гній, багато-багато гною на корівнику!

— Й де ти спав, що такого великого, як ти, не вкра­ли? — дорікнула доярка Христя Борозенна. — Де ж тобі той гній візьметься, коли череда в лузі?

Знетямлений, робот Мафусаїл Шерстюк знов увімкнув транспортер, але й самонавіювання справді не зарадило.

Зашелестівши гусеницями по соломі, робот Мафусаїл у великому розпачі прямо з механізованого корівника по­дався до чайної. За старих часів тут би його зустріла буфетниця Настя, а за нових — зустрів електронний буфетник Полікарп.

— Два по сто, пляшку пива й солоний огірок, — замовив робот Мафусаїл, примостившись за столиком.

— Мафусаїле, а чи не порушуєш ти третій закон ро­бототехніки? — сухо запитав електронний буфетник.

— Який там третій закон? — закричав Мафусаїл голо­сом, що нагадував голос розгніваної людини, а не голос робота. — Коли біля худоби я зазнав такого свавільного беззаконня!..

Старший куди пошлють появився в буфеті тоді, коли перед роботом Мафусаїлом на столику стояла батарея порожніх пляшок із-під пива. Підперши залізне подборіддя зодягнутою в лайкову рукавичку рукою, Мафусаїл співав печальну пісню:

— [L_n-1 - (Ln + L_n-2 )] k + L_n-1.

Уславлений своєю семипалістю, компанійський електрон­ний буфетник Полікарп, сяючи хромовими деталями, під­співував за стойкою:

— kL_n + (1 - k) L_n-1 – kL_n-2.

А то спів робота Мафусаїла й робота Полікарпа зливався докупи, вражаючи суголоссям, якого могли домогтись тільки талановиті маніпулятори:

— А (1 - А) = А - А².

Яблунівка здавен славилася співочими голосами, які брали за живе, проте такої задушевної злагодженості, такої сердечної щирості, з якою співали два роботи, Хома Хомович за своє життя не чував не тільки вдома, а й за кордоном. Біль і страждання співали вустами Полікарпа й Мафусаїла, розпач і сльози лунали в отому їхньому:

А (1 - А) = А - А².

І грибок маслючок, що заглянув до буфету закропитись пивом, спізнав пекельні муки каяття: адже робот Мафу­саїл побивався за роботою на корівнику не менше, ніж побивався колись він, старший куди пошлють. Ударивши себе кулаком у груди так, що аж загули вісім шийних, дванадцять грудних, п’ять поперекових, п’ять крижових і один куприковий спинномозкові нерви, роздосадуваний чудотворець Хома підступив до робота Мафусаїла.

— Прости, брате Мафусаїле! — проказав устами, що запеклись від смаги.

А що розпачу Мафусаїла Ізраїлевича не було меж, робот співав далі:

— A/A_max – A²/A²_max = A/A_max (1 – A/A_max).

Старший куди пошлють підсів до робота Мафусаїла, що завмер із заплющеними сірчано-кадмієвими фотоелектрич­ними елементами, і, схлипнувши та набравши в легені повітря, підтягнув:

— (A – A_min / A_max) – (A – A_min / A_max).

Грибку маслючку ще ніколи не випадало співати з роботом, та ще й поділяючи його невтішне горе, до якого сам спричинився своїм махровим егоїзмом. Отямлений людським голосом, Мафусаїл розплющив сірчано-кадмієві фотоелектричні елементи, про всяк випадок помацав у нагрудній кишеньці датчик вогню, бо згадалось, що мало не згорів на фермі під пекельним поглядом старшого куди пошлють.

— Прости, брате Мафусаїле! — повторив чудотворець Хома. — Завжди чесне діло роблю сміло, всяке діло по­чинаю з голови, й нема для мене над щирую працю мозольованую. Нема горя більшого, коли від роботи си­ломіць відлучають, а тут іще холера ясна принесла тебе на ферму, щоб став до транспортера.

— У роботів — як і в людей, — схлипнув Мафусаїл. — Праця робота годує, а лінь марнує.

— Ви, роботи, як? Сказано до роботи на шість — ви на шість, сказано з роботи о сьомій — ви о сьомій. А ми, колгоспники, звикли по-всякому... Ось я й приходив цілий тиждень удосвіта на корівник, хутенько діло робив і гав не ловив, так що тобі й навильника не зоставалось. Бо не міг якомусь приїжджому роботу віддати свою роботу, без якої я не старший куди пошлють, а казна-що!

Від почутого Мафусаїл, либонь, самозайнявся б, напу­стивши чаду повнісіньку чайну та зіпсувавши настрій деяким засвідникам, які тут відпочивали, поки роботи за них трудились. Та добре, що самоввімкнулась протипо­жежна захисна система, якою обладнали Шерстюка. А коли небезпека минула й досконала протипожежна захисна система відключилась, робот Мафусаїл Шерстюк здивовано сказав:

— Значить, Хомо Хомовичу, ти не з отих, що коли люди жать, то вони на межі лежать?

— Авжеж, не з тих, Мафусаїле! Мокрого поліна вогонь не лиже.

— І я не з отих роботів, що лежать, аби сало зав’яза­лось або для яких добра річ — попоїв, та й на піч!

Отак порозумівшись, грибок маслючок став на свої довгі ноги, а робот Мафусаїл на всюдихідні гусениці — й подались на колгоспний корівник. А на корівнику цієї вечірньої години як допались удвох до скребкового транс­портера, то за якихось півгодинки кругом панувала сте­рильна чистота.

Попоравши худобу, старший куди пошлють повів робота Мафусаїла Шерстюка не кудись, а додому, й познайомив із рідною жінкою Мартохою. Звичайно, молодиця зраділа гостеві і, походжаючи по хаті, мов пава, та поглядаючи, мов ясочка, проворно зготувала вечерю на стіл. Авжеж, поглядаючи на Мартоху, робот Мафусаїл хотів би вигнути брови дугою, а де їх візьмеш? Так хотілось бути повно­лицим, як місяць, але ж не судилось. Отож гість тільки блискав сірчано-кадмієвими фотоелектричними елемента­ми та під столом човгав гусеницями так, що шини весь час озивалися солодкою фортепіанною музикою.

— Ну, брате Мафусаїле, — припрошував грибок маслю­чок, наче йому не первина пригощати отаких модерних маніпуляторів, — чим багаті, тим і раді, не цурайся хліба-солі.

Мафусаїла довго впрошувати не довелось, він випив добру чарку горілки, аж у голові пискнув голосно датчик рівноваги, що коригував усі його дії, й сказав чемно:

— Еге ж, призволятимусь, не сидітиму, як сваха в гостях.

І так допався до наїдків та напоїв, що Мартоха поду­мала: «Видать, робот не простого роду — п’є горілку, як воду».

Горілка не тільки людей до добра не доводить... Скоро в сірчано-кадмієвих фотоелектричних елементах Мафу­саїла стояв густий посоловілий туман. Вокодер, що забез­печував введення мовних сигналів в асоціативні пристрої, почав заплітатись, бо яка вже там фільтрація сигналів! «Гай-гай, — міркувала співчутливо Мартоха, — а що ста­неться з його фотодетектором, фотодіодом і фототранзисторами! Жаль мені його чутливості до інфрачервоного випромінювання, а ще візуального й позиційного зв’язків, а ще й насоса з радіальною віссю обертання, ой жаль, жаль!»

А Хома, радий такій дружбі, знай пригощає Мафусаїла. Звісно, затягнули й пісню, бо, либонь, коли колгоспник та робот вип’ють, їм завжди прагнутиметься вилити свої душі як не в веснянках і гаївках, так у риндзівках чи русальних піснях, у петрівчаних чи косарських.

— Ой на горі вогонь горить, під горою козак лежить, — сидячи за щедрим столом, співав старший куди пошлють, а в зіницях його очей тремтіли срібні мурахи від елек­тричного світла.

— Порубаний, постреляний, китайкою покриваний! — підтягував робот Мафусаїл Шерстюк, а що човгав гусе­ницями під столом, то на всю хату лунала фортепіанна музика шин.

— Накрив очі осокою, а ніженьки китайкою, — виводив старший куди пошлють.

— А в головах ворон кряче, а в ніженьках коник плаче, — підтягував робот Мафусаїл, і в його посоловілих сірчано-кадмієвих фотоелекричних елементах стояли сльози.

Хома з роботом доспівали пісню про козака, який узяв собі паняночку — в чистім полі земляночку, а по тому, зсуваючи руками посуд і пляшки, обнялися за столом, гірко заплакали на плечі один в одного, й сльози Хоми змішувалися зі сльозами Мафусаїла.

Потім вони ще співали пісень про кохання — і про те, як летіла пава, на воротях упала, й про те, що зірочка по хмарочці як бродить, так бродить, і про те, що пора тобі, вербонько, розвиваться. Наспівавшись і охлявши, грибок маслючок заснув, уткнувши свою буйну голівоньку в курячий холодець, а робот Мафусаїл ні до­дому не йшов, ні кнопку під пахвою не натискував, щоб самовимкнутись до ранку. Мартоха щось там шила на лежанці. Хома спав чубом у холодець, а гість знай му­гикав пісні про кохання — й про черевички з рогожі, й про соснову кладочку, й про калину коло тину. Якби ото не горілка та не любовні пісні, які не одного з розуму зводили...

Підвела Мартоха голову від шиття, а робот Мафусаїл Шерстюк уже не співає — й чудно так дивиться на неї своїми посоловілими сірчано-кадмієвими фотоелектрични­ми елементами.

— Заспівали б іще «Ой на татарській границі», — по­просила Мартоха не своїм голосом, бо що не кажіть, Хома хропе, а вона ще ніколи не зоставалася з роботом віч-на-віч.

— Проведіть мене, Мартохо, бо засидівся, пора, — мовив Мафусаїл, зводячись із-за столу й п’яно похитуючись на гусеницях.

Щойно вийшли на ґанок під зоряне погоже небо, як робот Мафусаїл дихнув сапко, наче загнаний кінь. І, либонь, після випитого йому відмовили в голові не тільки датчик рівноваги, а й датчик кутової швидкості та датчик кру­того прискорення. Бо, потупцявшись на гусеницях довкола Мартохи, він іще раз дихнув сапко — й раптом яб­лунівська молодиця відчула, що невідома могутня сила відриває її від землі й підносить у повітря.

— Ой! — злякано скрикнула Мартоха, бо так би скрик­нула будь-яка жінка.

Тулячи залізні губи до м’якого жіночого вуха й лоскочучи її теплу щоку своєю залізною щокою, робот Ма­фусаїл шепотів:

— Ти ж така хороша, як калина!

Як медом не зіпсуєш куті, так і улесливим словом не зіпсуєш жінці настрою. І Мартоха, що вже хотіла закри­чати і вдарити робота по руках, мовила несподівано для себе самої:

— А вас, Мафусаїле, не краса красить, а розум!

— З твоєї краси можна напитись води, — шепотів робот Шерстюк, І його сірчано-кадмієві фотоелектричні елементи світили Мартосі прямісінько в душу.

Мартоха, може, й відштовхнула б робота, але як ти відштовхнеш, коли так красно говорить, коли від нього так тривожно пахне корівником, наче від рідного Хоми!

Згадавши про свого коханого грибка маслючка, Мартоха вмить розгнівалась на робота і, засунувши йому під пахву руку, проворно натиснула кнопку. Робот Мафусаїл ви­мкнувся, й тепер непорушно, мов стовп, стояв на ґанку, тримаючи на руках жінку. Тепер, здавалося б, можна зіскочити додолу, та як ти зіскочиш, коли руки могутні завмерли й не випускають. Еге ж, завмерли черв’ячна передача й система шатунів, не рухаються мініатюрні роликові ланцюжки, що імітують сухожилля людини, міцно вчепились у Мартоху п’ять пальців, які, мабуть, теж перебувають під впливом п’яти планет — Венери, Юпітера, Сатурна, Сонця і Меркурія.

Застогнавши від розпачу, Мартоха ввімкнула кнопку під пахвою й попросила:

— Мафусаїле, майте совість, відпустіть, бо що сусіди скажуть, як нас побачать удвох?

Та що там закоханому роботу якісь сусіди! Щойно ввімкнувшись, він ще міцніше пригорнув до грудей знад­ливу молодицю, шепочучи їй на вухо:

— Моя дорога до твого порога, моя стежечка до твого сердечка!

— Мафусаїле, та не пустуйте! Хіба в нашій Яблунівці мало для вас дівчат? І молодші за мене, і вродливіші, тільки моргніть і кивніть! Хлопці їхні чи в армії, чи на ударних будовах. То хіба їм не краще ближній чоботар, ніж далекий рабин?

Ну, вона спересердя візьми й знову натисни йому кноп­ку під пахвою. Та хіба порятуєшся із залізних обіймів? Ухопив, мов чорт грішну душу. Звісно, якій жінці не кортить, щоб на руках поносили, та ще в таку зоряну нічку, та ще коли голова чамріє від пахощів саду й городу! Але ж Яблунівка не без очей та язика, завтра плескатиме, що п’яний робот носив Мартоху по обійстю, а вона горнулась до нього, мов барвінок.

— Та відпусти, люципере вражий! — гнівно скрикнула, знову натискаючи кнопку. — Чи я можу з тобою отак стояти до ранку, коли завтра в ланку?

— Мартохо, як жаль, що не я розчесав вам косу до вінця, — белькотав робот.

І тут рипнули сінешні двері — на ґанок, голосно по­зіхаючи, ступив сонний грибок маслючок. Полупавши очима, він застеріг, нарешті, принишклу й скоцюрблену свою жінку на гандрабатих руках остовпілого робота Мафусаїла Шерстюка. Ну, подумала Мартоха, зараз Хома кинется в бійку за мою честь, зараз не тільки полатає одяг на негостинному гостеві, а й потрощить йому фотодетектори, фотодіоди й фототранзистори, де й подінеться його чут­ливість до інфрачервоного випромінювання.

— Це ти, Мафусаїле? — поспитав глухим голосом грибок маслючок. — Ну, поносив трохи на руках мою Мартоху — і годі, віддавай, бо ще звикнеш.